Я любила тренування, під час яких в умовах невагомості треба було виконувати прості завдання. Насправді, це доволі весело так кружляти пір’їнкою. В такі моменти згадую, як я дитиною каталася на атракціоні.

Але зараз я не відчувала захват від незвичайних умов роботи. Тепер відсутність опори викликала паніку, космічна порожнеча лякала і чомусь водночас притягувала. Подібне можна відчути, коли дивишся в прірву і тобі хочеться стрибнути. Здається, що один зайвий рух і ти потонеш у цій безкрайності без можливості вибратися.

На шляху до Місяця нашу команду попросили полагодити один супутник. Там не було нічого складного, думали швидко впораємося.

Я вділа скафандр і, взявши необхідне спорядження, відправилася ремонтувати техніку, яка постраждала від космічного (людського) сміття.

Спочатку робота викликала цікавість і азарт. Раніше я так реагувала на головоломки, які часто в дитинстві дарував тато.

Працюючи, я тільки потягнулася, щоб взяти необхідний інструмент, як відчула дивну легкість. Моє тіло втрачало опору і мене повільно відносило подалі від супутника.

Перші секунди я незграбно махала руками, щоб втриматися хоч за щось, але марно. Що сталося? Чому раптом міцні паски безпеки, які з’єднували мій скафандр з кораблем, тепер витають в просторі обірваними.

На щастя, я ще змогла вхопитися за якусь рукоять на супутнику. “Командо, прийом! Це Арета Мельник, мій пасок безпеки обірвано, прошу допомоги, я тримаюся за супутник”,- радіозв’язок був єдиною можливістю говорити в цьому царстві тиші під назвою вакуум.

“Командо, прийом! Ви чуєте мене?!”

“Командо, прийом…”

З кожною секундою серце стукало все швидше, з цим шаленим ритмом важко дихати.  Хоча кисню в балонах вистачало, необхідно було заспокоїтися. Але чому вони не відповідають? Що сталося? Кожна хвилина тиші ладна довести мене до божевілля.

“Центр, прийом. Це Арета Мельник – механік експедиційного корабля Хорс. Під час ремонту супутника Тео 4738 в мене обірвався пас безпеки, я втратила зв’язок з кораблем, команда не відповідає”…

“Центр, прийом”…

Подальші спроби хоч з кимось зв’язатися не увінчалися успіхом. Я більше не могла гаяти час, адреналін в крові спонукав до рішучих дій. Але вигадувати щось в моєму становищі – небезпечно. Поки я тримаюся за супутник, мене легше врятувати, а будь-які спроби дістатися корабля самотужки можуть призвести до того, що мене відкине у відкритий космос.

Очі щипає від нахлинувших сліз. Чому немає зв’язку? Техніка не мала підвести, для нашої експедиції закупляли тільки якісне обладнання, яке пройшло безліч перевірок.

Ця місія мала увійти в історію. Нам вдалося знайти на тому боці Місяця споруди, що нагадували руїни міст. Що це було: ознака того, що там хтось жив чи знов гра світла, як з обличчям на Марсі? Якщо б вдалося підтвердити першу гіпотезу, то це б здійснило переворот у світі науки, це б підняло країну після тяжких часів війни. Всі дослідження старанно приховувалися, нам точно не потрібні конкуренти.

Ця місія надихала мене, здавалося ніщо не зупинить Арету Мельник від здійснення мрії. Але ситуація, в якій я опинилася, точно не додає ентузіазму. Якщо я при такому легкому завданні змогла потрапити в халепу, то що вже говорити за дослідження Місяця.

“Командо, прийом”…

В ілюмінаторах потухли вогні.

“Командо, що відбувається?!”…

На корпусі корабля засвітилися панелі, де зберігалося паливо.

“Хто вам дозволив рушати?! Командо…”

Часу на роздуми вже не було. Першою полетіла викрутка, а з нею я у протилежному боці від супутника. У відкритому космосі важко рухатися, бо немає опори, тому єдиний вихід – це кидати речі від себе, щоб тебе відкинуло від них з тою самою силою, що їх було кинуто.

Один за одним з моїх рук вилітали в порожнечу інструменти, які на Землі коштували дуже дорого. Якщо після експедиції мене змусять відшкодувати їхню вартість – на це піде не одна моя заробітна плата, але зараз це не важливо. Життя в мене одне, правда ж?

Я дивилася на другу викрутку – за неї не попросять грошей, бо вона належала мені. Дісталася від тата, була щасливою. Очі знов защипало від нахлинувших сліз: “Зберися, це всього лиш старий інструмент”.

Металевий стрижень, червона рукоять з кумедною наліпкою ведмедика – татовий подарунок залишився позаду, а мені було життєво-необхідно рухатися вперед.

В рукавиці я торкнулася гладкої поверхні корабля. На цій ділянці не було за що схопитися. Треба було ще трохи дотягнутися до поручня. Десь вже поруч має бути вхід в середину корабля, а там вже омріяна безпека.

Як повернуся, то голими руками задушу того хто неуважно перевіряв на якість моє спорядження.

Рукою вже я обхопила ту рукоять. Тільки потягнулася до входу, як кораблем пронеслась сильна вібрація. Наш Хорс рушив. Я ще трималася ті декілька секунд, але сил не вистачило і мене відкинуло до відділу з паливом. Пекучий біль розлився тілом – обпекло жаром з двигунів.

Мене оглушив мій власний крик всередині скафандра. Герметизація була порушена – за вогнем прийшов холод, але я вже не відчувала різниці.

Очима ще шукала порятунок, але корабель миттю віддалився, зменшився і став ще однією недосяжною зіркою.

Важко було визнати, що це все. Останні секунди тяглися до безкінечності. Я просто хотіла заснути, я просто хотіла, щоб біль минув.

Не було ніяких спогадів перед очима, бачила тільки ту  червону викрутку з підгорілою наліпкою ведмедика – дивно, як вона опинилась так близько біля мене?

Десь нізвідки з’явилася людська фігура в білому – вона витала в порожнечі, ніби плавала в морі.  Її обличчя було аж надто блідим, вона мала посинілі губи і темніші за ніч очі. Іній робив її волосся, брови і вії білими та сяючими в холодному світлі зірок. Що ж ти тут робиш? Хто ти?!

– Я Мара, – сумно всміхнулася вона, – я прийшла по тебе, Арето.

Не знаю яким чином я це почула, але її голос був в моїй голові. Ця дивна жіночка навіть не кліпала, але дивилась  з жалем до мене.

Мара простягнула свої худі руки і почала тягнути мене до себе. Коли я опинилася в її обіймах, то обернулася і побачила свій власний труп. На обличчі застигла жахлива гримаса болю, але в скляних очах назавжди оселився спокій.

Ще мить і все зникло.