і
C° |
Валентина Михайлівна Нижеголенко Хитра бібліотека Нижеголенко В.М.
Хитра бібліотека: Оповідання/ Худож. С.Михайленко. - Херсон: Персей,
2000. - 28 с.:іл.
|
 |
Вчителька Наталя Михайлівна розповідала дітям на уроці про пори року, про зміни погоди, чому йде дощ, дме вітер…
- Максим Квас, ти чому не слухаєш? Тобі не цікаво, чи може ти все знаєш, про що я сьогодні розповідаю? – звернулась вона раптом до учня з задньої парти.
- А що там знати? Я, наприклад, все можу розповісти про майбутню зиму і без прогнозу.
- Розповідай, а ми послухаємо, - згодилась вчителька.
Хлопець на мить зніяковів, та не розгубився, і сміливо мовив:
- Буде холодно, холодно аж поки й не потепліє!
Діти в класі голосно сміялись, а Наталя Михайлівна після невеличкої паузи зауважила:
- А я тобі, Максиме, повірила. Адже є люди, які спостерігають за поведінкою комах, птахів, звірів і взнають точний прогноз на майбутнє. А такий твій прогноз знає кожен учень. Сідай і уважно слухай та не заважай ні мені розповідати, ні дітям слухати.
На нашому подвір’ї жили дві собаки – Малявка і Ай, а ще кішка Аліска. Собаки ніби й не помічали сусідку. Та й Аліска з кошенятами завжди обходила їх стороною із обережності.
Якось до нашого двору приблудилось чуже кошеня. Воно було чорне, худюще, ледве дибуляло на тонких ніжках. Бабуся не прогнала його, а натомість поставила перед ним мисочку з молоком і назвала його Приблудою. Алісі котик не сподобався.
Одного дня сусідська вівчарка Лінда зірвалась з ланцюга, легко перескочила паркан і опинилась у нас на подвір’ї. Побачивши миршаве кошеня, вона блискавично кинулась на нього. Очі в Лінди були злими й недобрими. Здавалось, що від котика нічого не залишиться. Та в цю мить з’явилась Аліска і зі страшенним криком кинулась на собаку, вчепившись кігтями в її писок. Вівчарка від болю заскавчала і кинулась навтьоки.
Бабуся, яка бачила цей нерівний бій, дивувалася:
- Ач яка розумна і смілива наша Аліска! Чуже кошеня заступила собою. Ходи-но сюди, я тебе почастую смаженою рибою.
На уроці читання вчителька Валентина Павлівна загадала дітям прочитати невеличке оповідання.
Всі читали тихенько, тільки Грицько водив по книжці пальчиком і шепотів уголос кожне слово.
- Грицю, не заважай дітям. Читай тихенько, про себе, - зауважила вчителька.
Малий декілька разів перечитав оповідання, а тоді мовив:
- Валентино Павлівно, нащо ви мене обманюєте? Я уважно читав, аж упрів. Та про мене тут нічого не написано. А я ж сподівався…
- На що ти сподівався, Грицю? – не зрозуміла вчителька.
- Я сподівався про себе прочитати…
- Он воно що! Доведеться вибачити на ших письменників, що про тебе вони ще не написали.
Вчителька загадково посміхнулась і продовжила:
- А ти, Грицику, все ж таки сподівайся. І я буду сподіватись. А раптом ти виростеш і станеш знаменитим. Тоді про тебе напишуть багато книжок. І ти їх будеш читати, і я їх з величезним задоволенням прочитаю. А поки що ми разом будем сподіватись на краще. Так цікавіше жити.
Оля давно мріяла мати маленьке цуценятко. Про це вона розповіла бабусі Галі:
- Я б за ним доглядала, годувала. Навчила б давати мені лапку…
І ось в день народження, бабуся принесла онучці маленьке собача невідомої породи.
Дівчинка від радості аж світилась. А потім запитала:
- А як його звати?
- Не знаю. Я його знайшла на березі річки. Назвемо його Фунтиком, бо він і важить десь фунт.
Цуценятко було ще сліпим. Не вміло їсти, не визнавало й соски.
- Пропаде твій подарунок з голоду, - сумно мовила старенька.
- А ти, бабуню, щось придумай. Мені його дуже шкода…
- А що я можу придумати? Йому потрібна мама, - журно сказала старенька.
Цуценя дрижало від холоду і все скімлило. Другого дня кішка Мурка народила трьох неживих кошенят. Тато забрав їх і кудись поніс. Кішка жалібно нявчала, все шукала своїх діток. Стомившись, вона лягла на свою постіль. Бабуся поклала біля неї Фунтика. Відчувши тепло, цуценя притислося до кішки, а потім ротиком знайшло молочко у Мурки і жадібно почало пити.
- Олю, виросте твій Фунтик! Мурка його годує…
Всі в домі дивувались. Адже коти й собаки, як знаємо, між собою ворогують. А тут така подія!
Фунтик був з дрібної породи собак. А все-таки незабаром переріс свою маму-годувальницю.
Почав він їсти вже іншу їжу. Та все одно полюбляв смоктати молочко. Було, вчепиться в котячий сосок ротом, а Мурка, як схопиться на ноги, як вигне спину дугою, - мовляв, досить, не підходь вже, он який виріс…
Одного разу вона розсердилась, накинулась на песика і вп’ялась йому в писок кігтями.
З того часу Фунтик почав боятись названої мами. Обходив її стороною. А Оля залишилась вдячна Мурці за те, що вона вигодувала їй Фунтика. Щодня пригощала кішку рибою.
Першокласник Петрик допитувався вдома у батьків:
- Ви в Москві були?
- Були, - відповів тато.
- А в Петербурзі?
- І в Петербурзі були, і не раз.
- А що найбільше вам там сподобалось?
- Петербург велике місто. Красиве. Там багато є чудових місць, - мовила мама.
- Мені найбільше сподобався Ермітаж. Таку красу не скрізь побачиш, відповів тато.
- А мене вразило Піскарьовське кладовище, де поховані люди, що мерли від голоду в блокаду під час другої світової війни. Сльози навертались на очі, від побаченого, ноги підкошувались…
- А я ж де був? – раптом запитав Петрик.
- Коли?
- Тоді, коли ви їздили до Москви і Петербургу.
- Тебе ще не було тоді.
- Як не було?! Не може бути!
- Може, - доводив тато. Ти ще тоді не народився…
- Так чому ж ви мене не почекали? Треба було дочекатись, поки я з’явлюся на світ, а тоді всією сім’єю і поїхали б…
- Ні, сину. Ти народився через рік і був маленьким. Таких в далеку дорогу не беруть. Підростеш, тоді ми обов’язково тебе повеземо і в Київ, і в Москву, і в Петербург. У тебе ще все попереду, сину.
На уроці математики Юрко отримав “двійку” і слізно прохав вчительку:
- Ольго Василівно, не ставте мені сьогодні оцінку у щоденник.
- Це ж чому? – знявши окуляри, здивовано подивилась на нього вчителька.
- Бо учора повернувся тато з відрядження. Він обов’язково перевірить щоденник і зробить мені “вливання”.
- І яким же буде це “вливання”? – поцікавилась Ольга Василівна.
- Якби то я знав… У нього їх аж три: моральне, матеріальне і паскове.
При цьому Юрко сумно зітхнув і продовжив:
- Моральне – дуже нудне. Довго треба вислуховувати повчання сердитого тата. Матеріальне – це коли не буде грошей на морозиво, чи на комп’ютерні ігри… Ну, а паскове, хоч і корисне, та небажане. Воно мені найбільш не подобається.
- Тобі не подобається “вливання”, - зауважила вчителька, - а мені – те, що ти не вчиш уроків. Он як гарно ти нам розповів про три види “вливання”. Не кожен це зуміє зробити. Розумна в тебе голова, Юрко! Жаль, свою лінь не можеш подолати. Сьогодні “двійку” не ставлю, бо сподіваюсь, що ти мене добре зрозумів і віднині будеш більш сумлінно ставитись до навчання.
Малий Сашко поспішає з бабусею до тролейбусної зупинки. Сьогодні вони разом йдуть до бібліотеки. По дорозі Сашко зауважив:
- Ти чому так повільно ідеш? Я маленький, а тебе випереджаю. Не відставай, бабуню!..
- У мене вже ноги не такі прудкі, як у тебе. Я вже стара.
Трохи подумавши, малий заперечив:
- Е, ні! Ти ще у мене не зовсім стара.
- Чому ти так думаєш, Сашуню?
- Старі люди – це пенсіонери. Вони вже не працюють і сидять вдома.
- Я вже давно пенсіонерка.
- Ні, бабуню! – заперечив малий. – Ти ще трішечки-трішечки молоденька, бо працюєш і отримуєш зарплату.
Коли бабуся з онуком вийшли з тролейбуса, Сашко запитав:
- Ну, і де ж твоя бібліотека?
- Не поспішай, Сашуню. Ось перейдемо стадіон і там, за високим будинком, буде триповерхова будівля. Це і буде бібліотека.
Побачивши бібліотеку, Сашко радісно закричав:
- Поглянь, бабусю! Твоя бібліотека приліпилася до величезного будинку. Ото хитрюща! Заховалась за нього, щоб взимку не замерзнути. Ач яка хитра, твоя бібліотека! Я ще таких не бачив…
Наталочка у нас – господарочка: щодня годує з бабусею курей, а увечері, виймаючи яйця з гніздечка, маленька прискіпливо допитується:
- Це біленьке яйце зозуляста курка знесла?
- Вона, - відповідає бабуся. – Зозуляста.
- А це, темніше, хто зніс?
- Червоняста.
- А це, велике, хто? – не заспокоюється дівчинка.
- Срібляста – відповідає бабуся.
- А півень які яйця несе? – допитується мала.
- Півень яєць не несе, - спокійно пояснює бабуся.
- Тоді навіщо ми його, ледаря, годуємо? Не несе яєць – геть з двору! – розсердилася Наталочка.
- Півень потрібний в курячому царстві: і курей звеселяє, і нас ранком будить. Без півня не можна!
Мама готує вечерю, а Андрійко, першокласник, вчить вірш.
За якусь мить відкладає книжку, заплющує очі і сам собі розповідає вірш, плутаючи слова.
- Сину, відпочинь трохи, а потім ще повчиш, - радить мама.
Та я його уже майже знаю. Краще скажи, що треба зробити, щоби його не забути до завтра?
- Повтори перед сном і вранці.
- А щоб не забути щоденник вдома? – продовжував Андрійко.
- Поклади його в ранець звечора.
- А що треба зробити, щоб не забути подарувати Настусі квіти? У неї завтра день народження.
- Зав’яжи вузлик на носовій хустинці, - сміючись відповіла мама і додала, - який же ти в мене, сину, забувака! А я цього й не знала…
Увечері, дивлячись по телевізору художній фільм, мама схвильовано мовила:
- Який жаль, що я не знаю музичної грамоти! Я ж можу забути цю чудову мелодію…
- А ти зав’яжи вузлик на хустині, - мовив Андрійко.
- Це ж для чого? – не второпала мама.
- Як для чого? Щоб не забути мелодію.
Мама уважно подивилась на сина і весело розсміялась:
- А ти в мене ще й, виявляється, великий жартівник, любий!
Малий Віталик пішов з мамою на базар. Тут було людей так багато, як бджіл у вулику. Вони снували понад прилавками в різних напрямках суцільним потоком. А від їх розмов в голові аж гуло.
Спочатку Віталик тримався за мамину руку. Коли ж мама почала вибирати те, що треба було їй купити, хлопчик висмикнув свою руку. Він і не помітив, як відстав від мами і розчинився в натовпі. Кинувся шукати її, та марно. Від розпачу хлопчик голосно заревів, розмазуючи кулачками сльози по обличчю. В ту ж мить його обступили люди:
- Хлопчику, чому ти плачеш? – запитала стара бабуся.
- Моя мама загубилася…
- То це ти загубився, а не мама!
- Ні, мама загубилась! – уперто доводив малий.
- А як же тебе звати? – поцікавились тітонька в кумедному капелюшку.
- А чи знаєш ти свою адресу? – допитувалася інша огрядна жінка.
Малий ніяк не зміг второпати, на яке питання йому треба перш за все відповісти, і ще голосніше заплакав.
Раптом до нього підійшов міліціонер:
- Заспокойся, козаче. Хіба ж можна чоловікам плакати? Ти на якій вулиці живеш?
- Я не на вулиці живу. Я ж вам не бомж…
- А де ти живеш?
- Біля катера, що на березі Дніпра.
- Скільки поверхів має ваш будинок?
- Поверхів у нас немає, - все ще ридав хлопчик.
- А що ж у вас є?
- Пляж, а біля нього багато хат, - мовив малий.
В цей час з гучномовця линув голос, котрий сповіщав, що загубився хлопчик чотирьох років, звуть його Віталик, і що мама чекає на нього в кабінеті директора.
Віталик, почувши це, радісно вигукнув:
- Мамочко, я тут! Я тебе обов’язково знайду! Ти тільки не плач! Почекай мене, я йду до тебе!
- Петрику, чому ти не доїв свій обід? Він що – не смачний? – запитала у малого мама.
- Чому не смачний? Ще й який смачний! Але що я зроблю, коли мені не хочеться їсти? Я краще увечері з’їм і обід, і вечерю разом…
- Е, ні, синку! Борщик треба з’їсти негайно, поки не прохолов. Не будеш їсти, не виростеш, - сказала мама.
Хлопчик посидів над тарілкою, подумав, подумав і відповів:
- А чому дорослі їдять тричі на день, а не ростуть?
- Як не ростуть? Ростуть, синку. Твій тато спочатку ріс у висоту, а тепер росте у ширину. Бачиш, який він кремезний?
- А я не хочу рости у ширину. У тата поширшали плечі, а в дядька Василя виріс живіт… Так, ніби він проковтнув величезний кавун. Тепер його дядько ледве-ледве носить поперед себе.
- А ти не будеш рости в ширину. Діти всі ростуть у висоту. Їж, синку, та підеш відпочивати.
Петрик швиденько доїв борщик, випив молоко. Після обіду мама його викупала, витерла рушником і понесла на спині в ліжко. Петрик міцно тримався рученятами за її шию:
- Ой, Петрику, який ти важкий! Я вже й не здужаю тебе носити.
Петрик, поглянувши мамі у вічі, мовив:
- А що ж ти хотіла? Мені як-не-як з учорашнього дня пішов п’ятий рік. Я їм – і росту…
- Ох і розумний ти в нас! І в кого ти тільки такий вдався? – запитала бабуся Віра, зайшовши до кімнати.
- І розумний, і красивий, - уточнив Петрик. – Що ти, бабуню, забула, як мама вчора говорила гостям, що я всі кращі риси забрав у неї і в тата.
- Невже ж це ти своїм батькам нічого хорошого так і не залишив? – поцікавилась бабуся.
- Як це не залишив? Залишив. Я не жадібний…
- Так, Петрику, ти у нас хороший хлопчик. Затули очі і пошвидше засинай, а після того, як поспиш, я тебе поведу гуляти в парк.
Маленький Сашко грається на подвір’ї, а мама в цей час поливає огірки:
- Синочку, не підходь до Лінди, бо ще покусає.
- Не покусає, я ж свій… Наша собака про це добре знає.
Побачивши кішку Мурку, хлопчик погнався за нею, зловив і міцно притиснув до себе.
- Синочку, не дави кішку! У неї скоро будуть кошенята, то ж краще ти її відпусти.
- Мамо, мамочко! Наша Мурка краща за сусідського Пушка, - радісно говорить хлопчик.
- Чому ти так думаєш?
- У нашої кішки будуть кошенята, а в Пушка їх ніколи не буде. І знаєш чому? Та тому, що всі коти на світі бездітні…
Мама голосно засміялась, а Сашко продовжував:
- Подивись на Лінду. Вона у нас повністю суконна, а Мурка пухова-пухова… А от коли ми ходили з татком в зоопарк, то там бачили здоровенного рогоноса з товстопузими ногами…
- Не рогоноса, а носорога. Треба правильно говорити, сину.
Ну, нехай буде по твоєму – носорога. А ще ми бачили величезного слона в протигазі…
- Синочку, та немає в слона протигазу! То в нього такий ніс і називається хобот.
Малий подумав, а потім додав:
- Я такого носа не хотів би мати. І взагалі, слон тварина смішна. Ноги як стовпи, вуха як локатори, ніс як протигаз. Сам здоровенний, а користі від нього ніякої -–ні м’яса, ні молока, ні шерсті…
- Сашуню, побіжи закрути кран, а потім розповіси мені про інших тварин, яких ти бачив в зоопарку.
Хлопчик чкурнув закручувати кран, а мама в цей час перемовилась із сусідкою:
- З нашим Сашком сумувати не доводиться. Такий вже всюдисущий. До всього придивиться, і до всього йому є діло.
