і C° |
Валентина Михайлівна Нижеголенко Кмітливе поросятко "Маленьким читачам обл. дитячої бібліотеки з найкращими побажаннями. Автор" Нижеголенко В.М. Кмітливе поросятко: Оповідання / Ред. А.А.Крат; Худож. С.В.Михайленко. - Херсон,2000. - 24 с.:іл. - Видання літературно-мистецького гурту "Малючок Степовичок" |
 |
Сашко грався на подвір'ї, а бабуся Галя розповідала сусідці про те, як вона їздила до свого сина:
- Думала погостювати тиждень-два, та не вийшло. Захворіла і сиділа на шиї у сина аж два місяці…
Почувши це, Сашко здивовано запитав у старенької:
- Бабусю, а в якого сина ти сиділа на шиї аж два місяці?
- У дяді Віті.
- І як він тебе таку важку зміг тримати? Мене вже татко давно не бере на плечі…
- Ти про що говориш, Сашуньо?
- Та про те, що ти розповідаєш… Ти хоч коли лягала спати, злазила з шиї?
Сусідка і бабуся раптом засміялись і якийсь час ще не могли промовити навіть слова до хлопчика. А потім бабуся Галя довго розповідала онукові, що означає вираз “сидіти на шиї”.
Ми з мамою приїхали в село на цілісіньке літо, щоб допомагати бабусі по господарству і відпочити на свіжому повітрі.
Бабусина свиня Ненажера привела аж дванадцятеро поросяток! Вони були завбільшки з рукавичку, рожеві, з білими війками і маленькими хвостиками.
Ненажера лежала в загородці на дерев'яній підлозі, а малеча, як за командою “Шикуйсь”, вздовж її черева смоктала смачне молоко, обідала.
|
Пройшов час. Поросятка підросли. Бабуся звеліла мені їх пасти щодня на городі. Картопля вже була викопана, але з протилежного боку ще росла морква, буряки, гарбузи. - Юрко, ти пильнуй за Ненажерою, бо наробить шкоди, - наказувала мені бабуся, йдучи на роботу. Я носився за свинею з хворостиною по всьому городу, бо вона дійсно так і норовила вскочити в шкоду. Тільки-но зазіваюсь, - вона вже, як лопатою, вириє моркву чи буряк і хрумка їх залюбки. Одного дня, поки я пильнував за Ненажерою, кудись поділось найменше поросятко – Манюнє. Кинувся його шукати. І як же я здивувався, коли відшукав його біля корови! Марта незворушно лежала долі і пережовувала траву, а біля неї порсятко смоктало коров'ячу дійку. |
 |
З цього часу встерегти Манюнє було неможливо. Воно постійно тікало до корови, мабуть коров'яче молоко йому смакувало ліпше за мамине.
Швидко поросятко наздогнало і перегнало ростом своїх братиків і сестричок. Стало білим, гарним, товстеньким.
Дізнавшись про цю справу, бабуся почала Марту виганяти в череду. Та коли корова поверталась увечері додому, поросятко кидалося їй назустріч і біля воріт прямо на ходу ловило дійку. Корова зупинялась, а Манюнє, тримаючись на задніх ратичках, вечеряло.
Забачивши це, бабуся звеліла всіх свиней зачинити в загоні. Ось так і скінчився курортний сезон для Манюні.
- Надійко, донечко! Швидше одягайся, склади все потрібне в портфель і підемо разом. Я – на роботу, а ти – до школи. Адже, нам з тобою по дорозі…
Мама, вже взута й одягнена, терпляче чекала донечку.
- Поспішай, люба, а то запізнишся, - нагадала вона дівчинці ще раз.
- Тобі, мамочко, добре. Ти одягалась і взувалась з “поспішаннями”, а я без них…
- То й ти роби з “поспішаннями”. Я тебе за це лиш хвалити буду, - сказала мама.
- Та де ж їх взяти? – розвела руками Надійка.
- Кого взяти? – не зрозуміла мама.
- Оті “поспішання”. У тебе вони є, а у мене їх ще нема.
Мама допомогла Надійці одягнутись, промовляючи:
- Не хвилюйся, донечко. “Поспішання”, я розумію це, як досвід, вміння, і до тебе прийдуть. На все свій час, дівчинко моя. Все приходить з роками.
Сьогодні Юрко поспішав додому як ніколи. Ще б пак, адже до них приїздить з Києва дядя Вітя, мамин брат.
- І ким же працює твій дядя? – допитувався Роман.
- Прекладачем у посольстві. Він знає аж п'ять мов! – хвалився хлопчик.
- А ти не брешеш? – пильно подивився на нього Петрик.
- Я і не думав брехати, - ображено мовив Юрко.
- То ж які мови він знає?
- Українську, російську, німецьку, англійську і французську.
- Щось мені не віриться, щоб одна людина вивчила стільки мов, - засумнівався Петрик.
- А що там складного? Я вже зараз знаю українську і російську. Виросту, вивчу ще декілька мов і буду теж працювати перекладачем, - мовив Юрко.
- А ми тебе зараз перевіримо як ти знаєш російську мову. Скажи, як буде російською “глечик”?
- Кувшин!
- А “кухлик”?
- Кружка!
- А “магазин”? – продовжував допитуватись Петрик.
- Якщо такий як у центрі міста, то зветься він “Умєрсам”.
Хлопці дружно вибухнули реготом. Сміялись довго, тримаючись за животи.
- Оце переклав! Я такого ще й не чув, - сказав Петрик.
- Якщо не віриш, то поїдь і почитай надпис, - образився на друга Юрко.
- Нащо мені їхати? Я і так знаю, що в центрі є магазин “Універсам”. Теж мені, знаменитий перекладач знайшовся! Ти спочатку, друже, навчись уважно читати, а вже потім будеш перекладати.
Маленьку Віточку бабуся поклала удень спати, а сама пішла на подвір'я годувати курей і гусей. Коли – гульк, а на порозі стоїть маленька в сорочечці і плаче.
-Що сталося, чому не спиш?
-Мені в хаті страшно…
-А кого ти там боїшся? Там же нікого нема, - мовила старенька.
-Я буду гуляти з тобою.
-Ні, тобі треба поспати, бо до вечора не витримаєш. Захочеш спати. Я тобі постелю ось під грушею на ліжку і спи.
Дівчинка лягла на нову постіль і знову не спить.
-Чому не спиш, Віточко?
-Мені сонце заважає, заглядає в мої очі і не дає спати. Вимкни його, будь ласка!
-У сонця немає вимикача. Воно саме вимкнеться аж увечері і піде спати. Спи, моя хороша дівчинко, спи… Заплющ очі і сонечко не буде в них заглядати.
Це було взимку. Мама поїхала на сесію, а Женю завезла до дідуся і бабусі.
Одного ранку дідусь прокинувся, одягнувся і вийшов на подвір'я. Згодом повернувся, хукаючи на замерзлі руки.
- Як там на вулиці? – запитала бабуся, яка вже готувала сніданок.
- Накидало вночі снігу по самі груди! Я оце доки прокидав стежку до воріт, промерз до кісток. Ото вдарив мороз!
Малий Женя ще лежав у теплому ліжку і слухав розмову стареньких.
- А ти чому ще лежиш? – звернувся до нього дідусь. – Вставай. Поснідаємо і підемо разом на вулицю. Я буду стежками прокидати, а ти ліпитимеш снігову бабу.
- А я не піду на вулицю, - мовив хлопчик.
- Це ж чому?
- Тебе вже вдарив мороз, то ти хочеш щоб він і мене набив?
Дідусь здивовано подивився на внука, а потім посміхнувся і мовив:
- Женю, мороз тебе не наб'є. Він хіба що може пощипати вуха, ніс, руки… Та це не біда. Одягнешся потепліше – і ніякий мороз тобі не буде страшний…
- Он воно що! Так мороз ще й страшний? Тоді вже точно не піду на вулицю. Щоб не перелякатись!
Мама з малим Антоном прийшли до тіточки Тетяни в гості. У неї на подвір'ї біля будки лежав собака.
- Бачиш, синку, який здоровенний пес? Він ще й дуже злющий. Може покусати. Не підходя до нього!
Тітонька повела їх до хати, пригощала смачними стравами. А потім мама з тітонькою так захопились розмовами, що й не помітили куди подівся малий. Та коли запримітили, що хлопця немає в хаті, вмить вибігли на поріг.
Здоровенна, патлата кавказька вівчарка лежала біля будки, висолопивши язика, хекала від жари. А Антон гладив їй спину, хвіст і щось до неї говорив.
|
- Антосику, ходи-но сюди! – злякано мовила мама, - собака може тебе покусати… - Не покусає, не хвилюйся! У неї на хвості зубів немає. Я її уже обстежив… - Іди до мене, кому говорю! На хвості немає, то в роті їх вистачить… Антон підійшов до мами і вмовив: - Тоді пішли додому негайно! - Це ж чому? - Ви з тітонькою без кінця розмовляєте, а мені одному сумно. Навіть з собакою не дозволяєте погратись. |
 |
Малий Сашко приїхав до бабусі в Київ. Увечері вийшов на балкон і здивовано крикнув:
- Тато, мамо, бабуню! Дивіться – місяць!
- Ну то й що? Місяць як місяць, - мовив спокійно тато.
-Так у нас на Херсонщині такий самий. Однаковісінький! Вони що, брати-близнюки?
- Ну що ти вигадуєш? Місяць, як і сонце, один. Його видно скрізь, - доводила онуку бабуся.
- Не може бути! – не вірив Сашко, - у нас свій місяць, а у вас свій, і схожі вони між собою, як дві краплі води.
- Ні, синочку, місяць один-однісінький на всю Сонячну систему…
- А чому коли місяць світить, сонце спить? А коли сонце на небі, тоді місяць відпочиває…
- Йди, сину, вечеряти. Завтра поведемо тебе в планетарій, коли ти так хочеш все знати, - мовив тато.
- Обов'язково поведіть. Хай про все дізнається. Від цього Сашко стане ще розумнішим, - сказала бабуся і провела внука теплим поглядом.
Василько довго хворів, і тому його не водили в дитячий садочок.
Прийшов час готуватись до школи. Щодня вони з мамою вчили літери. Вже почав він по складах читати буквар. А от чомусь друковані цифри запам'ятати не може. Хоч сядь і плач!
От і сьогодні мама котрий раз просить сина назвати написані в книжці цифри:
- Один, два, три, чотири, п'ять, шість, кочерга...
- Василко, то цифра "сім", а не кочерга. Почни з цифри "п'ять" і цього разу не помиляйся.
- П'ять, шість, сім - кочерга...
- Сину, ну де ти бачиш кочергу? То цифра "сім"! - сердиться мама, - почни спочатку і цього разу будь уважним.
- ... сім, вісім, дев'ять, колесо! - закінчує хлопчик радісно називати всі цифри.
- Я вже тобі говорила, що то "нуль" а не колесо. На колесо він аж ніяк не схожий.
- Схожий, схожий! Це коли колесо з обох боків здавити, - доводить своє Василько.
- Сину, колесо ти хоч бачив, а от кочергу - навряд. У місті ними не користуються.
- Я її бачив в селі, у бабусі. Вона схожа на хокейну ключку! Тільки ключкою забивають у ворота шайбу, а кочергою бабуся вигрібає попіл з печі, - мовив малий і переможним поглядом подивився на маму.
- Це добре, що ти ростеш таким уважним, сину. А от цифри ти запам'ятай. Серед них немає ні "кочерги", ні "колеса".
Іванко змалку любить музику. Як почує гору на якомусь інструменті, аж на обличчі міниться! Очі в нього так і сяють від радості поки лине мелодія.
Після закінчення третього класу він попрохав батьків:
- Купіть мені акордеон, я буду вчитись у мізичній школі.
- Купити можна. Та що ми тоді будемо робити з ним, як у тебе зикне бажання вчитись на ньому? - запитав тато.
- Не зникне! - упевнено відповів Іванко.
Настав час, і хлопчик з баьком поїхали в музичну школу. Там у дітей перевіряли музичні здібності.
Сивоголовий вчитель звернувся до Іванка:
- Підійди до фортепіано і візьми "соль".
Хлопчик підійшов, очима обнишпорив інструмент з різних боків і розгублено мовив:
- А солі тут нема...
Вчитель весело подивився на Іванка і мовив:
- Я просив тебе знайти ноту "соль", а не сіль, якою ми підсолюємо їжу. "Соль" і "сіль" - це різні поняття. Запам'ятай, хлопчику, і не роби більш подібних помилок.
Вечір. В просторій кімнаті прикрашена ялинка. На столі смачно пахнуть святкові страви. Всі нарядні і веселі.
Раптом розчинились двері, і тато заніс у великому кошику всім подарунки. Мама кинулась до тата і почала йому допомагати роздавати їх:
- Діти, ви помітили, що давати завжди приємніше, ніж отримувати? - запитала вона.
Віталик подумав і відповів:
- Дивлячись що давати і кому, а також що брати і від кого.
- Ти, синку, заговорив як філософ, - усміхнувся тато. - Розтлумач мені, будь ласка, що ти мав на увазі?
- Ну, ось коли сусідський півень-забіяка нападе на мене зненацька, то добре, коли я йому здачі даю. А коли навпаки - це вже не добре...
- І часто півень на тебе нападає? - запитав Віталика тато.
- Трапляється інколи, - сором'язливо відповів хлопчик. - Тоді мені дійсно приємніше йому здачі дати хворостино, аніж отримувати від нього.
Роман закінчив третій клас на "відмінно" і тепер з хлопцями відпочивав. Ловив рибу у ставку, носився по стадіону за м'ячем, купався, загорав...
Якось він пообідав і кудись зник.
- Був хлопець і нема! - бідкалася мама.
Чим нижче котилося сонце до заходу, тим більше вона хвилювалась. Вже і тато повернувся з роботи, а Романа все не було.
- Він завжди мені говорив, куди йде, а цього разу нічого не сказав, - мало не плаче мама.
Романа почали шукати всі гуртом: і тато, і мама, і сусіди, і родичі. Перепитали всіх хлопців, чи не бачили вони. Однак хлопчик ніби крізь землю провалився.
Сонце почало сідати. Тоді й вирішили батьки звернутися з допомогою в міліцію.
Сивочолий міліціонер почав розшук з подвір'я і хати. Обдивився всі закутки в кімнаті, обнишпорив усе горище, не проминув і погріб...
В цей час з дверей клуні вийшов заспаний Роман. Мама тут же кинулась до нього і запитала крізь сльози:
- Де це ти був, синку?
- Спав у клуні. Там не жарко та й ніхто не заважає. Після смачного обіду мені захотілось поспати.
- А чому мені не сказав? - все ще бідкалася мама.
- Так я ж не думав, що так довго буду спати.
Міліціонер і родичі порозходились, а мама все ще дивувалась:
- І як це я не здогадалась зазирнути в клуню? Все село переполохала...
- Слава Богу, що пропажа знайшлася, - мовив тато і пішов митись під душ.
