Фентезійне оповідання

      Ця геомагнітна буря пронеслась над Україною в одну із тих ночей, коли не було жодної повітряної тривоги. Усі потомлені, виснажені спали, як немовлята. Не спали лише вартові. Проте й вони не помітили нічого дивного: звичайна душевна напруга і неймовірна тиша навкруги…

    А буря робила своє: усі міни й снаряди в українській землі деактивовано й трансформовано у насіння рослин невимовної краси. Та ніхто про це не знає – одні сплять, інші пильнують.

    І прийшла весна, і  вийшло сонце поглянути на змордовану війною землю, і зійшло незвідане насіння на «замінованих» полях – і світ завмер у спогляданні високих різнобарвних квітів – провісників благодаті для України. «У нашім раї на землі»,- згадалося тепер не одному…

      Сапери кричали з усіх усюд: «Люди, не підходьте до квітів – це поля, усіяні мінами», не знаючи, що все це вороже залізяччя вже не може нікого вбити: природа  «вибухнула» живою квітковою розкішшю.

   Барви мінилися на сонці, пахощі  надихали, українці дивувалися й бралися до роботи: відбудовували, аби було, куди повертатися – поверталися, аби будувати. Квіти цвіли – країна воскресала!

   Та чудодійна буря «розмінувала» й людські душі. Страхи минали, впевненість зростала, наміри міцніли, чвари стихали. Військові одужували й поверталася жага до життя. Пам‘ять про загиблих кристалізувалася, повага до відданого за Батьківщину життя проростала вічними пагонами.

    А вороги в’яли. Перед їхніми очима зринали усі злочини, скоєні в Україні: зруйновані міста й села важкою брилою притискали до землі, розстріляні діти водили танок біля їхніх ліжок, тисячі убитих хапали зусібіч руками з-під землі. Бо «немає злому на всій землі безконечній веселого дому». І сонце. Сонце їх пекло – не гріло. Ніби хотіло випалити усю ту нечисть, що принесла війну.

   А Україна купалася в розкоші барв, ароматів, у щоденних турботах один про одного. Ріками текла допомога від добрих людей усього світу, стираючи наче ганчіркою бруд війни з обличчя цієї держави. 

  А зрадники, перевертні, корупціонери так втікали, «що штани з них поспадали», бо те сонце гнало їх, щоб не могли «гнилою колодою» по українській землі «валятись». Земля очищувалася, відроджувалася…

   І був День. І було Сонце. І цвіли квіти. І була,  і є, і буде Україна.