Історія літературного Херсона безпосередньо пов'язана з основними соціокультурними іпостасями міста, яке засновувалося як фортеця й вихід до нових морських шляхів, сприймалося як невідома, загадкова й майже екзотична провінція, слугувало місцем заслання й покарання, утверджувалося як губернський центр, набувало якостей національного осередку на українському півдні, розвивалося як навчальна й освітня інфраструктура, ставало омріяною духовною і художньою оазою, формувалося як джерело творчості і творчого розвитку.

Проблема „письменники й Херсон” досить давно цікавить дослідників, що мешкають на терені Таврійського краю. Численні публікації й матеріали з цього ракурсу розпорошені в періодиці (передусім херсонській), бібліографічних покажчиках, енциклопедичних виданнях тощо. Усе нагальніше відчутна потреба у тому, щоб окреслити – хоча б у загальних рисах – систематизований хронопис літературного Херсона, який міг би стати основою для подальших студій і поглиблення цієї проблеми.

Огляд й аналіз зібраних (і ще далеко не повних) матеріалів дає підстави стверджувати, що Херсон посів місце важливої, складної та суперечливої „ніші” в житті й творчому розвитку, художніх досягненнях значної кількості письменників, що вони репрезентують різні національні культури. Херсон і Херсонщина були місцем не тільки полікультурним, але й поліписьменницьким, хоча це (поліписьменницьке єство міста) складалося поступово і досить драматично.

З Херсоном перепліталися долі багатьох діячів літератури – письменників скромного й непересічного хисту, тих, хто увійшли до історії художнього слова, відігравали важливу чи визначну роль у літературному процесі, й тих, хто рідко згадується або й узагалі забуті літературознавцями. З історією Херсона перепліталися життєві й творчі шляхи письменників різного художнього масштабу й значення, проте усі вони рівні в тому, що своїми долями „виписували” літературну культуру міста, своїми творами акцентували й змальовували його образний колорит.

У цьому дослідженні відзначені й репрезентовані постаті, які, по-перше, народилися у Херсоні, а по-друге, своїм перебуванням увиразнили й збагатили літературну історію міста. Отже, провідними є аспекти „Херсон як батьківщина письменників”, „родзинки” літературно-художньої минувшини міста” й „Херсон у життєтворчості представників різних національних літератур”.

<…>

У процесі роботи над проблемою „письменники й Херсон” неодноразово поставало питання: хто був першим письменником, який народився у Херсоні? Від кого бере свій початок самобутній літературний Херсон? Хто поклав традицію письменницького Херсона? На це питання нині навряд чи є однозначна відповідь, бо не так багато інформації кінця XVIII – початку XIX століття ще відомо або до нас дійшло.

Проте з упевненістю можна говорити, що одним з перших письменників, який народився у Херсоні, став поет і публіцист Олександр Баласогло. За старим стилем він побачив світ 23 жовтня, за новим – 4 листопада 1813 року, через тридцять п’ять років після заснування міста.

Олександру Баласогло випала складна й драматична доля.

Він досить рано почав писати вірші, що мали цілковито романтичну настроєвість: і вік у нього був максималістський, і в літературі та мистецтві тоді панував романтичний напрям. У його віршах поставав ліричний герой, відкинутий соціумом і коханою, проте наполегливий, духовно стійкий і невпинний, який, попри будь-які негаразди, прагнув виразити себе – передусім у внутрішніх картинах-фантазіях, сповнених романтичною самовіддачею та романтикою мандрів.

Под белую хоругвь, под парус корабля,
Вербуя всякий ветр, попутный – непопутный,
Вручу фантазии крутой рычаг руля
И ринусь на валы, на штурм ежеминутный.

(«Презрела ты меня, но рано или поздно…»)

1838 року О. Баласогло і його друг П.Норєв у Петербурзі разом видали збірку „Стихотворения” під спільним псевдонімом Вєронов. До другої частини цієї книжки увійшли вірші Олександра Баласогло. Критика сприйняла його вірші іронічно, дещо глузливо. Проте, як зазначають сучасні літературознавці, „несмотря на некоторую тяжеловесность слога (возможно, не без влияния поэзии ценимых им «любомудров»), Баласогло предстал здесь как талантливый поэт, не боящийся неожиданной метафоры, по мироощущению во многом близкий М.Ю.Лермонтову” („Русские писатели. 1800 – 1917”).

Він цікавився історією та написав історичний нарис „Восточная Сибирь”, тяжів до просвітницької діяльності і видав разом з П.Норєвим збірку „Памятник искусств и вспомогательных знаний”. Сам О.Баласогло схарактеризував цей видавничий проект як „род текущей энциклопедии искусств … со включением и ремесел”. У цій збірці друкувалися і його статті.

1945 року Олександр Баласогло став помітним учасником групи інтелектуалів, що збиралися під орудою Михайла Петрашевського. Він підготував такий документ, як „Проект учреждения книжного склада с библиотекой и типографией”, у якому обґрунтував ідею необхідності просвіти широких верств суспільства й освіти для цих верств. У цій праці він висловив деякі погляди, що збігалися з ідеями та поглядами пізнього Ф.Достоєвського. Так, О.Баласогло розмірковував: „Славянская душа есть избранный сосуд слияния народов в человечество”.

За участь у гуртку петрашевців він був заарештований 23 квітня 1849 року й перебував у Петропавловській фортеці. Одну з його основних праць становить „Исповедь” – відверта й докладна автобіографічна розповідь, з аналізом і характеристикою власної діяльності, поглядів, яка написана живою, інколи просторічною мовою. В цій праці він виклав своє кредо як людини і як особистості: „Мнений своих я не стыжусь, никогда от них не отрекался”. Себе Баласогло називав „самым радикальным утопистом”, „фурьеристом” і навіть „коммунистом”. Зрозуміло, що, характеризуючи себе як „коммуниста”, він вкладав у це поняття зовсім інше значення, ніж те, що вкладається у нашому суспільстві нині. Для нього бути „коммунистом” означало бути сміливою і реформаторською в своїх поглядах, планах людиною, яка виступає за помірковані демократичні перетворення у державі.

З листопада 1849 року він був відправлений на заслання до Карелії, у Петрозаводськ, де переймався збиранням північного фольклору. Людина тонкої, вразливої психіки, він надзвичайно глибоко й проникливо сприймав негаразди і випробування, що випали на його життя.

1851 року О.Баласогло знову був поміщений до Петропавловської фортеці, де важко хворів, а незабаром відправлений під секретний нагляд до Миколаєва, де він займався педагогічною діяльністю і викладав історію. 1875 року в Миколаєві вийшла друком його книжка „Обломки”, що становила, за авторським визначенням, вступ до „собрания мыслей, мнений и сочинений бывшего флотского офицера”.

Помер Олександр Баласогло 30 січня 1883 року в Миколаєві.

У Херсоні 1867 року (за іншими даними 1868-го) – 27 вересня за старим стилем, а 9 жовтня за новим – народився актор і драматург Григорій Ге. Він з’явився на світ у родині письменника й помітного на українському півдні культурного діяча Григорія Миколайовича Ге – брата відомого маляра-пересувника Миколи Ге.

Григорій Ге-батько мешкав у Херсоні в 60-х – на початку 70-х років ХІХ ст. Документи стверджують, що саме він першим подав ідею створення у Херсоні громадської бібліотеки (нині – Херсонська обласна універсальна наукова бібліотека імені Олеся Гончара), виголосивши думку про це під час зібрання херсонських діячів просвітницького руху на початку 1871 року. Він же був одним із засновників херсонської громадської бібліотеки й входив до числа перших її директорів (1871 – 1872). Особливістю літературної діяльності Григорія Ге було те, що він писав українською та російською мовами. У його письменницькому доробку – документальні нариси, фрагменти яких друкувалися 1862 року в українському щомісячному літературному й науковому часописі „Основа”, п’єси „Жена” (видрукувана у Херсоні 1868 року), „Ганнуся” (також побачила світ у Херсоні, 1870 року), „Каникулы” (1871), „Шквал” (1895), яка мала успіх у театрах Петербурга, Миколаєва, Харкова, роман „Софья Малич (Между старым и новым)”. Згодом Григорій Ге перебрався до Миколаєва, де 1911 року й завершився його життєшлях.

Дитячі роки Григорія Ге-сина пройшли переважно у Франції та Швейцарії. Після повернення у рідні краї він закінчує 1886 року в Миколаєві реальне училище. Спочатку Григорій Ге, відчуваючи на собі вплив дядька – Миколи Ге, мав намір вступити то Академії мистецтв, але через погіршення зору відмовився від цієї ідеї. За порадою Іллі Рєпіна він вступає у Петербурзі до театральної школи Коров’якова.

Григорій Ге-син обрав своїм фахом драматичну діяльність і чимало досяг у мистецько-художній сфері, ставши за життя знаменитою особистістю. 1888 року він закінчив театральну школу Коров’якова й незабаром розпочав авторську кар’єру. Він грав у провінційних трупах Саратова, Астрахані, Воронежа, Харкова. У 1896 році його запросили до одного з петербурзьких театрів, де було здійснено постановку його п’єси „Трильби”, створеної за однойменним романом Д.Дюмор’є. Значний час – з 1897 до 1929 року – Григорій Ге грав у Александринському театрі. Після цього до 1934-го його творча доля була пов’язана з Ленінградською пересувною трупою, а 1934 року він стає керівником Театру актора у Ленінграді. Будучи яскравим актором і декламатором, Григорій Ге жваво гастролював, показуючи свої програми у багатьох містах України – Житомирі, Вінниці, Одесі тощо.

Драматургічною діяльністю він зайнявся наприкінці ХІХ століття й написав чимало п’єс, які ставилися у різних містах Росії та України. Григорій Ге працював у галузі соціально-психологічної та історичної драми й написав понад 20 п’с. Він створив такі п’єси, як „Набат” (1897), „Казнь” (1897), „Свобода искусства” (1904), „Новый Гамлет” (1913), „Дневник Сатаны” (1922, за однойменним романом Леоніда Андрєєва) та ін. Його драматичні твори суперечливо оцінювалися критикою, проте мали успіх у глядача й 1912 року (за іншим даними – 1913 року) в Петербурзі вийшли кількатомним виданням під назвою „Сборник пьес”.

Протягом 90-х років ХІХ століття Григорій Ге написав низку прозових творів – оповідання „Майорка”, „Черная девушка”, „Гастролер”, повість „Якорь смерти”. У зрілому віці він почав підводити підсумки своїм мистецьким враженням, здобуткам і виступав із мемуарними роботами. Це „Приключения и встречи”, „Из провинциальных впечатлений”, „Воспоминания о Н.Н.Ге”, „Воспоминания”, які друкувалися у різних виданнях, починаючи з 1922 до 1940 років.

За свою творчу діяльність Григорій Ге був відзначений званнями заслужений артист державних академічних театрів й Герой Праці. До постаті популярного земляка виявляли інтерес й у Херсоні, де 1932 року вийшла друком книжка „Поездки заслуженного артиста республики, Героя труда Ге Г.Г. за период 1929 – 1932 гг.”.

Завершилося життя актора й письменника у Ленінграді 13 січня 1942 року.

на початок

У Херсоні народився і прозаїк-романіст Григорій Адамов (справжнє прізвище – Гібс). Це сталося за старим стилем 6 травня, за новим – 18 травня 1886 року. Майбутній письменник навчався у херсонській гімназії, у молодому віці залучився до революційного руху, редагував у Херсоні газету „Юг”, що мала соціал-демократичне спрямування.

Літературно-художньою діяльністю Григорій Адамов активно зайнявся у пореволюційний час і став помітним письменником 30-х років XX століття. Він працював у галузі нарису, публіцистики, художньої прози. 1931 року було випущено збірку його публіцистичних нарисів „Объединенные колонны”. Г.Адамов належить до фундаторів напрямку науково-художньої фантастики й написав низку романів. Розквіт його романної творчості припав на другу половину 30-х років, коли були видрукувані такі його твори, як „Победители недр” (1937) і „Тайна двух океанов” (1939).

Особливою популярністю користувався роман „Тайна двух океанов”. Він написаний у річищі пригодницької, „шпигунської” та науково-фантастичної традиції, містить цікавий і гострий сюжет, побудований на зіткненні вітчизняної та японської розвідок. У творі чимало рельєфно писаних епізодів, психологічних колізій, науково-фантастичних припущень, версій. Роман порушує широке коло морально-етичних, екологічних і технологічних проблем. Значне місце романіст відводить питанню обстеження, дослідження та використання ресурсів океанського дна.

1957 року Костянтин Піпінашвілі за твором Г.Адамова поставив художній фільм „Тайна двух океанов”, у якому одну з провідних ролей зіграв відомий актор Михайло Глузський. Цей фільм і нині демонструється на телеекранах. Останній роман письменника – „Изгнание владыки” – побачив світ по смерті митця, 1946 року.

Помер Г.Адамов 14 липня 1945 року.

У Херсоні наприкінці XIX століття народився широковідомий прозаїк і драматург Борис Лавреньов.*

З другої половини XIX століття у губернському Херсоні посилюються українські впливи, розвиваються українознавчі течії, створюються українські громадські осередки. Одним із закономірних наслідків цього стає те, що у Херсоні народжуються постаті національного спрямування.

1892 року в Херсоні народився Ілько Борщак – український публіцист, літературознавець, історик, людина самобутньої та ще недостатньо дослідженої долі.

<…>

У Херсоні наприкінці XIX століття народилася ще одна цікава, але майже невідома творча постать – прозаїк Василь Федоров. Як зазначають джерела, час його народження – 15 жовтня 1895 року.

<…>

На початку XX століття, влітку 1905 року – 2 серпня за старим стилем, а 15-го за новим – у Херсоні народився прозаїк Володимир Гавриленко.

Протягом 1929 – 1932 років В.Гавриленко навчався у Харківському інституті педагогічної просвіти. У цей же час, з 1929 року, він починає друкуватися. Упродовж 1930 – 1934 років В.Гавриленко є керівником літературної групи з дещо екзотичною для художнього сьогодення, проте цілком суголосною своєму часу назвою – „Трактор”, а також редагує однойменний часопис.

Перша книжка Володимира Гавриленка – нею стала збірка оповідань „Портрети друзів” – побачила світ 1935 року. Він написав два романи – „Щирість” (1941), а згодом „Максим Попелюх” (1957), у яких звернувся до аспектів сільського життя.

Під час війни письменник перебував на фронті, де писав нариси, що 1943 року склали збірку „Безсмертя”. У повоєнний період В.Гавриленко продовжує плідно працювати, звертаючись до різноманітних жанрів. За мотивами казок Максима Горького він пише лібрето балету „Данко”, який на музику В.Нахабіна було поставлено 1948 року в Харківському театрі опери та балету імені М.В.Лисенка. В.Гавриленко створює повість „Москвичка Тоня” (1954), готує до друку збірки нарисів і оповідань „Хто дорогий для мене” (1964), „Коли приходить щастя” (1965). Протягом 70-х – 80-х років він друкує у періодиці фрагменти нових творів.

Володимир Гавриленко прожив довге творче життя, охопивши майже усе XX сторіччя, й помер на 90-му році у березні 1995-го.

У перші роки XX століття в Херсоні народився критик Григорій Гельфандбейн – за старим стилем 28 квітня, за новим 11 травня 1908 року. Як і чимало молодих людей свого часу, вищу освіту він здобував у тодішній столиці України – Харкові, де й пройшла більша частина його життя. Там у 1925 – 1926 роках Григорій Гельфандбейн навчався в інституті народної освіти. Його діяльність була пов’язана з видавничою та журналістською справами, проте основною нішею творчих інтересів стала літературно-художня і мистецька критика. Г.Гельфандбейн увійшов в історію художньої культури як дослідник української літератури й театру.

1936 року побачила світ його перша літературно-критична збірка, що мала назву „Молода поезія”. Згодом було видруковано ще низку його досліджень, з-поміж яких виділяються нариси „Д.І.Антонович”, „І.О.Мар’яненко”, „А.М.Смерека”, які вийшли друком 1948 року й розповідали про творчий шлях українських артистів.

У 60-ті роки Г.Гельфандбейн написав низку літературознавчих досліджень, що вони мали регіональну спрямованість. Серед них – літературне есе „Маяковський у Харкові” (1963), мемуарні розвідки про літературно-мистецьке життя Харкова 20-х – 30-х років. 1966 року побачило світ дослідження Г.Гельфандбейна „Генерал і ад’ютант”, що в ньому висвітлено перебування в Україні таких відомих західних письменників, як Анрі Барбюс і Теодор Драйзер.

Помер Г.Гельфандбейн у Харкові наприкінці XX століття – 9 січня 1993 року.

на початок

Український південь збагатив культурну цивілізацію не лише літературно-художніми, мистецькими іменами, але і яскравими політико-літературними постатями. Серед них помітно виділяється постать Георгія Арбатова – публіциста, політолога, вченого-історика, керівника наукових інституцій, громадського діяча.

Життєвий шлях Георгія Арбатова розпочався на півдні України, згодом розвиток його особистості продовжився у столиці тодішньої країни – у Москві. Розквіт його наукової діяльності припав на другу половину XX століття, точніше, на 60-ті – 80-ті роки минулого століття, коли ім’я вченого й громадського діяча часто зустрічалося у наукових суспільно-політичних виданнях, провідній пресі, популярних телевізійних програмах.

Георгій Аркадійович Арбатов народився у Херсоні в першій третині XX століття – 19 травня 1923 року. Наприкінці 40-х років, 1949-го, він закінчив Московський інститут міжнародних відносин. Значний час – з 1949 до 1964 року – з 1953 до 1962 років Георгій Арбатов працював науковим редактором видавництва „Иностранная литература”, був редактором журналів „Вопросы философии”, „Новое время” тощо. З 1967 року він стає директором Інституту США і Канади АН СРСР (нині РАН).

Основні напрямки діяльності Георгія Арбатова – доктора історичних наук, академіка – полягають у дослідженні економіки, внутрішньої і зовнішньої політики США, а також проблем історії міжнародних відносин. Він є автором численних публіцистичних і наукових праць.

Херсон як новозаселене місто, як нова геоландшафтна реальність наприкінці XVIII ст. цікавив і приваблював багатьох непересічних осіб, які прагнули пізнавати, відкривати, надихатися новими враженнями й мандрівними проектами. Під час роботи над аспектом „Херсон у житті відомих і визначних постатей” часто поставало питання: хто був серед перших літераторів, які побували у новому південному місті?

Цілком імовірно, що першою або принаймні однією з перших яскравих постатей, що вона відвідала Херсон, був академік Василь Зуєв, який побував у Херсоні через три роки після заснування міста, у жовтні 1781 року. В.Зуєв – це яскрава й визначна особистість: мандрівник, вчений-природознавець, педагог і перекладач, який здійснив переклад низки творів французьких авторів.

Протягом 1781–1782 років він подорожував півднем України. Внаслідок було написано „Путешественные записки Василия Зуева от С.-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году”, що побачили світ у Петербурзі 1787 року. Під час своїх мандрів В.Зуєв проводив дослідницьку роботу. Він одним з перших описав скіфський курган Чортомлик, склав карту Дніпровського лиману з позначенням глибин. У його подорожніх нотатках розповідається про природу, побут, життя мешканців південного краю.

Херсон як місцевість маловідома, віддалена продовжував притягувати нових дослідників та помітних осіб.

У 80-х роках XVIII ст. до Херсона заїжджав російський поет Іван Хемніцер.

1977 року в Херсоні перебував академік Павло Сумароков, який свої мандри, а з ними й відвідини нашого міста, відбив у книжці „Путешествие по всему Крыму и Бессарабии в 1799 г.”

На початку XIX ст. за Херсоном зберігається статус цікавої та загадкової провінції, до якої нерідко приїжджають за свіжими враженнями й матеріалами для нових праць.

1801 року в Херсоні побував перекладач, один з перших російських бібліографів, поет і публіцист Василь Анастасевич, який, схильний до подорожей, тоді мандрував Україною.

В.Анастасевич – самобутня культурна постать перших десятиліть XIX століття. Він активно перекладав з французької та польської мов, особливо його захоплення становили переклади з польської – історичних, суспільно-політичних, літературних праць. Василь Анастасевич був членом Вільного товариства любителів словесності, наук і мистецтв. Упродовж 1811 – 1812 років у Петербурзі він видав часопис „Улей”, у якому виступав з публіцистичними статтями, де порушував актуальні на той час питання, виступаючи, прикладом, за жіночу освіту. В біографічному словнику „Русские писатели. 1800 – 1917” підкреслюється, що „журнал на две трети состоял из сочинений самого Анастасевича – статьи по истории славянских стран, книговедению и печатавшиеся из номера в номер библиографические очерки о деятелях русской культуры…” Як відзначається в „Українській літературній енциклопедії”, він „уперше в Росії застосував термін „книгознавство”. Василь Анастасевич виявляв інтерес до української культури, збирав рукописи, публікував матеріали, що пов’язані з вивченням історії та етнографії України, друкувався в „Украинском вестнике” – першому в Україні літературно-науковому й громадсько-політичному щомісячнику, який виходив у Харкові протягом 1816 – 1819 років. Цікавим є той факт, що його двічі висували як кандидатуру на обрання в члени Російської Академії Наук.

Свої враження від мандрів Україною на початку XIX ст. Василь Анастасевич відбив у щоденнику, що складається з двох частин – „Записки из города Полоцка” й „Записки из Херсона в Крым и назад”. Як зазначають наукові джерела, ці „Записки” залишилися не видрукуваними.

З 1803 року соціокультурний статус Херсона підвищується: він стає адміністративним центром новоутвореної Херсонської губернії, до якої входять українські й молдовські землі, відіграє більш вагому роль у житті південного регіону. Традиція проїжджати, гостити, відвідувати місто розвивається й збагачується все новими й новими іменами.

1818 року в Херсоні перебував відомий учасник війни 1812 року, поет Денис Давидов, який заснував ланкастерську школу для солдатських дітей.

1820 року проїздом у Херсоні був Олександр Пушкін на початку періоду, який увійшов в історію літератури як „південне заслання” поета.

Улітку 1846 року в Херсоні були критик і громадський діяч Віссаріон Бєлінський та актор Михайло Щєпкін. Ідея подорожі на південь України у В.Бєлінського з’явилася досить давно й стала омріяною, по-романтичному бажаною та привабливою. Виснажений журнальною роботою в „Отечественных записках”, Бєлінський збирався під час подорожі поліпшити своє здоров’я й відволіктися від постійних літературно-критичних студій.

Про поїздку на український південь критик неодноразово писав у своїх листах. У листі до О.Герцена від 19 лютого 1846 року він зазначав: „Коли мне не ехать за границу, так и не ехать. У меня давно уже нет жгучих желаний, и потому мне легко отказываться от всего, что не удается. С Михаилом Семеновичем (Щепкіним – Я.Г.) в Крым и Одессу очень бы хотелось...”.

<…>

на початок

Подорож, приводом для якої стали гастролі М.Щєпкіна, розпочалася наприкінці весни. У листі до П.Кудрявцева від 15 травня В.Бєлінський зазначає: „Я в Москве проездом – еду завтра с М.С.Щепкиным в Одессу и Крым…” Дорогою вони зупинялися в містах, у театрах яких Щєпкін грав. З Харкова 11 – 12 червня у розлогому листі до дружини Бєлінський, розповідаючи про їхній подальший маршрут, згадує Херсон: „Из Харькова мы едем в ночь, в воскресенье, в Екатеринослав, а оттуда, через Николаев и Херсон, в Одессу”.

Протягом цієї подорожі В.Бєлінський і М.Щєпкін побували у Херсоні, як мінімум, двічі. Після Одеси через Миколаїв і Херсон вони їхали до Криму. В листі від 30 липня Бєлінський повідомляє: „Теперь мы в Николаеве, из которого послезавтра отправляемся в Херсон, где пробудем числа до 12 (августа), а оттуда в Симферополь…”. У цьому ж листі ще раз згадується Херсон. Розповідаючи про М.Щєпкіна, Бєлінський з турботою відзначає погіршення його здоров’я і зазначає: „Впрочем, ему уже легче, а как при переезде в Херсон он не будет играть дня четыре сряду, то и совсем поправится”.

<…>

У XIX й на початку XX століть перебування у Херсоні інколи ставало формою покарання, подекуди – за соціально-політичну діяльність. Ця тенденція підтверджується значною кількістю фактів.

1850 року в Херсоні відбував заслання Дмитро Ахшарумов – громадський діяч, петрашевець і письменник-мемуарист, особистість парадоксальної та непередбаченої долі.

<…>

1846 року він закінчив Петербурзький університет, а з грудня 1848 став відвідувати гурт М.Петрашевського, де виступав за реформування державного устрою в річищі конституційної монархії. Молодого інтелектуала заарештували 23 квітня 1849 року. 22 грудня 1849 року Д.Ахшарумова було виведено на ешафот, де разом з іншими петрашевцями він пережив шок і де смертну кару йому було замінено засланням на чотири роки до херсонських арештантських рот. 1951 року його було переведено на Кавказ, до Чечні.

З Херсоном доля ще раз звела Дмитра Ахшарумова-сина, проте вже зовсім в іншій якості. Після успішної військової служби у його житті відбулися суттєві зміни. 1862 року він із срібною медаллю закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію. В 1864 році Д.Ахшарумов одержав змогу вдосконалювати свої медичні знання в провідних університетах Європи – Берлінському, Паризькому, Віденському та Празькому. 1866 року він здобув ступінь доктора медицини, після чого активно переймався військово-медичною практикою. На межі 60-х–70-х років Дмитро Ахшарумов знову опиняється в Херсоні, на цей раз як висококваліфікований військовий медик. Його медичні праці мали визнання в Росії та за кордоном.

Основна літературна спадщина Ахшарумова – це мемуари, які він почав писати у 1870 році й активно продовжив у 80-ті роки. Мемуари розповідають про його участь у русі петрашевців, викладають його погляди, переживання. Вони містять його вірші, що їх він писав у студентські роки й під час ув’язнення. Фрагменти мемуарів у різні роки друкувалися в журналах „Русская старина”, „Вестник Европы”, „Мир Божий”, „Современный мир”. Повністю вони вийшли під назвою „Из моих воспоминаний. 1849 – 1851” у Петербурзі 1905 року.

1854 року під час Кримської війни на Херсонщині перебував Лев Толстой. У вересні й жовтні цього року молодий офіцер Толстой служив у Кишиневі й невдовзі, на межі жовтня й листопада, приїхав до Одеси, де ретельно й стурбовано стежив за розвитком воєнних дій у Криму. З Одеси через Миколаїв, Херсон і Перекоп він вирушив до Севастополя. Дорогою письменник збирав свідчення, розповіді про побутові, організаційні й суто військові подробиці, пов’язані з Кримською кампанією, намагаючись сформувати своє розуміння картин війни. У „Дневниках” Лев Толстой, відтворюючи свій шлях до Криму й враження від психологічних аспектів цієї війни, на початку листопада 1954 року писав, поєднуючи документальну точність викладу з художньою деталізованістю оповіді та зосереджуючи увагу на драматичних перипетіях війни.

<…>

На херсонській землі Лев Толстой стикався з фактами й враженнями, що вони виформували його художньо-естетичний світогляд та концептуальні засади мислення.

Наприкінці 50-х – на початку 60-х років XIX ст. Херсонщину відвідав Олександр Афанасьєв-Чужбинський – поет і прозаїк, мовознавець, етнограф, історик, журналіст. Це яскрава постать в історії вітчизняної культури. Афанасьєв-Чужбинський писав вірші українською та російською мовами. Його українські поезії друкувалися в альманах „Ластівка” (1841) й „Молодик” (1843), що відрізнялися романтичним спрямуванням. 1855 року його українські вірші вийшли у Петербурзі анонімною збіркою „Що було на серці”. Іван Франко підкреслював важливе значення поезії Афанасьєва-Чужбинського для української культури.

Протягом 1856–1860 років Олександр Афанасьєв-Чужбинський брав участь в етнографічних експедиціях Російського географічного товариства, досліджував різні регіони України, у складі експедицій мандрував українським півднем. Він написав низку статей, серед яких – „Общий взгляд на быт приднепровского крестьянина” (1856), „Поездка на днепровские пороги и Запорожье” (1857–1858), „Поездка по низовьям Днепра” (1859-1860), що їх надсилав до різних часописів, видань. На початку 60-х років ці статті увійшли до книжки О.Афанасьєва-Чужбинського „Поездка в Южную Россию”, дві частини якої вийшли друком у Петербурзі протягом 1861–1863 років. Ця праця дістала схвальну оцінку тодішньої преси. Часопис „Время”, відгукуючись на появу першої частини „Поездки в Южную Россию”, 1861 року зазначав: „Очень желаем побольше таких книг русской литературе”.

У Херсоні в період 60-х – 70-х років XIX століття певний час учителював Ілля Деркачов (справжнє прізвище – Деркач) – педагог і письменник-просвітитель, який продовжував ідеї та справи Костянтина Ушинського. До історії культури І.Деркачов увійшов як один з ініціаторів та організаторів перших з’їздів народних вчителів у Росії, автор низки підручників для дітей, статей з педагогіки та історії педагогіки. Він написав „Українську граматику”, епіграфом до якої слугував вислів Тараса Шевченка „Не цурайтесь того слова, що мати співала...”. Як свідчить „Українська літературна енциклопедія”, І.Деркачов „започаткував у Росії видання книг-маляток”. З 1879 року він написав і випустив 37 невеличких книжок освітнього й просвітницького ґатунку.

У другій половині 70-х – на початку 80-х років XIX століття в Херсоні певний час жив і працював поет Семен Фруг. Саме у Херсоні він почав активно писати вірші й надсилати до столичних видань, де його помітили, і з 1881 року С.Фруг мешкав у Петербурзі. На початку травня 1884 року поет їде до рідних південних країв, під час подорожі відвідав і Херсон. У свій приїзд на Херсонщину він підготував до друку першу збірку, яка побачила світ у Петербурзі 1885 року. З середини 80-х років Семен Фруг часто друкувався у часописах „Вестник Европы”, „Русская мысль”, „Русское богатство” та інших, стаючи відомим і плідним поетом. Протягом 1904–1905 років у Петербурзі вийшло шеститомне видання „Полное собрание сочинений С.Г.Фруга”, що воно стало своєрідним підсумком його 25-річної літературної діяльності.

У другій половині XIX ст. у губернському Херсоні посилюються українські течії, поступово поширюється інтерес до української етнографії, мови, фольклору. З’являються речники національної культури, національно зорієнтованої свідомості.

Одним із перших серед них був письменник Дмитро Маркович, який на початку 80-х років переїхав до Херсона з Бессарабії та обійняв посаду „товариша прокурора”. У Херсоні він підтримував зв’язки з земськими діячами-статистами, лікарями, вчителями. Д. Маркович чимало зробив для створення в Херсоні групи інтелектуалів-українофілів, які переймалися різноманітною літературною, дослідницькою та просвітительською діяльністю. 1889 року Дмитра Марковича було з Херсона переведено на Кубань, у Катеринодар, де письменник закінчив розпочатий ще у Херсоні драматичний твір „Не зрозуміли”.

на початок

Для літературного Херсона багатим на події став 1885 рік, який цілком можна назвати знаковою і символічною віхою в розвитку художньо-мистецької аури міста.

Цього року був висланий до Херсона за участь у єлисаветградському українському гуртку Андрій Грабенко, – український фольклорист, культурний діяч і письменник, який виступав під псевдонімом Конощенко. Його ще часто називають подвійним прізвищем – Грабенко-Конощенко. З середини 80-х років він тривалий час знаходився у центрі громадського й культурного життя Херсона. З 1889 року А.Грабенко стає діловодом, згодом – секретарем і членом Херсонської земської управи, а з 1903 року – редактором „Сборника Херсонского губернского земства”. А.Грабенко-Конощенко активно працював у Херсонському відділенні Російського музичного товариства, був активним учасником малярських виставок, що вони організовувалися Херсонським товариством любителів образотворчого мистецтва й музики.

Андрій Грабенко-Конощенко – неабиякий знавець українського фольклору. За порадою М.Лисенка, з яким був добре знайомий, він почав записувати пісні за методикою „з уст народу”. За своє життя зібрав у різних регіонах України близько 1000 пісень, частина з яких була видрукувана в його збірках „Українські пісні” (1900) та „Українські пісні з нотами” (1907–1909). Про творчу діяльність Андрія Конощенка розповідає нарис херсонського письменника Миколи Чернявського, який було надруковано у часописі „Музика” за 1925 рік.

На початку 1885 року на заслання до Херсона потрапив і єлисаветградський статистик Феофан Василевський, який виступав під літературним псевдонімом Софрон Круть. Життя Ф.Василевського – українського публіциста і перекладача – було сповнене гостросюжетних і мандрівних колізій, небезпечних пригод. У двадцять років він добровільно вирушив на Балкани, де протягом 1875–1877 років воював на боці мешканців Боснії та Герцеговини у їхній національно-визвольній війні проти Туреччини. Певний час Ф.Василевський мешкав у Загребі, Бєлграді та Празі, 1877 року в Женеві зустрічався з М.Драгомановим. У другій половині 70-х – на початку 80-х років він жваво друкував у львівських виданнях „Правда”, „Світ”, „Дзвін”, „Громадський друг”, „Молот” матеріали й начерки про етнографічну культуру південних слов’ян, переклав працю сербського політика й філософа С.Марковича „Сербія на Сході”, що залишилася не видрукуваною.

У Херсоні Феофан Василевський став служити губернським статистиком, беручи разом із дружиною – Дніпровою Чайкою (Людмилою Василевською) – діяльну участь у духовному й інтелектуальному житті міста. Основну його працю становлять „Записки українця з побуту між полудневими слов’янами”, що побачили світ у Львові 1905 року. В Херсоні 1912 року й завершився шлях Феофана Василевського.

З Херсоном і Херсонщиною тісно пов’язане й життя Дніпрової Чайки – цікавої постаті на терені літературної Таврії та України, натури діяльної, енергійної, безпосередньої у вираженні своїх почуттів і внутрішніх станів. Її життєва активність характеризувалася непересічністю й різноспрямованістю. Вона бралася за багато справ і чимало намагалася зробити.

Дитячі роки Людмили Березіної (таким були справжнє ім’я та прізвище письменниці) пройшли на українському півдні – на Херсонщині та в Одесі. Спочатку вона навчалася у херсонській жіночій гімназії, але через важку хворобу змушена була її залишити. Незабаром навчання було продовжено в Одесі у спеціальній школі Михайлівського жіночого монастиря. Завершила ж вона курс навчання 1879 року в Одеській приватній жіночій гімназії.

По закінченні навчання Людмила Березіна розпочала активну педагогічну діяльність. Перед цим їй довелося витримати родинний конфлікт. Батьки мріяли про те, щоб дати доньці ґрунтовну освіту. Проте в їхні наміри не входило, щоб вона працювала вчителькою: ця праця вважалася важкою і виснажливою. Вони висловлювалися однозначно проти цього.

Людмила Березіна настояла на своєму і приступила до вчительської справи, працюючи спочатку домашньою вчителькою в заможній сім’ї. Невдовзі вона влаштувалася працювати в сільській школі, а з 1884 року викладала в Одеській приватній гімназії. Майбутня письменниця вчителювала на Херсонщині, Одещині та Бессарабії.

1881 року Людмила Березіна взяла участь у роботі вчительських з’їздів Херсона й Одеси.

Майже п’ятнадцять років життя Дніпрової Чайки пройшло в Херсоні (1885 року вона побралася з Феофаном Василевським). У 1885–1887, 1895–1908 роках письменниця мешкала у губернському Херсоні, де активно працювала, вивчала таврійську етнографію та народну творчість. Дослідник її спадщини О.Килимник писав: „В Херсоні Дніпрова Чайка пише вірші, оповідання, лібрето дитячих опер. Записувач народних пісень Андрій Конощенко, який був добре знайомий з родиною Василевських, у своїх спогадах згадував, що в Херсоні протягом 1885 – 1887 рр. письменниця написала велику кількість творів, хоч не всі вони були надруковані за її життя”.

Дніпрова Чайка належала до типу соціально-дієвих жінок. Значної уваги вона надавала подіям суспільно-політичного значення й брала в них активну участь. Так, у 1903 – 1904 роках Дніпрова Чайка входила до складу херсонської організації допомоги політв’язням. 1905 року письменницю було заарештовано за розповсюдження забороненої літератури, її рукописи конфісковано. У період 1905 – 1907 років вона симпатизувала прихильникам революційних ідей, висловлювала радикальні думки й уподобання.

Мешкаючи у Херсоні, подружжя Василевських брало активну участь у громадському та літературному житті міста, плідно спілкуючись з Д.Марковичем, А.Грабенком-Конощенком, О.Русовим та С.Русовою, Б.Грінченком та ін. Літературно-художню діяльність подружжя Василевських поважливо відзначала критика. Серед іманентних аналітиків мистецтва й культури про них писали І.Франко та С.Єфремов.

У Херсоні пройшла частина життя ще одного цікавого подружжя – Софії та Олександра Русових. Софія Русова увійшла в історію української культури як громадська діячка, педагог, організатор різноманітних дитячих закладів – притулків, садків, шкіл. Життя Русових у Херсоні було сповнене творчості, музичних і літературних інтересів. Софія Русова згадувала, що в середині 80-х років „у Херсоні тоді вже заклався цілий гурток діяльних українців, які підготували і видали перший у Херсоні альманах „Степ”. 1889 року подружжя Русових залишило губернський Херсон.

Упродовж 1885 – 1887 років у Херсоні мешкав ще один визначний діяч національного й культурного руху – Борис Грінченко. Це по-справжньому універсальна й всеохоплююча постать в історії української духовності: поет, прозаїк, драматург, перекладач, публіцист, педагог, фольклорист, етнограф, історик, літературознавець, лексикограф, громадський діяч, просвітитель, політик.

Після недовгого вчителювання у Харківській губернії він переїжджає на південь. В автобіографії Борис Грінченко зазначав: „Я поїхав у Херсон статистиком губернського земства і півтора роки там працював, то їздючи по городах і селах та збираючи матеріали, то обробляючи їх. Як об’їжджено вже було й описано всю губернію, я з осени 1887 переїхав до Катеринославщини знову вчителем в с. Олексіївку...”.

У Херсоні й на Херсонщині Грінченко, як завжди, наполегливо й самовіддано працював. З літературних творів він написав чимало поезій і оповідань. Його вірші „херсонського періоду” увійшли до збірки „Нові пісні і думи Василя Чайченка” (1887). До книжки увійшов і вірш, адресований дружині, Марії Грінченко – невтомній соратниці й сподвижниці письменника. Цей вірш-зізнання, вірш-програма, вірш-заклик, що мав красномовну назву „Присвячую М.Г.”, було написано у Херсоні 18 грудня 1885 року.

<…>

на початок

До збірки „Нові пісні і думи Василя Чайченка” увійшов класичний малюнок таврійського пейзажу, поданий у вірші „Південь на степу”, який теж написано 1885 року. Три строфи, що складають цю поезію, виразними й гранично концентрованими фарбами передають ту насичену атмосферу й конкретику літньої природи, дещо драматизовану, що так притаманна степовому півдню.

Супокій навкруг панує,
Нерухомо степ лежить;
Тирсу гнучкую й густую
Вітерець не ворушить.

Рівний поверх, як на морі...
Страшно-мертвий супокій...
Тільки сонце на просторі
Ллє палючий промінь свій.

Що було живе – сховалось,
Не почуєш голосів,
Наче скрізь в степу, – здавалось, –
Янгол смерті пролетів...

на початок