Історія перша. Перехрестя світів

Ельмар був досконалим. У ньому не було ані болю, ані хвороб, ані страху. Безсмертні жили тисячоліттями, не знаючи, що означає змінюватися або втрачати.

Кайрін, воїн Ордена Тіні, ніколи не ставив запитань. Він виконував накази, знищував загрози, охороняв рівновагу між світами. Але тепер йому доручили щось інше – вперше покинути Ельмар і вирушити у світ смертних.

Архіон, Верховний Радник, наказав Кайріну знайти цінний артефакт, що вкрали смертні – Ключ Перетину Межі. Це була річ, яка могла змінити рівновагу світів, зруйнувати Ельмар.

– Ти маєш повернути його, — твердо сказав Архіон. — І пам’ятай: ти – Тінь. Ти не маєш права на почуття.

Кайрін не відповів, лише ствердно кивнув. Він  не сумнівався у важливості й здійсненності своєї місії. Принаймні, у цей момент.

Перехід крізь Межу виявився жахливим. Кайрін поринув у темряву, і раптом все те, що він знав про світовий устрій і про себе, розсипалося. Його тіло, зазвичай кремезне, незламне, але легке і сильне, раптом стало вразливим. Він відчув, як серце забилося швидше, немов намагаючись втримати його в межах життя. Біль в грудях, якого не було ніколи, пронизав його до самих кісток. Холод, жахливий холод пробрався в мозок, розтоплюючи впевненість, що він насправді безсмертний.

Кайрін упав. Земля під ним здалася важкою, мов би кожен сантиметр цього світу за Межею намагався зупинити його рух. Легені болісно ковтали повітря, не таке чисте, як в Ельмарі, не таке м’яке і тепле. Його тіло, яке не знало, що таке слабкість, тепер не слухалося. Чоловік спробував піднятися й відчув біль від кожного свого руху. Руки затремтіли, коли він притулив їх до землі, намагаючись знайти опору. Він відчував, як кожен удар серця забирає частину життєвої сили.  Він тимчасово став смертним!

Кайрін усвідомив реальність, яку не міг ігнорувати: тепер йому треба бути частиною цього світу, де немає гармонії, де рух може бути непередбачуваним, а кожен подих – це боротьба. Воїн стиснув зуби. Він не мав права на слабкість. Не мав права на сумнів. Він став смертним, і це змінювало все, окрім одного: треба відшукати та повернути до Ельмара Ключ Перетину Межі.

Кайрін крокував через густий ліс, втомлений і збентежений. Біль у тілі поволі відступав. Він спробував згадати все, чого навчився, щоб вижити у світі смертних, але це не допомагало. Він не знав, як поводитися, як мислити, як відчувати. Перед ним відкривався світ смертних, і він усе більше відчував, як відрізняється цей світ від Ельмара. Земля була брудною і нерівною, а небо не світило так яскраво і спокійно.  Усе було наче хворе.

Через кілька годин подорожі Кайрін побачив селище вдалині. Тривожні звуки людського життя вже долітали до його вух: шум ринку, гомін людей, які кудись поспішали, звуки ковальського молота. Він відчував себе чужим у цьому світі, але не мав вибору: треба йти до людей.

У першому окремому дворі він зустрів чоловіка, який здався йому лісником. Старий, але кремезний чоловік, трохи схилений від важкої праці, обробляв сокирою стовбур. Його погляд був проникливим.

– Що тобі тут потрібно, чужий? – голос старого був хрипкий і низький, але водночас було в ньому щось нехарактерно лагідне, наче підступне. – Ти у лісі заблукав?

Кайрін на мить завважив його питання. Він не мав готових відповідей, але не  хотів, щоб його в чомусь запідозрили, тому ствердно кивнув:

– Так, я шукаю шлях. Мені треба потрапити до великого міста.

– Дивно, що ти потрапив у ці краї. Але я можу показати дорогу. У мене є знайомі  у великому місті. Приходь трохи пізніше.

Кайрін відчув, що цей чоловік знає більше, аніж здавалося на перший погляд. “Можливо, він дійсно може допомогти” – подумав воїн і направився у селище.

Якийсь час Кайрін стояв біля брами великої площі. Він спостерігав за людьми, які проходили повз нього, намагався зрозуміти, як себе поводити надалі. Це було складно: мешканці, здавалось, не дотримувалися ніякого порядку, все робили спонтанно. Не було поміж них ніякої гармонії, і це лякало воїна. Він був розгублений, але не мав іншого вибору, як рухатися вперед.

Кайрін вдивлявся у натовп, що снував навколо: люди сміялися, сперечалися, торгувалися, сварилися, навіть безсоромно штовхалися. У його світі ніхто не дозволив би такого хаосу, але тут це здавалося нормою.

– Ого, диви, який похмурий! – пролунав голос збоку, і Кайрін відчув, як хтось торкнувся його плеча. Він різко розвернувся, інстинктивно готуючись до атаки, але перед ним стояв молодик років двадцяти, рудий, з лукавими очима й нахабною усмішкою.

– Хто ти? — холодно запитав Кайрін, змірявши його поглядом.

– Боб. Або Боббі, якщо хочеш. Але можеш і «найпрекрасніший володар ринку». Я не буду заперечувати, – незнайомець підморгнув і клацнув язиком.

Кайрін мовчав, намагаючись зрозуміти, що це було. Здавалося, хлопець просто отримував задоволення від розмови. Без причини. Без мети.

– Ти мене переслідуєш? – спитав воїн, продовжуючи рухатися вперед.

– О, так! – Бобі схрестив руки на грудях, удаючи серйозний вираз обличчя. – Вже багато років, навіть ночами сниться, як ти крокуєш вулицями  весь такий загадковий…

– Я не в настрої щодо балачок.

– Я не можу мовчати, коли поруч такий персонаж! Ти серйозно ходиш з таким виразом обличчя? Ну, знаєш, наче тобі в борг життя винні!

– Це просто моє обличчя.

– Та невже? Це проблема, друже. Давай допоможу! Ось, потренуйся.

 Боб почав корчити різні гримаси: від надмірно широкої усмішки до комічно здивованого виразу.

– Бачиш? Варіантів купа! Спробуй!

Кайрін глибоко вдихнув, збираючись проігнорувати цього нав’язливого типа, але Боб не відставав:

– Добре, слухай. У тебе є вибір: або ти кажеш, що ти тут робиш, або я починаю співати. А я, попереджаю, маю жахливий голос. Минулого разу мене навіть рибак просив замовкнути, бо вся риба втекла.

– Я шукаю людину, – коротко відповів Кайрін, сподіваючись, що це відштовхне його «співрозмовника».

– Ого, цікаво! А якщо я вгадаю, кого саме, то ти купиш мені обід? Мовчиш? Гаразд, все одно спробую! Це твій давно загублений брат? Колишній наставник? Може, наречена? Відповідай, мені ж цікаво!

– Це тільки моя справа.

– Ось це гарна відповідь! Дуже загадково. Але ніби й грубувато…

Кайрін зітхнув. Він відчував, що цей хлопець просто не відстане.

– Бобе…

– Так, мій новий найкращий друг?

– Ми начебто не друзі.

– Ой, припини. Я відчуваю, що в глибині душі ти мене вже обожнюєш! – Боббі підморгнув.

Кайрін задумався. Звісно, цей молодик його дратував, але він явно добре орієнтувався у селищі. А йому й справді потрібна допомога.

– Гаразд. Але тільки тому, що мені дійсно потрібно тут усе роздивитися.

– Так-так, тобі вигідно, – Бобі театрально зітхнув. – Це дружба по розрахунку. Відчуваю себе зрадженим. Але не плачу, бо це зашкодило б моєму іміджу.

 – Ти справжній актор, – пробурмотів Кайрін. – Ми можемо перейти до справи? Розкажи мені про це місце і про людей.

– О, звісно! — вигукнув Бобі, змахнувши рукою, ніби відганяючи якусь незначну турботу. – Спершу ти повинен зрозуміти одну річ: тут важливе не те, хто ти є насправді, а те, що ти показуєш людям. Якщо хочеш, щоб тебе дали спокій, треба адаптуватися. Тож тримайся міцніше за свою маску.

Кайрін знову зупинився і дивився на Бобі. Було не зовсім зрозуміло: чи це він каже серйозно, чи  просто намагається завадити його місії.

– Маска? Ти про що?

– Маска – це образ, який ти носиш. Тут кожна людина наче якийсь вигаданий персонаж, – пояснив Боббі. – І твоє завдання – знайти, який саме образ тобі підходить. Можеш мати від суворого воїна або доброго мудреця. Але повір, тобі краще вибрати щось середнє, якщо не хочеш, щоб тебе почали всі боятися або сміятися над тобою.

– Ти дуже багато говориш, – зауважив Кайрін, рухаючись вулицею.

– Я просто даю поради! Задарма! Ти ж не звідси, правда? Але ти можеш стати частиною цієї божевільної реальності. Просто не втрачай голову, добре?

Кайрін не довіряв балачкам Боба, але подумав: є сенс прислухатися до нього, хоча б тимчасово, поки він звикає до оточенн й чекає допомоги від лісника.

Через деякий час Кайрін вирішив перевірити, чи звільнився лісник. Він попрощався з Бобом. Доволі швидко дістався до великого дуба, біля якого обідав лісник.

– Ти ще тут? – підняв голову старий. – Я думав, ти вже пішов… То що шукаєш?

Кайрін не хотів витрачати багато часу на розмови, до того ж щось в очах співрозмовника змусило його довіритися.

– Це важливо, – сказав посланець, – Я шукаю Ключ Перетину. Його вкрали смертні. Ти щось чув?

Лісник, здається, не звертав уваги на слова й насторожений погляд Кайріна, але потім, піднявши очі, заговорив:

– Ключ Перетину, кажеш? Хм… не знаю, що це таке. Нічого подібного не чув. Але якщо тобі треба дістатись до міста, я можу допомогти.

Хоча лісник не здався тим, хто знає щось про потойбічні світи або їхні таємниці, але, з іншого боку, час не стояв на місці, і воїну Ордена Тіней  потрібно дістатись міста якомога швидше.

– Як? – коротко запитав він.

Лісник хитро посміхнувся.

– Моя дочка живе у великому місті. Вона може дати тобі потрібні відповіді та навіть допомогти знайти те, що шукаєш. А від мене ти отримаєш тільки дорогу.

– Я готовий! – Кайрін  відповів не відразу.

Лісник кивнув, а потім додав:

– Чекай тут, я закінчу свою роботу, і ми відправимося. Тільки не бігай по лісу, це може бути небезпечно.

Кайрін погодився, сів на повалене дерево, думаючи про своє завдання й  про те, що чекатиме на нього у великому місті. Лісник зник серед дерев, залишивши його одного. Час спливав, і коли Кайрін уже почав сумніватися, що лісник повернеться, почув кроки. Але це був Боб.

– Ти ще тут? — підходив він з нахабною усмішкою. – Я думав, що ти вже подався до великого міста!

– Лісник мені допоможе. Він знає, як дістатися до міста, – впевнено відповів Кайрін, хоча в глибині душі відчував тривогу.

Боббі подивився на нього здивованим поглядом.

– Лісник? Ти серйозно? У нас в селі ніколи не було лісника. Хто це такий? Той, що тут мешкає, виглядає як тип, що від когось ховається… Знаєш, у мене є підозра, що ти щось не так зрозумів. Може, тобі краще не йти з ним?

Кайрін насторожився і запитав, не приховуючи недовіри:

– Ти що маєш на увазі?

– Я тобі скажу, Кайріне, що мені здається: цей “лісник” – підозріла особа. Повір мені, я знаю, про що кажу.

Кайрін замислився. Що, як цей лісник насправді не та людина, якою він здається? Якщо допомога, яку він пропонує – пастка?

Боббі схрестив руки на грудях і втупився в Кайріна, наче чекав, що той раптово прозріє:

– Подумай добре, друже. Ну от що ти про нього знаєш? Він сказав, що допоможе тобі дістатися до міста, а сам зник у лісі. Це не виглядає підозріло?

Кайрін зітхнув. Боб був балакучим і надокучливим, але його слова мали сенс. Лісник справді зник надовго.

– Якщо це пастка, я розберуся, – спокійно відповів Кайрін.

– О, так-так, ти ж у нас герой! – Боббі зобразив удар мечем у повітрі. – Але уяви собі: ти заходиш у ліс, а там – бац! – хтось із сокирою. І не факт, що це лісник дрова рубає.

– Ти ж розумієш, що я не такий вже безпорадний? – сухо кинув Кайрін.

– Ага, звісно! Бо серйозний, похмурий і весь такий таємничий, – усміхнувся Боббі. – Але, знаєш що? В житті не все вирішується силою. А ще в ньому інколи потрібна компанія! І я тут якраз для цього.

Кайрін уже хотів відмахнутися від нього, як від настирливої мухи, але в останню мить передумав. Хоч би що там не було, а Боб місцевий. Він точно знає більше, ніж прибулець зі світу безсмертних.

– Добре. Якщо хочеш допомогти, ходімо разом, – сказав він, неохоче визнаючи, що додаткова людина не завадить.

Бобі виглядав переможцем і підморгнув:

– То ми тепер друзі? Чудово! Попереджаю: у мене купа жартів, які ти ще не чув!

Кайрін зітхнув: йому доведеться це пережити. Разом вони рушили у напрямку, куди пішов лісник. Сонце вже почало хилитися до заходу, тіні ставали довшими, а ліс – темнішим.

– От скажи, чому ти такий серйозний? – не вгавав Боббі.

– Мене навчили зосереджуватися на місії, – відповів Кайрін.

– Ой, нудота яка… Чекай, дай вгадаю! Ти, мабуть, з тих, хто ніколи не танцював на столі? – підозріло звузив очі Бобі.

Кайрін намагався зрозуміти, чи це справжнє питання, чи черговий жарт.

– Ні.

– Оце трагедія! – Боббі вхопився за серце. – Добре, я виправлю це пізніше.

Кайрін не відповів, бо раптом серед дерев почулися кроки.

– Готовий? – шепнув Боббі, ховаючись за кущем.

Кайрін різко обернувся, але нікого не побачив. Тільки темрява і слабке шарудіння листя, ніби вітерець пробігав по землі. Боббі голосно ковтнув і пошепки додав з-за куща:

– Ну от, кажу ж тобі, щось тут не чисто…

Посланець Ордена Тіней напружився. Його інтуїція кричала про небезпеку. Він витягнув кинджал і повільно зробив кілька кроків уперед.

– Хто тут? – голос його був спокійним і впевненим.

З темряви виплив лісник. Він виглядав так само, як і раніше, але його очі виблискували загадковим блиском.

– Ти хотів дістатися міста, юначе? – його голос здавався тепер більш жорстким. – То ходімо.

– Ага, тільки нехай спочатку пояснить, чому в нашому селі ніхто не знає жодного лісника! – Боббі схрестив руки на грудях.

Лісник злегка посміхнувся:

– Просто я тут недавно. І я не лісник у звичайному розумінні цього слова.

Кайрін обмінявся швидким поглядом із Боббі: цей чоловік щось приховує. Але часу на роздуми не залишалося – ніч ставала дедалі темнішою.

– Веди, – коротко відповів Кайрін.

– Ох, відчуваю, ми влипли… – Боббі зітхнув.

Дорога була довгою і тихою. Лісник ішов упевнено, ніби добре знав цей шлях, хоча він вів  крізь хащі, де, здавалося, людська нога не ступала.

– Це точно дорога до міста? – буркнув Боббі, перестрибуючи через коріння дерев. – Бо виглядає вона так, ніби він веде нас у пастку.

Лісник не відповів, тільки прискорив крок.

– Він мовчить! – продовжував бурмотіти Боббі. – Це підозріло. Тільки шахраї і люди, які з’їли занадто багато каші на сніданок, ходять так швидко…

– Можеш хоч хвилину помовчати? – Кайрін хотів залишатися зосередженим.

– Ні, не можу! Я нервую. А коли я нервую, я ще більш балакаю. Хочеш, щоб я мовчав, то заспокоюй мене. Може, заспіваєш колискову?

Кайрін зітхнув і промовчав.

– Ми вже близько, – нарешті промовив лісник.

Вони вийшли на невеличку галявину. Посередині стояв старий колодязь. Лісник обійшов його і зупинився, повернувшись до мандрівників.

– Треба спуститися вниз.

Боб скинув руки вгору.

– О, чудово! Я ж завжди мріяв спуститися в темний колодязь серед ночі з підозрілим чоловіком! Що далі? Дружній бенкет у підземеллі?

Кайрін проігнорував його сарказм, але із підозрою глянув на лісника.

– Чому саме тут? Де вихід до міста?

Лісник усміхнувся:

– Внизу.

Він натиснув на камінь біля колодязя, і раптом усередині загорілося слабке світло  вузького тунелю.

Боббі вражено кліпнув очима.

– Оце так… Добре, визнаю, це виглядає круто.

Кайрін все ще відчував тривогу. Щось тут не так. Але варіантів не було.

– Уперед! – тихо сказав він і першим спустився вниз, на першу сходинку.

Тунель виглядав довгим і сирим. Стеля була низькою, а стіни вкриті мохом. Лісник зупинився.

– Далі йдіть самі, – сказав він.

Кайрін нахмурився.

– Чому?

Лісник зітхнув і вперше за весь час його обличчя не було спокійним.

– Я вже й так багато зробив.

 Перш ніж Кайрін встиг щось сказати, лісник зник у темряві.

– О, це не виглядає добре… – прошепотів Боббі. – От скажи мені, якого біса ми сюди повинні лізти?

– А ми і не проліземо. Почекаємо, поки він відійде, а потім покрокуємо за ним. Тільки тихо! Мовчки!

Кайрін і Боббі швидко рухалися крізь ліс, намагаючись не втрачати слід. Вони не знали, що чекає попереду, але Кайрін був певен: лісник щось приховує. Нарешті вони вийшли на узлісся. Перед ними був невеликий будинок, з вікна якого пробивалося тьмяне світло. Боббі зробив серйозний вираз обличчя.

 – Отже, як діятимемо? – пошепки запитав він. – Зараз буде мій час! Я стукаю, кажу, що загубився, а ти тим часом заходиш через вікно! Геніально, правда?

– Геніально! Хочеш, щоб нас одразу прибили? Стій тут.  Я сам розберуся.

Він наблизився до вікна й зазирнув усередину. Лісник стояв біля столу й уважно вивчав щось, що світилися блакитним світлом. Усе стало на свої місця: у його руках був Ключ Перетину Межі.

– Чорт забирай… – прошепотів Кайрін.

– Що там? – нетерпляче підстрибнув Боббі.

– Він і є крадієм…

– Крадієм чого?

Кайрін не відповів. Він різко виламав двері, але лісник зреагував блискавично: вихопив кинджал і відскочив назад.

– То ти все ж дізнався, хлопче, – сказав він з кривою посмішкою. – Я сподівався, що не доведеться цього робити, але ти не залишив мені вибору!

– Чому? – Кайрін виставив меч перед собою. – Навіщо тобі Ключ?

Лісник усміхнувся ще ширше.

– Ти ж уявляєш, що можна зробити, коли у твоїх руках така сила! Я можу пройти крізь світи, змінити саму реальність! І ти не станеш мені на заваді.

– Побачимо! – Кайрін кинувся вперед, меч і кинджал зіткнулися, утворивши іскри.

 Лісник виявився вправним бійцем, він рухався швидко, ухиляючись від атак. Але Кайрін був швидшим. Він зробив обманний маневр й вдарив противника руків’ям меча в обличчя. Лісник похитнувся, заплющів очі.

– Боббі! – крикнув Кайрін.

– Та я тут! – Бобі кинув у лісника якийсь предмет.

У цю мить Кайрін вибив Ключ з рук злочинця й миттєво підхопив його в повітрі. Лісник кинувся вперед, але воїн Ордена Тіней вже активував артефакт. З’явився портал.

– Все скінчено, – сказав він. – Можеш подорожувати крізь світи!

Лісник рвонув уперед, намагаючись втриматися, та Кайрін різко підштовхнув його в жерло невідомої темряви. Портал ковтнул людину і закрився.

– Оце так! – вигукнув Боббі, – Я ж казав, що треба було одразу діяти рішуче!

– Ти просто жбурнув у нього дровеняку… – Кайрін глянув на Бобі.

– Але ж це спрацювало! –  розвів руками Боббі.

Кайрін посміхнувся. Завдання виконане, але він знав, що попереду ще багато випробувань.

– Ну що, Бобовий, – сказав він, – час вирушати далі.

– Ха! Ти тільки що дав мені прізвисько, а це означає, що я офіційно твій друг!

Кайрін  зітхнув, але цього разу з приязною посмішкою.

Попереду на них чекали нові пригоди.