Категорія національного – одна з найбільш делікатних, складних і нерозв’язаних у суспільному житті сучасної цивілізації. Невипадково вона є складовою часткою або чинником світоглядних і широкого спектру соціопсихологічних проблем, зіткнень, конфліктів. Висока міра складності, пов’язана з аспектами національного, свідчить про неабияке значення, що їм надається і яке вони об’єктивно мають у динаміці цивілізаційних начал.

Категорія національного знаходить своє безпосереднє відбиття у національному русі. Національний рух в Україні – це явище і феномен, що вже протягом кількох століть цікавить широке коло аналітиків та митців (істориків, державних діячів, письменників, політологів, філософів, соціологів  тощо), причому не лише українських, але і європейських, азійських, американських. Поняття “українське”, “світ українського” на підсвідомому рівні у колі інтелектуалів часто асоціювалися з потенціалом полемічності, поліпроблемності, нерозгаданості.

У світовій гуманітарній науці, літературі й мистецтві досить давно сформувалася окрема дослідницька й  образно-мистецька течія – дослідження категорії національного, динаміки національних пріоритетів  в українській дійсності та у свідомості знакових українських постатей. У художній та науковій думці вже тривалий час предметом аналізу постає україніада – розвій українських начал, цінностей, ментальності  в Україні та світі.

Одним з яскравих представників  національного розвою був громадський діяч, педагог і драматург Микола Куліш, чия доля тісно пов’язана з Херсонщиною, півднем України. Значну частину свого життя він присвятив утвердженню й розвитку національного руху, утвердженню інтересу до нього.

М.Куліш – це еволюційна натура, це інтелектуальний та світоглядний характер, позбавлений статики. Цілком закономірно, що і його погляди на характер, зміст і спрямування національного, ставлення до форм та виявів національного теж були еволюційними, динамічними й розвивалися разом із самим М.Кулішем.

Категорія національного, відчуття національної приналежності рано увійшли  у свідомість Куліша. Вони виявили себе вже під час його навчання в Олешківському міському училищі та прогімназії.  Микола Куліш належав до людей із глибинним усвідомленням національних коренів, із генетичним українським світоглядом, із багатоаспектним українським світомисленням. Куліш-учень захоплювався українською  мовою, фольклором, музичною культурою, поціновував вияви українських начал та поважливе ставлення до всього українського, й особливо піднесено, комфортно відчував себе в Олешках, де навчання здійснювалося російською мовою, коли опинявся в атмосфері українського. Це  повною мірою відповідало його ментальній та мовленнєвій стихії.

Антоніна Куліш у своїх “Спогадах про Миколу Куліша” наголошувала на таких деталях: “Він почував себе дуже добре в нашому товаристві (йдеться про її родину – Я.Г.), мабуть, ще й тому, що в нас, побіч з російською, вживали й української мови та нею навіть частіше говорили. А коли співали українських пісень – “Плавай, плавай”, “Коли розлучаються двоє” – Микола ставав радісний, веселий і був душею товариства” (2, 704).

Відчуття національної гідності було розвиненим у Куліша ще з юних років. Коли він навчався в Олешківській  прогімназії, то стався випадок, що виявив сформоване національне достоїнство майбутнього драматурга. Про це  Ант.Куліш розповіла так:

“... Його запросила директорка і власниця жіночої гімназії на диригента гімназійного хору й за це запропонувала йому в себе обіди. Микола погодився. Він любив спів і музику, до того ж щоденні обіди його дуже влаштовували. Та це недовго тривало. Коли він приходив обідати до директорки Народоставської, її мама садовила його за окремий стіл і давала тільки одну страву. Якось побачила це Народоставська й зауважила матері – це ж бо у неї був безплатний учитель співу. На це стара відповіла:

–        Ах, Анічка, что ти волнуєшься, он же хохол!

Микола це почув, засміявся і більше до  тієї  хати не заходив. Розповідав нам про це без обурення, а тільки з гумором. Згодом “стара карга” послужила йому прототипом “Баронової-Козино” у п’єсі “Мина Мазайло” (2, 705 – 706). 

Пізніше, у молоді роки, в період активної соціокультурної діяльності Миколи Куліша на терені Таврії, для становлення національно зорієнтованого світогляду драматурга важливе значення мала його діяльність у системі “Просвіти”. Про цей аспект його життя й  соціальної творчості збереглося небагато достовірних даних, проте й вони дають певне уявлення про просвітницький період у житі М.Куліша.

Стійкий інтерес до питань українського національного життя та розвою почав формуватися в М.Куліша з розгортанням української національної революції, ще під час його перебування на військовій службі, у першій половині 1917 року.

Посилився цей інтерес після повернення з війська до рідного Дніпровського повіту, де майбутній драматург став перейматися нагальними громадськими проблемами. Ант.Куліш у своїх “Спогадах”  зазначала, що М.Куліш став ініціатором створення місцевої філії “Просвіти”. Вона писала, що після повернення з війська “вдома він взявся за організацію “Просвіти” в Олешках, де його вибрали головою” (2, 714). І тут же Ант.Куліш конкретизує: “Це був 1918 рік” (2, 714).

У цьому фрагменті важливо відзначити безпосередню причетність Миколи Куліша до створення філії просвітянської організації на Таврійській землі. Систематичній діяльності олешківської “Просвіти” завадила соціально-історична ситуація, що склалася на Херсонщині й в Україні протягом 1918 – 1919 років: часті зміни влади та національно-громадянська війна. Проте  важливим є вже факт створення такої організації у провінційних Олешках.

Варто зазначити, що діяльність М.Куліша як голови одного з осередків “Просвіти” була зосереджена на підтримці всього українського у Дніпровському повіті – мови, традицій, культури, свідомості. Варто також підкреслити, що, хоча протягом 1918 – 1919 років Микола Куліш користувався двома мовами – українською та російською, проте у цей період він мав чітко сформовані національні пріоритети як у соціальному, так і в культурологічному плані. Про це свідчить той епізод зі “Спогадів про Миколу Куліша”, у якому Ант.Куліш відзначала, що, коли до південноукраїнських земель підійшли представники білого руху, то М.Куліш сказав їй, що вони “не визнають ані України, ані нашої культури, ані мови”    (2, 715).

Активна діяльність М.Куліша як одного з регіональних керівників “Просвіти” була серед вагомих чинників, що призвели до його арешту. Антоніна Куліш прокоментувала це так: “...Коли прийшли німці і поставили гетьмана, Миколу як голову “Просвіти” посадили до ... тюрми” (2, 714).

Національні пріоритети в громадській та культурній діяльності М.Куліша продовжували себе виявляти і на початку 20-их років, хоча у цей час, перебуваючи на різних адміністративно-державних посадах у системі радянської влади (зокрема на посаді завідувача повітового відділу освіти), майбутній драматург певний час (орієнтовно до 1924 – 1925 років) більше симпатизував національній ідеї в радянській ідеологічній оболонці, яка (оболонка) була тоді для багатьох діячів культури, мистецтва, інтелектуального світу України досить привабливою і видавалася більш перспективною.

В Кулішевих поглядах початку 20-их спостерігаються стримані ноти та інтонації, моменти критичного й навіть скептичного ставлення до традиційно просвітянських ідей. Це відбито у циклі документально-педагогічних нарисів “По весям и селам”, видрукуваному в одеському педагогічному часописі “Наша школа” протягом першої половини 1923 року.

У першій частині нарисів-роздумів міститься невеличкий розділ “Украинская семинария”, де М.Куліш виклав факт своєї зустрічі з представниками “Просвіти” початку 20-их років.

Констатуючи факт виникнення у віддаленому степовому селищі української семінарії, Микола Куліш зазначав: “Основатели ее – діячі місцевої Просвіти” (3, 375). А розповідаючи про наполегливість та цілеспрямованість діяльності просвітян, він виділяв їхнє вміння захоплювати своїми намірами й прагненнями широкі верстви громади, підкреслював постійність симпатій до просвітян та просвітянських гасел, програм. М.Куліш так писав про розгортання ідеї та справи учительської семінарії:

“Целый год Просвіта вела в селе Благовещенке ожесточенную агитацию за открытие учительской семинарии. Граждане чесали затылки и отнекивались. Наконец мысль, что в селе будет семинария и что детей можно будет вывести в люди, соблазнила зажиточные группы села. Они первые тряхнули мешками с ячменем и пшеницей. За ними потянулись середняки, потом и бедняки решили, что можно поддержать это дело, раз о семинарии заговорил и волревком с комнезаможем. Село раскачалось, отрезало для семинарии 40 десятин земли, после крупных междусобиц и споров отобрало у попа дом и, наконец, недели две тому назад вышло на улицы и сотворило великую манифестацию по случаю открытия семинарии. Говорили, что на открытии кое-кто всплакнул от радости, а кое-кто зачесал затылок и вещал, что семинария не для села и долго не выживет.

Тем не менее семинария, выросшая, как гриб после дождя, развертывает свою работу и крепнет с каждым днем” (3,  375 – 376).

Звертає на себе той нюанс, що для передачі інформації, яка пов’язана з діяльністю “Просвіти”, педагог і нарисовець у наведеному фрагменті використовує (в російськомовному творі) елементи української мови, тим самим підкреслюючи її, “Просвіти”, відмінність від радянської системи освіти та виховання.

Продовжуючи розповідь про українську вчительську семінарію, що її було відкрито в глухому таврійському селі, М.Куліш з позицій радянського керівника наголошував на національному спрямуванні інтересів та характеру “Просвіти”, аналізував  її об’єктивне значення у потоці тодішніх подій:

“... Ясно и то, что у местной Просвіти  есть кое-какие вожделения по части натаскивания в семинарию   узконациональных идей, что в ней, быть может, будут ткаться желто-голубые нити, но у меня не подымаются руки против этого детища революции. Даже просвітяне, чуждые нам по идеологии, все же свежие и общественные люди и стоят гораздо выше тех, кто совершенно отрицает и революцию, и изолирует себя от ее широких и бурных волн” (3, 376).

У цьому фрагменті з документально-педагогічної оповіді “По весям и селам” М.Куліш проводить своєрідну ватерлінію між світоглядно-педагогічною системою, у якій він тоді працював, та концептуальною сутністю “Просвіти”. М.Куліш визнає, що “Просвіта” й на початку 20-их років залишалася незмінним виразником і речником національних ідей та цінностей.

Симптоматичною є також та обставина, що, хоча майбутній драматург і наголошував  на відмінності тодішніх своїх та суто просвітянських устремлінь, він усе одно загалом прихильно поставився до діяльності “Просвіти” й підтримав її роботу щодо створення й функціонування української семінарії. Саме це – один з конкретних результатів діяльності “Просвіти” у Таврії  початку 20-х років – М.Куліш (сам недавній голова одного з осередків цієї організації), активний учасник педагогічного життя на українському півдні й ще невідомий драматург, зарахував до виявів “нового” – того,  що активно живе, прагне утверджуватися й розвиватися. Свої роздуми у розділі “Украинская семинария” М.Куліш вивершував такими узагальненнями:

“Разве не приятно видеть среди мертвой пустыни и развала замирающего перед голодом уезда островок, где прорастает широкая общественная инициатива, бьется и сверкает новая мысль, где ведется борьба между двумя лагерями села, между старым и новым.

Не нужно подрывать веру глухого степного села в возможность революционного творчества. Пусть это будет для него первым светлым началом, преддверием в новую жизнь” (3,  376).

На початку 20-их років ХХ століття, працюючи в Олешках у системі повітової освіти, Микола Куліш фактично продовжував педагогічні справи “Просвіти”. Ант.Куліш у мемуарах про його суспільну й педагогічну діяльність цього періоду писала: “З новим запалом взявся він до праці: організовував школи, відкривав ті, що позакривалися під час війни, організовував дитячі садки, ясла й притулки” (2, 721). У ті ж роки він “склав українську абетку (Буквар) для шкіл, назвавши її “Первинка”. Це була перша українська абетка. Учителі українських шкіл, які приїздили з сіл, дуже дякували за неї складачеві” (2,  721).

Абетка була не лише просвітницьки  необхідною для  південного регіону, але й літературно цікавою. Вона будувалася на класиці української художньої культури, містила й відбиток творчості самого М.Куліша. Важливим є такий аспект спогадів Антоніни Куліш: “Для цієї “Первинки” Микола використав той педагогічний матеріал, що я зібрала, працюючи у школі, – я мала вже шестирічну практику роботи по українських школах, – решту ж вибрав з Шевченкового “Кобзаря”, додавши ще й своїх віршів та коротеньких оповідань”  (2 , 721).

У річищі організаційної та різноманітної соціокультурної діяльності Куліш-педагог зустрічається з численними виявами актуальних і складних духовних колізій та рельєфних людських психологій. Ці враження дещо пізніше були художньо інтерпретованими у його п’єсах “97”, “Комуна в степах”, створених на південноукраїнському життєвому матеріалі. Педагог і просвітитель формував драматурга. Педагогічні турботи, клопіт допомагали глибше відчути й зрозуміти сюжети й характер навколишнього життя.  Цілком закономірно, що українська школа ставала одним із вагомих чинників формування української літератури та розвитку національного літературно-художнього руху.       

Працюючи з кінця 1922 року в системі губернської освіти в Одесі, М.Куліш продовжував перейматися проблемами  організації та розвитку національної школи, у якій пріоритетами ставали формування української культури, ментальності, національної самоповаги. Ці питання у середині     20-их років набули для нього ще вагомішого педагогічного й соціокультурного значення.

У першій половині 20-х років освітянин і просвітитель М.Куліш виступав за “добре знання української мови, культури, історії” (3, 405). Він почав надавати національному питанню неабиякого значення у плані формування юної особистості й особистісної та громадської свідомості.

У статті “Чергова справа” (1923), яка вважається чи не першою українськомовною публікацією Миколи Куліша, він розмірковував над змістом та еволюцією національного питання в сучасній Україні. Він говорив про те, що протягом 1921 – 1922 років ставлення до національних проблем було не ефективним, таким, що не могло й не змогло істотно зрушити з місця справу розвитку й підвищення національної самосвідомості українського суспільства. М.Куліша турбувало, що на початку 20-их років ставилися “до національного питання цілком формально, абияк” (3, 405), і він сформулював важливу й пріоритетну тезу: національне питання “виростає в задачу надзвичайної ваги” (3,  405).

Микола Куліш виступав за реальний розвій та поширення української культури, прозоро натякаючи на те, що південь є історично українською землею, на якій, втім, почали розквітати й квітнути інша або інші національні культури. Сучасне соціальне й педагогічне завдання він убачав у тому, щоб повернути українському півдню ознаки і якості регіону з домінуючою українською культурою та ментальністю.

У статті “Чергова справа” він писав: “У нас є українські школи, та не густо вони стоять, не пригортають вони до себе й половини селянства нашої губернії. Де-не-де, серед великої ниви руської культури, засіяної на вкраїнському грунті, маячать невеличкі острівці народної вкраїнської ... культури” (3, 405). І, користуючись образно-асоціативними прийомами, з сумом додає про найближчі перспективи “острівців народної вкраїнської культури”: “Так собі, як-то кажуть, на насіння росте вона” (3, 405). Реальний стан української мови, культури на півдні України М.Куліш вважав украй незадовільним.

Улітку 1924 року, розмірковуючи над проблемою долі й функціонування українського слова в Україні, М.Куліш знову ж таки із сумом констатував: “Город на Вкраїні мовчить, гомонить виключно руською мовою” (3,  501). Узагальнюючи свої спостереження над питанням національної ідентичності  українського художнього слова, української літератури, що репрезентовані навіть творчістю сталих і нових класиків, він з притаманним йому критичним полемізмом писав: “Читав я Хвильового, читав уривки з творів Коцюбинського. Немає живої природньої української мови. Це наша трагедія. Як не прибрана вона, а все ж таки світиться руський кістяк” (3, 500). Критеріями національного, за логікою М.Куліша, є органічна відмінність, самобутність, неповторність фактичної й духовної наповненості певних явищ.

Микола Куліш пов’язував боротьбу за українське зі зміною суспільної психології щодо всього українського. Особливо ж його хвилював стан національного слова, яке він уважав “занехаяним”. Він ставив за мету “перебороти зневажання з боку декого з селянства до вкраїнської мови”  (3,  406). Для цього, на його переконання, треба, щоб українське начало активно й повнокровно входило у свідомість різних верств національного суспільства. М.Куліш-соціальний мислитель розмірковував: “А перебороть, переломить таку чудернацьку селянську психологію до занехаяного вкраїнського слова можна буде тоді, коли те слово стане чутним не тільки на базарі, в хаті, на степу коло ниви, а залунає в державних установах, в школі, серед інтелігенції і скрізь, де тільки ступатиме нога селянина”   (3, 406 – 407).  Він уважав, що українська мова має бути основною мовою національної державної еліти та освічених верств суспільства, що вона має стати невід’ємною рисою інтелекту й високого рівня загальної та особистісної культури.

Для зміни статусу українського начала в суспільстві М.Куліш пропонував уведення суттєвих змін до шкільної системи освіти та виховання.  Він наголошував на тому, що “в національній справі школа відіграватиме першорядну й величезну роль, що школа і є той самий ключ, який одімкне ржою вкритий замок до національної культури” (3, 407). Саме тому він виступав за “перехід навчання й виховання на вкраїнську мову” (3, 407).  Педагог і культурний діяч однозначно стверджував: “В тих школах, де вчителі знають українську мову, навчання мусить провадитись виключно українською мовою” (3, 407).

Національне Микола Куліш розглядав як світоглядну категорію. Він уважав, що треба формувати, розвивати  й поглиблювати національні домінанти як окремої особистості, так і суспільної свідомості. Він був прихильником активного розвою українознавчих інституцій,  широкого україністичного та українознавчого тла у школі. Майбутній драматург у статті “Чергова справа” пропонував розвивати національну свідомість з допомогою різноманітних соціопедагогічних рішень, прийомів, у тому числі й  адміністративних: “По всіх чисто школах й дитячих будинках, без ніякого винятку, з четвертого року навчання вводиться українознавство (мова, історія культури, географія); викладається теж українською мовою” (3,  407).

Водночас його світоглядна й педагогічна позиція була гнучкою. Ця гнучкість полягала у тому, щоб українська мова вивчалася й звучала усюди, проте це не означало, що вона усюди має бути тотально домінуючою. Щодо інших національних культур він зазначав: “В дитячих установах національних меншостей заводиться навчання української мови і культури. Викладовою мовою в таких школах і дитячих будинках повинна бути рідна для дітей мова” (3, 407).

М.Куліш був прихильником того, щоб виховувати смаки й свідомість позитивною аурою українського начала й українського світу, актуалізуючи різноманітні історико-духовні та образно-творчі досягнення нації. Національне має стати повсякденною часткою, незамінним, інколи й підсвідомим компонентом побуту, життя, формування особистості.  Він писав: “Учитель мусить день у день, поволі оточувати життя дітей у школі чи в будинку (дитбудинку – Я.Г.) тим матер’ялом, який сприятиме в справі українізації. Це будуть українські краєвиди й орнаменти, гасла та надписи в помешканнях українською мовою, українські народні пісні, думи, приказки, забавки, інсценіровки вкраїнських сюжетів і таке інше” (3, 408).

Національне укорінене в народі, народній свідомості та художньому слові. Для ретельного вивчення української мови, за соціокультурною концепцією М.Куліша, важливо активізувати увесь арсенал  національних та народних надбань, “треба читати вкраїнську класичну літературу, прислухатись до народної мови, виявляти всю її красу й милозвучність, збирати пісні, приказки, окремі влучні та соковиті слова і речення” (3, 408).  

Серйозну проблему М.Куліш убачав у звітно-цифровому,  формалізованому підході до розвитку й утвердження українських начал. У листі до Івана Дніпровського від 16 вересня 1924 року Микола Куліш з неприхованою іронією та дотепною розкутістю таким чином висловив свої переживання щодо формування українських шкіл на півдні України:

“Недавно оце в комісії по українізації казав доповідь місцевий Держвидат. Тут на його ми зуби точимо. І взагалі на весь Держвидат (бережись голубе!).

Вийшло так, що українізували початкову школу, вивели % (здається, на Одещині 62), а коли діждали осені, то виходить, що цей рік більш як 1000 шкіл на Одещині не матимуть українського букваря. (Добра українізація).

Школи кричать – давай букваря, а його немає” (3, 510).

Національне як світоглядна домінанта, як система цінностей, як органічний стан і внутрішня самоідентифікація особистості послідовно й  різноманітно були виражені Миколою Кулішем у драматургічній діяльності.

Розробка художніх проблем, пов’язаних із категорією національного, стала фундаментальною, базовою якістю в Кулішеві драматичній спадщині. Він свідомо виходив з необхідності розвитку проблематики національного життя, обгрунтування національних аспектів і пріоритетів у сучасній літературі. Зосередженість українського художнього мислення на національних питаннях драматург уважав конче актуальною й онтологічно значущою.

Свою позицію щодо категорії національного в літературі, мистецтві Микола Куліш задекларував у виступі на театральному диспуті в Харкові 1929 року. Він з літературознавчою вправністю виокремив сутність цієї проблеми, зазначаючи: “... Ми маємо обминання в нашій літературі таких важливих, пекучих проблем, як, припустімо, проблеми національної. Я питаю тут, як я питав і в Москві на літературній нараді: будь ласка, покажіть мені ті твори, де відбито, де освітлено нашу національну політику? Де ті твори?” (3, 460). На підставі цього узагальнення й запитання драматург формулює свій висновок: “Я набираюсь сміливості і заявляю тут, що, очевидно, в нашій літературі є настрій обійти цю проблему, бо вона, так би мовити, з погляду літературного поспіху, грубо кажучи, щодо літературної кар’єри, небезпечна” (3,  460).

М.Куліш обстоював духовне право українського художника, інтелектуала звертатися саме до проблеми національного й інтерпретувати її відповідно до своїх переконань та уподобань. Йому неодноразово закидали, що він занадто захоплюється національною проблематикою та фактично культивує її. Драматург не тільки не заперечував це, але й говорив про те, що національна зосередженість, національна центричність є стратегічною рисою його творчої діяльності.

Мотив національного є наскрізним у його драматургії. Він так розмірковував із цього приводу: “І коли мені Рабічев закидає, що я, так би мовити, прикипів до цієї проблеми, то на це дозвольте мені відповісти так: я як член партії і громадянин не можу обійти цієї проблеми і не хочу розв’язувати її в білих рукавичках” (3, 460). І далі викладає вкрай важливу тезу-програму: “Навіть і в подальших своїх п’єсах (а їх я писав і писатиму за певним тематичним планом) я все одно буду відбивати  й освітлювати національну проблему. Рекомендую і вам” (3, 460).

Тенденції замовчування в літературі національної проблеми або її негативної інтерпретації зустрічали збоку Миколи Куліша критичні судження. На тому ж харківському диспуті він зазначав, сміливо декларуючи свої мистецькі уподобання й позицію: “А ту ж моду, що зараз існує в літературі відносно національного руху на  Україні (в минулому, в часи революції, тільки плямували і тільки ганьбили національне життя і нацрух), я  вважаю за шкідливу. А такі тенденції я помічаю не лише в літературі, є вони і в кінематографії  і таке інше”  (3,  460).   

Мотивом України прооркестровано практично усі Кулішеві п’єси  (1). З особливою ґрунтовністю і концептуальною поліаспектністю цей мотив розроблено у п’єсах “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Патетична соната”. 

Драма-симфонія “Патетична соната” концептуально й натхненно сповідує україноцентричну філософію. У цьому творі міститься не тільки художній аналіз сутності українського феномену, України та проблем  її  духовно-історичного буття, але й ідея-заклик до всебічного національного самопізнання. Марина Ступай, одна з речниць ідеї національної самобутності й незалежності, проповідує: “Старі автори переказують, що спочатку Піфія – це була прекрасна молода дівчина. Вона віщувала у церкві на камені Омфалос, що значить – центр землі. На брамі був напис – “Пізнай себе”. І я зараз буду віщувати. Омфалос! Українцю, спізнай самого себе !..” (3, 235).

Кулішеві персонажі часто зверталися до ідеї України як самоцінності й до аспектів розвитку українського життя, поширення української культури та формування національно зорієнтованої свідомості.

Отже, якими б громадськими чи творчими справами не переймався Микола Куліш, які б акценти та нюанси не з’являлися у його поглядах, він з незмінною повагою ставився до національного в усіх його виявах, до “Просвіти” та просвітянських ідей. Педагог і драматург сам певний час був активно причетним до “Просвіти”, брав участь у її зародженні на терені Херсонщини.

Власними педагогічними, просвітницькими справами М.Куліш реально сприяв не тільки поширенню української культури на терені Таврії, а й зміні ставлення до української культури з боку таврійської громади, формування у неї світоглядних українознавчих та українолюбних засад. Він предметно сприяв становленню національної школи на півдні України, такої школи, де викладання велося українською, рідною для значної частини населення мовою. Завдяки його зусиллям українська мова, мовлення ставали вагомою часткою шкільної освіти й культури.

М.Куліш був серед ініціаторів та учасників розбудови національної системи освіти, на теоретичному рівні опікувався проблемами статусу й перспективами розвою української мови, формування національної духовної та світоглядної культури.  Він концептуально, панорамно й масштабно розгортав національно значущу проблематику в своїх творах.

Микола Куліш був митцем і національним діячем із широким педагогічним, просвітницьким та просвітительським спектром дій, який усе своє суспільне, драматургічне й інтелектуальне життя так чи інакше служив просвіті (у найширшому сенсі цього слова) українського суспільства, прагнув піднести національну культуру, національний інтелект на рівень європейського та світового звучання.

 

Бібліографія

1. Кузякіна Н. П’єси Миколи Куліша: Літ. і сценіч. історія. – К., 1970.

2. Куліш Ант. Спогади про Миколу Куліша // Куліш М.Г. Твори:      В  2-х т. – Т. 2. – К., 1990. – С.695  – 753.

3. Куліш М. Твори : В 2-х т. – Т.2. – К., 1990.  

далі буде

на початок