Десь у недалекому 2067 році, коли вже Земля задихалась від незліченної кількості техніки, людство зрозуміло свою помилку. Від цього вже немає ні ліків, ні вакцини.

Штучний інтелект… Науковці казали, що цим проклали шлях до полегшеної версії життя. Вже немає людей які працюють у сфері обслуговування. Навіть вдома люди перестали прибирати, навіщо, якщо є робот який сам може це зробити. Дітям стало не цікаво навчатися, спілкуватися, навіть просто виходити на вулицю, а якщо вони і виходили на вулицю, то всі до одного сиділи на лавці, потуплячись в екрани телефонів.

Здавалося, що все в світі зупинилося, що світ перетворися на якусь пусту пластикову пляшку. У парках вже не було зелених дерев, стояли тільки Wi-Fi дерева. Люди нічого не помічали, це було порядком. Все, що треба доглядати стало не модно. Побачити на вулиці квіти, а тимпаче справжнісіньке дерево, було неймовірно складно, вони були лише у спеціально відведених місцях – «Штучних садах».

Люди = машини, роботи. Руки і ноги, голова, тулуб, очі, ніс, пальці і навіть розум, все однакове. Але була маленька відмінність, серце. У людей воно перекачувало кров, почуття, а у роботів це був просто USB вхід для зарядки. Однак при нинішньому становищі люди майже не різнилися почуттями, вони забули, що таке любов, жалість, радість, хвилювання. В них не  було співчуття, їм вже не хотілося допомагати один одному, навіщо себе турбувати, тим, що їх не стосується.

Здається, все почало гинути. Світ почало затягувати у прірву, де вже немає ніякого світла.

У всьому цьому жахливому зберіглось щось прекрасне… любов. Любов маленької дівчинки – Міри, до життя, до природи. Така маленька, а вміщує в собі стільки емоцій скільки не має зараз сучасна людина. Вона була схожа на маленький промінчик у темному просторі. Великі очі дивилися на світ і дивувались красі природи, яка ще залишилась у невеликій кількості. Її приваблювало все те що ніхто не помічав. Вміння знаходити прекрасне в усьому залишило в неї багато емоцій, якими люди вже встигли знехтувати.

А роботи, що ж до роботів? Вони не мали емоцій. Але ж у житті є такі ситуації в яких треба керуватися не тільки розумом, а й почуттями. Тому бували випадки, коли робот не міг розпізнати, що добре, а що погано і діяли лише запрограмованими алгоритмами.

Серед усіх цих бездушних машин залишився він. Той самий робот-хлопчик, якого випустили як браковану іграшку, яка мала збій в системі. Зовнішньо схожий на робота, металеве тіло, очі з апаратом сканування, все такі холодні залізні руки. Але збій був у тому, що він міг розпізнавати емоції людей і відтворювати їх у певних ситуаціях. Вже ніхто не звертав на це увагу, бо було багато інших машин.

Хлопчик-робот займався завжди однією роботою, він працював у саду. У нього з’явилося почуття, що у деревах є щось не таке як у світі техніки, щось живе.

До саду не часто потрапляли люди. Зазвичай туди приходили школярі, яких приводили на екскурсії. Але це траплялось дуже рідко, бо з приходом пандемії, діти майже завжди навчались дистанційно. І на екскурсії вони приходили з невеликим бажання, адже не бачили в цьому чогось особливого чи цікавого.

Отож, одного разу, до саду привели школярів. Їх привела вчителька біології, щоб розказати про рослини. Екскурсія тривала майже півтори години. Усім дітям вже кортілось скоріше піти додому, щоб посидіти за комп’ютером і пограти в ігри. Тільки наша маленька дівчинка, Міра, радісно ходила і роздивлялась усі рослини. Від них так і віяло життям. Трава насиченого зеленого кольору так і буяла. Легенький теплий вітерець лагідно огортав все навколо. Здавалось, що знаходишся у паралельному світі. Але дітей це зовсім не захоплювало.

Після екскурсії вчителька відпустила усіх. Діти швиденько побігли додому втуплячись в телефон.

Окинувши ще раз очами сад, Міра неохоче почала йти додому.  Після цьої зеленої величі вулиці здавалась ще сірішими.

Вона йшла вулицею дивлячись у небо, бо воно єдине, що вибивалось з композиції. Блакитне, з пухнастими білими хмаринками, які так і манили доторкунутись. Міра так замріялась, що непомітила робота, котрий проходив повз неї. Краєм ока вона побачила, що у нього в долонях знаходилась гарна квітка, корінь якої був у горсті землі.

-Це мабуть, щоб посадити її, – одразу подумала дівчинка. І не роздумуючи повернулась і пішла за ним. Робот своїм часом цілеспрямовано йшов до саду нічого не помічаючи.

І ось вона вже стояла за деревом у саду і дивилась, як хлопчик обережно поклав квітку і кудись пішов. Вона не стала підходити боячись, що її помітять. Хлопчик повернувся дуже швидко тримаючи у руках маленьку лопату і лійку, щоб потім полити рослинку. Застигши, вона з подивом дивилась на цю картину.

– Можеш підійти, – не повертаючи голови промовив робот.

– Як він мене помітив? – подумки запитаса себе Міра. І трохи невпевнено, але з цікавістю почала підходити до нього.

– Тобі подобаються рослини? – роздивляючись робота запитала дівчинка.

– Так, це дуже дивно? – повернувся до неї хлопчик.

– Ні, просто… я ніколи ще не бачила, щоб хтось цікавився квітами.

 Хлопчик трохи помовчав і запитав, – хочеш спробувати посадити квітку?

– А можна?

– Так, тримай, – він дав їй лопату і розповів як потрібно все зробити. Іноді трохи допомагаючи, щоб не зламати корінці квітки.

– Коли вони впоралися дівчинка запитала, – де ти взяв цю гарну квітку?

– Вона росла збоку дороги і робот хотів її вирвати і викинути, а я її забрав. Я все ж таки працюю в саду і можу посади з  її родичами. Вона не буде сумувати і їй буде легше рости в обробленому ґрунті.

– Дівчинка здивувалась, бо вперше бачила робота який може співчувати, і ще більше почала його роздивлятись. – Можна я взавтра прийду до тебе у сад? Я теж дуже люблю природу, хочу ще багато чого дізнатись.

– Звісно приходь, буду чекати на тебе.

Дівчинка вже почала йти, але згадала, що забула спитати як звати її випадкового знайомого. Обернувшись вона спитала, – Як тебе звати? В тебе є ім’я?

– Так,  мене назвали БІ_07855622.

– Ого, яке довге я не зможу його швидко запам’ятати, а тимпаче вимовити… Як ти дивишся на те, щоб я тебе називала Бадді? Це ім’я походить від англійскої, і означає «друг».

– Хлопчик трохи подумав і сказав, – мені подобається, тепер я твій друг. І кілька раз промови своє ім’я.

– Дівчинка усміхнулась і радісно біжавши до воріт саду окликнула, – до завтра, Бадді!

***********

Як вона і планувала, наступного дня пішла до саду.

Хлопчик-робот як завжди обходив сад і планував свою роботу. Міра одразу його побачила і з радісним вигуком підбігла до нього.

– Привіт, Бадді, чим ми сьогодні будем займатися?

Дівчинка була вдягнена у робочій комбінізон, волосся охайно зібране, щоб не лізло в очі. Вона була повністю готова до праці.

– О, привіт, я рад тебе бачити. Дивлюсь ти серйозно налаштована. Це добре, бо сьогодні ми будемо багато працювати.

– Давай розпочнемо, я чекаю ще з учорашнього вечора.

– Добре, бери ось цю лопату, і почнемо розсаджувати саджанці винограду.

І робот почав вистроювати алгоритм роботи. Спочатку ми зробимо лунки, потім наллємо трохи води, щоб земля стала вологою, після чого в лунку можна буде покласти саджанець і почати його прикопувати. По завершенню треба полити наші рослинки. І все, з виноградом ми завершимо.

Як тільки Бадді почав говорити, що треба робити, Міра почала виконувати його вказівки. І ось десь через годину наші герої вже впорались із цим завданням. Міра не пошкодувала, що надягла робочу одежу. Бо все ж таки вона працювала із землею. Але це її нітрохи не засмутило. Їй дуже подобалось працювати у саду, а ще більше їй подобало, що вона працює з Бадді.

Міра приходила до саду кожного дня і допомагала своєму другу з роботою. Минув місяць як Міра вже ходила до саду. Кожного дня вона дізнавалась все більше нового, їй це подобалось і Бадді теж. Вони весело проводили разом час доглядаючи сад. Настав Травень, а Міра все так і ходила до саду, роботи кожного разу ставало більше, бо спека все швидше і швидше підкрадалась.

В один із цих спекотних днів, Міра як і завжди прийшла до саду допомагати Бадді. Робота була важка. Їм потрібно було прополоти увесь сад. Коли вони майже закінчили обробляти сад, Бадді помітив, що Міра почала втомлюватися.

Закінчивши цю роботу, Міра запитала, – Що тепер ми будемо робити?

– Спочатку давай відпочинемо, я бачу, що ти вже втомилась.

Це було правдою, але Міра так не хотіла, у цьому зізнаватись. Їй так кортілось допомагати Бадді, що вона не хотіла перериватися.

-Ні я зовсім не втомилась. – наскільки це можливо бадьорим голосом відповіла Міра.

Але Бадді все ж таки наполіг на тому, щоб вони зробили перерву. Вони сіли на лавку і милувались зробленою ними роботою. І Міра дивлячись на все це запитала:

-А все ж таки чому тобі подобається працювати у саду?

Хлопчик трохи подумав і сказав, – «Точно, не знаю, але мені просто подобається все, що мене оточує, мені подобається те, що у всьому цьому нехитрому живому є якась краса, щось неймовірне. У світі де все сіре і безлике є сторона того яскравого, того, що дає волю. Мені хочеться допомогти рослинам, щоб їх не знищували. А сад це саме те місце, де я можу чимось допомагати природі».

Слухавши ці слова дівчинка відчувала у цих фразах щось близьке їй. Вона задумливо дивилась у небо і слухала, те що їй гріло душу. Ці думки перебив голос Бадді:

-А тобі, що тобі подобається у саду, чому ти сюди приходиш?

-…, – Міра трохи помовчала і сказала, – я теж бачу в цьому щось неймовірне, щось живе, що гріє душу, а ще… . Міра зупинилась, вона хотіла сказати, що їй подобається проводити час з Бадді…

Дівчинка швидко запитала, – так, що ми робимо далі? Я вже відпочила. І вони продовжили працювати.

День минав швидко, сонечко опускалося все нижче й нижче. Робота закінчилась і дівчинка пішла додому.

*******

Наступного дня Міра прийшла до саду, але Бадді там не було, дівчинка обійшла сад, але так і не знайшла його. Вона дуже здивувалась, адже на протязі усього часу, що вони спілкувались Бадді не залишав сад, кожного дня там працював. Не зрозумівши, що трапилось, Міра вирішила йти додому. І вже майже біля виходу вона побачила свого друга.

-У тебе щось трапилось, тебе не було?

-Але Бадді ніяк не відреагував.

Міра не залишала спроб, щось дізнатися, але все було марно. Бадді не звертав уваги на допитування дівчинки. Через деякий час робот відповів єдиною фразою, яка не на жарт злякала Міру.

-Чого ти в мене щось питаєш, ми знайомі?

Від здивованості Міра стояла на місці і нічого не могла промовити. В голові у неї проходили купа думок. Все плуталось і вона нічого не могла зібрати. Десь через пів хвилини, вона через силу вичавила з себе усього одну фразу.

-Ти нічого не пам’ятаєш?

– Бадді нічого не відповів, він просто повернувся і продовжив працювати.

Кілька днів потому…

Міра усе продовжувала приходити до саду, тільки вже не допомагати, а просто спостерігати. Минали дні, а Бадді так нічого і не згадав. Міра по троху переставала докучати його своїми питаннями. Не розуміючи, що з ним сталось, вона нічим не могла допомогти. Усе що вона знала, що щось пішло не так, коли Бадді не було у саду.

І ось одного разу, стоячи за деревом, як у їх першу зустріч Бадді раптом сказав:

-Чого ти там стоїш? Міра подумала, що він її згадав, але він продовжив, -ти приходиш сюди кожного дня, що тобі треба?

Радісна посмішка зникла з обличчя дівчинки, і вона вже хотіла піти, як зупинилась і вирішила перевірити одну річ.

-Як тебе звати? – Міра стояла затамувавши подих, вона з надією дивилась на нього і подумки просила, щоб він згадав і’мя подароване нею.

– Мене звати Бадді, навіщо питаєш?

-Гарне ім’я, а звідки воно в тебе?

Бадді трохи пом’якшав, ім’я… це ім’я мені дала дівчинка, але я не пам’ятаю як вона виглядає, чи як її звати,  я нічого не пам’ятаю.

Робот несподівано сам для себе почав розповідати свою історію дівчинці так, немов вони були знайомі з нею багато часу.

«І ось мене забрали для оновлювання даних і після цього я не пам’ятаю нічого крім того, як працював у саду».

Міра зрозуміла у чому справа, вона зраділа тому, що він пригадав ім’я, і що не все так погано, що це все той же Бадді, якого вона знала і що є шанс на повернення спогадів про неї.

Міра зрозуміла, що вона повинна допомогти роботу повернути спогади, не могли ж вони видалити все.

-Знаєш, що означає твоє ім’я?

-Ні, я цього не знаю.

-Це «друг»… Як тільки з вуст Міри робот почув слово друг, йому прийшли усі спогади про те, як він познайомився з Мірою, як вона дала йому ім’я, як вони разом працювали у саду.

-Робот підняв очі і вигукнув – «Це була ти! Та дівчинка котру я намагавсь згадати. Це була ти!». Бадді хотів плакати, але роботи не плачуть. Він дивився і багато думав, здавалось мільйони думок проходят в голові. Через час, після цих думок, робот почав перетворюватися на справжнього хлопчика. Міра здивувалась, вона дивилась і не вірила своїм очам, як робот може стати людиною.

І ось перед нею вже стояв хлопчик у якого почали капати сльози. Бадді вперше відчув як сльози скочуються по щоках. Він відчув як у горлі нестерпно пече. Все це він відчував вперше. Міра дивилась на нього і теж плакала, вона не могла вимовити ні слова, просто стояла і плакала.

-Я думала, що ти вже ніколи мене не згадаєш, – майже пошепки говорила Міра. «Я боялась, я дуже боялась, що ти вже ніколи не згадаєш мене».

– Я рад, я дуже рад, що все ж таки зміг згадати тебе, – пошепки промовив Бадді. Він тихо-тихо пускав сльози і дивився на дівчинку. Здавалось, що у всьому світі залишились лише вони.

Тепер, у світі не один промінчик сонечка, можливо, колись Світ знову побачить сонце, яке як і колись світило і розмальовувало Землю яскравими кольорами.