Кожній людині відміряний на землі свій шматочок життя.

95 – багато це чи мало? За нашими буденними мірками доволі достатньо. Астрід Лідгрен зовсім недавно відійшла з життя, лише кілька місяців не доживши до свого 95-ліття. А за мірками світової дитячої літератури це просто чудова мить, подарована нам великою шведською письменницею Астрід Ліндгрен. Тим більше, що книги для дітей вона почала писати цілком випадково, завдяки дивному збігові обставин.

Все почалося з того, що в Стокгольмі на вулиці випав сніг. І найзвичайнісінька домашня господарка на ймення Астрід Ліндгрен посковзнулась і пошкодила собі ногу. Лежати у ліжку виявилось страшенно нудно, і фру Ліндгрен вирішила написати книгу. Не для друку, звісно, а для своєї доньки та ще для однієї дитини. Тієї самої дівчинки, якою була вона сама літ двадцять с гаком тому.

У той час Ліндгрен звали зовсім не Ліндгрен, а Астрід Еріксон. Жила вона разом з батьками в садибі під назвою Нес. І була захоплююче, неправдоподібно счаслива. Мабуть тому, що в садибі Нес мешкала любов. Та сама, про яку колись складали пісні трубадури і менестрелі.

Але…у будь-якого, навіть найдовшого свята буває кінець. Ось і Астрід одного дня з подивом виявила, що вже виросла.

Настав час шукати роботу. Дівчина знайшла місце в Королівському товаристві автомобілістів. А через кілька місяців вийшла заміж за свого шефа, Стуре Ліндгрена.

Так конторська працівниця фрекен Еріксон перетворилась в домашню господиню фру Ліндгрен. Ту саму непомітну господиню, котра якось написала для доньки книгу.

Ну, а потім…потім наполеглива дитина умовила свою маму послати цю повість у видавництво. Дива, на жаль, не сталося. Історія про Пеппі Довгупанчоху видалась редактору занадто дивною і знову зайняла своє місце в шухляді письмового столу. Але Астрід це чомусь на знітило. Свою нову книгу – «Брітт-Марі виливає душу» - вона відважно послала на один із шведських літературних конкурсів.І абсолютно несподівано отримала там першу премію.

Ось тут Ліндгрен до кінця зрозуміла, яке це щастя – можливість писати. І що всі в її житті нелади та невдачі по суті, “дрібнички, справа житейська». Тепер вона кажного вечора мріяла про те, щоб швидше почався новий день і настав момент, коли можна сісти за письмовий стіл і залишитись наодинці зі своїми героями.

З тих пір Астрід почала писати одну книгу за іншою. І … премії отримувати одну за іншою. Медаль Нільса Хольгерсона, орден Усмішки, диплом почесного доктора університету в Лінчепінзі…

А одного разу Ліндгрен довідалась, що їй буде вручена найголовніша нагорода казкарів – Золота медаль Ганса Крістіана Андерсена.