Я не пам’ятаю, як я  потрапила сюди.  Спочатку була висока гора, я не могла уявити, що там,біля її підніжжя. Все в мені тремтіло, і це був не страх – я відчувала: варто кинутись з гори й віддати своє тіло пружному крилатому вітру…

І от – неймовірне відчуття польоту, коли ти легка, як парашутик кульбаби, як срібляста рибка у прозорому струмені води. Це було летіння-літання, щось невідоме відкрилось у мені. Воно засміялось і заплакало, застогнало і радісно видихнуло – лечу! Внизу все було розмите, вкрите широкими мазками густих і насичених барв. Вони зливалися, як у калейдоскопі, а потім розсипалися сяючими гранями у фантасмагоричних сузір’ях.

Ніщо не може дорівнятись цьому летінню-літанню, коли тіло легке, як тінь. Сріблястою рибкою блискотить воно в  лагідних струменях вітру. Хіба було щось до цього?  Десь там залишились непевні згадки про важке й незграбне тіло, про якісь сутички й наміри, про біль, який переслідує тебе всюди. Ось ти посковзнулась на намерзлому ганку, а ось полетіла сторчака через руль велосипеда, а ось у твою ніжну дівочу ступню уп’явся круглий «їжак» з бур’яну, що густо вкриває піщаний берег річки.

…Але тіло все ж обважніло, до землі зовсім близько, калейдоскоп барв перетворюється в прозоро-сині, лілово-багряні, золотисто-сонячні тремтячі акварелі. І мої ноги торкаються землі. Шовк зеленої трави, яка місцями вища за очерет, по ній так приємно ступати, як колись, ще малою, я ходила по білих рушниках, які мама сушила на березі річки.

Пролетів величезний метелик з багряними крилами-вітрилами, гаптованими по краях сріблястою мережкою. Ніколи не бачила таких великих метеликів. За ним у повітрі повис цілий зумріючий гвинтокрил – бабка, чиї прозорі крила утворили сяючу, повне пружного вітру, кулю. Я зупинилась, боялась порушити цю неймовірність, а вона жила своїм життям, здавалось, воно зовсім не передбачало моєї появи. Я знала, що давно, в дитинстві, я дивилась із човна в прозору річкову воду і бачила, як на дні з-під червоного піску проривається срібний султан прозорого джерела. Це таємниче народження води в срібних бурульках так захопило мене! Я мало не перекинулась через борт човна, мене перехопили міцні руки старого рибалки:

– Рано тобі на дно дивитися!

А тепер стою і дивлюсь на височенну хвилю трави, на багряного метелика й шумуючі прозорі крила бабки. Я дивлюсь, і це не рано і не пізно, бо я відчуваю: там, раніше, я була одна, а тут я зовсім інша. Ми наче двійнята. Необачно розбіглись колись, а тільки тепер знову зустрічаємось у цих різних світах. Прислухаюсь і чую десь далеко:

– Вірочко, Вірочко, прокинься!

Чутно глухий удар, з мисника покотом покотились миски й кухонне начиння. З розбитого вікна понесло гаром і пахощами нічної черемухи.

– Вірочко, Вірочко! – мама схопила мене і притискає до грудей, я відчуваю на собі її гарячі сльози. Крізь розбите вікно на небі піднімається вогонь.

– Дівчата, я побіг гасити пожежу, хата Хоменкова горить! – чутно дзвін металевого відра – і батько прожогом кидається в темряву.

Що це – сон?

Чи сон був раніше?

Я до цього часу живу із заплющеними очима.