Мій погляд поринає за обрій, усе, що я бачу, наповнює мене радістю і гордістю. Це все зробили ми!

Україна, 2324 рік, знову весна, як колись у далекому 2024, то була весна напередодні перемоги. Зустрічаючи ту весну, ми побачили перші проліски, проліски надії, посеред руйнувань, замінованих полів і попелу війни. Наші міста, колись пишні й багатолюдні, тоді лежали в руїнах, як спотворені тіла, поранені й сплюндровані. Пустелі бетонних уламків, змішаних зі смутком та скорботою, поорані ракетами будівлі розтяглись як трупи-велетні, полеглі в бою. Дошкульний холодний вітер розносив сірий пил, а посеред цієї картини жаху й безнадії біліли проліски – крихітні квіти, що білили серед спустошеного пейзажу війни. Вони нагадували про тоненький земний пульс життя України, що вперто боролась за існування серед стихії знищення.

Ми могли дивитись на них лише здалеку, бо скрізь були мінні поля. Ліси, степи, річки, навіть небо містило невідому загрозу… Так наодинці з цією бідою ми зустрічали свою переможну весну…

Виклик,  який ми отримали тоді від “братнього” народу, вирішив хід нашого майбутнього, а також майбутнього всієї планети.

Так, ми перемогли… Наша радість була не тією, що гучно оголошується, а скоріше внутрішньою радістю, бо це був кінець страждань і сподівання на мирне майбутнє. Та радість мала в собі звучання тиші, сповненої невимовної глибини та внутрішнього спокою. Ми це зробили… Тепер виклик був повернути життя на наші безкраї простори, відновити родючість забрудненої землі, повернути рікам воду, людям домівки, дітям дитинство,  всім, хто вижив, –  майбутнє.

Я тоді була ще підлітком. Якось на околиці нашого міста я побачила дивного хлопця. Точніше хлопець не був дивним, звичайний хлопець, дивним здавався колір його волосся, воно було біле, немов хмаринки. Виявилось,  що він разом з батьком заблукав, шукаючи старе селище, бо його давно вже не позначають на мапі. Так я познайомилася з Северином і його батьком Мирославом Миколайовичем, відомим вченим. Ця зустріч виявилась дуже важливою для мене і всі подальші події я запам’ятала назавжди. Та весна була водночас і кінцем, і початком подальших воєн, які прокотилися світом. Людство опинилося на межі існування, у світі, де подальше життя стало неможливим. Ви ж пам’ятаєте з історії, що події стрімко набирали обертів, коли одна із країн почала активні військові дії на території сусідньої. Це стало каталізатором для інших конфліктів по всьому світу. З’явились нові технології війни, включаючи кібератаки, безпілотники, біологічну та хімічну зброю. Земля стала полем битви, де кожен континент, кожна країна, кожне місто знаходилось під загрозою. Хмари розносили  радіацію, віруси, хімічне забруднення… Але розповім усе по черзі.

Северин та його батько оселилися у Любомира Святославовича, він був давнім другом їхньої сім’ї й колишнім науковим керівником батька Северина. Ми потоваришували й проводили багато часу разом, із захватом слухали дискусії про нові наукові розробки, що допоможуть вижити. 

Якось я розповіла, як колись, перебуваючи поряд зі старим кам’яним валом, відчула, що час наче сповільнився й упродовж декількох секунд я бачила іншим зором події, які, як я зрозуміла потім, тут відбувалися у минулому. Северин, почувши мою розповідь, запропонував перевірити це місце ще раз. Кам’яний вал був, на перший погляд, звичайною кам’яною кладкою, ніби хтось почав будувати будинок і зупинився, але поряд можна було побачити камені, викладені лабіринтом. Ми добралися сюди рано вранці, мали багато ідей, але щось спочатку пішло не так, бо, потрапивши на місце, ми побачили чиїсь фігури. Северин вирішив підійти ближче і роздивитися, що там відбувається. Ось з цього місця зі мною почала відбуватись якась нісенітниця: я ніби почала падати вперед, відчувши удар у спину, неначе від сильного поштовху вітру, але я точно пам’ятаю, що ніякого вітру не було. Я зуміла втримати рівновагу, а піднявши голову, побачила, що все стало іншим, простір навкруги огорнув дуже густий туман. Моя спроба поворушитися була дуже смішною, я наче загрузала у снігу і ворушилась дуже повільно, мабуть, це викликало відчуття страху, тому, що коли я почала сміятися зі своїх рухів, моя повільність відпустила мене. Пройшовши трохи, я подумала, що тут потрібна палиця, щоб пересуватися. Простір, немов зчитуючи мої думки, відреагував – і я відчула палицю у своїй руці! Моєму здивуванню не було меж, я подумала, що саме час поміркувати над цим з Северином, якщо його знайду. Цієї миті перед моїм лицем опинився Северин. Виявилось, що він загубив мене, що я геть зникла з того місця, де була і він обшукав усе навкруги, а потім знайшов мене за сто метрів звідти,  коли пішов у зворотному напрямку. Так ми відкрили нашу першу паралельну реальність і виявили її аномальні здатності.

Знадобилося небагато часу, щоб розповісти про все дорослим. Потім ми вчотирьох завзято проводили експерименти з цією просторовою аномалією. Ми виявили, що вона не просто реагує на думки, вона ретельно сканує тих, хто опиняється у зоні її дії, реагує на емоції й думки, створює нові форми матерії. Так ми змогли отримати зразки речовини, яка була здатна розкладати на атоми вибухонебезпечні матеріали, що було нам так необхідно тоді. Але було дещо особливе, що хвилює мене досі, – це те,  як нам допомогла маленька рослина – пролісок. Виявилось, що він особливо реагує на магнітне збурення, радіаційну небезпеку та хімічне забруднення. Ми змогли отримати модифіковані зразки, які зазнаючи магнітного забруднення, вигинали свої листочки донизу попереджуючи, що через деякий час буде магнітна атака і треба захистити усі прилади. Коли наближався радіаційний вітер, що забруднював простір, проліски починали активно проявляти комп’ютерний шум, що зчитувався нашими приладами. Особлива здатність цієї рослини допомогла, коли людство зіштовхнулось з хімічним забрудненням. Час від часу отруйні хмари проливались рясними дощами на ґрунт,  як наслідок використання хімічної зброї. Ці хмари дуже швидко розносилися по усій планеті й люди були вимушені ховатися під землею, щоб вижити. Проліски допомогли нам і з цією проблемою: вони за деякий час перед появою отруйних хмар змінювали свій колір і починали випромінювати блакитне світло. Це давало нам потрібний на евакуацію час.

У темряві війни, коли небезпека була на кожному кроці, люди зверталися до найнепередбачуваніших місць, щоб знайти прихисток від загрози. Вони ховалися у підземних укриттях з надією на порятунок. Війна призвела до колосальних людських втрат.

Перед нами постало багато викликів і ми прийняли їх. Щоб звільнити простір від вибухівки,  ми використовували отриману суміш, яка розкладає її на атоми. Потім було важливе завдання: повернути забрудненій землі родючість. У цьому нам допомогла отримана сполука – це симбіоз нових мікроорганізмів, які поглинали забруднені речовини й перетворювали їх на поживну суміш, що відновлювала ґрунт. Також були винайдені розумні водні накопичувачі з біологічною фільтрацією. Ми розробили новий метод вирощування і підтримки рослин у природі. Для підтримки процесів відновлення був винайдений спосіб отримання енергії з простору. Це допомогло нам побудувати автономні житлові містечка, які мали повний відновлювальний цикл підтримки життєдіяльності людей, що вижили. Тож завдяки величезному прориву в науковій галузі, ми відкрили паралельний простір, де закони фізики й реальність працювали за зовсім іншими правилами.

Досі пам’ятаю враження, коли вперше створила ділянку у просторовому вікні можливостей. Це було неймовірне відчуття, я розуміла свою відповідальність за цей процес творення. Потрібно було створити простір, де все було б у гармонії, бо це головний закон світобудови. Якщо ви думаєте, що визначитися з кольором простору – це легка річ, то скажу вам, що це не так! Я була абсолютно виснажена, доки не зупинилася на тому, що фіолетовий колір трави більш доцільний до бірюзових хмар і обрію кольору індиго. Що стосується створення тварин, то це окрема історія. Северин каже, що більш різнобарвних істот, ніж у моєму просторі він не зустрічав ніколи! А чого б й ні! Невже погано, якщо з фіолетової трави на тебе з цікавістю дивляться різноколірні шаблезубі шиншили. Нам було відкрито безмежні можливості, які ми отримали у паралельному просторовому вікні можливостей. Це окремі території для життя, які можна створювати індивідуально та унікально. У паралельному просторі створюються цілі екосистеми, нові форми життя і втілюються багатобарвні мрії, але все це тільки в умовах миру, збереження та примноження біологічного розмаїття та дотримання законів світобудови.

Зараз наша планета виглядає як у свої найкращі часи, бо на її поверхні є тільки жива природа: тваринний та рослинний світ. Усі необхідні споруди для підтримки життєдіяльності планети й людей містяться під поверхнею. Люди мешкають у своїх паралельних часових просторах, на поверхні є тільки оглядові прозорі конструкції для вивчення життя. Зрозумівши, що планета Земля – це не просто кам’яна куля в космосі, а жива істота, наділена свідомістю та інтелектом найвищого рівня, ми увійшли у нову еру часу.

Іноді я дивлюсь на оці проліски, вони для всіх нас колись стали символом надії, повернення із попелу до життя і моє серце переповнює велика подяка безмежній мудрості Землі, яка надала нам шанс після відчуття болю та страждань, які завдало їй людство. Добре, що Земля вирішила звернутися до своїх найрозумніших та найбільш відповідальних і допомогла усвідомити головні основи світобудови та віднайти свій шлях.