“ЩОБ НАРОД БАЧИВ І ТРЕМТІВ”

— Не розумію, — хитає головою жінка, пристаючи до довгої черги по хліб в одному з херсонських гастрономів. — Такий великий врожай цього року в Україні зібрали, а черга не меншає.

— Не інакше — люди голод чують, — підтримує її бабуся, затиснувши у маленькій висохлій руці стосик купонів: недешевий нині буханець.

— І чого воно в нас так? — сумно питає, ні до кого не звертаючись, натруджений немолодий чоловік.

А й справді, чого? Мій знайомий фермер наполягає, що відповідь слід шукати у листі В.І. Леніна від 11 серпня 1918р. пензенським комуністам: “Зразок слід дати. Потрібно повісити не менш як 100 куркулів. Зробити так, щоб на сотні верст довкруг народ бачив, тремтів”. Так чи не з перших пореволюційних днів репресії на нашій землі стали одним з основних приводних пасів внутрішньої політики. І чим далі, тим більше. Законодавство теж набувало воєнно-комуністичних рис. Мільйони людей відчули це на собі.

У Херсоні по вулиці Бєлінського живе А. П. Матафонова. Недавно 85-річна Анастасія Петрівна написала в Читинську область, де замолоду зазнала репресій і отримала довідку про реабілітацію. Там є такі рядки: “Матафонова А. П. репресована у 1931 р. як член куркульської сім'ї, що підтверджує довідка Матусовської сільради Балейського району Читинської області, видана на основі свідчень односельців”. Кілька сухих рядків, а за ними — розорення, горе великої родини. Забрали свекра, чоловіка Анастасії Петрівни, двох його братів. Чоловіків постріляли, а жінок з дітьми манюсінькими (було їх у кожної по четверо) повантажили на підводи й без суду та слідства вивезли в країну ГУЛАГ. Сім років каторжних робіт, сім років між смертю та життям. Хто ж прирік родину на поневіряння. Тамтешня сільрада. До речі, це був один з “геніальних” винаходів Сталіна. У січні 1928 року вождь усіх часів і народів поїхав у Сибір. Тут його “осяяло”: завдання хлібоздачі розкладати в селі на сході — “план до двору”. На сходах бідняки охоче погоджувалися на те, щоб оббирали заможних, весь тягар продрозкладки перекладаючи на них. Цей метод хлібозаготівлі назвали “уральсько-сибірським”. У 1929 році він перестав “спрацьовувати”, бо у заможних уже все повідбирали. Ото ж подвірний план стали розкладати сільради. З липня 1929 р. ВУЦВК і РНК УСРР прийняли постанову “Про поширення прав місцевих рад щодо сприяння виконанню загальнодержавних завдань і планів”. Сама по собі вона — кричущий виклик праву й закону як таким, торжество кулака в законодавстві. Кілька сільських бюрократів, які не тільки не чули ні про які кодекси, а й писати часом не вміли, отримали право засуджувати людину до заслання, прирікати її фактично на смерть.

Григорій Іванович Кравченко, голова Херсонського товариства колишніх в'язнів концтаборів, якось відверто сказав мені:

— Зневажаю своїх земляків, які бігли до порога сусіда, котрого розкуркулювали. Поспішали, щоб поживитися, бо тут же влаштовувався розпродаж його майна. “Дзеркало — 20 копійок, ліжко — 60 копійок, — вигукував представник влади. — А подушку, на якій спали куркульські недорізки, взагалі дарма віддаю”. І тягнулися жадібні руки: мені, мені, мені!

То гірка, але правда? Вже цитована постанова дозволяла 25 процентів грошей, одержаних від продажу майна куркулів з торгів, перераховувати у фонди колективізації бідноти. Отак, відверто заграючи, збуджувався корисливий інтерес бідних верств села до експропрійованого майна заможніших. Власті сіяли ворожнечу між сільським людом, намагалися копати яму одним руками інших.

Ось ще один красномовний документ: вирок Одеського обласного суду (Херсонщина входила на той час до Одеської області) про засудження В. С. Самойлова за спробу помсти за розкуркулення: “УСРР, 1932, березня 16 дня, село Великі Копані Цюрупинського р-ну. Виїзна сесія Одеського облсуду..., розглянувши на відкритому засіданні справу по обвинуваченню за арт. 54-8-м КК Самойлова Василя, 24 роки, куркуль, розкуркулений у 1930 р., винним себе визнав лише в хуліганстві.

В будинок цього куркуля правління артілі ім. Петровського вселило члена артілі бідняка Коломійченко В. В лютому (місяці 1931 р. обвинувачений Самойлов, будучи трохи напідпитку, увірвався у колишню свою хату, в якій у той час була сестра Коломійченка, почав кричати: “Хто має право господарювати у моїй хаті?”. Явдоха злякалася, втекла, він за нею, а догнавши, почав розмовляти.

Наслідком дій обвинуваченого Самойлова бідняк Коломійченко з будинку виселився, а будинок так і пустує, бо біднота боїться в нього вселятися...

Суд, аналізуючи матеріали справи, зупиняє свою увагу не на самому факті скоєного, а на політичному змісті справи. В діях обвинуваченого суд яскраво вбачає одну із форм класової боротьби куркуля з передовим колгоспним селянством.

Суд приходе до висновку, що Самойлов є людина соціальне небезпечна, а тому, керуючись 7, 43, 54-8-м артикулами КК, 296, 297, 302 ч. 3-ю КПК, засудив Самойлова В. С. до позбавлення волі у виправно-трудових таборах далеких місцевостей СРСР на 10 років. Після відбуття заслати за межі України на 5 років — без конфіскації майна за відсутністю такого.

Голова суду Гунченко, нарзасідателі Кортавцев, Самойлов. 16 березня 1932р.”.

Як бачимо, наставали часи, коли карали лише за необережно сказане слово. Та ще й як карали! У 1930—1931 роках з України було виселено 63 817 сімей. Це були так звані переселенці. Але опір селянства аграрній політиці не тільки не зменшувався, а й посилювався — незважаючи на оте грізне “щоб бачили і тремтіли”. Особливо були поширені такі форми протесту, як приховування зерна.

В обласному управлінні служби безпеки України піднімають на наше прохання справу № 375 з архівним номером 4801 ф/с. Розпочата вона 23 січня 1933 року, а закінчена наступного вже дня — 24 січня. Як бачимо, “пекли” недовго. Звинувачується Гаврило Тихонович Павлюченко з села Мала Олександрівка Великоолександрівського району, йому 59 років, розкуркулений. Звернемо увагу на таку обставину: у справі з самого початку — помітка “був церковним старостою”. Річ у тім, що в серпні 1932 р. ЦВК СРСР схвалив закон, на основі якого було розроблено інструкцію для Верховного Суду, ОДПУ, згідно з чим при винесенні вироку рекомендувалося брати до уваги, в яких “стосунках” з релігією звинувачувані.

Ось які у справі є свідчення односельців: “Я, Біловол, знаю Гаврила як злісного невиконавця покладених на нього державних завдань. Весною 1932 р. на зборах по прийняттю плану хлібозаготівлі він виступив і сказав: “Доки ви будете нас дурити? Цей план виконати неможливо, бо він нереальний”. Після цього його довелося зі зборів вивести”.

К. Лемешев: “Гаврило любить попа, а не совєцку власть”.

В сільраду “поступили матеріали, що у Павлюченка мається захований хліб”. Прийшли з трусом, зерно знайшли. І от свідчить в суді сам Г. Павлюченко: “Протягом трьох років мене трусили 18 раз, забирали все, що знаходили. Як я міг після цього не робити запасу? Мене розкуркулили, все майно забрали, а сім'я...”.

Останній раз його житло, тобто хату... перекопали. Сільрада направляє матеріали, куди слід, і просить вислати його у концтабір на 8 років. Це з врахуванням, звичайно, того, що він “любить попа більше, ніж совєцку власть”. За що, цікаво, міг би її любити?..

Сталін охрестив хлібозаготівельний план “першою заповіддю”. На неї в основному у 1930—1932 роках працює увесь репресивний апарат — викачує зерно з уже напівголодного українського села. У жовтні 1932 р. на Україну приїздить надзвичайна комісія Молотова, яка круто міняє методи хлібозаготівель, нагнітаючи таку атмосферу страху, якої, може, споконвіку ця земля ще не знала. Проти селянства розгортаються такі масові репресії, що села буквально пустіють.

“Великоолександрівський район знизив темпи хлібоздачі”, — констатують чиновники, і негайно Одеський обком партії вживає заходів: виключає з партії секретаря Великоолександрівського райпарткому Острола і голову райвиконкому Дедечка, а з районів, де план уже виконано, кидає туди цілі бригади “помічників”. Хоч реальний стан справ (що люди мруть від голоду) добре знає. У доповідній записці Одеського обкому партії секретарям ЦК КП(б)У С.В.Косіору та П.П.Постишеву від 28 лютого 33 року про тяжкий продовольчий стан в області наводяться конкретні цифри — “По Миколаєву проти 140 тисяч чоловік у вересні у лютому числиться 114 тисяч (аналогічне скорочення по Херсону)”. Проте ні Київ, ні Москва ніяких знижок плану не дозволяють: Дніпропетровська і Одеська області мали дати основну масу хліба по Україні. У резолюції пленуму ЦК КП(б)У про хлібозаготівлі від 24 січня 1933 р. зазначається, що план не виконується через те, що партійні організації недостатньо пильні. У цій же резолюції як приклад “халатності” наводиться якраз Великоолександрівський район Одеської області. Отож за нього взялися особливо. Почали вивозити все начисто. І ось ще один вирок нарсуду Великоолександрівського району:

“Гончаренко Анатолій Павлович, 19 років, вчитель, опечатав комори колгоспу, де був посівматеріал, та заборонив голові сільради вивозити в хлібозаготівлю яру пшеницю на посів”. А голова отримав наказ згори: вивезти і здати навіть насіннєвий фонд колгоспу”.

І тут хочеться не погодитися з Григорієм Івановичем Кравченком: не презирства, а гордості заслуговує народ, якого лякають-лякають, морять голодом, висилають, кидають до в'язниць, умертвляють, а він — НЕ БОЇТЬСЯ. Не боїться, бо 19-літній юнак, по суті ще хлопча, бере й своєю владою опечатує комори колгоспу: “Не дозволю”. Хіба не знає, що його жде? Не може не знати, бо уже он скількох замучили за одне необережно мовлене слово. А тут не слово... Може, оце хлопчина і є уособленням незалежності нашого народу? Чи вижив? Мабуть, ні, бо такі не виживали. А якщо вцілів, то чи пам'ятає, хто його на батьківщині, чи не відгукнуться його рідні?..

Подвірні обшуки з ключками й щупами, масові труси... Після них і настав голодомор, хоча голодування почалося значно раніше. Коли ще було таке в хлібодатному, багатому краї?!

Втім, було, але не таке. У книзі “Хронологическое обозрение истории Новороссийского края”, виданій в Одесі в 1838 році, у II частині розповідається про важку зиму 1798—1799 років на Херсонщині. Сухі, зовсім безсніжні, теплі грудень, січень, лютий — трава росла, кущилася, мов навесні. Суха весна пітвердила прогноз: недорід — голод. А ще й саранча, яка звела нанівець і без того нікчемний врожай. У книзі знаходимо рескрипт монарха на ім'я графа Каховського, де цар писав: “Не турбуйтеся, уряд уже заборонив вивезення хліба з Одеси та інших південних портів”. А що було у тридцятих? Ще ніколи за всю свою історію Одеський порт не відвантажував стільки зерна на експорт, у той час, коли люди пухли з голоду. Ні, ми не ведемо до того, що, мовляв, який же добрий був цар, а просто дивуємося, як одне безправ'я, гніт змінилися стократ сильнішими, яке звірине обличчя мав наш хвалений соціалістичний рай!

Ріка часу все топить — і історію неврожаїв на грішній нашій землі, і долі людей. З постійною очевидністю втримується на плаву часу тільки одне: загроза голоду на наших найбагатших у світі чорноземах. Минають роки, століття, не минає лише черга по хліб. Чим ми так прогнівали Бога? Може, те знав церковний староста з села Мала Олександрівка Гаврило Тихонович Павлюченко?..

Г. Миловський

Забуттю не підлягає. - Херсон, 1994. - С.210-214.