Добірка оповідань

Дива трапляються

           А ви вірите в дива? І маленький Тарасик теж вірить!  Він цілий рік був дуже слухняним,  бо чекав подарунок від Святого Миколая.                      

            Не хотів хлопчик ні цукерок, ні іграшок…  Він просив у Святого лише одну річ –   новенькі чобітки. Щоб узимку можна    було  бігати з друзями по снігу,  кататися на санчатах і кожного дня ходити до школи.  Його стареньке взуття вже «пороззявляло ротики», а на нове не  вистачало грошей. Тарасик розумів, що тепер часто сидітиме вдома,   тому  сумував і плакав.

           Цієї пізньої ночі малюк з надією чекав на  чарівного гостя. Чомусь кожного року Миколай  минав його домівку. Тарасик лежав у своєму    ліжечку під тоненькою ковдрою  і вірив у диво. Мама сумно спостерігала   за синочком і витирала непрохані сльози. Вона знала, що й цього  разу Святий Миколай до них не завітає.

           Хлопчика врешті-решт  зморив сон… І навкруги стало тихо-тихо.                        

           Біленькі сніжинки кружляли біля віконця і пухнастим килимом   вкривали  землю. Ніхто не здогадувався, що в цей час з небес за Тарасиком  спостерігав Святий Миколай. Його вразило добре й щире дитяче серце. Така дитина обов’язково має бути щасливою. Святий раптово з’явився в убогій кімнаті, лагідно  торкнувся до тепленької рум’яної щічки і поставив біля ліжка новенькі чобітки.   Залунав тихенький зимовий передзвін і Миколай зник так же    раптово, як і з’явився.

           Радості в Тарасика не було меж.    Він цілував тата і маму, міцно   пригортав маленьке руде  кошенятко, яке нещодавно знайшов  на  вулиці. Хлопчик був    найщасливішим у світі. Він миттю  взув  тепленькі чобітки. Ух, як чудово!

Вхопивши старі подерті   кросівки,  Тарасик побіг на вулицю:   «Зараз з них змайструю годівнички для птахів! – міркував хлопчик, – Тепер ці кросівки будуть новою оселею для  пернатих друзів».

         Захопившись  своєю ідеєю, Тарасик і не помітив, як налетів на   сусідську дівчинку Ганнусю. Вона, зачепившись, впала у  сніг і порвала  свої черевички.

          Гірко заплакала  дівчинка: «Що ж мені робити?  Я ж тепер не  зможу піти до школи, а сьогодні святковий  концерт!»

          Тарасик стояв похнюпившись. Він знав:  найбільшою мрією  Ганнусі був   виступ на цьому концерті.

           «Мрії мають обов’язково здійснюватися! – подумав Тарасик.  – Ганнусю,   а взувай мої чобітки. Дивись, які вони теплі! То Святий Миколай мені їх подарував!»

          «А як же ти?» – схлипнула Ганнуся

           «А я дарую їх тобі! Мені й у моїх старих «усміхнених» кросівках  добре. Мерщій взувайся, бо спізнишся!» Ганнуся вскочила в чобітки,  поцілувала Тарасика в щічку і побігла в музичну школу.  Хлопчику стало так  тепло на душі. Він розумів, що найбільше щастя –   робити добро іншим… З небес усміхався Святий Миколай, адже він нарешті знайшов собі  справжнього помічника.

Особливий листочок

Настала довгождана весна. Пригріло тепле сонечко, і все навколо почало прокидатися від зимового сну. Усі раділи весні, але найбільше тішилася молоденька яблунька, яка росла біля самісінького віконця нового затишного будинку. На її гілочках з’явилося дуже  багато малесеньких бруньок. Від теплих сонячних промінчиків вони почали набухати, збільшуватись і перетворюватись на білі пухнасті квіточки. Лише одна брунька не стала квіточкою, вона сумно дивилася своїми коричневими оченятами у блакитне небо. Верткий сонячний промінчик, стрибаючи з гілки на гілку, зупинився на бруньці, покрутився і став лоскотати її своїми золотими пальчиками. Брунька весело розсміялася і… тріснула. А з неї помаленьку висунув свого зеленого носика маленький кволий листочок. Він озирнувся навколо і злякався, бо був один-однісінький серед рожево-білого царства квітів. Яблунька усміхнулася до нього і сказала:

– Не хвилюйся, любий! Ти особливий! Ти першим зустрічаєш весну! Набирайся сили і рости!

– Рости! Рости! Рости-и-и-и-и-и! – зашепотів у гілках легенький пустун вітерець.

– Рости! Рости-и-и-и! – зашелестіли біленькі квіти.

Листочок відчув підтримку, зрадів, вдихнув свіжого повітря і почав набиратися сили. Через деякий час цвіт осипався і на його місці з’явилися маленькі яблучка й безліч інших листочків. Проте наш найперший був найзеленішим, найбільшим і найсильнішим.  Він затуляв і захищав братиків-яблучок від дощу й вітру… Вечорами, слухаючи як виспівують цвіркуни,  й сам нашіптував яблучкам колискову.  І яблучка росли рум’яними й червонобокими, а листочок ставав все зеленішим і мудрішим.

За весною  пробігло тепле літечко і  якось непомітно підкралася осінь. Тоненькі павутинки бабиного літа заплели гілочки яблуньки. Її плоди давно дозріли,  і господарі зібрали їх у великі кошики.  Небо засунули темні хмари, і на зміну легенькому вітерцю прилетіли злющі вітрюгани.  Швидко вони пообтрушували зелене листя додолу і порозкидали його по  всьому саду. Лишився наш листочок сам-самісінький. Не злякався він ні холодних дощів, ні пронизливих вітрів. Міцно тримався за гілку й згадував про тепле літо й золоте сонце. Від цих думок він все світлішав і згодом сам став, наче сонечко, жовтогарячим. Вітри від цього ще дужче лютували, а яблунька шепотіла: «Тримайся, ти особливий!»

На допомогу вітрові прийшли сніг з морозом. Разом вони таки відірвали рожевого листочка, і він сумно впав на підвіконня.

У цей момент маленька Катруся дивилася у вікно й  помітила  це золоте диво. Вона миттю вдягнула теплий кожушок, вибігла на вулицю, підняла листочка, притулила до серденька й повернулась у дім. Стих розлючений вітрисько  (бо таки добився свого), лише маленька яблунька хитала голим гіллям і шепотіла услід : «Пам’ятай, ти особливий!»

Листочок зовсім розм’як від тепла. А Катруся, ще кілька разів хукнувши, поклала його у товсту стару книгу. Злякався листочок. Тут було темно й моторошно.

«Невже я більше ніколи не побачу сонечка, мами-яблуньки і братиків-листочків?» – заплакав він. У відповідь – тиша …. Довго ридав бідолаха, аж поки не заснув.  В теплі старих аркушів книги гіркі слізки швидко висохли й листочок дивився солодкі сни.

Через деякий час Катруся розгорнула книжку й поклала золотого красеня на стіл. Він протер кулачками свої сонні очі, озирнувся навколо і побачив багато кольорових друзів. Катруся брала то листочка, то квіточку і приклеювала до картону. Згодом з-під її вмілих ручок з’явилася чудова картина.

Останнім вона взяла золотого листочка, поцілувала його в щічку і сказала: «Не бійся! Я тебе не скривджу! Ти такий особливий! Я так довго тебе шукала! Живи на моїй картині!»

Дівчинка прикріпила сонячного листочка у центрі малюнка і весело закружляла по кімнаті.

– Я щаслива! – раділа Катруся.

А листочок тепло усміхався дівчинці і шепотів:

– А я – особливий! Я приношу щастя…..

Чарівна бурулька

Була люта, холодна зима.  Вона насипала височезні кучугури снігу, заморозила річки, розмалювала вікна чарівними візерунками. Одна лише біда…. Пустотливий сонячний промінчик ніяк не міг  угамуватися.  Він стрибав по гілочках, по кучугурах, по будинках і лоскотав теплими пальчиками сніжинки. Вони голосно хихикали і перетворювалися на краплинки води.  Зима сердилася і дмухала на них  морозним вітерцем. Краплинки намагалися втекти від нього по металевій ринві, але вітерець їх все одно наздогнав і заморозив.  Так  під ринвою з’явилася  величезна кришталева бурулька.

Вона самотньо висіла і чекала весни.  Сумувала, зітхала і ображалася на зиму.

Одного погожого сонячного дня на вулицю вибігла галаслива дітвора. Вони гралися у  сніжки, каталися на санчатах.

Раптом Христинка вигукнула: «Друзі, а давайте зліпимо сніговика!»

«Чудова ідея!»  –  зраділи діти.

Завирувала робота і незабаром біля будинку з’явився красивий-красивий сніговичок.  Христинка одягнула йому новий червоний шарф. Олежик зробив з вуглинок очі і ротик.  Вітасик одягнув на голову теплу шапку.

«Чогось бракує!» – насупилася Христинка

«Еврика! Носика!»  – вигукнув Олежик.

Діти кинулися в будинок, але ніхто  не знайшов  морквини для носика.

Раптом Вітасик побачив бурульку. Він зробив кульку зі  снігу, замахнувся – і  бурулька впала на землю.  Хлопчик її підняв і вона стала носиком для сніговичка. Діти заплескали в долоні і весело засміялися.

Сніжинка відчула себе потрібною, їй стало так тепло-тепло на серці. Враз вона спалахнула різнокольоровими барвами, заіскрилася і сніговик ожив. Він грався з дітьми цілу зиму.  А навесні побіг дзвінкими струмочками до річки, проте пообіцяв, що наступної зими знову у них погостює.

Сашко-нечупара

В маленькому, але дуже затишному містечку жив хлопчик-нечупара Сашко. З ним ніхто не спілкувався. Коли хлопчик ішов по вулиці, то фантики з-під цукерок він кидав на асфальт. На клумбах нищив квіти.  Стріляв з рогатки у пташок. Діти не хотіли з ним гратися, бо він був жорстокий.  Одного ранку Сашко ішов за своєю рогаткою, аж раптом перед ним з’явилася фея Природа.

– Що ти робиш, хлопчику? Навіщо нищиш навколишнє середовище? Ти ж знаєш, що без природи немає життя?

– Мені байдуже. Зараз і в тебе з рогатки влучу!

Фея обурилася і  відповіла:

– То й живи в мертвому світі!

Махнула чарівною паличкою – і хлопчик зник.

Коли Сашко отямився, то побачив навколо пустелю. Сонце пекло нещадно,  дув сильний вітер. Навколо не було жодної  живої душі, жодного деревця, жодного струмочка. Все було, неначе мертвим. Вітер завивав усе гучніше й гучніше. Він шарпав Сашка й збивав з ніг. А сонце обпікало нещадним промінням руки й лице. Це все було страшнішим за будь-який фільм жахів. Хлопчик дуже злякався. Він зголоднів і хотів пити. Плачучи, він вигукнув:

– Феє, пробач мені! Я буду берегти природу, не буду її нищити! Обіцяю!

Фея почула ці слова і дала хлопчику другий шанс. Коли Сашко знову відкрив очі, то надворі був ранок і він лежав у своєму ліжку. Можливо, це був лише сон. Але Сашко пам’ятав про свою обіцянку, тому відразу приступив до роботи:  прибрав у кімнаті, посадив на клумбі квіти та зламав рогатку.

Відтепер він буде природі справжнім другом і захисником.

Моя зустріч з інопланетянами

Був сонячний, літній день. Пташки весело співали, з зеленої травички опадали крапельки роси. Я сидів у планшеті і дивився цікавий фільм. Аж раптом екран спалахнув синім світлом і став білим. На екрані побачив маленького зеленого чоловічка. Я подумав, що це прибулець.

Проте мене все-таки трішки гризли сумніви. Можливо, це монтаж? Але ні! Чоловічок заговорив до мене на незнайомій мові.  Я нічого не зрозумів і злякався. Хотів вимкнути планшет. Але раптом звук затріщав, зашипів і я почав розуміти мову прибульця.

Він сказав:

«Привіт, землянине! Чи не можеш ти мені допомогти?»

«Що трапилось?» – запитав я.

«Наша експедиція №2312 досліджувала вашу планету. Через нестерпну спеку іншопланетні експерти напилися води з джерела біля сміттєзвалища. У них страшенно почав боліти живіт. На нашій планеті зовсім немає бруду, вода і повітря дуже чисті. Тому й наші ліки не допомагають проти цієї загадкової хвороби. Вірю, що ти добрий хлопчик. Допоможи нам, будь ласка».

«О, ми з такими проблемами зустрічаємось дуже часто! Тому я знаю, чим вам зарадити. Летіть швидше до мене!»

Коли НЛО приземлився у моєму саду, на столі вже парував гарячий ромашковий чай і лежали таблетки «Активоване вугілля».

Земні ліки швидко поставили прибульців на ноги.

«Дякую, добрий землянине. Тепер і тобі ці ліки не будуть потрібні. Бо в нагороду, ми врятуємо вашу планету від забруднення навколишнього середовища! Ми винайшли надзвичайний екозасіб – доброчистоочисник. Віднині ваша планета дихатиме на повні груди і ніякі забруднення її не злякають!»