Херсонська обласна бібліотека для дітей

Микола Чернявський

Літературні розвідки, бібліографічні нариси

Херсон • 1998

ЗМІСТ

ВІД УКЛАДАЧІВ

Іван Немченко. "А МІЙ ДУХ — ВІН БУДЕ ЖИТИ..." (ЗЕМНІ І НЕБЕСНІ ТЕРЕНИ ПОЕТА-ФІЛОСОФА МИКОЛИ ЧЕРНЯВСЬКОГО)                

Анатолій Крат. МИКОЛА ЧЕРНЯВСЬКИЙ І ДИТЯЧА ЛІТЕРАТУРА                     

Б І Б Л І О Г Р А Ф І Я

ЧЕРНЯВСЬКИЙ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ                                                     

ВИДАННЯ ТВОРІВ                                                                                               

ОКРЕМІ ПУБЛІКАЦІЇ В ЗБІРКАХ, ЧАСОПИСАХ                                                           

 ПЕРЕКЛАДИ М.ЧЕРНЯВСЬКОГО                                                                                     

 ЛІТЕРАТУРА ПРО М.Ф.ЧЕРНЯВСЬКОГО                                                                                    

ДОВІДКОВІ ВИДАННЯ                                                                               

 УЧБОВІ ПОСІБНИКИ                                                                                  

 КРИТИЧНІ СТАТТІ ТА РЕЦЕНЗІЇ                                                                                                          

ХУДОЖНІ ТВОРИ ПРО М.Ф.ЧЕРНЯВСЬКОГО                                                                      

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСІБНИКИ                                                                  

ДОКУМЕНТИ ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ                        

ПЕРЕЛІК ФОНДІВ, ВКАЗАНИХ У ПОСІБНИКУ                                    

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК  

Від укладачів

Даний випуск літературних розвідок та бібліографічних нарисів "Микола Чернявський" продовжує серію біобібліографічних видань Херсонської обласної бібліотеки для дітей "Літературно-краєзнавчі студії", адресовану вчителям, членам наукових шкільних това­риств, літературних клубів та краєзнавчих гуртків, — всім, хто займається дослідженням та популяризацією літературного дороб­ку видатних митців краю, творчість яких пропонується вивчати на уроках літературного краєзнавства в школі.

Випуск збірки приурочено до 130-ї річниці від дня народження М.Чернявського та 60 роковин його трагічної смерті в сталінських катівнях.

Закоханий в херсонські степи, 35 найбільш плідних років прожив Микола Федорович в нашому краї. Тут він досяг мистецької зрілос­ті і навіки залишився в пам'яті поколінь як талановитий поет, про­заїк, педагог, громадський діяч, палкий патріот. За матеріалами лі­тературного відділу обласного краєзнавчого музею старшим науко­вим співробітником І.Калиниченко вияскравлюються херсонські сторінки життя та діяльності М. Чернявського.

В поетичному нарисі "А мій дух — він буде жити..." І.Немченко просліджує становлення М. Чернявського як неординарної особистості, філософа-людинолюба, співця рідної України.

Літературний портрет талановитого майстра українського слова, особливості сприйняття та трактування доробку відомими літераторами та науковцями подано в огляді "Творча індивідуальність М. Чернявського як поета-лірика в критиці" відомої дослідниці його спадщини доктора філологічних наук Л. Голомб.

На прикладі ряду епічних полотен висвітлює Галина ІІемченко особливості стильової палітри, новаторство та глибокий психоло­гізм, притаманні його прозовим творам.

Голова літературно-мистецького гурту "Малючок-степовичок" Анатолій Крат в статті "Микола Чернявський і дитяча література " переконливо доводить, що ряд поетичних і прозових творів, хоча і не адресовано власне дітям, могли б поповнити скарбницю української дитячої літератури.

Непересічність таланту, привабливість особистості митця доповнює огляд А.Гулецького "Постать Миколи Чернявського в художній літературі".

Завершує літературно-критичні розвідки та огляди розробка уроку з літературного краєзнавства за творчістю М. Чернявського у виконанні кандидата педагогічних наук, доцента Херсонського пе­дінституту Наталії Чухонцевої.

Видання та документи, згадувані в літературно-критичних статтях та оглядах, мають посилання на відповідні бібліографічні записи, представлені в 2-й частині випуску. Єдина, наскрізна нуме­рація описів значно полегшує користування покажчиком.

Видання творів М. Чернявського подано з вичерпною повнотою. Окремі публікації в збірках та виданнях, що продовжуються — за даними закладів-учасників, і, як правило, супроводжуються сиглами фондотримачів: "ОУНБ"— обласна наукова бібліотека ім.О.Гончара, "ОБД" - обласна бібліотека для дітей, "краєзн.м." — облас­ний краєзнавчий музей, "літ.м. " — літературний відділ краєзнавчо­го музею, "пед.ін-т"— бібліотека педагогічного інституту, "кол. Бистрова"— з приватного зібрання колекціонера В.Бистрова. По­силання на фонди Одеської наукової бібліотеки ім. Короленка — "ОДНБ"— наводяться за даними бібліографічних джерел.

Твори та літературно-критичні статті, які друкувались в пе­ріодичних виданнях відображено в покажчику за останні 10 років, починаючи з 1988, що пов'язано з строками зберігання часописів в масових бібліотеках, та орієнтацією на об'єктивне, незаідеологізоване висвітлення творчості М. Черпявського. Відомості про видан­ня, що виходять за хронологічні межі відбору, подано в підрядкових примітках.

Відбір закінчено ЗО листопада, 1997 року.

Бібліографічні описи частково анотовані і наведені за зведеним російсько-українським алфавітним рядом. Довідкові та бібліогра­фічні документи виділені в окремі підгрупи, розташовані за принци­пом від універсальних до спеціальних. В самостійний підрозділ ви­несено найбільш значущі аналітичні та оглядові статті в останніх учбових посібниках з літературознавства та історії літератури.

До посібника розроблено допоміжний іменний покажчик.  

Ірина КАЛИНИЧЕНКО

ХЕРСОНСЬКИЙ ПЕРІОД ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ МИКОЛИ ФЕДОРОВИЧА ЧЕРНЯВСЬКОГО

До Херсона М.Ф.Чернявський переїжджає у 1903 році, вже будучи відомим українському читачеві, як автор збірок "Пісні кохання" (1895), "Донецькі сонети" (1898), "Зорі" (1903).

Саме в Херсоні Микола Федорович знаходить ще одного дру­га — Андрія Михайловича Грабенка (Конощенка). За сприянням Андрія Михайловича, Чернявського призначають головою відді­лу народної освіти в Херсонському губернському земстві.

Але 1906 року наказом губернатора його звільняють з цієї посади за "українофільство", вбачаючи "мазепинство" в упоряд­куванні і виданні альманаха молодих українських письменників "Перша ластівка".

В Сибір не заслали, але по службі понизили до помічника секретаря губернської управи. Тут і працює Чернявський до 1919 року.

На початку XX століття в Херсоні існувала Херсонська українська громада, яку очолював А.М.Грабенко. До неї одразу ж ввійшов і Микола Чернявський. Він разом з іншими члена­ми громади працює на ниві просвітянства, виступає на сцені українського національного театру з читанням власних творів. Спільно з А.М.Грабенком стає фундатором української автоке­фальної церкви в Херсоні, зокрема перекладає псалми укра­їнською мовою. Один з молодих членів Херсонської українсь­кої громади В.Кедровський так описує Чернявського: "Микола Чернявський був гарний, чорнявий мужчина вище середнього росту, міцної будови тіла. Тримався він спокійно, з внутрі­шньою гідністю і в кожного викликав до себе повагу. З усіх українців-інтелігентів, яких я в той час знав, йому дорівнював лише Михайло Коцюбинський, який приїздив до Херсону... Артистичною насолодою було бачити цих двох товаришів на вулиці, десь у хаті чи зібраннях. Вони немов конкурували в своїй елегантності". [1] (105)

1905 року Чернявський видає в Херсоні вже згадувану збір­ку "Перша ластівка".

У передмові до альманаху Чернявський-укладач пише:

"Гукнув я оце якось до нашої молоді:

— Гей хлопці-молодці, сестри-чарівниці, у кого з вас є охота до роботи та добрі крилята, збирайтеся до гурту та полетімо у той наш рідний край, чудовий край, де незахідне сонце сяє свя­тої поезії... І зібралась чимала купка молодят, а то й старших трохи, і всі вони щебечуть, і все летіти пориваються у той чудо­вий та звабливий край". (62)

За першою ластівкою летить друга: того ж 1905 року в Херсоні видається український альманах "З потоку життя". Ро­боту над цим альманахом Чернявський розпочинає ще у Черніго­ві разом з Коцюбинським.

Саме підготовка видання до друку стає приводом для приїз­ду сюди, в Херсон, видатного українського письменника, друга Миколи Чернявського, Михайла Коцюбинського. В "Червоній лі­леї" Чернявський згадує: "В ту нашу зустріч Коцюбинський був у повному розцвіту свого таланта, в повній силі. Я тоді починав друкувати альманах "Перша ластівка"... Тоді, в Херсоні, ми ви­рішили дати назву альманахові — "З потоку життя" — й друку­вати його теж у Херсоні". (15)

Донедавна вважалося, що у Херсоні Коцюбинський перебу­вав у будинку Чернявського, розташованому на вулиці Базарній (нині вулиця Перекопська), про що свідчить і меморіальна дош­ка. Але впродовж 1904 року Микола Чернявський наймає квар­тиру в будинку Буракової на Сінній площі (зараз район площі Свободи) та у будинку Зубовича (зараз район Забалки). Мабуть в одному з цих помешкань і зупинився Михайло Коцюбинський. А дім по вулиці Базарній Чернявський придбав пізніше. Тут роди­на письменника мешкала до 1949 року.

Лютнева революція 1917 року принесла з собою нові споді­вання на відродження рідної України. Тоді в Херсоні було ство­рено культурно-просвітнє політичне товариство "Українська ха­та", яке продовжувало традиції Української громади. На загаль­них зборах, що відбулися в квітні 1917 року, головою товариства обирають Миколу Чернявського, а товаришем голови — відомого українського актора П.Саксаганського.

Товариство видавало свій "Вісник", на сторінках якого Ми­кола Чернявський друкує поетичне привітання учасникам Всеук­раїнського з'їзду, нарис "Чого плакали люде?" про маніфестацію в Херсоні, проведену на заклик "Української хати", матеріали про українське державотворення і культурно-національні пробле­ми в краї — "Україна, автономія, федерація", "Рідна школа" та ін. Крім того в цьому ж році письменник стає редактором укра­їнського відділу "Херсонского уездного земства".

Після жовтневого перевороту, а саме 6 січня 1918 року, на загальних зборах товариство "Українська хата" перетворюється на культурно-освітню "Просвіту", її згодом очолив Чернявський. Микола Федорович бере активну участь у діяльності "Просвіти", яку забороняють, як "контрреволюційну націоналістичну органі­зацію".

За часів радянської влади Микола Федорович знов поверта­ється до педагогічної діяльності — викладає українську мову та літературу в учительській семінарії, комерційному технікумі, економічній профшколі, сільгосптехнікумі, технічній профшколі, інституті народної освіти (пізніше педагогічний інститут) та ін. 1926 року його змушують вийти на пенсію через "націоналіс­тичну роботу серед учнів".

1920 року відзначалось 25-ліття літературної діяльності Ми­коли Чернявського. До цієї дати кооперативне товариство "Укра­їнська друкарня" в Херсоні видрукувало ювілейні видання Чер­нявського: "Червона лілея", "Кедр Лівана", збірки поезій "Моло­дість" і "Повісті і оповідання" в 3-х книгах.

В житті Миколи Чернявського було три арешти: 1920, 1933 та 1937 року. При першому його звинуватили "у приналежності до "Спілки визволення України", але в лютому 1930 письменни­ка відпустили за відсутністю складу злочину. Вдруге Чернявсь­кий провів у в'язниці місяць.

Арешт в жовтні 1937 року став останнім. За ґратами, хво­рий на серце 70-річний письменник, якого посадили до сирої хо­лодної камери, перебував недовго. Тільки один допит і короткий вирок: "Страта". Вирок було виконано опівночі 19 січня 1938 ро­ку, а родині сповістили, що Миколу Федоровича вислано в Пів­нічні табори.

І тільки 23 червня 1956 року президія Миколаївського об­ласного суду відмінила постанову трійки НКВС через "відсут­ність в діях Миколи Федоровича Чернявського складу злочину".

Іван НЕМЧЕНКО

"А МІЙ ДУХ — ВІН БУДЕ ЖИТИ..."

(ЗЕМНІ І НЕБЕСНІ ТЕРЕНИ ПОЕТА-ФІЛОСОФА МИКОЛИ ЧЕРНЯВСЬКОГО)

Українські простори з їх безмежним розгоном здавна схиля­ли наших пращурів до розлогих міркувань, заглиблення в одвіч­ні тайники людського буття, прочитання свого "я" на тлі косміч­них обширів. І, мабуть, чи не кожен мешканець цього благосло­венного й водночас нещасного краю в більшій чи меншій мірі відчував себе філософом, споглядаючи розмаїття довколишності, наслухаючи чарівливу мову рідної природи, відголоски минуло­го. Таким був і співець українського степу, мислитель і педагог Микола Федорович Чернявський, який прийшов у цей світ 130 років тому. "Це була по літощоту друга половина XIX століття по Христі", — зазначив у пору зрілості сам письменник у своєму "Дні на кораблі", завершеному ЗО червня 1927 року в Херсоні, закономірно ставлячи своє життя і долю свого покоління в за­гальнолюдський контекст. При цьому поет усвідомлював себе звичайною космічною порошинкою, що "на мить зупинилась на землі й повинна злетіти з неї, з тієї землі, і потонути в океані всесвітньому". Благословляючи планету, цей прекрасний кора­бель, що лине "своїм одвічним рейсом по безмірних глибонях сві­ту", це "певне пристановище під час плавання нашого у світовій безмежності", М.Чернявський згадує ранок і день своєї бутності, наповнені звичними для людини клопотами й настійними розду­мами про власну сутність: "Росла душа моя й опановувала світ. І тоді перед моїми очима помалу розвернулась картина життя всього корабля нашого, життя того колективу, що існує на ньому — в теперішньому, минулому й майбутньому. І, як член того ко­лективу, гарячим серцем я брав участь у його турботах, радощах, у праці кожноденній і в творчих замислах майбутнього".

Терени дитинства і юності. Степи Донбасу, серед яких загу­билась станиця Горська Олексіївка, або Шахова Бахмутського повіту тодішньої Катеринославської губернії, 22 грудня 1867 ро­ку (3 січня 1868 р. за н.ст.) вітали народження хлопчика Миколки в небагатій родині диякона Федора Чернявського суворим за­виванням зимового вітру, ніби готуючи малюка до невеселої про­зи життя, до необхідності гартувати свою фізичну й духовну си­лу. Минуло кілька літ, і батька письменника було висвячено в попи й переведено в село Новобожедарівку Слов'яно-сербського повіту, на порубіжжі з Донщиною. Чарівливий світ Сіверського Дінця, на берегах якого промайнуло дитинство М. Чернявського, не раз пізніше озоветься в його поезіях. Ось найхарактерніші за­мальовки: "Внизу Донець в лісах блищить В своїм одвічному уборі, Байдак під кручею шумить. Весь вік з водою він у спорі, Все пінить хвилю і тремтить" ("Я бачу знов вас, рідні гори!..);

"Дрімав Донець в легкім тумані, А я блукав над ним вночі В не­довідомому жаданні, Немов чудес яких ждучи. І бачу я: струї срібляні Тремтять, до берега йдучи, І хтось незнаний на світанні Ворушить росяні кущі" ("Князь Ігор").

Навчання в школах Митякинської станиці та Луганська, в Бахмутській бурсі й Катеринославській духовній семінарії пробудило непомірну жагу до знань, яку неможливо було вгамувати. Швидко розпросторювались розумові виднокола юнака, мріялось про університет, але матеріальні негаразди не дозволили здійсни­ти цей намір, довелося йти працювати, заробляти на згорьований шмат хліба. А душа рвалась до краси, до найповнішого самовия­ву в поезії, до усвідомлення свого місця на терезах доби.

Космічний окіл відкривався перед молодим митцем у всій своїй неосяжності й принаді, надихаючи його на творче дерзан­ня, пошуки, самопізнання й самовдосконалення. " І немов зача­рований, тремтів я й гойдався на ритмічних хвилях життя і пло­менів у спогляданні його. І снились мені сни невідомі, і ввижа­лись творіння невтворенні і образи нев'явленні". Це екстатичне відчуття своєї присутності, на перехресті давноминулого й прий­дешнього вивищувало поета, додаючи життєвої снаги, віри в се­бе, в свої здібності. Вже ранні вірші М.Чернявського свідчать про його нахил до щирої сповідальності, осмислення свого духов­ного світу і людського єства взагалі, пошуків відповідей на най­несподіваніші питання, які ставить життя. Своїм просвітленим оптимістичним поглядом осягав митець минувшину й сучасність — і скрізь йому бачились безконечні простори для морального відродження людини, реалізації її як носія високих ідеалів. По­тужна життєва сила, закладена в кожному, здатна, на думку по­ета, творити справжні дива, сповнювати людську долю особли­вим сенсом: "Скільки світла перед нами, Світла розуму й науки, Таємниць під небесами. Скільки щастя, скільки мукиї,," ("Що найкращі наші роки...”).

Терени любові й творчості. З 1889 року, по закінченні семі­нарії, М.Чернявський викладає музику й спів у Бахмутському духовному училищі, прищеплює своїм вихованцям потяг до прекрасного, шанобливе ставлення до набутків світової культури, а насамперед українського мистецтва, письменства, історичних пам'яток. Молодого літератора й педагога хвилювала доля рідної землі, проблеми взаємин між особою і суспільством, людиною і природою. У віршах "Сини України!.. Згадайте минуле...", "Вкраїно, Вкраїно, отчизна моя", "Україні", "Люблю я свій прек­расний край" співець освідчувався в любові до матері-батьківщи­ни, висловлював наболіле. Популярність йому як письменникові принесли перші поетичні збірки — "Пісні кохання" (1895), "До­нецькі сонети" (1898), "Зорі" (1903).

"Час один кохання чарам. Тільки час один. Щоб не згаять віку даром, Бо короткий він", — проголосив митець, закликаючи свого читача цінувати кожну мить життя, поспішати любити, творити, дерзати, дбати про інших. Це почуття духовної спорідненості з коханою, з людським загалом, з величною природою потужним струменем проймає вірші 1880-1900-х рр. Співець шу­кав гармонії — в собі, в суспільному житті, в космічному околі. Особливо його уяву хвилювало море — могутнє, безмежне. Своєю бурхливою стихією воно нагадувало М.Чернявському світ людсь­ких пристрастей і думок: "Я хочу жити так, як море: І день яс­ний, і ніч стрічать. Сміятись, плакать і страждать, І забувати щастя й горе. І в многогранності життя, І в недосяжності стрем-ління, І в муках радісних горіння Знайду гармонію буття" ("Я хочу жити так, як море..."). Споглядання довколишності спону­кало письменника до філософських розміркувань над плинністю й дочасністю людського життя, невмирущістю високих шляхет­них поривань і почуттів, незнищенністю природи. Ці роздуми вбирались у прості й невишукані поетичні шати: "Обсипають акації цвіт... Та не шкода квіток умирання. Бо не е то смертель­не згасання, То — життю молодому привіт. Обсипають акації цвіт... Помарніли вони, зажурились. Та акації вже позернились, Не умре, не загине їх рід" ("Обсипають акації цвіт...").

Особливу духовну спорідненість відчував М.Чернявський з П.КулІшем — великим мислителем, ученим, митцем, просвітни­ком, який присвятив своє життя "європеїзації" української куль­тури, пробудженню національної самосвідомості й гідності в сер­цях співвітчизників. На межі століть він видав у Бахмуті книги "Щирі сльози над могилою П.О.Куліша" (1899) та "Пантелеймон Олександрович Куліш і Його оповідання" (1900) як данину шани подвижникові. Працюючи в 1901-1903 рр. у Чернігові на посаді земського статистика і тісно здружившись з М.Коцюбинським і Б.Грінченком, М.Чернявський взяв участь у підготовці й виданні альманаху "Дубове листя" (1903), до якого ввійшли твори бага­тьох відомих авторів. Збірник став виявом уваги і любові до П.Куліша, свідченням продовження його традицій.

Терени змагання. У 1900-х рр. М.Чернявський став одним з найзавзятіших організаторів і пропагандистів української літера­турної справи, зокрема, разом з М.Коцюбинським у відомій відоз­ві до митців (1903) закликав до активних художніх пошукань, розробки нових тем з метою піднесення престижу мистецтва сло­ва. Дух творчого змагання й новаторства витав там, де з'являвся невгамовний і невтомний Микола Федорович. Подібно до М.Воро-ного, Лесі Українки, В.Винниченка, В.Стефаника, О.Кобилянської, Н.Хоткевича, А.Кримського, П.Карманського, В.Пачовського, М.Яцкова та інших першопрохідців у галузі виведення укра­їнської літератури з вузьких рамок старої школи, обмеженої тра­диційною селянською проблематикою та переважно реалістичними прийомами зображення, на широкий простір мистецьких ек­спериментів і новацій у дусі європейського модерного письменс­тва, М.Чернявський упевнено прямував річищем українського не­оромантизму й символізму, імпресіонізму й натуралізму.

Переїхавши у 1903 році до Херсона, співець уже однією сво­єю появою пожвавлює культурне життя степового міста, видає в 1905 році два літературні альманахи "З потоку життя" та "Перша ластівка", в яких були опубліковані як твори представників стар­шого покоління — І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І.Фран­ка, так і молодих авторів — С.Черкасенка, О.Плюща, Т.Романченка, П.Капельгородського, Л.Морозової-Курек (Людмили Во­лошки), Ю.Будяка та ін. У цей період М.Чернявський займався плідною творчою працею. Це й емоційні поетичні відгуки на кри­ваві події російське-японської війни ("Там, на сході, гармати гримлять", "Вісті", "Стояла ніч, німа, холодна", "Пожежа! Про­бі!", "Укази пишуть"), і вірші, навіяні буремною атмосферою пер­шої демократичної революції 1905-1907 р.р. ("Червоний хміль", "Борцям-героям", "Суд іде", "Вогні горять"), і живописання кар­тин розгулу реакції ("Жертва", "Під сонцем" та ін.). Ось як М.Чернявський подає мить загибелі учасниці революційних заво­рушень: "Серце стислось, заніміло... Зуби зціпились... І враз Щось за шию ухопило, Мов гадюка обвилась... І земля кудись упала... І повітря більш нема... Легше пуху тіло стало, І зміша­лись світ і тьма... Потім з тьми з'явились кола... Закрутились враз у млі... І одежа довгопола Звисла з трупа до землі" ("Жер­тва"), Автор прагне закарбувати в даному творі останні враження й відчуття людини, яка перебуває на межі між життям і смертю. Натуралістичний та імпресіоністичний елементи, вдало поєднані з пісенним рефреном ("була вона прекрасна, Як зоря рожево-ясна, І була вона печальна. Мов стихира погребальна"), слугують М.Чер-нявському для передачі високого трагізму, безповоротності втрати світом небуденної людської особистості. На початку XX століття поет звертається до написання циклу історичних поезій "Помин­ки", який доповнюватиме в наступні роки, шукаючи в подіях і постатях минулого все тих же витоків одержимості й героїзму, подвижництва й самопожертви, вірності чи зрадливості, підступ­ності й ницості. Твори "Богданова інтродукція", "Січ", "Богданова слава", "Смерть Хмельниченка", "Суботівське подзвіння", "Коза­ки", "Іван Брюховецький", "Кінець Дорошенка", "Полтавські вті­качі", "Гетьманські дари", "В огні повстання" та інші історіо­софські мікростудії розкрили ще одну грань митця як вдумливого дослідника й інтерпретатора явищ сивої давнини.

У 1900-1910 р.р. М.Чернявський займає помітне місце в галузі вітчизняної прози — публікуються й користуються по­пулярністю його повісті "Весняна повідь" (1906), "Варвари" (1908), "Душа поета" (1914), численні оповідання, імпровізації, нариси, малюнки, етюди "Під похилою вербою", "Собака", "Змій", "Смерть Зораба", "Кінець гри", "Марш Сагайдачного", "Живі мерці", "Кров", "У самотині", "Перед світом", "Осліп­лення Париса" та ін. Частина новелістичних зразків була видрукована окремою збіркою в 1913 році під назвою "Богові неві­домому". Ідейний пафос фрагментарної прози чи не найточні­ше передав М.Чернявський у своїй імпровізації "Хай буде світ!”, написаній революційного 1905 року: "Я вірю в любов і в необмежену силу її світоносного духу, частини всесвітнього Ве­ликого Духу. Та віра держить мене на світі. Гоїть, немов чудо­дійний бальзам, рани мого серця. Тонким, прозірним серпан­ком застилає безодню, що над нею проводжу я дні й ночі, поки б'ється моє серце".

Мотив "О, яке ти прекрасне, життя!" проймає одну з кра­щих повістей митця "Душа поета", котра суголосна за своїм зву­чанням з новелою "Інтермецо" М.Коцюбинського. В обох випад­ках об'єктом художнього дослідження стає внутрішній світ твор­чої людини, яка переживає психологічну кризу під впливом як зовнішніх, так і чисто суб'єктивних чинників. Буття героя М.Чернявського — ветеринара Рафаловича "стало казкою — з того часу, коли почув він себе поетом. Коли глянув на світ ясний всевидящими очима, і здригнулась його душа від невимовної краси того світу. Коли затремтіло серце від радощів й суму непе­реможного, і широко-широко розкрилися очі у творчому екстазі, з жаху нелюдського. Коли він сам мов піднявся над дійсністю". Так він і жив, ніби на двох різних поверхах. На нижньому — бу­денні клопоти і праця ветеринара, на горішньому — мистецькі злети. Символом депресії, яка оволодіває Рафаловичем, виступає "чорний гість".

"Непроханий і небажаний, і до того зовсім невідомий, але упертий і безпощадний. Прийшов увечері.

Тоді смертельно підбитий упав ясноокий лицар і став над ним у розпачі і тузі його зброєносець".

Проте співець знаходить сили для свого духовного й фізич­ного відродження. Подібно до героя з твору М.Коцюбинського, який переборює гнітючі стани душі (їх символізують "залізна рука города", "моя утома", "людське горе"), Рафалович прога­няє з серця "чорного гостя". Фінал повісті, насичений мажорни­ми нотками, звучить оптимістично: "Моя душа /.../ знов горить, мов повна огниста троянда, і не погасне, і не зав'яне. Дух життя прокинувся в ній, творчий і жадібний, і широко розкрив свої всевидющі очі. Ввесь світ хоче взяти ними".

Терени державництва. У міжреволюційний період М.Чернявський не втрачає своєї заповітної мрії про національне про­будження рідного краю і звільнення його від ярма. В тій же "Ду­ші поета" у нього прохоплюється вистраждане й обнадійливе: "Будемо жити і будемо творити... Облетимо всю Україну, обгор­немо, обхопимо її духом і одягнемо її в перли і алмази... Як оті дерева. Нехай горить і красується!.. Своєю красою, своєю вро­дою!.." У буремному 1917 році М.Чернявський був одним з най­перших і найактивніших діячів-патріотів, що взялися вбирати рідну землю в державні шати. Одразу після Лютневої демокра­тичної революції, коли в Києві було створено Центральну Раду як виразника інтересів українського народу, письменник цілком поринає у вир подій. Живучи на Херсонщині, він докладає разом з однодумцями максимум зусиль, щоб побільше південців відчу­ли свою причетність до процесу державобудівництва. 19 березня 1917 року засновується херсонське культурно-просвітньо-аполі­тичне товариство "Українська хата" з метою підтримки Цен­тральної Ради. Очолив цю організацію, до якої ввійшли митці, освітяни, службовці, військові, робітники, саме М.Чернявський. Його заступником — товаришем голови було обрано знаменитого актора й драматурга Панаса Саксаганського. Про це повідомив у першому своєму числі від 12 квітня 1917 року "Вісник Товарис­тва "Українська хата" в Херсоні". Зокрема, в газеті зазначалось:

"Громадяне і громадянки! Прийшов час і народ український кличе до себе всіх своїх синів і дочок. Не соромтесь і не цурай­тесь своєї національності. Заявляйте сміло, хто ви такі.

Люде вищого стану і освіти!

Не цурайтесь простого народу.

Простий народ, не одвертайся од тих, хто одійшов був од тебе.

Нехай буде між нами рівність, братство і згода.

Українське громадянство в Херсоні засновує товариство "Українська хата", де об'єднались місцеві люде, в жилах котрих тече кров українського народа".(20)

Херсонці привітали учасників Всеукраїнського з'їзду, що відбувся тієї весни в Києві. М.Чернявський надіслав на адресу цього національного форуму такі поетичні рядки: "Минулась га­небна досвітня доба. День жданої волі і правди заходе. Нехай же не буде між нами раба. Нехай Україна на волю виходе Між брат­ні народи, як вільна сестра. Вклоняюсь братерству і зичу добра".

В період державотворення з особливим захопленням відда­ється Микола Федорович просвітницькій і педагогічній роботі. Проблеми культурно-національного оновлення в краї на тлі від­родження України письменник часто виносить на сторінки міс­цевої періодики.

У статті "Рідна школа" (20) М.Чернявський констатував ті зміни, які відбувалися в країні після повалення царського прав­ління: "Зараз всюди проводиться ідея самоопреділення народів. Самоопреділяється й наш народ і тепер ніхто не може заборони­ти йому це робити. А до цього часу вся система російської держа­ви вела до того, щоб усі народи підігнати під один аршин". Письменник з гарячим закликом звернувся до земляків: "Геть обмосковщення, геть обрусеніє! Ми, українці, повинні бути ук­раїнцями, в наших школах почесне місце повинна мати мова наших матерів і батьків. Коли ми вивчимо грамоти дітей рід­ною мовою, то вони Її ніколи не забудуть і не повернуть свого обличчя од світу е темряву". М.Чернявський наголосив на пот­ребі українізації як початкової, так і середньої та вищої шко­ли, бо "достоїнство 30-мільйонного народу цього вимагає". Вод­ночас він вказав на потребу вивчення українськими школяра­ми російської, французької, німецької, англійської, латинсь­кої, грецької та інших мов, що тільки збагатить духовний світ молодого покоління, прилучить до набутків науки і культури народів усієї планети. "Ми хочемо йти вкупі з усіма культур­ними народами по шляху поступу, але йти як вільний свідо­мий народ".(20)

М.Чернявський розумів, що ці важливі питання можна ви­рішити лише за умови української державності. Тож незабаром у "Віснику..." (№ 7) він опублікував статтю "Україна, автономія, федерація", де в популярній формі, згідно з політикою Централь­ної Ради, подав схему, за якою наш народ мав вибороти собі ав­тономію у складі демократичної Федеративної Росії, навів промо­висті приклади з історичного досвіду інших країн. Оскільки ма­теріал пропонувався найрізноманітнішому читачеві (робітникам, селянам, міщанам та ін.), то автор детально зупиняється на пояс­ненні політичної термінології, послуговуючись часом найпрості­шими речами, що доступні й зрозумілі кожному. З'ясовуються й самі поняття "Україна" та "українець".

Чернявський підводить читача до висновку, що це окремий народ, який має право на свою державність, виступаючи супро­тивником "централістичної системи", тобто унітарної країни без виділення в її межах автономних національних утворень.

Дохідливе розтлумачивши поняття "автономія", "федера­ція" і наочно показавши переваги федеративного ладу в демокра­тичній республіці, М.Чернявський закликав співвітчизників до­магатись національно-територіальної автономії України "з усією землею і всім народом, що живе на тій землі". Завершується стаття патетичним акордом:

"Добивайтеся цього, стійте на цьому і не слухайте людей, що сіють між нас вітер, щоб викликати бурю.

Не серцем, а розумом будуються й управляються держа­ви". (27)

Протягом 1917 року М.Чернявський разом зі своїми одно­думцями брав участь у створенні фракцій політичних партій й філій товариства "Українська хата" на місцях, допомагав появі й зміцненню "просвіт" на Херсонщині", сприяв заснуванню вчи­тельської спілки, військової громади, спілки учнів-українців, аматорських гуртків, української книгарні та ін. Енергійністю й працездатністю, одержимістю й особливою розважливістю при здійсненні завдань культурно-національного й державного від­родження в краї він не міг не подивувати сучасників. Це було ве­лике свято душі митця-патріота.

Ось лише один момент того духовного піднесення, яке пере­живав М.Чернявський навесні й улітку 1917 року, — враження від маніфестації 16 квітня, в якій взяло участь близько 25 тисяч осіб, засвідчуючи підтримку херсонцями заходів Центральної Ра­ди. Ці настрої і почуття письменник зафіксував у нарисі "Чого плакали люде?", надрукованому в третьому числі "Вісника..."

"Плакали з радости, що побачили очі їх, як воскресає Укра­їна, плакали з жалю, що зжили вони весь вік свій у неволі й рабстві і що мало їм осталось жити на білому світі, коли зійшло сонце волі..." (41)

Схвильовані звернення автора до світлих образів Б.Хмель­ницького і Т.Шевченка, М.Коцюбинського й Б.Грінченка, які пішли з життя з думою про вільну Україну, додають нарисові лі­ризму, настрою журливої задуми на тлі всенародної радості. І М.Чернявський, і герої його твору щиро сподівалися в своєму "далекому й тихому Херсоні", що Дніпро вже "несе в море остан­ні невольничі води з вільної України".

Терени смутку й самотності. Більшовицький переворот у жовтні 1917 року, громадянська війна, розруха, терор, голодомор 1921-1922 р.р., ліквідація українських просвітницьких організа­цій, названих "контрреволюційними" й "націоналістичними" — все це важким тягарем лягало на душу письменника й педагога. Микола Федорович не приховував своєї відрази до методів боротьби, якими послуговувались комуністи. Жорстокість, сваволя, на­сильство завжди викликали в нього негативні емоції. Це відчутно в поетичному циклі "Поміж безоднями" (1914-1925), де М.Чернявський відтворив трагедію свого народу від початку першої сві­тової війни до середини 20-х р.р. У віршах "Момент", "Мовчить моя муза...", "Помста сліпців", "Вандалам, що зруйнували пам'ятник Шевченку в Києві" та ін. автор не приховує свого болю і ненависті, викликаних кривдами, яких зазнала Україна. Митець відчуває свою одинокість і непотрібність у жорстокому нелюдяно­му світі. Цей гнітючий настрій проривається в рядках поетичної присвяти М.Чернявського Павлові Тичині "В забутій пристані" (1924) з промовистим підзаголовком "Finito", тобто "Закінчуй": "Одні пішли, а ті поснули, І я зоставсь на цілий дім Вночі самот­нім вартовим. Що з вахти знять його забули". Проте і в таких несприятливих умовах Микола Федорович продовжує працювати й досить продуктивно, хоча й рідко що друкує: в журналі "Черво­ний шлях" публікуються оповідання "Земля" (1923), повісті "Блискавиці" (1926) і "Під чорною корогвою" (1928). Помітною культурною подією стала поява десятитомного зібрання творів письменника (1927-1931) у кооперативному видавництві "Рух".

Але все частіше М.Чернявського огортають сум, розпука. Здавалося б, це й закономірно, якщо згадати поетову самохарак­теристику: "Маю серце я гаряче, І вразливе, й нетерпляче. Маю вдачу запальну. Тільки голову одну, Дум майстерню благородну, Маю я, як лід холодну. І живу весь вік таким В самій єдності двоїстим: Пісні сином променистим І філософом сумним" ("Маю серце я гаряче..."). В такому разі туга мислителя, такий журли­вий відтінок в його роздумах, певно, навіяні відчуттям тлінності людського життя, скороминучості гостювання на "кораблі"? А може, була причина й зовсім іншого характеру?

Так, була: все та ж нещасна Україна з її черговою втратою шансу відновити державність ("За це місце мені, як і іншим спільникам-ровесникам моїм, довелось змагатись ввесь день, майже до вечора"). Було міщанське болото ("Оточення було вузь­ке й задушливе"). Були облуда й ницість ("Люди говорили про небо, а плазували по землі", "Любили ближнього, а жили з його темноти й кривавої праці"). Навіть у хвилі відчуження від жит­тєвої суєти, міркуючи про вічне, митець не міг забути того, що є українцем, сином пригнобленої і сплюндрованої нації. Втім Чернявський ніколи й не приховував свого побожного ставлення до рідної землі та її народу.

Згадуючи найбільш напружені й насичені подіями дні обна­дійливого 1917 року в своїх спогадах "Коли тюрми розчинялись" 1927), М.Чернявський простежив потяг України до ліпшої долі на тлі загальнолюдського поступу. Пошуки людством "виходу з за­душливої темряви життя" проектуються на становище України, її громадян, зокрема й самого автора спогадів. "Проходив і він, як світлий атом загальнолюдського світича, всі інстанції минулих блу­кань. Проходив їх як українець. Одійшли вони тепер, ті блукання, в історію. За ними й над ними знов зімкнулась пітьма".(27)

Терени страждання. На межі 20-30 р.р. М.Чернявський втягується в смертельний конфлікт з руйнівниками як націо­нальної, так і світової гармонії. Про це свідчить і творчість цього періоду, і громадські виступи. Як зазначають дослідники Т.Гун-дорова й Н.Шумило, "сутнісні параметри людини М.Чернявсь­кий означував у широкому діапазоні — від найвищого злету ду­ховності через пізнання Бога в собі, самогармонізацію з Приро­дою та Космосом до моральної обмеженості, зла, вседозволеності, в яких закорінювався майбутній тоталітаризм".(90)

У 1930 році митець написав оповідання "У два кінці", що було спробою в дещо завуальованій формі сказати правду про більшовицький експеримент "в окремо взятій країні". Для цього М.Чернявський вдався до показу зіткнення в гострій дискусії двох братів Павла та Андрія Волетарських, що давно стали воро­гами і на родинно-побутовому рівні, і на ідеологічному фронті. Андрій приїхав до Радянського Союзу як представник іноземної компанії і не може заплющувати очі на ті жахіття, що чиняться тут. Його влучні характеристики життя за "комуністичної когор­ти", коли "пухне вся країна з голоду, ходить гола, боса!" і ведеть­ся "боротьба з куркулем, отією людиною, що годувала вас хлі­бом", наштовхуються на цілковите нерозуміння Павлом протип­риродності й нелюдяності всезростаючої братовбивчої класової боротьби. Задурманений радянський інженер під впливом кому­ністичної пропаганди виправдовує цю бойню: "Ні одно велике ді­ло ніколи не робилось і не робиться без великих жертв. І ми Їх принесемо". Дотепний анекдот, згаданий Андрієм, що розповідає про спробу єврея привчити шкапу годуватися папером (був би привчив-таки, якби не здохла!), мимоволі співвідноситься зі ста­новищем народу-мученика. Так і не зміг Павло переконати свого брата-невіру в перевагах країни, де перемогла і надовго встанови­лась диктатура пролетаріату як прообраз "нового, кращого жит­тя". Та і сам він, поглядаючи на свій жалюгідний одяг радянсь­кого інженера та згадуючи своє підприємство і сухі автоматичні фрази "товариша Неймана" ("Ми повинні розуміти, повинні ви­конати наше завдання. І ми виконаємо його!"), чи не засумніва­ється в незаперечності своїх слів, своєї фанатичної віри в комуністичне завтра? Перед очима Павла "пітьма", він дивиться "в каламутну гущу ночі". Мимоволі у читача складається враження невлаштованості, безпросвітності становища героя, приреченості його на безплідне мрійництво. Символічним є той факт, що в то­му ж другому числі журналу "Радянська література" за 1933 рік, де було видруковано цей твір, подавався некролог у зв'язку з са­могубством М.Хвильового. Життя підтверджувало натяки М.Чернявського на трагізм долі інтелігенції за більшовицької до­би. Це була остання прижиттєва публікація митця. Незважаючи на "відчепне" у вигляді поетичного циклу "Гіганти", де М.Чер-нявський декларував свою лояльність до радянської влади, його більше не допустили до друку.

Останнє десятиліття життя письменника було отруєне цьку­ванням, арештами, виснажливими допитами, звинуваченнями в неіснуючих злочинах і гріхах.

Як випливає з матеріалів зфабрикованої справи № 4241, до якої увійшла й персональна справа М.Чернявського (№ 1737), органи херсонського НКВС визнали письменника "членом укра­їнсько-націоналістичної контрреволюційної організації".

Терени безсмертя. Після кончини Й.Сталіна, як відомо, в Радянському Союзі прокотилася хвиля реабілітації тих числен­них діячів, що зазнали репресій.

Завдяки О.Бабишкіну, В.Костенку та іншим літературоз­навцям, на межі 1950-1960 р.р. ім'я письменника було повер­нуте українській культурі. З'явились друком однотомник 1959 р. та зібрання вибраних творів у двох томах 1966 р. Кращі зразки лірики, прози, мемуаристики митця стали часто з'явля­тись у різних антологіях. У дослідженнях 80-90 р.р. (праці Ю.Кузнецова, Т.Гундорової, Н.Шумило та ін.) М.Чернявському відводиться одне з почесних місць серед найбільш самобутніх вітчизняних авторів перших десятиліть XX ст.

В 1993 році обласним управлінням культури, педагогічним інститутом, товариством "Просвіта" імені Тараса Шевченка, об­ласною науковою універсальною бібліотекою імені О.Гончара бу­ло проведено наукову конференцію, присвячену 125-річчю від дня народження М.Чернявського, і видано збірник матеріалів, до участі в якому було залучено понад ЗО дослідників. Херсонські краєзнавці по крупинці збирають матеріали про М.Чернявсько­го, які пропонуються в експозиціях літературного відділу краєз­навчого музею. Протиріччя між філософом-людинолюбом Миколою Чернявським і тоталітарною системою дійшло до свого логічного завершення — фізичного знищення митця й намагання викреслити його з людської пам'яті. А проте потворне з'явище не такого вже й далекого минулого поступово відходить у забуття, а життєва філософія М.Чернявського торжествує. Його надія на те, що після поетової смерті "другі іскри горітимуть і нести­муть свій Прометеївський поклик", справдились. Світ упевнено торує шлях у майбутнє, живе і вдосконалюється, а в ньому все помітніше місце посідає та велична святиня, котрій так щиро й до останку поклонявся співець і мислитель Микола Федоро­вич Чернявський, — вільна й незалежна Україна.

Лідія ГОЛОМБ

ТВОРЧА ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ МИКОЛИ ЧЕРНЯВСЬКОГО ЯК ПОЕТА-ЛІРИКА В КРИТИЦІ

І живу весь вік таким

В самій єдності двоїстим:

Пісні сином променистим

І філософом сумним.

М. Чернявський

Повернення українському читачеві доброго імені письмен­ника наприкінці 50-х років, як влучно підмітила Н.Шумило, бу­ло частковим, а творчість його "все одно залишалася не до кінця прочитаною, та й об'єктивності при її аналізі було мало".(132 ).

Увагу критики привернули вже перші збірки ранньої ліри­ки поета.

Грушевський, відзначивши недостатню глибину й оригі­нальність рефлексів природи та людського життя у збірці "До­нецькі сонети", помітив у той же час упевнене володіння фор­мою, легкий, "непримушений" вірш автора.

М.Сумцов висловлював невдоволення туманним "філософс­твуванням" у збірці "Зорі", відмовляв поетові в певному чітко вираженому світоглядові, але підкреслював "загальний гуманіс­тичний настрій всієї його поезії", щирість почуття, майстерне во­лодіння українським віршем та яскраву образність, завдяки якій автор "у небагатьох випуклих рисах досягає стрункого і ясного вираження явищ природи і народного побуту".

Збірку "Зорі" як факт творчого зростання автора й водно­час помітне явище української поезії початку XX ст. не оминув у своїй відомій статті "Южнорусская литература" для енцикло­педичного словника Брокгауза і Єфрона І.Франко, зазначаючи, що Чернявський, який розпочав свою поетичну кар'єру "досить безбарвними" "Донецькими сонетами", дав згодом збірник, що окрім гарної мови, відзначався щирістю почуття та багатством колориту (127, т.41, с.155).

"Зорі" дали Франкові підставу і для ширшої розмови про Чернявського. Авторитетний критик відгукнувся на книжку мо­лодого поета ґрунтовною рецензією, і вже самий цей факт став промовистим доказом цікавого, свіжого таланту митця. Франко не вдається до розгляду окремих віршів збірки, а прагне з’ясувати головні прикмети творчої індивідуальності митця, "схаракте­ризувати його літературну фізіономію" (127, т.34, с.355). У його сприйнятті "ся фізіономія дуже симпатична", а сам поет — "ти­ха, гармонійна натура", схильна до "глибокого смутку та мелан­холії". Як і М.Грушевський Франко константує: "Явища приро­ди займають в його уяві далеко більше місця, ніж відносини до людей". (127, т.34, с.356).

Закоханість у красу природи, мрійливість, м'якість душі, відзначені критиками, не стали, проте, фактором утечі від реаль­ності. З мужністю справжнього громадянина, не вагаючись, ішов Чернявський у саму гущу життя. Але названі прикмети індиві­дуальної вдачі натякають на глибокий внутрішній драматизм по­етового шляху, змушуючи цим самим у пошуках наукової істини частіше звертатися до прийомів психологічної критики, глибше "зазирати" в душу митця,

Уже Франко, окресливши кілька мотивів, у художній реалі­зації яких виявилася загалом не властива Чернявському емоцій­на надмірність, передбачив неминучість трагічних сутичок м'якої, лагідної натури поета з дійсністю. Франко з великим за­палом бажає митцеві "вирватись із того окола і знайти досить світла, простору й свіжих вражень", аби не знепав, а зміг "розви­нутися вповні його гарний талант" (127, т.34, с.357).

Відчувши складність творчої індивідуальності Чернявсько­го, можливість з'яви в його поетичному голосі дисонансів, тонів скептицизму, пасивності, Франко завершує рецензію на збірку "Зорі" дуже важливим для її автора побажанням: "Більше кон­центрації, більше інтенсивності чуття і більше конкретних, плас­тичних образів..."

Рецензію Франка немовби продовжує невеликий начерк М.Євшана (92) у жанрі літературного портрета, якого також ці­кавить процес становлення творчої індивідуальності поета. На думку Євшана поет, який розпочав свою діяльність "бунтом про­ти сірого, звичайного життя", громами на міщанство, поступово починає глибше пізнавати й розуміти міщанський світ, відчуває приливи безсилля, песимістичних настроїв, "з сумом констатує, що гіркий досвід життя відбивається щораз більше на його пісні". Із спостережень Євшана випливає висновок, що в творчій праці Чернявського справді виявилися передбачувані Франком труднощі, зумовлені тонкою психічною організацією поета.

Євшан помічає, що Чернявський прагне здобути для своєї пісні новий голос, нову енергію, щоб "приносити потіху і розраду душам сумним, одиноким, зламаним. Сюди направляється тепер вся сила творчості Чернявського".

Критик сприймає гуманізм Чернявського як категорію сві­тоглядного й естетичного плану, невіддільну від внутрішньої пульсації емоційно-творчих настроїв автора. Він бачить свідоме прагнення Чернявського актуалізувати й перетворити в дійову силу те, що найбільше хвилює душу, — любов до людини.

Тиха, некриклива струна любові до людини, яку виділив у ліриці поета Євшан, — це фактично найпотужніша струна твор­чості Чернявського. Критик не вдається до обгрунтування своєї тези, вона не потребує доказів: адже саме від ключового поняття любові виразно розходяться окремі лінії поетової думки. Це й співчуття до скривджених як соціальна та громадсько-патріотич­на тема, і любов до близької істоти (кохання, захоплення, жаль, уболівання), і любов як філософська категорія, своєрідний пое­тичний відгомін теорії кордоцентризму.

Успіхи перших спроб з'ясувати таємниці психології Чер­нявського-поета пов'язані, таким чином, із умінням віднайти ключовий мотив творчої думки митця, відчути, зокрема, що мо­тив любові в ліриці Чернявського немовби сполучає численні струмки, течії, відгалуження чи фрагменти поетичних ідей у єдиний, цілісний художній світ. Основою цього неповторного сві­ту є авторська установка, виразно сформульована в поезії "Коли б я серце мав велике...":

...я б учив людей любить.

Бо в цім святому заповіті

Що є найкращого на світі —

В безсмертнім зародку лежить   (2, т.1, с.302)

Дослідники підходять, таким чином, до питання про пошук гармонії в творчості Чернявського, яка є центральним її нервом і ототожнюється в авторській свідомості поета з любов'ю.

С.Єфремов, знову актуалізуючи тезу про внутрішнє роздво­єння митця, намагається конкретно з'ясувати причини душев­них конфліктів, творчого неспокою, які не дали співцеві згоди й любові досягти тієї гармонії. Критик розуміє, що мрійному спів­цеві важко "взяти зброю до рук замість оливкової гілки", "через те й бринять так часто у його нотки зневір'я та розчарування" (94, с.548).

Єфремов зіставляє Чернявського з М.Коцюбинським, із яким його споріднює широке розуміння краси, настроєва паліт­ра творів, м'яка, чула вдача. Але, якщо Коцюбинський, за твер­дженням критика, зумів досягти гармонії між зовнішнім сві­том, почуттям громадянського обов'язку та вродженою м'якіс­тю, Чернявський — натура більш дисгармонійна: "Вдача поета і дійсність раз у раз шарпають у протилежні сторони Чернявсько­го, і це й одбивається на його поезії згаданим роздвоюванням" (94,с.545).

Значною подією в науковому осмисленні місця Чернявсько­го в історії української поезії стала велика розміром і глибока за змістом, справді концептуальна стаття М.Плевака,1 написана з нагоди 30-річчя літературної діяльності поета.

Плевако, виходячи з позицій історизму, бачив поета в епі­центрі могутнього оновлюючого руху, що охопив українське письменство початку XX ст.

Плевако правомірно ставить Чернявського в один ряд із ти­ми діячами нашої культури, які прагнули оновити рідне слово шляхом зближення фольклорних джерел поетики, не виявле­них іще багатств народної мови з досягненнями новітніх течій європейської поезії: "Сполучити те й друге в одно. Дати щось нове, суцільне... Словом, треба було дати нову українську пое­зію. Для цього конче треба було пережити й перетопити у внут­рішньому горнилі стару й нову культуру'.2

Плевако схиляється до визначення естетичних позицій Чер­нявського як неоромантичних. У світлі міркувань дослідника са­мовизначення поета "еклектик" видається неточним. Чернявсь­кий свідомо шукав такої сукупності прийомів, яка оптимально служила б ліричному самовираженню його авторської індивіду­альності.

Плевако вступає у своєрідний полілог української критики навколо питання про гармонію та дисгармонію в творчому голосі Чернявського. Він твердить: "Основне завдання поета — знайти гармонію буття. І вся літературна діяльність його то є оте шукан­ня. Серед безперестанно пливучих дисонансів життя він не може спинитись на якихось певних акордах і через це не дає вповні за­кінчених образів, бо й не має на меті їх давати".3 Можна цілком погодитися з висновком дослідника про творчу самоцінність са­мих цих мінливих, плинних, незавершених поетичних акордів.

Плевако першим системно оглянув мотиви лірики Чернявсь­кого, виділивши в його доробку три тісно пов'язані між собою групи творів: про природу, про особисте і громадське. Критик докладно й конкретно з'ясував психологічний підклад пейзажної лірики Чернявського, яка багато в чому допомагає зрозуміти жит­тя душі поета. Природа, за його спостереженням, є для поета не тільки життєдайним джерелом сили і краси, вона втілює в собі певні узагальнюючі, полісемантичні знаки внутрішніх відрухів душі. Саме в такому плані сприймає дослідник улюблені образи Чернявського — степ, зорі, море, які тісно сплітаються з настроя­ми й переживаннями поета. Характеризуючи "особисте" й "гро­мадське" в творчості Чернявського, Плевако справедливо виділяє головну струну лірики поета, що на неї вказували вже й інші кри­тики, — струну любові, потужним носієм якої покликане бути слово: Нести людям велику любов — це одна з основних думок, що не раз її висловлено в поезіях Чернявського".1  Завершує стат­тю псевдобадьора констатація: "Багато старих поетів замовкло в той момент, коли почалася соціальна революція, але Чернявський прийняв її й один з небагатьох старих поетів привітав. Він не ки­дає писати й тепер, містячи свої твори в сучасних періодичних ви­даннях".2 У ті роки вчений не міг написати інакше, але свою від­повідь на питання, як саме сприйняв Чернявський "новий", ра­дянський спосіб життя, він дав іншим способом, умістивши в хрестоматії "Вибрані твори нової української літератури"3 добірку з дев'яти поезій Чернявського, що завершувалася двома не друко­ваними раніше віршами: вони й стали промовистим "привітан­ням" старого поета новій добі. У першому з цих творів "Послухай­те мене ви, гори сині" Україна звертається до своїх гір, лісів, Дніпра, які ще пам'ятали часи Дажбога і Перуна та бачили й зо­лоті хрести, що блищали над горами київськими, з питанням:

Скажіть же ви мені, скажіть, якими

Новими силами хрести ті захитало. Поет, який обожнював природу, схилявся перед традиці­ями народної культури, почув у відповідь несамовитий рев гудків і брутальні викрики "залізних" нищителів краси, руїн­ників України:

І заревли гудки несамовито,

І понеслись під небеса луною:

—   То ми, то ми. Залізною рукою

Усе руйнуєм ми то, ми то, ми то.

У другому вірші "Старий ліс" цілком прозоро, за допомогою алегорій та символів, розкриваються історичні погляди Чернявського. До кожного українського серця легко доходив мото­рошний зміст образу "вітер з півночі холодний". Цей вітер ніс "повні жаху і погроз" злі вісті, які наступали на рідну землю вкупі зі страшним, сковуючим усе живе морозом.

І ось неждано враз прийшла

Од півдня буря синьоока.

Гукнула, кинула звисока

Жмути огнів і загула

                    Дощем і вільними громами...

Завершуючи добірку поезій Чернявського віршем "Старий ліс", у якому автор вітає національну революцію і з великою си­лою чуття відкидає ідею чужоземного панування в Україні, Плевако виправив ту вимушену неточність, якої припустився у статті в "Червоному шляху". І над поетом, і над його вдумли­вим, доброзичливим критиком уже збиралися невблаганні, злі північні вітри.

Стаття Плевако була останнім ґрунтовним дослідженням 20-х років, присвяченим творчості Чернявського, після якої нас­тупили довгі десятиріччя глухого мовчання. Збірка творів у 10 томах, що вийшла в 1927-1931 рр. до 60-річчя Чернявського, бу­ла вилучена з літературного вжитку.

Несмілива реабілітація чесного імені та спадщини майстра українського слова розпочалася фразою Миколи Рильського зі вступної статті до 2-томної "Антології української поезії" про "м'якого, задушевного, хоч не дуже широкого тематичними обрія­ми і не дуже глибокого світоглядом Миколу Чернявського..." (122, с.34) та добіркою з кількох поезій у другому томі цього ви­дання. Наступного, 1959, року в серії "Бібліотека поета" з'явився укладений О.Бабишкіним та з його передмовою однотомник пое­зій Чернявського (5), а в 1966 р. у видавництві "Дніпро" — дво­томник вибраних творів із передмовою Володимира Костенка (2). Написані з позицій "класовості" та боротьби "двох культур" всере­дині української культури, статті Бабишкіна та Костенка не стіль­ки з'ясовують, скільки затемнюють зміст творчості поета: за нез­численними "кричущими суперечностями", манівцями блукань, відчуженням від народу, поступками "буржуазному націоналізмо­ві" та "надкласовому гуманізму" повністю нівелюється жива пос­тать письменника з його справжніми людськими болями й радо­щами, творчими пошуками й знахідками. Сказане стосується та­кож виданого окремою книгою літературно-критичного нарису Вол.Костенка "На шляхах велелюдних" (64), у якому скрупульоз­но перераховуються всі "відступи" Чернявського від "революцій­ності", "соціального чуття", "демократизму" в бік "обеззброюючо­го надкласового гуманізму" і "толстовського всепрощення".

У 60-х роках ім'я "реабілітованого" в такий спосіб Чер­нявського увійшло до восьмитомної "Історії української літерату­ри" (76). Автором нарису, покликаного дати масовому читачеві узагальнений, вивірений літературний портрет письменника, був досвідчений науковець П.Колесник. Однак за урівноваженим академічним стилем ученого, за кваліфікованим, подекуди влуч­ним і точним аналізом окремих творів явно проступає тенденція до применшення місця Чернявського в українському літератур­ному процесі.

Світогляд поета з його чутливим резонуванням на життя, вічним неспокоєм, пошуками відповідей на складні питання, що одвіку хвилюють людство, — це для Колесника всього тільки якась "будочка фаталістичного індивідуалізму", з котрої Чер-нявський "намагався оком безстороннього філософа дивитись на світ людських відносин, повний глибокого соціального драматиз­му" (76, с.414).

На противагу Плеваку, який обгрунтував думку про своє­часність і плідність новаторських пошуків Чернявського (поси­лання Колесника на статтю Плевака засвідчує ознайомленість із нею), дослідник 60-х років твердить про "невиправдані претензії" поета на новаторство. Упередженими є твердження на зразок:

творчість поета стояла "на обочині, а не на дорозі", не було в ній "головного: передових ідей часу і високого мистецького виконан­ня" (76, с.414).

Судячи з праць б0-х рр., написаних із позицій марксистсь­кого, "класового" літературознавства, суперечності й помилки Чернявського переходили межі розумного. За штучно витворе­ною схемою повністю зникав митець, втрачало будь-який сенс питання про його творчу індивідуальність, власний стиль, особ­ливості естетичного світосприймання.

Згадані спроби оцінок спадщини Чернявського потребували перегляду й принципових коректив. Не випадково на книжку "Поезії", видану Бабишкіним, гостро полемічною статтею відгук­нувся Богдан Кравців¹ відзначаючи численні помилки й перекру­чення фактів у передмові до неї. Назва статті Кравціва1 "Бій за Миколу Чернявського" вказує на полеміку ("бій") у середовищі радянських дослідників навколо скромної спроби Бабишкіна від дати в межах можливого належне заслугам письменника, в якої серед авторитетних літературознавців, на жаль, знайшлися опо­ненти. У цілому ж стаття дослідника з діаспори, виходячи дале­ко за межі цього часткового питання, вияскравлює на прикладі ставлення до Чернявського характер і сутність типових прийомів фальсифікацій, прийнятих у марксистській критиці, і містить власну спробу автора — через полеміку, суперечку, "бій" — об'єктивно окреслити творче обличчя поета. У статті Кравціва передусім відчувається спротив зусиллям применшити здобутки Чернявського, представити його малопомітною, незначною фігу­рою в українській поезії.

Полемізуючи з О.Бабишкіним, який перекручував релігій­но-світоглядні та національні погляди поета, настрої його ліри­ки, факти біографії, ставлення до радянської влади, критик висуває власні концептуальні положення в означеному колі пи­тань. "Микола Чернявський, — твердить він, — був передусім ліриком, закоханим у минуле, в майбутнє і в природу своєї країни, чутливим на життєву дійсність і її реалітети. Світогляд його наскрізь ідеалістичний, без будь-якої осуги модного в той час позитивізму і матеріалізму".1 Саме з вірою в Бога, вважає Б.Кравців, "була тісно пов'язана в Чернявського його безмеж­на любов до України і віра в Її майбутнє, виявлені в усій його творчості...".2 А любов до України — це суть життя і серцеви­на творчості поета. Виділяючи цю думку. Кравців цитує хви­люючі слова Чернявського з його передмови до 6-го тому 10-томника, яку автор образно назвав "День на кораблі": "...Май­же минув уже той день. Тільки сверсники мої знають, який він був. І їм не дивно буде, гортаючи листки моїх книжок, ба­чити, як автор їх як святиню яку безцінну безперестанно під­носить одне ім'я, що зараз для багатьох і багатьох стало по­рожнім згуком, Україна (підкр. автора — Л.Г.). О, сучасна молодь не може навіть уявити собі, чим це слово було для нас. Нехай же воно живе й святиться в моїх піднесеннях сердечних во віки й віки непорушне" (1).

Цілком однозначно, відкидаючи вигадки й фальсифікації, висловлюється Кравців щодо ставлення Чернявського до ра­дянської влади. Не маючи на час написання статті точних відо­мостей про розстріл поета в січні 1938 р., критик на основі неза­перечної правди художнього слова й громадської поведінки пись­менника вгадав його трагічну долю. "Беручи до уваги цілком неприйнятні, а то й ворожі для режиму ідеї та настрої його творів, друкованих особливо у збірному їх виданні ("Рух", Харків, 1927-1931), а також ідеалістичний та патріотичний світогляд ав­тора з його небажанням оспівувати комуністичний режим і його вождів (Чернявський, на протилежність до інших старших і мо­лодших радянських поетів того часу, не писав віршів ані про Ле­ніна, ані про Сталіна), треба думати, що ім'я його опинилося на списку українських письменників і культурних діячів, призначе­них на знищення". І далі — припущення, яке справдилося з різ­ницею в кільканадцять днів: "Микола Чернявський був правдо­подібно розстріляний або помер у в'язниці 1937 року, в 70-річчя з дня свого народження".3

Чернявський добре бачив "жалюгідність" і "забріханість" лі­тератури, якої вимагала партія.

Якщо конструктивним покликом літератури початку XX ст., в руслі якого розгорталася і творчість Чернявського, був як­найповніший вияв авторської індивідуальності, то в нові часи висловлювати свої думки, бути собою, говорити правду стало не­бажаним і небезпечним. Тому з такою разючою силою, набуваю­чи підтексту, що його привнесла сама життєва ситуація, те ста­новище, в яке потрапляв загнаний у безвихідь український пись­менник, звучали слова:

І тільки бережись, не будь самим собою, Яким буваєш ти щодня насамоті — Сумним, пригніченим роботою нудною, — Пильнуй, не будь таким, яким ти є в житті.1 "Бій", що розгорнувся в українській критиці за повернення в літературу творчої спадщини Чернявського, Кравців вважає по­зитивним фактором, який нагадає читацькій громаді "про видат­ного лірика доби українського літературного відродження", а са­ма дискусія "допоможе читачам не тільки створити справжній образ знищеного режимом поета, але й ознайомитися з ідеями та настроями доби ставання української літератури і держав­ності".2

Свіжа й цікава стаття Кравціва знову підтвердила необхід­ність повернення до Чернявського, до повної і справжньої реабі­літації його спадщини.

Уже не бій, а вдумливі, розважливі роздуми, прагнення осмислити сутність духовних пошуків і осягнень поета-гуманіс­та дала Наталя Шумило в статті "Біймося переступити межу" (132). У Її прочитанні "поняття духовності письменник по в'язував передусім з реалізацією інтелектуального та морально­го потенціалу людини. А вже самоусвідомленість власної ду­ховності — з національною культурою".

Національне було шляхом до вселюдського, з чим дослід­ниця пов'язує і поетичний пошук Чернявського, його еволю­цію "від особисто-інтимних переживань (зб. "Пісні кохання") до осягнення патріотичних почуттів через красу навколишньої природи (зб. "Донецькі сонети") і далі до громадсько-націо­нальних та філософських мотивів (зб. "Зорі", пізніші поезії)". Вважаючи збірку "Зорі" етапною в сходженні Чернявського до центральних проблем його творчості, Н.Шумило бачить у ній протиборство тих же опозиційних образів-понять, на які вказу­вали й попередні дослідники: "дисгармонію між двома світами — духовним і матеріальним, ... між злетом і падінням, пам'ят­тю і непам'яттю, світлом і тьмою, добром і злом". Можливість розв'язання цих контрастів авторка праці пов'язує з особливос­тями світогляду Чернявського, який відкидав насильницькі методи перебудови світу, покладаючи надії на гуманність, віру в Бога, самовиховання людини ("витворювання із себе індиві­дуальності"). "Поет вірив у особу і не вірив у натовп, бачив перспективу суспільного розвитку за еволюційним шляхом, а не за революційним, не припускав можливості сягнути прогре­су, "переступивши" через кров або насильство над волею бли­жнього...",— справедливо узагальнює дослідниця.

Важливим кроком подальшого освоєння спадщини митця на рівні підходів, вільних від псевдонаукових постулатів мар­ксистської методології, стала Всеукраїнська наукова конференція в Херсоні, присвячена 125-річчю від дня його народження, мате­ріали якої вийшли окремою книжкою "Микола Чернявський — письменник, громадський діяч, педагог" (Херсон, 1993). У висту­пах науковців висвітлювалися поетика і стиль майстра українсь­кого слова (Т.Громова, М.Пентилюк, Ф.Білецький, М.Вишняк, Г.Немченко, Ж.Ляхова та ін.), історична тема в Його творчості (Н.Чухонцева, І.Немченко), питання "Чернявський і музика" (В.Бєлікова, С.Волова, О.Голикова), проблеми мовної майстернос­ті Чернявського (Ж.Красножан, М.Іщук, В.Олексенко, В.Бар-чук), зв'язки письменника з культурно-громадськими діячами України, зокрема Херсонщини, його національно-патріотична ді­яльність (І.Калиниченко, О.Найдьонов, Д.Бєлий) тощо. Вперше на основі матеріалів "Дела № 1737", виявлених І.Немченком в Архіві Управління Служби безпеки по Херсонській області, оприлюднено документально засвідчені дані про переслідування та розстріл М. Чернявського 19 січня 1938 р. в Херсонській в'язни ці. Результати своїх розшуків, які зняли завісу таємничості над останніми страдницькими сторінками життя письменника, науковець опублікував і в статті "Будівничий вільної України" (112), де висловив також побажання викладачів і студентів Херсонського педагогічного інституту про надання вузові імені славного краянина.

Недостатня популяризація творчості багатьох наших репресованих митців, що в свій час не стала фактом літературного життя, спричиняється до забуття їх творчих здобутків і новаторських знахідок, а тим самим і до збіднення літературного процесу.

Чим, як не збідненістю інформації про Чернявського, від­сутністю сучасних видань його творів, обширних ґрунтовних нарисів та монографій, можна, приміром, пояснити невиразні судження про поета в загалом змістовній статті Ореста Зілинського "Трудні шляхи зростання" в "Антології української лірики" (Канада, 1978), де для інших митців знайшлися точніші й конкретніші характеристики? О.Зілинський називає Чернявського "дуже продуктивним поетом переходової генерації", однак не відзначає оригінальних, тільки йому притаманних ознак творчого письма.

Доля судила М.Чернявському непростий шлях у творчості, болюче, дисгармонійне поєднання: "свобода духа — і кайдани" ("Була дарована мені..."). Митець творив, повсякчас перебуваю­чи між протилежними полюсами своєї Музи, не приховуючи ду­шевних дисонансів, а,, навпаки, намагаючись пояснити й подо­лати їх. Ключовими тут були образи пітьми духа, кайданів, мі­щанського царства, непевного блукання в темряві ("Я не відбив­ся від кайданів...", "Сором в пітьмі духа...", "Не полем чис­тим...", "Кайдани" та ін. )Широкий спектр образних понять, що передають духовне рабство, "покірливість ухильну", страх перед дійсністю, відбиває, без сумніву, не риси особистої вдачі поета, а його вистраждані думки про неминучий вплив середовища на людину, скарги на ті умови, в яких доводилося жити і працю­вати діячам гнобленої української культури (порівняй "На ріці вавілонській і я там сидів..." І.Франка, "Товаришці на спомин", "Хвилина розпачу" Лесі Українки, "Не нам, не нам, осміяним, сміятись" О.Олеся). З гіркотою виривалися розпачливі зізнання:

Я — син раба, я — син рабині...

Хіба мені будить уми?..

Хіба мені вогонь святині

Нести братам із нетрів тьми?.. (І, с.141).

Але саме ці риторичні питання і увиразнюють ідеал авто­ра, прагнення його ліричного "я" дорівнятися до високих зразків. Застосовуючи прийом контрастного паралелізму між ба­жанням і дійсним, виплеканим у мареннях, але, як здається поетові, недосяжним, автор інтимізує тему митця, творця ху­дожніх цінностей, який здебільшого постає в його творах не винятковим у своїй величі пророком, а звичайною земною лю­диною, що прагне духовної самореалізації в натхненній праці, в творчому горінні. Душа ліричного "я" Чернявського, котра в суєтних буднях може уподібнюватися до гнучкої лозини, зла­маної билини, очерету, навіть бур'яну, має в собі сили, здатні до відродження. В найвищому пориві вона може злитися з грізним гомоном народної душі ("Веди мене, я йду з тобою...", "Коли лютує океан...", 'Трими сурмою бойовою..."), однак чи не найбільш природним для неї способом творчої самореаліза­ції є учити "людей любить" ("Коли б я серце мав велике..."), створити пісню, яка могла б "в серця людей добром лягти" ("Не полем чистим..."), відтворювати "життя мотиви вічні — журбу та жаль..." ("О ні, о ні, той не боєць..."). Прагнення М. Чернявського до повноцінного творчого саморозкриття вті­люється в його постійному пошуку гармонії як ідеального об­разу світу, через який він і долає свою роздвоєність:

І в многогранності життя,

І в недосяжності стремління,

І в муках радісних горіння

Знайду гармонію буття (І, с. 363). Саме у творчості реалізується для М. Чернявського здобуття внутрішньої свободи, повноти самопізнання, прилучення до світ­лого товариства творців духовних скарбів нації і всього людства. Ліричний герой М.Чернявського відчуває поетичний дар як щас­ливе надбання, що незмірно збагачує його індивідуальність, під­носить ЇЇ над буденщиною. Цей герой — і звичайна, і водночас небуденна особистість, оскільки дар слова надає її духовному життю загальнолюдського інтересу. Життя, сповнене праці, чут­ливе серце, сторожка душа, яка нестиме в собі радощі і страж­дання світу, зроблять її подібною до інших людських істот. І тільки один дар відрізнить Божого обранця від загалу:

В йому таїться сила чудодійна:

Світи світів по волі утворяти І повертати знов у небуття. :—   Поетом буде він... (І, с.324).

Тільки цілісний, системний підхід, що враховує всі склад­ники, які формували творчу індивідуальність М.Черняського, може дати матеріал для написання на сучасному рівні повноцінного літературного портрета цього своєрідного, талановитого майстра українського слова.

Галина НЕМЧЕНКО

ОСОБЛИВОСТІ СТИЛЬОВОЇ МАНЕРИ М.ЧЕРНЯВСЬКОГО

Серед майстрів української прози кінця XIX — початку XX століття Миколі Чернявському належить почесне місце. Він звертався як до значних за обсягом епічних полотен (повісті "Весняна повідь", "Варвари", "Душа поета", "Блискавиці", "Під чорною корогвою", неопублікований роман "Море кличе", який вважається загубленим), так і до новелістичних зразків різних жанрових модифікацій (образок "Божа коровка", оповідання "Вогонь життя", нарис "Кров", етюд "За золотим руном”, імпро­візація "Герої вертаються" та інші — всього вісім десятків творів "малої" прози). Митця хвилювали найрізноманітніші проблеми, якими жило українське суспільство його доби. Відтак М-Чернявський активно відгукувався на політичні події ("Кров", "Герої вертаються", "Проклятий город", "На березі морському", "У два кінці"), відображав долю інтелігенції ("Сніг, "Варвари", "Товари­ші"), духовенства ("Служби не буде", "Vae victis!"), наймитів і за­робітчан ("Під похилою вербою", "Потом і кривавицею"), змальо­вував людські драми і справжні трагедії ("Змій", "П'яниця", "Кі­нець гри"), приділяв увагу мистецькій проблематиці ("Напере­додні", "Вона йде").

Сюжети творів прозаїка найчастіше розгортаються за кла­сичними схемами — прямохронологічним розвитком подій ("Собака, "Служби не буде", "Раби"). М.Черняський часто вда­ється до пейзажно-часового введення в дію ("Змій", "Прокля­тий город", "Вода прибуває"), або вказівки на історичний мо­мент ("На березі морському", "Чого плакали люде?"), У ранній творчості письменник ще тяжіє до старої манери викладу мате­ріалу, детальних описів природи, інтер'єру, орієнтуючись на традиції І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, О.Кониського. Але з часом на його прозі позначилась загальна тенденція ево­люції пейзажу — посилення ліризму та поглиблення психоло­гізму. Автор віддає перевагу зображально-виражальним опи­сам. Так, у творі "Уае уісїіз!" картини природи реквіємно суго­лосні подіям: "В обідню пору дощ розгулявся і, то затихаючи, то знов припускаючи, йшов до вечора. По монастирському под­вір'ю стояли калюжі. Над ними, поспускавши обважені віти, журливо похитувались мокрі дерева, і дощ збивав з їх останнє  листя. Важкі, мокрі ворони сиділи й на деревах, і на хрестах церкви й сумно каркали, а проворні чорні як вугіль галки, з сивими ошийниками, моторно нишпорили по низу" (2, т.2, с.95). Таким же похмурим, безпросвітним і безнадійним було життя єпітимістів о.Аркадія та О.Сергія.

Психологічні пейзажі притаманні оповіданням М.Чернявського "Вогонь життя", "Товариші", повісті "Варвари". Останній з названих творів завершується своєрідною символічною замальов­кою, що перегукується з його ідейним змістом, проблематикою.:

"Красуня осінь підходила помалу, спрокволу. Кинула сірої, зем­листої фарби на степ, потім почервонила ліс, а клени взяла в ніжно-жовту позолотисту порфіру, і вони стояли і в лісі, і по міс­ту такі гарні, такі вродливі й елегійні, що дивитись на них було й весело, й сумно. І душу опановував тихий і глибокий настрій(...) Осінь — то передсмертна сповідь усього, що живе і впи­ває в себе проміння сонця, то велична поема жалю й надії. Тому вона така вродлива й елегійна" (2, с.483). Вдало дібрана кольоро­ва гама свідчить про тонке розуміння й бачення автором приро­ди. Прощальна картина осені асоціюється з передсмертним лис­том-сповіддю знівеченої Соні Ткаченкової.

Важливу роль пейзаж відіграє і в психологічному оповідан­ні "Кінець гри", де відтінено душевні страждання героя — ста­ничного лікаря Петра Петровича, викликані постійними зрадами дружини. Картярські й життєві ігри героїв завершуються промо­вистою трагедією, враження від якої підсилюється натуралістич­ною деталлю ("поміст своїми брудними устами жадібно пив гаря­чу кров". М.Чернявський виявляє пильну увагу до найдрібніших штрихів у зображенні характерів і обставин. І тут доречно згада­ти твердження Ю.Добіна, що "у справжнього художника деталь — не прикраса, не інкрустація, не вишуканий гарнір. Деталь співзвучна з темою, з усім ладом речі".1

Саме таку тенденцію ми й спостерігаємо в творах митця "П'яниця", "Змій" та ін.: "Висока й сухорлява, з прямими вродливими рисами обличчя, смуглява, але незвичайно бліда, синьогуба й аж зелена, все-таки не здавалась старою" (2, с.155-156); баба "стара, приглухувата, суха, згорблена, з блискучими злими очима, як мара" (2, с.31). Звертається письменник і до деталі як мікросубстанції, що несе смислове й ідейно-емоційне навантаження. Так, блискавиці в однойменній повісті символі­зують щось незнане, погрозливе й неминуче.

У ряді своїх творів М.Чернявський виступає як імпресіо­ніст. В оповіданні "Сніг" фіксуються суб'єктивні враження від побаченого й відчутого героями протягом дня. Активним елемен­том сюжету є картина першої пороші, що допомагає глибше роз­крити ідейний зміст твору, рельєфніше окреслити внутрішню суть персонажів. Автор протиставляє незайману красу природи й ганебні людські вчинки, низькість помислів: "Сніг перестав па­дать. Небо вияснилось, і на ньому привітно проглянуло сонце, Парк був чистий і непорочний, як молода в шлюбному вбранні. Нога людська ще не поклала сліду по широких алеях, і промені сонця ще не розвінчали ні журливих сосен, ні задуманих туй" (2, с.164). Саме таким постав парк перед молодими життєрадісними героями, та через деякий час змінилися їхні стосунки, суголос­ний Їм і пейзаж: "Люся бігла з парку, вся зім'ята й зламана, мов молоде деревце, що над ним пронеслась буря (...) ЇЇ постать вос­таннє промайнула перед ним уже за парком на вулиці, ще недав­но чистій і білій, а тепер розбитій і поїждженій колесами й сань­ми" (2, с.167).

Імпресіоністичне бачення світу характерне й для оповідання "Проклятий город", у якому досліджуються швидкоплинність настроїв, зміни в психології персонажів під впливом певних чин­ників. Твір починається пейзажем літньої ночі. Герой, зачарова­ний природою, із захопленням сприймає прекрасне місто, що "неначе вродлива женщина у діамантах, горіло з краю в край вогнями". Дисонансом до цих ліричних картин звучить розпо­відь візника про те, що кожної ночі везуть з міста людей на стра­ту. А найстрашніше, що в ньому живе кат, а тому це "проклятий город". Картина людиногубства надзвичайно вразила візника. Побачене не полишає його: "...І так життя ці дні немає: заплю­щиш очі, а воно й гойдається, й гойдається перед тобою...*' (2, с.110). Отже, всі переживання відтворюються через потік свідо­мості візника, а потім і ліричного героя. Кожен з них по-своєму роздумує над сенсом людського буття: "...Що є святого на землі і чого не дозволено робити людині? І де гарантія, що й тебе, яко­гось там звичайного мешканця якоїсь там Безим'янної вулиці, оцей самий візник, що сидить на козлах, завтра з чийогось нака­зу не повезе от туди, на Каторжну балку? (2, с.110). Гнітючі дум­ки посилюють символічні образи — кат, шибениця, місто-блуд­ниця, що "сміючись пожирає дітей своїх". І останніми мазками картини жорстокого міста є влучно дібрані тропи: "А город — проклятий город — потопав у пахощах акацій, сіяв і сміявся вог­нями, й аж стогнав од безлічі коліс, що котилися по його вули­цях, і підков, що клацали по каменю, мов тисячі ножиць краяли а шматки щось живе й болюче" (2, с.111). За вдалим визначен­ням Ю.Кузнецова, цей твір, як і "Сніг", можна кваліфікувати як "новели потоку світосприйняття, в яких імпресіонізм поєднуєть­ся з елементами символізму й натуралізму".1

Риси модерної поетики виявляються і в нарисі "Кров", де М.Чернявський передає моментальність відчуттів і вражень солдатів (актуальний хронотоп). Свідомість, підсвідомість, са­мосвідомість переплітаються. Життя і смерть, психологія вбивства — ось коло проблем, що хвилюють автора. Солдати спочатку не розуміють, що йдуть на загибель. Вони покірно й автоматично виконують накази офіцерів. Постріли тверезять вояків. Невласне пряма мова дає змогу точно відтворити внут­рішнє мовлення, що є показником психічного стану:

"...Серця перестають битись від бігу. Вернутись назад?.. Тікати?.. Не можна!.." (2, с.100).

Тільки по смерті дорогої їм людини — прапорщика Петрен­ка — солдати замислюються над ганебністю своїх дій:

"...Страшні питання стали перед ними: "Кого ви убивали? За що?.. Чия куля знайшла його?.. Чужа чи своя?"

І ніхто не міг нічого сказати. І ніхто не міг виправдатись пе­ред собою й перед тими, кого вони стріляли". (2, с.101).

Та як не парадоксально, вони вже свідомо бажали крові. Фі­нал твору лаконічний у відображенні вибуху ненависті й жорсто­кості: "Червоне вино вдарило в голову і сп’янило їх". (2, с.102).

З вражень, викликаних спогляданням страшного каліцтва солдата, зіткана імпровізація "Герої вертаються". Вона загалом побудована на внутрішньому монолозі ліричного героя, що в ряді запальних пристрасних закликів спонукає читачів задума­тись над долею "сірих, безмовних" вояків, котрі жертвували своїм життям і здоров'ям заради чужих і незрозумілих їм інте­ресів. Моментальне враження (людина — птах) стає лейтмотив-ним у творі: "То був не чоловік, а був птах, і птах одноногий. Він то стояв, мов журавель, і щось говорив, то перестрибував далі до нас"; "схиляв голову, мов птах, під крило"; "чоловік-птах стрибає далі". Подумки ліричний герой звертається до ма­тері інваліда, що, можливо, стоїть поряд у юрбі й тяжко страждає разом із сином. Прокльони старої неньки, адресовані винуватцям їхнього горя, посилюють трагізм звучання твору. Як крик душі автора сприймається фінальна репліка: "О, краще б... бомба вирвала те серце з грудей у нього!.." Як і в нарисі "Кров", в імпровізації "Герої вертаються" переживання стають структуротворними елементами художньої форми. Як на нашу думку, ці зразки фрагментарної прози можна визначити як но­вели потоку світосприйняття.

Своїми плідними пошуками в галузі оновлення поетики лі­тературного твору М.Чернявський збагатив стильову палітру віт­чизняного письменства.

Анатолій КРАТ

МИКОЛА ЧЕРНЯВСЬКИЙ І ДИТЯЧА ЛІТЕРАТУРА

Говорити про літературну творчість Миколи Чернявського в царині дитячої літератури можна лише з деякою часткою умов­ності. Незважаючи на плідну і досить активну письменницьку ді­яльність, він ніколи не приділяв окремої уваги створенню поезій чи оповідань власне для дітей, чи то дошкільного, чи то шкіль­ного віку. І все ж у його вагомому творчому доробку подибуємо чимало справді блискучих зразків поетичної творчості, які по праву могли б поповнити історію української літератури для ді­тей. Якщо окремі наші класики спеціально присвячували дітям свої літературні творіння (Л.Глібов, Марко Вовчок, О.Пчілка, Дніпрова Чайка тощо), то інші, частіше підсвідоме, не виокрем­лювали зі свого "дорослого" доробку творів, які можна кваліфі­кувати як дитячі, все ж писали їх. Й з-поміж таких письменни­ків — ім'я Миколи Чернявського.

Микола Чернявський як поет постає явно залюбленим в іс­торичне минуле свого народу, не забуваючи про те, що воно, це минуле, пов'язане щонайтіснішим чином з праісторією інших народів, з якими якщо не межувала Україна, то мала прямі або опосередковані контакти. Письменник чудово розуміє, що історія славна не юрбою, а яскравими історичними постатями, особис­тостями, їхніми вчинками і думками. Ось чому більша кількість його історичних поезій, які могли б прислужитися дітям сере­днього і старшого шкільного віку, носять назви конкретних істо­ричних осіб, змальовуючи Їх не тільки зовні чи психологічно, але й показуючи часто у кульмінаційний момент життя, коли особистість розкривається чи не найповніше. До таких творів на­лежать вірші "Аттіла", "Гуань Д", "Кінець Дорошенка", "Іван Брюховецький", "Чаша Святослава" та багато інших. Інколи ав­тор вдається до узагальнень, які більше скидаються на стиліза­цію віршів під балади. У цих творах ім'я героя може й не нази­ватися, але за певними аналогіями ми або можемо впізнати його, або він залишиться для нас невідомим, — не це для читача є го­ловним. Головним є авторська думка, яку письменник закладає у свій твір, не акцентуючи основної уваги на персонали, тому та­кі вірші інколи нагадують стародавні притчі, як-от "Цар і море", "Північний воєвода", "Король", "Могила", "Царівна" та інші. Але по-особливому проникливе звучать рядки, присвячені дитя­чим рокам видатних людей історичного минулого, і які так по-сучасному перегукуються з нашими часами. Один з таких віршів має назву "Гомер", й хоча написаний він білим віршем, проте чи­тач не помічає відсутність рими, захоплюючись авторським за­милуванням хлопчика, якого згодом знатиме увесь світ:

Письменник неодноразово згадував своє дитинство, час від часу нотуючи у своїх листах, оповіданнях і, звичайно, у віршах. Стислість поетичного жанру дозволяє поетові викласти на папері найсокровенніше, найдорожче, що міцно тримається у його збо­леній пам'яті. Тож і твори такого звучання навряд чи можна чи­тати спокійно, без хвилювання. Ось, наприклад, автор згадує своє дитинство, передаючи свій піднесений стан через цвітіння лісових квітів ("Конвалії"), а ось він не може забути хлопчика-погонича, котрий "зовсім ще дитина", "промерз від ніг до голо­ви" ("Осінь"). Звичайно, у цих поезіях письменник не міг обійти­ся без відвертого соціального забарвлення, проте, говорячи про певні негативні явища, поет не стільки сам їх засуджує, скільки хоче викликати у нас адекватну реакцію, і часом йому це вдаєть­ся зробити з достатньою силою ("Голодні", "В бурсі"). Осібно хо­четься згадати психологічний вірш-новелу "Сирота", в якому Микола Чернявський з надзвичайною силою відтворив побутову сценку біля церкви, де він побачив хлопчика "на східцях церков­них зимою". Хлопчик-сирота стояв у снігу і "вітер на ньому лах­міття тріпав і крив сніговою югою". Поет не міг зупинитися пе­ред цим хлопчиком, бо "потік людський в церкві схопив" його "й тяг", проте він лише похапцем поглянув у ті очі: "І скільки я го­ря побачив у тих очицях хлоп'яти малого!.." Автор досі не може позбутися почуття провини за те, що не зупинився, не подав хлопчині нічого; він не засуджує інших ("народ сунув з церкви стіною"), а відповідає, як на сповіді, за власний вчинок, визнача­ючи його як гріх: "І гріх той залишивсь за мною". Мабуть, не кожен поет наважиться відкрити перед читачем власний гріх, як це майстерно зробив Микола Чернявський. На жаль, ситуація, описана у вірші "Сирота", повторюється і в наші часи, хоча до­живаємо кінця століття і тисячоліття, тому цей вірш особливо актуальним стає і для дорослих і для дітей.

Щодо віршів патріотичного, а часом і краєзнавчого характе­ру, то не всі вони можуть бути потрактовані як дитячі. Хоча й серед них можна віднайти напрочуд повчальні рядки, явно адре­совані юному поколінню. І це проявляється не тільки у змісті, але й навіть у формі, як-от вірш "Рідний край", написаний ак­ростихом:

У всіх людей одна святиня,

Куди не глянь, де не спитай;

Рідніша їм своя пустиня,

Аніж земний в чужині рай:

їм скрасить все Їх рідний край.

Нема без кореня рослини,

А чоловіка — без родини.

Серед віршів краєзнавчого характеру можна назвати безліч поезій, у яких поет змальовує красу таврійського краю, його нео­зорого степу, невимовної краси природи тощо. У багатьох цих тво­рах ("Люблю я свій прекрасний край", "Степ", "Степ і степ, один без краю", "Степовий тракт") поет стверджує, що без любові до малої своєї батьківщини неможлива любов до великої Вітчизни.

Найбільшу частину так званих дитячих творів Миколи Чер-нявського складають його сезонні вірші, в яких він віддає одна­кову перевагу кожній порі року. Ті твори письменника, котрі не мають на сезонному тлі соціального нашарування, можуть роз­глядатися нами як власне твори дитячі. Тут можна відшукати вірші для дошкільнят ("Налетіла злая віхола"), а також для мо­лодшого ("Розпустились верби"), середнього ("Поворот зими") і старшого шкільного віку ("Весна, весна!..). Описуючи ту чи іншу пору року, поет послуговується нібито одними і тими ж зорови­ми образами (сніг, дощ, верби, листя і т.п.), але кожного разу знаходить для них нові порівняння, несподівані прикметники, вдалі метафори. В окремих творах Микола Чернявський вдається до пестливих словосполучень ("І склепило ясні ВІЧЕНЬКИ, // Тихо СПАТОНЬКИ лягло, // Покривало синє НІЧЕНЬКИ // Землю сном оповило), до наслідування поетичних народнопісен­них форм ("налетіла ЗЛАЯ віхола") або повторів ("попишайся, моя донечко, // Попишайся до пори!") Усе це робить його дитячі поезії привабливими і цікавими для читання, навіть для заучу­вання напам'ять.

В одному зі своїх листів від 1907 року поет написав таке:

"Мій поетичний символ віри — свобода у виборі тем і безпосеред­ність у вислові того, чим буває повна душа, що проситься вили­тись у слово". Може саме тому поет ніколи не надавав особливої ваги класифікації власних творів на дорослу чи дитячу поезію, бо головним для нього було одне — духовна сповідь перед читачем.

Антін ГУЛЕЦЬКИЙ

ПОСТАТЬ МИКОЛИ ЧЕРНЯВСЬКОГО В ХУДОЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Образ відомого херсонського письменника, педагога, куль­турного й громадського діяча Миколи Федоровича Чернявського закарбований як у ряді зразків української прози — оповіданнях "Вечірній дзвін" і "Лихо приходить тихо" Л.Куліша, художньо­му нарисі "Без тебе мені б бракувало повітря" М.Каляки, так і в ліриці — віршах "В гостях у поета" М.Зерова, "Микола Чер-нявський" М.Василенка, "Чорний гість М.Чернявського" та "Тю­ремні звізди (Останнє Різдво Миколи Чернявського)" І.Немченка. Твори ці написані в різні часи, але їх об'єднує жвава увага до мистецького світу визначного земляка, залюбленість у його пое­тичне слово.

Оповідання Л.Куліша "Вечірній дзвін" (137) побудоване на основі спогаду М. Чернявського "Червона лілея", присвяченого М.Коцюбинському. Загальновідомо, що письменники були близь­кими друзями. Один з таких моментів, що свідчить про їх духов­ну спорідненість, — приїзд "великого сонцепоклонника" до Херсона 1903 року і гостювання в родині Чернявських. На по­чатку свого твору Л. Куліш наводить розгорнуті портретні харак­теристики побратимів, що підтверджують інтелігентну вдачу митців, їх розважливість, охайність і навіть вишуканість в одязі, особливо у Михайла Михайловича.

Обидва літератори показані діловими, енергійними, завзяти­ми людьми творчої праці, що живо відгукуються на запити часу. Водночас це лагідні добродушні герої-мрійники, наділені щедріс­тю, теплотою, яку дарують іншим.

Засобом індивідуалізації образу М. Чернявського виступає в оповіданні художня деталь, яка стає лейтмотивною. Це, наприк­лад, прикметна риса зовнішності, що відтінює різні настрої героя ("підкрученими пухнастими вусами", "підправив за звичкою вуса", "зібгав у кулак пишні вуса"), певне забарвлення голосу ("глухо одказав", "тихо глухим тембром почав") тощо.

Інша деталь — дзвін. Цей мікрообраз невипадково винесено в заголовок твору. Від символу гармонії та краси — до символу майбутнього визволення рідного народу з-під гніту ("дзвін волі над пробудженим простором").

Емоційність, жвавість, схвильованість Миколи Федоровича передається за допомогою частих окличних інтонацій. Мова ге­роя відіграє визначальну роль у його самохарактеристиці, вияскравлюючи стиль поведінки, життєву позицію, специфіку твор­чого процесу ("З серця ж виривається кожен рядок").

Суттєві штрихи до портрету М.Чернявського додають оцін­ки іншими персонажами, насамперед М.Коцюбинським. У його репліках на адресу друга бринить захоплення, приязнь, часом іронія: "Та й ти, Миколо, нічого собі козарлюга. Певне, херсонське сонце злютувало тебе, як меча", "Либонь, кепський з тебе господар. За музою не бачиш господарства". Проте в опові­данні загалом домінують авторські характеристики М.Чернявсь­кого, в яких добирається влучне порівняння, промовистий епітет чи дієслово для позначення внутрішнього стану героя ("наче хлопчисько, підстрибнув", "глянув пильно", "зволоженим погля­дом", "радісно скрикнув", "полегшено зітхнув", "зніяковів не знати чому" та ін.

Оскільки оповідання "Вечірній дзвін" писалось Л.Кулішем у той період, коли М.Коцюбинського підносили як зразкового ре­волюціонера-демократа і класика критичного реалізму (з елемен­тами соціалістичного!), а наявність прикмет інших "ізмів" у його доробку заперечувалась, то показовий дещо штучний діалог, з якого М.Чернявський постає митцем, що зазнав впливу декадан­су, а Михайло Михайлович (такий уважний та інтелігентний!) різко обриває декламацію друга і менторським тоном повчає, як і про що не треба писати:

"— Ов-ва! — скрикнув Коцюбинський, не дослухавши вірша до кінця. — Що це за декадентські вправи?! "Несу тобі ду­шу, отруєну снами..." Не пізнаю тебе, Миколо..."

І далі персонаж Л.Куліша додає на адресу Чернявського:

"Ти тікаєш у степ, на волю. Треба її, волю, здобувати!"

А Миколі Федоровичу не лишається нічого, як виправдову­ватись, наче учневі, що провинився: "Це просто якась меланхо­лія мене заполонила... Воно в мене іноді трапляється..."

Не менш красномовне й інше напучування, яке отримує М.Чернявський від побратима: "А чого тобі водити дружбу з дво­рянами?" Хоча незадовго перед тим ішлося про пієтет у ставленні до Олени Пчілки, М.Старицького, Лесі Українки, які, як відо­мо, належали саме до цього суспільного прошарку.

Проте, незважаючи на таку помітну соціологізацію портре­тів М.Чернявського і М.Коцюбинського, Л. Куліш зумів відтвори­ти основне в характерах персонажів — одержимість, щире праг­нення служити рідному краєві та його культурному розвоєві.

В наступному оповіданні цього ж автора — "Лихо прихо­дить тихо" (138) — продовжується художнє осмислення поста­ті херсонського літератора. В центрі уваги Л.Куліша — трагіч­ні події, пов'язані з арештом М.Чернявського та репресіями щодо його родини. Сам Микола Федорович діє в творі побіжно — під час обшуку й ув'язнення, коли виявляє неабияку вит­римку, мужність і гідність, хоча вже зовсім "немічний, сьомий десяток завершує на землі". Проте фізична слабкість митця ще більш підкреслює його духовну силу й нескореність у мораль­ному двобої зі слідчим ("ніякі погрози його не лякали"),

Основне місце в оповіданні належить оточенню письменни­ка, яке й характеризує його як громадського діяча й сім'янина, співця-патріота й "ворога народу".

З реплік, роздумів, споминів персонажів (рідних митця, знайомої вчительки Ніни Пилипівни, міських обивателів, пра­цівників карних органів) і постає мозаїчний образ людини, відда­ної українській ідеї. Діапазон оцінок досить широкий: від різко негативного сприйняття М.Чернявського верескливим дзюбатим сержантом-енкаведистом, який з арештантів "висотує жили", "в будь-яку пору доби викликає до себе в кабінет, не дозволяє на­віть присісти", принижує і ображає приречених — до неприхова­ного захоплення з боку школярів ("діти заворожено слухали його виступ") і педагогів ("Таких людей зачиняти в хурдигу!"). Л.Ку­ліш передає протиприродність і абсурдність ув'язнення такої чес­ної, порядної й вельми шанованої на Херсонщині й по всій Укра­їні людини.

Аплікуючи своє оповідання рядками з віршів поета "Одна я на світі...", "Степ і степ один без краю...", "Ти не загинеш, Укра­їно...", автор висвітлює характерні настрої М.Чернявського, його бачення світу людей і природи, прагнення до вільних творчих злетів у вільному від зла й насильства суспільстві. Гостре несприйняття митцем пасивної життєвої позиції, рабського існуван­ня відтінюється самооцінкою: "А я люблю сокола. Він гордий і непокірний..."

Особливого трагізму оповіданню Л.Куліша додає фінальний штрих — загибель наймолодшого представника родини Чернявських під час негоди в Херсоні ("А дідусь так любив онука... А що ж ми йому скажемо, коли він..."). "Повернеться", — хотіла, пев­но, сказати нещасна Софія Василівна, але її чоловік уже не вир­вався зі сталінських катівень. Він вернувся в пам'яті людській, шані й любові, яку зберегли крізь роки й десятиліття ті, що зна­ли поета.

У нарисі М.Каляки "Без тебе мені б бракувало повітря" (136) Миколу Чернявського та його художній світ зображено крізь призму вражень самого автора, який ще четвертокласни­ком зазнайомився з віршами митця-земляка, та через спогади вчительки забалківської школи № 2 Марії Романівни, закоханої в письменника і його творчість. Героїня вперше побачила свого улюбленця ще в студентські роки на квартирі в херсонського лі­тератора й педагога С.Божка: Раптом відчинилися двері — і до кімнати увійшов твердим кроком чоловік, набагато старший від усіх нас. Йому тоді вже перевалило за шістдесят. Але пишні ву­са, біла пряма борідка, відкритий погляд молодили його. Йому можна було дати не більше сорока".

Протягом твору уявлення про М. Чернявського, його зовніш­ність, спосіб життя розширюється за рахунок різноманітних де­талей: "завжди елегантно одягався", "дуже заглиблений у розду­ми", "почуває себе самотнім", "хилиться до мене, як рослина, котрій необхідні не тільки повітря, сонце, а й дружні сусіди по­руч", "Ставав одразу невпізнаним, живим". Для передачі напру­женого внутрішнього стану героя портретні елементи психологі­зуються. Таким показано Миколу Федоровича в день арешту С.Божка: "Розкішні вуса ще більше побіліли. Тонкі пальці трем­тіли. Манжет на рукаві підкочений, простенька краватка збила­ся на бік. Світлоголуба сорочка зім'ята, а на високому лобі з'яви­лися глибокі зморшки". А це вже в день його власного ув'язнен­ня: "З вузеньких дверей ЗІЛа виглянуло бліде обличчя. Старий сплигнув у сніг. Він кутався у подерте пальто. Зимовий вітер зір­вав з нього картуза. Натовп загудів: "Це ж наш письменник Ми­кола Чернявський".

Митець був дуже уважним до людей, надзвичайно ґречним і привітним. Марія Романівна не раз відчула це на собі, оскільки часто зустрічалася з Миколою Федоровичем. Саме ці риси назав­жди зафіксувалися в пам'яті героїні: "Ставився до мене з надзви­чайною турботливістю. Обирав якнайкращу стежку, підтримував під руку, обминаючи гілки. Стежив за мною, щоб не спіткнулась об якийсь пень чи камінь. У кожному русі проявлялася чем­ність. Доброта повністю керувала ним. "Тільки найщирішій под­рузі міг звіритися поет, поділитися сумнівами, розчаруваннями, найболючішими проблемами: "Я давно на своїй ниві не жив радістю, йшов нею, наче мрець. Пишу про ходу залізну, про соціа­лістичні гіганти. Але там немає ані душі, ані мислі. Надума­ність. Мертвотизна". Така самокритика була надто характерною для М.Чернявського і як письменника, і як людини взагалі.

У 1930-х р.р. багато хто відвернувся від митця, адже ім'я Миколи Федоровича час від часу згадувалося з неодмінним акцентом-ворог радянського ладу і представник контрреволюцій­них сил. Тож невипадково М.Каляка виносить у заголовок свого нарису слова опального літератора, адресовані Марії Романівні:

"Без тебе мені б бракувало повітря!" М.Чернявському як живот­ворний кисень потрібні були розуміння і підтримка.

До друзів співця, які не зрадили його і в часи репресій, належав славнозвісний неокласик М.Зеров. Восени 1934 року він побував у Херсоні, і наслідком цього відвідування нашого краю стала поява з-під пера цього майстра слова кількох вір­шів. Один з них — "В гостях у поета" (135), датований 2 жов­тня, присвячений М.Чернявському.

В інтерпретації М.Зерова Микола Федорович постає мудрою і простодушною людиною, що й на схилі своїх літ, не зважаючи на життєві негаразди та бідування, зберігає світлий лагідний погляд на довколишність, живе у злагоді з природою ("День яс­ний там і вечори погідні, Та вранці роси, холод і туман"). Гідна подиву ця здатність митця-добротворця "крізь степовий бур'ян, Крізь прикрості іти не день, не три дні", "не знати ржі, не відчу­вати ран".

Для М.Зерова М.Чернявський — художник слова, що зумів поєднати в собі дві епохи у вітчизняному письменстві, давши чу­дові зразки як традиційної, так і модерної літератури: "Старе й нове збирати в свій альбом — То значить мати серце, зір і ву­хо..."

Фінал твору перейнятий глибокою повагою і любов'ю до Миколи Федоровича як Поета й Людини: "Хто сміє не віддать свого "чолом" Цій неуйнятності людського духу?"

Це прикінцеве запитання звучить як звинувачення тим, хто ще з 20-х років почав вперте й послідовне цькування співця.

Вірш "Микола Чернявський" М.Василенка (134) загострює конфлікт між письменником-громадянином і комуністичним ре­жимом. Автор досліджує психологію митця, перед яким постає проблема морального вибору: або відмовитись від своїх ідеалів і стати оспівувачем держави, заснованої на сваволі й деспотизмі, чи просто відгородитись від жахливої реальності ("сидіти б тихо, наче птах у лузі", "навчитися писати ні про що", "повірити, що на землі безхмарно"), або ж лишитись вірним собі й кинути вик лик небезпеці. Саме цей шлях, сповнений загроз і труднощів, і торує герой твору. Натхнення і громадської мужності додають йому давні русичі й козацькі гетьмани, легендарна Маруся Чурай і невмирущий Тарас Шевченко, які простують теренами письменникової уяви і "приносять мудрі заповіти", і "січові не щерблені клейноди", і "пісню про Вкраїну". Це святині, яких не можна зрадити, і ліричний герой долає душевне сумґяття, повер­тає собі внутрішню рівновагу, впевненість, моральну наснагу.

І ти зректися вже себе не можеш,

Ніяк не можеш бути незворушним,

Коли від болю горбиться земля,

Чужі й свої кують бридкі окови

На руки, ноги й помисли краян.

І ти летиш в забуті Богом села...

Поет з гідністю несе свій хрест, хоча міг би скористатись і поповнити лави зламаних системою співців, які кадили фіміам більшовицьким вождям. Він свідомо обирає "гратоване віконце, В якому більше не побачиш сонця". Чергуючи частини твору, написані білим віршем, з римованими, автор відбиває дисонанси в житті й у душі митця, перепади в його почуттях, вагання і твердість волі, безкомпромісність.

Послуговуючись ампліфікацією, М.Василенко передає тра­гізм долі М.Чернявського, який віддав усі сили й талант народо­ві, а завершив свій багатотрудний шлях як його "ворог":

За це тобі уже остання міра:

Червоні очі ворона-вампіра, Неправий суд, і кров твоя гаряча, І біль, і стид, і куля сатаняча.

Та окрадений і одурений край повернувся до забутих свято­щів і невмирущих цінностей і зарахував поета до своїх провидців і найвідданіших синів-патріотів. Трагічні нотки змінюються оп­тимістичними: справа письменника й громадського діяча продов­жується, вона в надійних руках наступників. На повний зріст виходять із могили Пророчі люди з добрими очима. І знову ти по небові ідеш, Закоханий у світлу далину, — І плуг оре духовну цілину.

Образ М.Чернявського зовсім невипадковий у доробку М.Василенка, оскільки й сам автор зазнав політичних репресій і від­був незаслужене покарання в радянських таборах. І пройти крізь це пекло поетові допомогла та ж потужна віра в свій народ, у пе­ремогу людяності й справедливості.

Вірш І.Немченка "Чорний гість М.Чернявського" навіяний творами митця, зокрема повістю "Душа поета", герой якої пев­ною мірою може співвідноситись з особою самого автора. Числен­ні питання, які постають перед співцем, сумніви, тимчасова деп­ресія, розпач — це реакція на вплив середовища, прагнення ро­зібратись у собі, вирватися зі смуги невдач і безталання.

Чом німує душа? І за чим

Вона плаче, не маючи сліз?

Звідки шлях приведе, що по нім

Заблукає до вас чорний гість?

І чому, коли він завіта,

Ви не в силі позбутись його,

Коли світ навкруги розцвіта,

Стільки руху, завзяття, пригод?! Пошук "руки рятівної" в околі, а найперше в самому собі приводить до відчуття власної вагомості, відкриття ще невитра-ченої творчої потуги, здатності на небуденний чин. Герой ніби воскресає з мертвих, удруге народжується після гнітючого періо­ду занепаду.

Чорним гостем отруєні дні.

Душу зимна протнула стріла.

Та не гаснуть останні вогні,

Десь взялася ще хвиля тепла.

Темний гостю, іди собі геть-

На осоння виходить душа...

У патетичному фіналі вірша передано екстатичний стан митця, до якого повернулась упевненість у собі й своїх можли­востях ("вже співає душа, вже співа"), хоча він добре розуміє, що й до кончини не зможе реалізувати повністю своєї творчої потужності, гранично пізнати і себе, й оточуючий світ, у якому залишиться ще більше таємниць, аніж устигне розкрити й ос­мислити.

Скільки див не дарує життя,

А як смерть погукає у тан,

Посміхнетесь маленьким дитям

На порозі одвічних питань. Але, як відомо, М.Чернявському не судилось умерти влас­ною смертю, його дорога була штучно обірвана. Останні дні й тижні поета припали на початок нового 1938 року. Про що він думав у ті хвилі? Може, виношував задум світлої "різдвяної каз­ки" напротивагу похмурому оточенню тюрми? Може, звертався до Бога з молитвою за мільони співвітчизників, розтерзаних по катівнях? Може, прохав Усевишнього простити гріхи їх убив­цям-фанатикам, бо не відають, що творять...

Спробою відтворити думки й переживання співця незадов­го до страти є вірш І.Немченка "Тюремні звізди (Останнє Різ­дво Миколи Чернявського)" (139). На думку автора, це могло бути молитовне звернення до Христа в дусі Шевченкового "Сві­те ясний! світе тихий!", що вважається одним з його духовних заповітів. З вуст М.Чернявського-в'язня злітають не слова не­нависті й прокляття, а тихої скорботи і людяності: "О світе яс­ний і непогасний, О мій Ісусе, о нещасливий! Хоча з любові, та серед крові Ти народився всім нам на диво".

Митець не боїться страждань і фізичної смерті, йдучи шля­хом подвижництва услід за Христом, знаючи, що багато чим прислужився людям. Використовуючи атрибутику й фразеологію новорічних святкових дійств ("звізди", "посівати... ідуть", "не­суть вечерю", "Христос родився!", "Зароди, Боже..."), І.Немченко поглиблює контраст між уявним і дійсним станом речей. Різдвя­ний персонаж — "кістлява пані" (Смерть) набуває зловіщого зву­чання.

Вдаючись до промовистої асоціації ("серпасто-грізні" зірки на кашкетах енкаведистів та ікла хижих тварин), автор підкрес­лює антилюдяність апологетів більшовицької влади, котрі прог­нали Бога з храмів, але не з людських сердець, непідвладних їм ні за життя, ні після загибелі.

"Христос родився! Христос родився!" —

 Співають душі людей забитих,

 І наказати їм замовчати

Уже не зможе ніхто на світі.

Опосередковано образ М.Чернявського присутній у пись­менницьких творах, навіяних його власною мистецькою атрибу­тикою. Так, у парафразі Яра Славутича "Колос колосу співає..." на тему відомої поезії Миколи Федоровича "Урожай" розгорнуто й деталізовано його думки про органічний зв'язок між приро­дою і людиною. Епіграф, узятий з М.Чернявського, стає лейт­мотивом вірша. Неодноразово повторюючи й відповідно обігруючи цей поетичний вислів митця, Яр Славутич досягає ілюзії "присутності" в творі самого співця степу.

Микола Федорович Чернявський — досить яскрава зірка на небокраї ХІХ-ХХ століть, і хочеться сподіватись, що ця світла постать ще не раз надихне письменників на художні пошуки.

Наталія ЧУХОНЦЕВА

ВИВЧЕННЯ ЛІРИКИ МИКОЛИ ЧЕРНЯВСЬКОГО НА УРОКАХ ЛІТЕРАТУРИ РІДНОГО КРАЮ В 10 КЛАСІ

Шкільними програмами не передбачене вивчення творчос­ті Миколи Черняського, але є всі підстави розглянути її на уроках літератури рідного краю. Хоча цей письменник наро­дився на Донеччині, він прожив у Херсоні 35 років (1903-1938) — половину відміряного йому долею віку. І саме ту половину, коли він досяг мистецької зрілості, найактивніше працював як літератор, громадський діяч, педагог. Десь у херсонській землі поховано одного з найкращих її співців, розстріляного ста­лінськими катами. Задовго до 1938 р., ніби передчуваючи свою майбутню долю, М.Чернявський написав такі рядки:

І тепер — кінець... Могила...

Рідний краю... відгукнись!..

Тиша. Ніч той край укрила!..

Він згада тебе колись.

Не згадати автора цих рядків хоча б на уроці літератури рідного краю, особливо зараз, коли наближається 130-річчя від дня його народження і 60-річчя трагічної смерті, було б великим гріхом.

Такий урок доцільно провести у 10 класі після вивчення творчості П. Тичини, оскільки, незважаючи на неспівмірність та­лантів двох письменників-сучасників, у їхніх світоглядах, мис­тецьких принципах і навіть долях є чимало спільного. Яскравим свідченням відчуття тої спільності є лірична сповідь Чернявського "В забутій пристані" — один з найбільш глибоких за змістом і досконалих за формою його творів. На нашу думку, аналіз цієї поезії допоможе учням краще зрозуміти долю й автора, і П. Ти­чини, і цілої генерації поетів 20-х років.

Охопити всю літературну спадщину Чернявського на одному уроці неможливо (з огляду на її великий обсяг та недостатню кількість загальнодоступних видань), тому ми пропонуємо зосе­редити увагу на ліриці, безпосередньо пов'язаній з нашим краєм. Відповідний матеріал учитель знайде у виданих після реабіліта­ції письменника однотомнику "Поезії" (5) та першому томі дво­томника (2). Текст вірша "Херсонщина", який не опублікований у цих виданнях, ми наводимо повністю і рекомендуємо перед проведенням уроку записати його на дошці чи плакаті (а ще кра­ще — розмножити).

б і б л і о г р а ф і я

ЧЕРНЯВСЬКИЙ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ

ВИДАННЯ ТВОРІВ

1   ТВОРИ: В 10 т. — [X.]: Рух, 1927-1931.

Т.1: Повісті й оповідання. — 1927. — 278 с.

Т.2: Повісті й оповідання. — 1927. — 240 с.

           Т.З: Блискавиці: Повісті й оповідання. — 1928. — 300с.

Т.4: Душа поета: [Повісті й оповідання]. — 1929. — 392 с.

Т.5: Земля: Повісті й оповідання. — 1929. — 364 с.

Т.6: Молодість (1887-1896): Поезії. — 1928. — 320 с.

Т.7: Молодість (1893-1896): Поезії. Кн.2. — 1928. — 324 с.

Т.8: У зеніті (1897-1914): Поезії. — 1928. — 256 с.

Т.9: У зеніті (1897-1914): Поезії. — 1930. — 270 с.

                                                                            літ.м.

              Т.10: Поміж безоднями (1914-1928): Поезії.— 1931. — 208 с.

                                                                                          літ.м.

2  ТВОРИ: В 2 т./У поряд., підгот. текстів, вступ, ст., приміт. В.Костенка. — К. Дніпро, 1966.

               Т.1: Оригінальні поезії. Переклади.— 514 с., факс., 4 л. іл. оунб

               Т.2: Оповідання. Повісті. Статті, спогади.— 541 с., З л. іл.

                                                                оунб

3   ПОВІСТІ й оповідання: В 3 кн. — Херсон: "Укр. книгарня", 1920.

Кн.1: В незнану далечінь. — 34 с. Кн.2: За золотим руном. — 48 с. Кн.З: Темрява та інші. — 48 с.

                                             літ.м.

4       ПОЕЗІЇ: В 3 кн. — Херсон; "Укр. книгарня", 1920.

     Кн.1: Молодість. — 50 с.

     Кн.2: Молодість. — 48 с. кол.Бистрова

     Кн.З: Молодість. — 48 с.

5     ПОЕЗІЇ/ Упоряд., вступ.ст., приміт. О.Бабишкіна. — К.:

Рад. письменник, 1959. — 477с. — (Б-ка поета).

                                                                     ОУНБ, літ.м.

6    БОГОВІ невідомому: Оповідання. — К.: Львів: Укр.-рус. вид. спілка, 1913. — 190 с.

ОДНБ

7  В незнану далечінь: Оповідання. — К.: Тип. Н.Т. Корчак-Новицького, 1904. — 10 с.

8     ВЕСНЯНА повідь: Повість: В 2 ч. — К.: Типо-літогр. Т-ва

Н.А.Гирич, 1906. — 115 с. — (Відбиток з журн. "Київська старина"). однб

9    ДОНЕЦЬКІ сонети. — Бахмут:Друк.М.М.Крамарева, 1898. — 30с.

10    3 розпуттів життя. — К.: Унів. тип., 1903. — 33 с.

11    ЗОРІ: Зб.поезій.— К.: Друк.П.Барського, 1903.— 276 с.

ОДНБ

12    КЕДР Ливана: Спогади про Б.Грінченка. — [Херсон]: Вид. кооп. т-ва "Укр. друкарня", [1920]. — 36 с.

13    ПАНТЕЛЕЙМОН Олександрович Куліш і його оповідання. — Бахмут: Друк. М.М. Крамарева, 1900. — VIII с.

14    ПІСНІ кохання. — X.: Друк.Зильберберга, 1895. — 100 с.

ОДНБ

15    ЧЕРВОНА лілея: Спогади про М.Коцюбинського. — [Херсон]: Вид.кооп.т-во "Укр.друкарня", [1920]. — 34 с.

                                                     ОУНБ, літ.м.

16    VAE victis! Оповідання. — К.: Унів. тип., 1905. — 54с.

ОКРЕМІ ПУБЛІКАЦІЇ В ЗБІРКАХ, ЧАСОПИСАХ

17    БІДНИЙ Лазар// ЛНВ.— 1907.— Т.40, кн.12.— С.381.

                                                              ОУНБ

18    "В степу реве, гуде завія... "//ЛНВ. — 1907. — Т.37, Кн.З — С.473.

                                                                      ОУНБ

19    ВАРВАРИ: Повість// ЛНВ. — 1908. — Т.43, кн.9. — С.408- 427; кн.10. — С.32-49; кн.11. — С.268-283; кн.12. — С.517-523.

                                                                      ОУНБ

20    ГРІМ на стоході: [Вірш]; Рідна школа: [Стаття]// Південний архів. — Херсон, 1993. — № 1. — С.34-36; Вісник т-ва "Українська хата". — 1917. — № 1, № 5.

21    ДО ночі; Шляхи; На роспутті; Море; Пісні кохання; Богданова слава; В голодний рік; Після похорону; На крилах; Шахтар; Наші села; Кінець Дорошенка; Борцям; Жертва; Косарь: [Вірші]// Укр.муза: Поетична антол. — К., 1993. — Вип. 9. — С.873-890.

22    ДО пісні; Шляхи; Море; Перли; В діброві; Не бажа душа спокою;Пісні кохання: [Вірші]// Вік: (1798-1898). — К., 1902. — Т.1 — С.479-489.

літ.м.

23    ДО пісні; Шляхи; Пісні кохання; Море; Рибалки; В Кочубеєвім саду; Старі божі внуки: [Вірші]// Акорди: Антологія укр. лірики від смерті Шевченка/ Упоряд. Франко І. — К., 1992. — С.258-264.

— Біогр. довідка, с33О.

                                                                                                оунб

24   ЕЛЕВАТОР: [Вірш]// Уклін земний тобі, Херсоне!: Херсон у

худож. літ.: 36. — Симферополь, 1978. — С.102.

                          оунб, обд

25    3 імпровізацій// ЛНВ. — 1907. — Т.37, Кн. 3. — С.386-391. — Зміст: Хай буде світ; Перше кохання; Герої вертаються.

                                                                                       ОУНВ

26    КНЯЗЬ Сарматії: Поема// ЛНВ. — 1908. — Т.42, кн.6. — С.459-486.

ОУНБ

27    КОЛИ тюрми розчинялись: Уривки спогадів/ Публ. підгот. І.Немченко; Україна, автономія, федерація: [Ксерокопія з "Вісника т-ва Українська хата", 1917, № 7]// Бельїй Д.В. Херсонские украин-цьі в 1917 году: Ист.-лит. очерк. — Херсон, 1995. — С.56-60.

                                                                                      ОБД

Є про діяльність М.Ф.Чернявського в товаристві "Українська хата".

28    МІЙ спів, (1889): [Вірш]// Південний архів. — Херсон, 1993.

—№1. —С.31.

29    МОРЕ: [Поезії]// ЛНВ. — 1908. — Т.41, кн.2. — С.320-325.

30    "НЕ в лоні рідного народу...": Вірш// Розвага. Український декламатор: Артистич.зб. — К., 1905. — Т.1. — С.91-92.

                  ОУНБ

31 ОБГОРНУЛА ввесь світ сіточка: Поезії// Укр. засів: Часопис націон.інтелігенції. — 1995. — 4.7-9 (26-28). — С.18-22. Вірші 1889-1901 років.

32    ОГНІ небес// ЛНВ. — 1907. — Т.37, кн.2. — С.193. ОУНБ

33    ОСЛІПЛЕННЯ Паріса: Оповідання; Комета: Елегія// Друг читача. — 1991. — 11 груд.

34      ПАНТЕОН: Уривок// ЛНВ. — 1909. — Т.45, кн.З. — С.532-

   ОУНБ

35    ПОЕЗІЇ. Богові невідомому: Урив. з оповідання// Донбас. — 1993. — № 5. Спецвипуск. Оліфіренко В. Дума і пісня: Джерела літ. краєзнавства. — С. 124-131.

36    СІЛЬСЬКИЙ вечір; "У вікно моє весняне..."; На розпутті;Урожай; "Степ і       степ, один без краю..."; Князь Ігор; "Я бачу знов вас,рідні          гори!"; До пісні: [Вірші]// Антологія української поезії: В 6 т. — К., 1984. — Т.З. — С.261-265.

37    "СПУСТИЛАСЬ ніч в очерети..."// ЛНВ. — 1909. — Т.46, кн.5.

        — С.280.

ОУНБ

38    "ТИ не загинеш, Україно!": [Вірш]// Найдорожчий скарб; слово про рідну мову: поезії, вислови. — К., 1990. — С.119-120; Донеччина.

      — 1997. — 12 берез.

39    ТОВАРИШІ: Оповідання// Антологія українського оповідання: В 4 т. — К., 1960. — Т.2. — С.272-281.

40    ЧЕРВОНА лілея// Спогади про М.Коцюбинського. — К., 1989. — С.241-242.

41    ЧОГО плакали люде// Новий день. — 1993. — ЗО січ.

42    "Я з кожним роком оддаляюсь..."// ЛНВ. — 1910. — Т. 50, кн. 6. — С.456.

                                                                      ОУНБ

43    "ЯК фіалка, ти вродлива..."; "Щонайкращі наші роки..."; Із циклу "Пісні кохання"// Чари кохання: Любовна лірика укр. Поетів ХІХ-почат. XX ст. — К., 1985. — С.211-215.

                                                                                           ОУНБ

44    ЯЛТА; Ящірка зелена бігає по скелі...; Перевал: [Вірші]// Люблю тебе, мій Крим: Вірші укр. рад. поетів про Крим. — Симферополь, 1988. — С.28-29.

45    СЕЛЬСКИЙ вечер; На распутье; Урожай/ Пер. Б.Ирин; Дороги, "Заглянул ко мне в окошко...", "Степь й степь открьіта взору..."/ Пер. В.Щепочев; К песне/ Пер. А.Штирт; Песни любви/ Пер. А.Глоба; Рьібаки/ Пер. В.Турганов// Антология украинской поззии: В 2 т. — М., 1958. — Т.1. — С.424-429.

*   *

*

46    СТЕЦЕНКО К. До пісні/ Сл. М.Чернявського// Зібр.творів: В 5т.— К., 1963. — Т.1, ч.2. — С.35-37.

ОУНБ

47    СТЕЦЕНКО К. Ніченько, нічко / Сл. М.Чернявського// Зібр. творів: В 5 т.     — К., 1963. — Т.1, ч.І. — С.172-177.

ОУНБ

ПЕРЕКЛАДИ М.ЧЕРНЯВСЬКОГО

48    ГЕЙНЕ Г.В небі звіку непорушно; Підвівши голівоньку з річки; Спів кохання все ясніш; На видку твоєму, люба...; Коли голубими очима... ;Нахиливши вниз голівку; Риболовка; На чужині; Чайльд Гарольд; 3 великих я мук виливаю: Пер. з нім.// Чернявський М.Ф. Твори: В 2 т. — К., 1966. — Т.1. — С.436-439.

49    ГЕТЕ Й.В. Міньона: Пер. з нім.// Чернявський М.Ф. Твори: В 2т.— К., 1966. — Т.1. — С.434.

50    ГЮГО В.Маргаритка: Пер. з фр.// Чернявський М.Ф. Твори:В 2т.— К., 1966. — Т.1. — С.441.

51    3 ПІСНІ пісень; Тільки стали мріти сни...; Раннім-рано, милий встанем...; Під звуки тимпанів; Коли б ти знав як я нудилась...; З гір далекого Лівану;Бедуін; Вечір срібною росою: Пер. з східної антології// Чернявський М.Ф. — Твори: У 2 т. — К., 1966. — Т.1. — С.444-447.

52    ЛЕРМОНТОВ М. Парус; "Не хочу я, щоб світ узнав...": Пер. з рос.// Чернявський М.Ф. Твори: У 2 т. — К., 1966. — Т.1. — С.430-431.

53    МІЦКЕВИЧ А. Понад обширом водяним чистим: Пер. з пол. // Чернявський М.Ф. Твори: У 2 т.— К., 1966.— Т.1. — С.440.

54    МУР Т. Родина: 3 ірланд.мелодій// Чернявський М.Ф. Твори:

У 2 т. — К., 1966. — Т.1. — С.442.

55    НАДСОН С.Я. Шкода ніжних кипарисів: Пер. з рос.// Чер­нявський М.Ф. Твори: У 2 т. — К., 1966. — Т.1. — С.435.

56    ПУШКІН О. Анчар; В'язень; Три джерела; Талісман; "Я вас кохав, в душі моїй ще може..."; Пророк; Делібаш; До моря: Пер. з рос.// Чернявський М.Ф. Твори: У 2 т. — К., 1966. — Т.1. — С.423-429.

57    РІШПЕН Ж. Серце матері: Пер. з фр.// ЛНВ. — 1910. — Т.51, кн.8. — С.320; Чернявський М.Ф. Твори: В 2 т. — К., 1966. — Т.1. — С.443.

58    СЛОВО про похід Ігоря:Переказ укр.мовою// Чернявський М.Ф. Твори: У 2 т. — К., 1966. — Т.1. — С.448-468.

59    ФЕТ А. З куряви повстала; Я довго стояв нерухомо; Теплим вітром подихнуло: Пер. з рос.// Чернявський М.Ф. Твори: У 2 т.

—   К., 1966. — Т.1. — С.432-434

. *   *

*

60    ДУБОВЕ листя: Альм. на згадку про П.О.Куліша/ У поряд. М.Чернявський, М.Коцюбинський, Б.Грінченко. — К., Друк. П.Барського, 1903. — 124 с.

Вміщено поезії М.Чернявського "Сльози", "Після похорону", "Урожай", "Не пришукуй з неправдою сльози", "Тихо гойдаються в синьому морі", оповідання "Змій".

61    3 ПОТОКУ життя :Альм. /У поряд. М. Коцюбинський, М. Черняв­ський. — Херсон: Друк. О.Д.Ходушиної, 1905. — 282, II с.

В збірці вміщено твори М.Чернявського "Низова течія" (Із щоденника), "З морського альбому", "Легенда сокола".

62    ПЕРША ластівка: Альм.мол.укр.письменників/ Упоряд. і вступ, ст. М.Чернявського. — Херсон: Друкарня О.Д.Ходушиної, 1905.—290, Ус.

краєзн. муз.

ЛІТЕРАТУРА ПРО М.Ф.ЧЕРНЯВСЬКОГО

63    МИКОЛА Чернявський-письменник, громадський діяч, педагог: Тези міжвуз.наук.конф. — Херсон, 1993. — 85 с.

У збірнику вміщені тези доповідей, виголошених на науковій конференції, присвяченій 125-річчю від дня народження письмен­ника.

64    КОСТЕНКО В. На шляхах велелюдних: Літ.-крит. нарис про життя і поетичну творчість М.Чернявського. — Донецьк: Донбас, 1964. — 251 с., портр.

ДОВІДКОВІ ВИДАННЯ

65    ЧЕРНЯВСЬКИЙ Микола Федорович (22.12.1867 (3.01.1988), слобода Торська Олексіївна, тепер с. Октябрське Добропіл. р-ну Донец. обл. — 26.1.1946) — укр. рад. письменник// УРЕ. — К., 1985. — Т.12. — С.295.

66    ЧЕРНЯВСЬКИЙ Микола// Енциклопедія українознавства. — К., 1995. — Т.2. — С.771, 773.

67    ЧЕРНЯВСЬКИЙ Микола Федорович (3.1.1868, слобода Торська Олексіївка Донец. обл. — 26.ХІ.1946) — укр. рад. письменник // Український радянський енциклопедичний словник: В 3 т. — К., 1987. — Т.З. — С.628.

68    ЧЕРНЯВСКИЙ Микола Федорович (22.ХІІ.1867 (3.1.1868) — 26.ХІ.1946) — укр.сов.писатель// Краткая литературная знцикло-педия: В 8 т. — М., 1964. — Т.8. — С.475-476.

69    ЧЕРНЯВСЬКИЙ Микола: [Біогр. довідка] //...3 порога смер­ті...: Письменники України — жертви сталінських репресій. — К., 1991. — Вип.1. — С.448-449.

70    ІСТОРІЯ міст і сіл УРСР: Херсонська обл.— К., 1972.— 687 с. М.Ф.Чернявський, с.38, 90, 629.

71    ДЕЙ 0.1. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI-XX ст.). — К.:Наук.думка. — 1969. — 557 с. М.Ф.Чернявський, с.549.

72    КУТИНСЬКИЙ М. Некрополь України: Довідник про місця поховання або місця смерті іст. і культурних діячів України від давнини до сучасності// Дніпро. — 1990. — № 9. — С.141. Є про М.Чернявського.

УЧБОВІ ПОСІБНИКИ

73    ІСТОРІЯ української літератури: У 8 т. Т.1. Давня література:

(ХІ-перша пол.ХУІІІ ст.). — К., 1967. — 538 с. ЧернявськийМ., с.9,10,147,174.

74    ІСТОРІЯ української літератури: У 8 т. Т.4. Кн.1: Література 70-90-х років XIX ст. — К., 1969. — 433 с. Чернявський М.Ф., с.110,125,128, 214.

75    ІСТОРІЯ української літератури: У 8 т. Т.4. Кн.2. Література 70-90-х років XIX ст. — К., 1969. — 449 с. Чернявський М.Ф., с.41,138,189.

76    ІСТОРІЯ української літератури: У 8 т. Т.5. Література почат­ку XX ст. — К.:Наук.думка, 1968. — 524 с.

М.Ф.Чернявський, с.9,25,51,61,66, 71,95,101,104,115-118, 120-122,125,27-132,230,334-335,340,350-354,412-422,428,450,507,508.

77    ІСТОРІЯ української літератури: У 8 т. Т.6. Література періо­ду боротьби за перемогу соціалізму (1917-1932).— К., 1970.— 514 с.

Чернявський М.Ф., с.93,138,188-190.

78               ІСТОРІЯ української літератури XIX століття: У 3 кн. Кн.З. — К.: Либідь, 1997. — 681 с.

          М.Чернявський, с. 16,64, 259,272, 358.

79    ІСТОРІЯ української літератури: У 2 т. Т.2. — К.: Наук. дум­ка, 1987. — 874 с.

       Чернявський М., с.474, 482-484, 486.

80    ІСТОРІЯ української літератури кінця ХІХ-початку XX сто­ліття. — К.: Вища школа, 1989. — 511 с.

        Чернявський М., с.11,17, 36, 54,66,157-161,163.

81    ІСТОРІЯ української літератури XX століття. Кн.1 (1910-1930-ті роки). — К.: Либідь, 1994. — 782 с.

         Чернявський М., с.17,22-24,27,29, ЗО, 32, 70, 73,79,440,459, 526.

82    ІСТОРІЯ української літературної критики: Дожовтневий пері­од. — К.: Наук.думка, 1988. — 456 с.

        Чернявський М., с.263,264, ЗОЇ, 317,318,349,387,390,393,416, 417,438.

КРИТИЧНІ СТАТТІ ТА РЕЦЕНЗІЇ

83    АДАМОВ Н. Дом писателя [Н.Ф.Чернявского] сохранился // Донбас. — 1996. — 9 авг.

84    БЕЛИЙ Д.В. Роль М.Ф.Чернявського в культурно-суспільному житті Херсона в 1917-1920 рр.: Постановка проблеми// Програма-тези наукової конференції "Культура Херсонщини". — Херсон, 1991. — С.7-10.

85    ГОЛОБОРОДЬКО О. Микола Чернявський... Що знаємо ми про нього?// Наддніпрян. правда. — 1989. — 13 серп.

86    ГОЛОБОРОДЬКО Ю. Життя у другому читанні// Забуттю не підлягає: Нариси, спогади, оповідання.— Херсон, 1994.— С. 146-153.

87    ГОЛОМБ Л.Г. Особа і суспільство в українській ліриці кінця ХІХ-початку XX століття. — Львів: Вища школа, 1988.

88    ГОНЧАРУК М.Л. Українська сатира періоду революції 1905-1907 років. — К.: Наук. думка, 1966. — 156 с. Чернявський М.Ф., с.143.

89    ГРИЦЮТА М.С. Селянство в українській дожовтневій літера­турі. — К.: Наук.думка, 1979. — 312 с. Чернявський М.Ф., с.5,131-133.

90    ГУНДОРОВА Т., Шумило Н. Тенденції розвитку художнього мислення початок XX ст.// Слово і час.— 1993. — .№1. — С. 55-66. Чернявський М.Ф., с.64-65, 66.

91    ДЯЧЕНКО О. Література і революція: Дослідження. — К.:

        Дніпро, 1979. — 294с.

       Чернявський М.Ф., с. 55-57.

92    ЄВШАН М. Микола Чернявський: Проба характеристики// ЛНВ. — 1910. — Т.50, кн.5. — С.253-261.

93    ЄЛІСЕЕВА Л., Немченко І. Микола Чернявський: Дорога на Голгофу// Новий день. — 1992. — 5 груд.

94    ЄФРЕМОВ С. Історія українського письменства. — К.: Феміна, 1995. — 686 с.

       Чернявський М., с.545-547.

95    ЖУК Н.Й. Микола Коцюбинський: Семінарій. — К.: Рад. школа, 1966. — 208 с.

       Чернявський М.ф., с.147.

96    3 УКРАЇНОЮ в серці: 36. — Херсон, 1996. — 137 с.

        Про літературну, просвітницьку та педагогічну діяльність М.Чернявського на Херсонщині в 20-40 р., с.94-135.

97    ІСТОРІЯ українсько-російських літературних зв'язків: В 2 т.

       — К.: Наук.думка, 1987.

       Т.1: Дожовтневий період. — 447 с. Чернявський М.Ф., с.371.

        Т.2.:Радянський період. — 480 с. Чернявський М.Ф., с.13, 233.

98    КАЛЕНИЧЕНКО Н.Л. Соціальне активна особистість в укра­їнській демократичній літературі кінця XIX — початку XX ст. — К.: Наук. думка, 1979. — 231 с. Чернявський М., с. 177.

99    КАЛЕНИЧЕНКО Н.Л. Українська література кінця XIX— по­чатку XX ст.: Напрями, течії. — К.: Наук. думка, 1977. — 314 с. Про Чернявського М.Ф., с.214, 247.

100   КАЛИНИЧЕНКО І.[Ю]".. .1 чую, що не тим вернувся я назад..." // Наддніпрян.правда. — 1993. — 2 берез.

101   КАЛИНИЧЕНКО І.Ю. Творчі і дружні зв'язки М.Ф.Чер-нявського і А.М.Грабенка (Конощенка)// Проблеми історичного краєзнавства, музеєзнавства та відродження культури українського народу: Тези наук.-практ. конф. 15-16 верес. 1993 р. — Херсон, 1993. — С.27-30.

102   КАЛИНИЧЕНКОЦЮ] "Як був тут М.М.Коцюбинський..." // Джерела. — 1994. — № 7-8.

        Про співробітництво М.Ф. Чернявського з М. М. Коцюбинським.

103   КАЛЯКА М. Пам'ять має Вітчизну// Степ: Літ.-мист. альм.

       — 1993. — № 1. — С.87-89.

         Про участь М.Ф.Чернявського у випуску альманаху "Степ" у 1910 р.

104   КАЛЯКА М. Чернявський Микола Федорович (1867-1938)// Шевченко і Херсонщина: Словникове вид. — Херсон, 1997. — С.54.

105   КЕДРОВСЬКИЙ В. Микола Хведорович Чернявський (22.ХП 1867-?)// Кедровський В. Обриси минулого: Деякі останні діячі-українофіли напередодні революції 1917 р. — Нью-Йорк; Джерзі-Сіті, 1966. — С.19-46.

                                                літ.м.

106   КОСИНКА Г.М. Гармонія: Оповідання. Публіцистика. Спога­ди про Григорія Косинку. — К.:Дніпро, 1988. — 605 с. Чернявський М., с.316-317.

107   КОСЯЧЕНКО В. Епоха в рядках епіграми: [Про київ. журнал "Шершень" (1906 р.), де публікував свої твори М.Чернявський]// Слово і час. — 1992. — № 10. — С.51-52, 56.

108   КУЛІШ Л. "Люблю я свій прекрасний шлях..."/ М.Чернявсь­кий на Херсонщині/ // Наддніпрян. правда.— 1988.— 13 листоп.

109   КОЦЮБИНСЬКИЙ М. Твори: В 7 т. — К.: Наук. думка, 1973-1976.

        Т.5: Листи (1886-1904). — 430 с. Про М.Чернявського, с.258,286, 308, 316,322, 393,400.

Т.6: Листи (1905-1909). — 1975. — 310 с. Листи до М.Чернявського, с.Ю, 12,16, 30-32, 35, 38-40.

110   КУЗНЄЦОВ Ю. Імпресіонізм в українській прозі кінця XIX -початку XX ст. (Проблеми естетики і поетики). — К.: Зодіак-Еко, 1995. — С.80,97,99,228,242-244,249,254-256,259,265-267,270,272.

111   ЛІТЕРАТУРА рідного краю: Метод.посіб.— Херсон, 1994.— 99 с. Про Чернявського М.Ф., с.93, 95, 98.

112   НЕМЧЕНКО І.[В]. Будівничий вільної України// Слово і час. — 1993. — № 1. — С. 21-25.

113   НЕМЧЕНКО І. В. Південноукраїнські літературні альманахи ХІХ-початку XX ст. і їх роль у розвитку національної культури // Заселення Півдня України: Проблеми національного та культур­ного розвитку: Наук. доповіді Міжнарод. наук.-метод, конф. — Херсон, 1997. — 4.2. — С.249-252.

114   НЕМЧЕНКО І. [В]. Політична і просвітницька діяльність Ми­коли Чернявського на Херсонщині// Степова Україна. — 1994. — 17 черв.

115   ОГІЄНКО І. Українська культура: Коротка історія культур­ного життя українського народа: [Репринт. вид. 1918 р.]. — К.:

        Абрис, 1991.—272с.

        Чернявський М.Ф., с.213.

116   ПАРАСКЕВИЧ П.К. Микола Федорович Чернявський (1868-1937): До 125-річчя з дня народження//Південний архів.— Херсон, 1993.— № 1.— С.31-34; Наддніпрян. правда.— 1993.— 29 січ.

117   ПЕНТИЛЮК М.І. Поетичний доробок М.Ф.Чернявського// Про­грама-тези наукової конференції "Культура Херсонщини". — Херсон, 1991.—С.6.

118   ПОГРІБНИЙ А.Г. Борис Грінченко: Нарис життя і творчості.

        — К.: Дніпро, 1988. — 268 с.

       М.Ф.Чернявський, с.8,45, 72,127,160.

119 ПОЕТ степу Таврійського Микола Чернявський// Літературне краєзнавство на уроках з української літератури у 11 класі середньої школи: Метод.рек. та розробки уроків.— Херсон, 1993.— С.33-42.

120   ПРОПОНУЄТЬСЯ ім'я Чернявського// Ефір.— 1997.— 8 серп. Його ім'ям пропонують назвати ХДПІ і вулицю в М.Херсоні.

121   РИЛЬСЬКИЙ М. Потрібна, корисна справа// Зібрання творів: У 20 т. — К.: Наук. думка, 1986. — Т.12. — С.295-299. Є про Чернявського М.

122   РЬІЛЬСКИЙ М. Новая украинская поззия дооктябрьской порьі: Вступ.ст.//Антология украинской поззии: В 2 т. — М., 1958. — Т.1. — С.5-35.

       О Чернявском Н., с.34.

123   СЛАВУТИЧ Яр. Микола Чернявський// Розстріляна муза. — К.,1992.—С.58-62.

124   СОМОВА Н. Юні досліджують історію// Джерела. — 1997. — № 23. — Берез. — С.13.

Про конкурс наук.-дослід, робіт соціал-гуманіт. профілю до 130-річчя від дня народ. М.Ф. Чернявського.

125   СПОГАДИ про Михайла Коцюбинського. — К.: Дніпро, 1989.

— 278 с.

Чернявський М.Ф., с. 46,51,80,219,220,222,223,225,228,241-243.

126   УКРАЇНСЬКА література в загально-слов'янському і світово­му літературному контексті: В 5 т. — К.: Наук.думка, 1987-1988.

        Т.1: Українська дожовтнева література і слов'янський світ. — 1987. — 452 с.

        Чернявський М.Ф., с.364, 372,412,413.

         Т.З: У взаєминах з літературами заходу і сходу.— 1988.— 484 с.

         Чернявський М.Ф., с.426, 439.

127   ФРАНКО І. Зібрання творів: У 50 т. — К.: Наук.думка, 1976-1984. Т.34. — 1981. — С.355-357. Т.41. — 1984. — С.147,154,155, 583.

128   ХЕРСОНУ 200 лет (1778-1978): 36. док. і матер. — К.: Наук. думка, 1978. — 404 с.

        Чернявський М.Ф., с.9.

129   ЧЕРЕПКОВ В., Татаринов С. "Своєчасно не сприйняв учення Леніна"// Голос України. — 1997. — 28 листоп. — С.7. До 130-річчя від дня народження М. Чернявського.

130   М.Ф.ЧЕРНЯВСЬКИЙ (1868-1937)// Донбас.— 1993. — № 5. Спецвипуск Оліфіренко В. Дума і пісня: Джерела літ. краєзнав­ства. — С.35-42.

        Донеччина у творчості М.Ф.Чернявського.

131   ЧУЧА І. Ювілейний [50-й] випуск// Сіл.новини.— 1996.— 26 жовт.

       З історії школи с.Велика Благовіщенка Горностаі'вського р-ну та відвідання її в 20-х роках М.Ф.Чернявським і М.Кулішем.

132   ШУМИЛО Н. Біймося переступити межу// Друг читача. — 1991. — 11 груд.

        Про життя та творчість письменника.

*   * *

133   Н.Ф.ЧЕРНЯВСКИЙ, М.М.Коцюбинский, Ф.С.Троян — сотруд-ники статбюро: Фото 1901 года// Коцюбинская Й. Михаил Ко­цюбинський. — М., 1969. — ("ЖЗЛ": Серия биографий, Вип. 6 (466).

ХУДОЖНІ ТВОРИ ПРО М.Ф.ЧЕРНЯВСЬКОГО

134   ВАСИЛЕНКО М. Микола Чернявський: [Вірш]// Наддніпрян. правда. — 1993. — 25 верес.; Зона. — 1994. — № 6. — С.246-247.

135   ЗЕРОВ М. В гостях у поета: [Вірш]// Твори: У 2 т. — К., 1990. — Т.1. — С.37.

136   КАЛЯКА М. "Без тебе мені б бракувало повітря": [Нарис]// Новий день. — 1993. — 4 верес.

137   КУЛІШ Л. Вечірній дзвін: [Оповідання]// Куліш Л. Червоні айстри: Оповідання: Повість.— Симферополь, 1984. — С.98-104.

138   КУЛІШ Л. Лихо приходить тихо: Оповідання// Наддніпрян. правда. — 1994. — 13 січ.

139   НЕМЧЕНКО І. Тюремні звізди (останнє Різдво Миколи Черняв-ського): [Вірш]// Степова Україна. — 1994. — 17 черв.

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСІБНИКИ

140   ЧЕРНЯВСЬКИЙ Микола Федорович (Микола Ч.; Наум Чермак;

        Чермак Н.)// Українські письменники: Бібліогр.слов.: У 5 т. — К., 1963. — Т.З. — С.579-595.

141   МИКОЛА Чернявський// Письменники Радянської України: 1917-1987: Бібліогр.довідник. — К., 1988. — С.640.

142   МИКОЛА Федорович Чернявський (1867-1937)// Знаменні і пам'ятні дати Херсонщини на 1992 рік: Бібліогр.покажч. — Херсон, 1991. — С.45-49.

143   БІБЛІОГРАФІЧНИЙ покажчик наукових праць викладачів ХДШ ім. Н.К.Крупської (1992-1996): Вип.2: [До 80-річчя з дня заснув. ХДШ]. — Херсон, 1997. — 206 с. Про Чернявського М., с.57, 59, 62, 66, 79.

130   М.Ф.ЧЕРНЯВСЬКИЙ (1868-1937)// Донбас.— 1993. — № 5. Спецвипуск Оліфіренко В. Дума і пісня: Джерела літ. краєзнав­ства. — С.35-42.

        Донеччина у творчості М.Ф.Чернявського.

131   ЧУЧА І. Ювілейний [50-й] випуск// Сіл.новини.— 1996.— 26 жовт. З історії школи с.Велика Благовіщенка Горностаі'вського р-ну та відвідання її в 20-х роках М.Ф.Чернявським і М.Кулішем.

132   ШУМИЛО Н. Біймося переступити межу// Друг читача. — 1991. — 11 груд.

       Про життя та творчість письменника.

*   * *

133   Н.Ф.ЧЕРНЯВСКИЙ, М.М.Коцюбинский, Ф.С.Троян — сотруд-ники статбюро: Фото 1901 года// Коцюбинская Й. Михаил Ко­цюбинський. — М., 1969. — ("ЖЗЛ": Серия биографий, Вип. 6 (466).

ХУДОЖНІ ТВОРИ ПРО М.Ф.ЧЕРНЯВСЬКОГО

134   ВАСИЛЕНКО М. Микола Чернявський: [Вірш]// Наддніпрян. правда. — 1993. — 25 верес.; Зона. — 1994. — № 6. — С.246-247.

135   ЗЕРОВ М. В гостях у поета: [Вірш]// Твори: У 2 т. — К., 1990. — Т.1. — С.37.

136   КАЛЯКА М. "Без тебе мені б бракувало повітря": [Нарис]// Новий день. — 1993. — 4 верес.

137   КУЛІШ Л. Вечірній дзвін: [Оповідання]// Куліш Л. Червоні айстри: Оповідання: Повість.— Симферополь, 1984. — С.98-104.

138   КУЛІШ Л. Лихо приходить тихо: Оповідання// Наддніпрян. правда. — 1994. — 13 січ.

139   НЕМЧЕНКО І. Тюремні звізди (останнє Різдво Миколи Черняв-ського): [Вірш]// Степова Україна. — 1994. — 17 черв.

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСІБНИКИ

140   ЧЕРНЯВСЬКИЙ Микола Федорович (Микола Ч.; Наум Чермак;

Чермак Н.)// Українські письменники: Бібліогр.слов.: У 5 т. — К., 1963. — Т.З. — С.579-595.

141   МИКОЛА Чернявський// Письменники Радянської України:

1917-1987: Бібліогр.довідник. — К., 1988. — С.640.

142   МИКОЛА Федорович Чернявський (1867-1937)// Знаменні і пам'ятні дати Херсонщини на 1992 рік: Бібліогр.покажч. — Херсон, 1991. — С.45-49.

143            БЛІОГРАФІЧНИЙ покажчик наукових праць викладачів ХДШ ім. Н.К.Крупської (1992-1996): Вип.2: [До 80-річчя з дня заснув. ХДШ]. — Херсон, 1997. — 206 с. Про Чернявського М., с.57, 59, 62, 66, 79.

144   УКРАЇНСЬКІ літературні альманахи і збірники XIX — початку XX ст.: Бібліогр. покажч. — Київ: Наук.думка, 1967. — 370 с. ЧернявськийМ.Ф., с.347-349.

145   ХУДОЖНЯ література, видана на Україні за 40 років. 1917-1954: Бібліогр. покажч. 4.1. Українська художня література. — X.: Вид. Кн. палати УРСР, 1958. — 438 с. Чернявський М.Ф., с.394.

146   Павло ГРАБОВСЬКИЙ: Бібліогр. покажчик. — К.: Наук. дум­ка, 1964.—78с.

ЧернявськийМ.Ф., с.21, 41, 78.

147   Ольга КОБИЛЯНСЬКА: Бібліогр. покажчик. — К.: Вид-во АН УРСР, 1960.—112с.

ЧернявськийМ.Ф., с.18,19, 56,105.

148   КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Іван: Бібліогр. покажчик: 1798-1968. — К.: Наук. думка, 1969. — 268 с. Чернявський М.Ф., с.226, 283.

149   Михайло КОЦЮБИНСЬКИЙ: Бібліогр. покажчик: 1964-1988. — Чернігів, 1989. — 271 с.

ЧернявськийМ.Ф., с.8, 50,103, 249.

150   Михайло КОЦЮБИНСЬКИЙ: Бібліогр. покажч. / Уклад. М.О.Мороз. — К.: Наук. думка, 1964. — 267 с. ЧернявськийМ.Ф., с.52, 64, 69,103,194, 265.

151   Леся УКРАЇНКА: Бібліогр. покажч.: 1884-1970. — К.: Наук. думка, 1972. — 392 с.

152   Іван ФРАНКО: Бібліогр. творів: 1874-1964. — К.: Наук. думка, 1966. — 447 с.

Чернявський М.Ф., с.326, 435.

ДОКУМЕНТИ ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

153   ф.1, оп.1, спр.63, арк.1.

154   ф.р.414, оп.1, спр.55, арк.ЗО.

155   ф.р.414, оп.1, спр.742, арк.З.

ПЕРЕЛІК ФОНДІВ, ВКАЗАНИХ У ПОСІБНИКУ

ф.1 — канцелярія Херсонського губернатора. ф.р.414 — Херсонська інспекція народної освіти.

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК

АВТОРИ ВИПУСКУ

Голомб Лідія Григорівна, доктор філологічних наук, професор Ужгородського університету.

Калиниченко Ірина Юріївна, старший науковий співробітник літературного відділу Херсонського краєзнавчого музею.

Крат Анатолій Анатолійович, член Спілки письменників України, голова обласного літретурно – мистецького гурту “Малюнок – Степовичок”, редактор газети “Херсонський вісник”

Немченко Галина Вікторівна, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Херсонського педагогічного інституту.

Демченко Івана Васильович кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Херсонського педагогічного інституту.

Чухонцева Наталя Дмитрівна, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Херсонського педагогічного інституту.

Укладачі:                                                        О. Лянсберг

                                                                       І. Безлюдна

Відповідальна за випуск                          А. Бардашевська

на початок