— Вони заввишки з наш двоповерховий будинок! Їхні руки – дубинки. Тулуби складаються з розбитого каміння. Їхні очі такі чорні, мов та порожнеча! Вони – найстрашніші створіння у світі…

— О, ти відтворила цього монстру із загубленого блокноту? І як їх звати, крихітко?

Деколи квадратні за відчуттям колеса потягу стрімголов летіли до містечка Вересенець, що на Чернігівщині. Було чутно лише їх та тоненький голосочок маленької дівчинки Софії, яка любила малювати нісенітниці та мріяти про небувале.

Тидих-тидих. Тидих-тидих. Тидих-тидих.

— Не знаю… Я їх кличу Чорниками.

— Чорники… — Стиха повторив її батько, намагаючись бодай трохи подрімати.

Вона монстрів геть не боїться. Подумки вона фантазувала, як самотужки поборить цілу отару звірів. Та вона не була в курсі, що один з таких монстрів давним-давно мешкає поміж стін їхнього двоповерхового будинку. ЇЇ мама б назвала того монстра «Так буває в житті», натомість її батько повісив на нього клеймо «Зрада». Софійці невідомо про цього монстра. Вона гадає, він хороший і зветься «Міцна родина». Словом, всі різної думки щодо нього. Та і батькам дівчинки він не заважає, кажуть що це неважливо. Для них найважливіше – це Софійка.

— Тато, як гадаєш, де у Чорника слабке місце? — Спитала дівчинка, взявши до рук червоного олівчика.

В цей момент потяг почав гальмувати перед зупинкою. На пероні стояла одна лише бабця з громадкою торбою в синьо-червоні клітинки.

— Я не знаю, доню. Можливо, вони бояться любові?

— Це занадто романтизовано, тату… Монстри мають боятися чогось більш реального. — Насупилась Софійка, закинувши ноги на усміхнену навпроти мати.

— Так, монстри зовсім не бояться любові, коханий. Монстри її жадають, як і будь-хто. Просто інколи їм не до неї, інколи вони від неї втомлюються.

— Від любові неможливо втомитися, мамо… — Дівчинка насупилася ще більше.

Тато підморгнув дочці та глянув на дружину. Вона була така ніжна та мила тоді. Він збагнув, що ні на мить не переставав її кохати.

Потяг затрусило, що означало продовження поїздки. Мама Софійки схилила голову у інший бік, наказавши донці намалювати щось хороше. Та заперечила, сказавши, що хоче винайти зброю, чим боротися з Чорником. Татко нарешті заплющив очі та засопів.

Тидих-тидих. Тидих-тидих. Тидих-тидих.

Вересенець – маленьке містечко, назване на честь початка осені, під час якого та місцина виглядає просто неймовірно. Алея каштанів та дубів ніжно сповіщає про настання періоду злив та прохолодного вітерцю. Та це зовсім не засмучує, адже саме щовересня мерія проводить ярмарок. Жодні магазини, ресторани та бізнес-центри у той день не працюють. Усі зустрічаються на ярмарку, де продають смаколики, саморобну одежу та іграшки, книжки та журнали, б/у техніку та старі музикальні пластинки, меблі та авторські картини закордонних творців.

На ярмарку проходять шоу для дітей з фокусниками, туди прибувають співаки та танцюристи. Там можна прийняти участь у будь-якому конкурсі: від найкращого пекаря до найуспішнішого рибалки та від найсмішнішого коміку до найкрасивішої собаки.

В той день містечко Вресенець ставало найбільшим святом життя, яке можна було уявити.

На цей ярмарок повсякчас зʼїжджалося багато люду з області, та і не тільки. Саме для цього в місті Софійки було набудовано багато готелей, які працювали рівно два дні на рік. Загалом все місто було схоже на величезну турбазу або дитячий табір, бо воно все було огороджено забором. Радше всього це місто і розбудовувалося, починаючи з чогось на кшталт туристичної бази…

5 вересня, приблизно девʼята ранку.

Проміння вже дійсно осіннього сонця стало влазити в двоповерховий будинок сімʼї Софійки. Десь недалечко лунає запальна музика, хтось свистить. Тиші в той день не планувалося.

Софійка стала навпочіпки, аби побачити з віконця яскраві ліхтарики, якими прикрашені вулиці міста. І таки їх побачила. А ще побачила, правильніше навіть – почула, як бруківкою їздять чернігівські валізи між юрбою красиво вбраних туристів.

— У-і! – Заверещала дівчинка та побігла у сусідню кімнату по батьків.

Софійці було шкода, що її тато ніяк не міг вилікуватися, та так довго мусив спати на дивані. Та вона знала напевне: сьогоднішнє свято має його повернути до життя!

— Мамо, тато! Ярмарок вже невдовзі починається! Ми запізнюємося! — Верещала Софійка, приборкуючи із вікон штори.

— Доню, я сьогодні залишуся вдома. Сходіть будь ласка з татом вдвох…

— Що? Як ти можеш пропустити ярмарок? Ми ж його так любимо, це ж наша родинна традиція… — Ледве втримуючи очі на сухому місці вона казала до батьків. —Хіба ні?

— Мама себе погано почуває, хоче трохи відпочити. Ми вдвох проведемо чудово час! — Виправдовувався батько, крокуючи обійняти дочку.

— Так, але «чудово провести час» – це значить втрьох. Не вдвох! — Дитяча образа взяла над собою верх, не прийнявши обійми батька.

Музика за вікном ставала гучніша, та настрій от-от зрівняється з сусідами з першого поверху.

«Так не мало би бути.» — Лише і повторювала про себе Софійка.

«Так не мало би бути!»

— Якщо так, то і я нікуди не піду! — Гукнула вона та заперлась в своїй кімнатці з рожевими шпалерами та феями у тіарах, які позували на них.

Вдоволена, але-таки не сповна, дівчинка крокувала разом з валізами вулицею до головної площі Вересенця за руки з батьками. Усе навкруги було прикрашено повітряними кульками, гірляндами, різнокольоровими стрічками. Люди із будинків витаскували валізи, які були набиті камʼяними статуетками, глиняними глечиками, полотнами та текстилем.

Метою людей було не заробити, а позбутися домашнього мотлоху, поділитися з народом своїми вміннями і талантами, а ще розважитися. За грошима ніхто не гнався. Бодай Софійка так думала.

Головна площа гомоніла співами, сміхом, вереском та розмовами. Туристи пхалися та намагалися скоріше всунути гроші торгашам, саме на ярмарку Софійка вперше побачила долари. Все пашіло поєднанням дивних ароматів випічки та борщу, копченої риби та кавунів, кавою та свіжовичавленим апельсиновим соком.

— Скуштуйте шматок французького сира! Самі робимо! Зовсім безоплатно! — Підкрався до Софійчиних батьків чоловік з тацею порізаного жовто-синього твердого сиру, проколотим шпажками.

— Перший вистріл з луку безкоштовний! Кожний наступний – пʼятдесят гривень! — Жінка запхнула листівку прямо в руки Софійчиної мами та повторила цю ж фразу вже іншим людям позаду родини.

— Сфотографуйтеся з папугою! Можемо зі знімку зробити магніт, памʼятний сувенір на все життя! — Кричав юнак розгулюючи з яскраво-червоною пташкою на пальці!

— Сувенір на все життя! — Дещо забавно повторив за господарем папуга.

Софійка сміялась, озираючись навсібіч.

— Я хочу цукрову вату! — Крикнула мати, потягнувши родину за собою.

Біля машини, що магічним чином перетворювала цукор у пухкі різнобарвні хмаринки, стовбичило людей із сім. В більшості – діти. Тато простягнув гроші дівчині, що мала талант робити цукрову вату, та всі троє прийнялися обирати смаки. Софійка обрала банановий.

Батьки про щось взялися розмовляти. Здається, про величезні габарити ярмарку цьогоріч. Софійка не припиняла роздивлятися все навкруги. Її увагу захопив порожній шатер, біля котрого сидів сумний чоловік. В нього на стенді лежали якісь книги чи журнали. Та не було схоже, що він їх продає. Він стояв зовсім неподалечку, тож дівчинка вирішила, що відійшовши від батьків на мить – нічого не станеться.

Чоловікові було не більше сорока, як і її батькам. Він був трохи з лисиною та трохи блідо вдягнутий. Софійці подумалося, що так він мало що продасить. Тільки, що він продає?

— Добридень! — Ввічливо привіталася дівчинка. — А що тут у вас?

Чоловік зиркнув на неї, та його обличчя нарешті засяяло.

— Я вчений. І винайшов дещо неймовірне! Та це, здається, нікому не цікаво…

— Мені цікаво! Що ви винайшли? — Софійка розмовляла з ним, наче з однокласником. Він їй нагадував залишене дитя.

— Я виростив дещо… — Він лагідно посміхнувся та розвернувся обличчям до входу в палатку. — Хочеш подивитися?

— Авжеж!

Софійка уявила, як зайшовши в середину, побачить неймовірно миле цуценя чи кролика, який буде мати неземну вроду. Або він зможе розмовляти, як людина… Вона встигла нафантазувати багато чого. В середині шатеру було темно та тихо. Наче вони перетнули не тканинні двері, а звукоізоляційні.

Чоловік йшов вперед та через кожні два-три кроки озирався подивитися на дівчинку. Вона покірно йшла, хоча і почала себе почувати в небезпеці. Та її цікавість їй підказувала: там щось вартісне!

От нарешті чоловік увімкнув освітлення, та перед Софійкою показалася клітка, в якій сиділо створіння, не схоже ані на цуценя, ані на кроленя. Там був маленький чорний чоловічок з величезною головою та тонкими ручками. Його очі були такими ж чорними, мов та порожнеча.

«Чорник» — Відразу здогадалась Софійка.

— Він тільки-но народився! А так він виросте великим хлопчиком! — Сказав чоловік просуваючи вказівний палець поміж прутами. Дитя монстру ледве його не вкусило.

Софійці замакітрилося, та дівчинка знову опинилася біля апарату з цукровою ватою. Батьки досі розмовляти про туристів та розміри ярмарку.

Софійка виглянула з-за ріг та побачила того чоловіка. Він був трохи інший: вдягнутий у яскраво-помаранчевий бомбер та мав чорну бейсболку на голові.

— Мамо, а хто той чоловік?

— Місцевий божевільний. – Відрізав батько, вдивляючись у очі дружини.

— Так, доню. Він живе у своєму вигаданому світі. Не глузуй з нього, добре?

— Я і не збиралась…

Тепер на його стелажі стоять глазурні тістечка, жодних книг чи журналів.

Їй привиділося.

День промайнув напрочуд швидко. Софійка поверталася додому з виграним у тирі плюшевим медведиком, із новим ліхтариком, із талончиками на памʼять із кімнати кривих дзеркал, із порцеляновою лялькою в українському вбранні, а ще із жахливим передчуттям чогось безповоротнього.

Маленький Чорник, посаджений у клітину, з якою він легко може впоратися, не виходив з її дитячої голови. Вона заплющувала очі та бачила, як стрімко він росте. Як його тонкі руки набувають залізної сили та влучності, як його очі починають засмоктувати радість та життя людей. Вона бачила, як Чорник розламує клітку та кидається навтьоки.

«Буде біда.»

Софійка шукала місце серед своїх ляльок, з ким на поличці буде товаришувати нова, порцелянова. Батьки, як ніколи лагідно та ніжно, розмовляли на кухні про проведений день та трохи про далеке минуле. Дівчинка підслухала їхню розмову та всміхалась. Батько одужав та сьогодні буде спати з мамою.

Мама відкрила двері, аби нагадати донці про пізню годину.

Раптом, у такі нічній тиші, жахливе звіряче гарчання та уїдливе волання людей долинули крізь місто Вересенець до дитячої кімнати.

Софійка стояла та вдивлялася у закрите шторою вікно. Важко дихаючи та боючись озирнутися, дівчинка обережно вказала пальцем на вулицю, звідки не перестав лунати моторошний вереск, якому вже ніяк не зарадиш.

«Чорник на свободі!» — Кружляло в голові дівчинки.

— Мамо! Ми маємо втекти!

Софійчина мати вперше подивилася на доньку, як на дорослу людину, до думки якої слід дослухатися. Саме зараз слід дослухатися.

— Гаразд. Ти знаєш, як нам сховатися? — Спитала жінка, схопивши дочку за руку.

Дівчинка мотнула головою.

— Гаразд. — Лише повторила мати.

Родина мигцем повдягалась у теплі кофтини, зібрала рюкзаки із сухою вермішеллю, консервами та водою. Мати у карман запхнула новий ліхтарик доньки із яскравим жовтим світлом.

Софійка приклала вушко до дверей, очікуючи, коли крик достатньо віддалиться від їхнього будинку. Люди ззовні репетували від жаху та від побаченого.

Нарешті стало тихо. Занадто підступно тихо.

Софійчин тато трохи прочинив двері та висунув голову.

Порожньо. Навколо нікого не було.

— Гадаю, Чорник буде мандрувати головними вулицями. Пропоную бігти вздовж міського забору. Там має бути безпечно! — Запевняла дівчинка пошепки.

Батьки в унісон мотнули головами та прийнялися виходити надвір. З ґаночку другого поверху було видно розкидані вулицею білі тіла туристів. Чорник тут вже проходив. Він дещо шукав.

Така мертва тиша, такий блідий світ ліхтарів, такі розбиті двері, такі зірвані прапорці та стрічки. Землею валялися фрукти, уламки скляних фігурок, волохаті ковдри, заляпані кровʼю…

Такі розтрощені вулиці. Від свята ярмарку не лишилося нічого.

Батько дівчинки пішов вниз сходами перший, тримаючи за долоню доньку, яка, в свою чергу, тримала мати. Дунув холодний вітер, який змусив затанцювали опале коричневе листя. Єдині рухи на вулиці.

Тато Софійки став обходити будинок, притуляючись до стіни. Крок за кроком. Крок за кроком. Неспішно пересуваючи ноги, вони рухалися вперед. Софійчина мама натрапила на каштанове листя, і їм здалося, що нічого гучнішого вони ще не чули. Від будинку йшла вузенька стежина, що поросла амброзією та бурʼяном.

Їхні серця калаталися. Навкруги тиша. Це лякало найбільше.

Софійка зажмурила очі, та їй малювалася лише одна картинка: Чорник росте щосекунди та розламує камʼяним тілом клітку. Вона бачила, як він вбиває людей, бачила як він проламує руками-дубинками стінами, шукаючи дещо. Чорник не був бовдуром, він був освіченим та розумним. Він знав, як діють закони фізики, знав, коли настане день, знав, чим діти відрізняються від дорослих.

Нарешті тишу порушив жахливий галас десь з-далеку, кличучи на допомогу. Та ніхто не прийде. Мати Софійки озирнулась та побачила, як на даху їхнього сусіднього дому стояв величезний монстр, наче скеля, та розбирався з людиною так, як вони вчора відривали крильця від курки гриль. Мати заверещала. Нічого не поробиш – рефлекси.

— Біжимо! — Гукнув батько та смикнув доньку з дружиною за собою.

Тепер вони бігли кудись вперед та ясно чули, як за ними увʼязалася груда бруківки, зібрана у людиноподібне створіння. Ноги запліталися, та на їхнє розплутування бракувало часу. Кожна секунда має значення.

Вони бігли, не озираючись. Боялися озирнутися.

Нарешті міський забор закінчився. Його слід просто перелізти, і вони будуть у безпеці. Софійка так собі вирішила.

Батько сів на коліно та наказав донці та дружині використати його спину, як сходинку. Дівчинка вдало зачепилася ручками за залізяку, що стирчала з верхівки, та батько підштовхнув її за ноги. Софійка, мов мавпеня, перелізла забор. Коли озирнулася на батьків, побачила, що Чорник був у парі метрів від її батьків. Вони не встигнуть перелізти. Мати дивилася прямісінько на монстра. Тато кричав, щоб та нарешті полізла.

— Нуж бо! Лізь! Господи!

Вона мовчала такі безкінечні пів-секунди.

— Лізь ти! Він мене не скривдить. — Її тон був впевнений та твердий.

Монстр за пару своїх величезних кроків зупинився, та став вдивлятися у мати дівчинки.

— Люба! — Софійка вперше побачила, як її тато плаче.

— Лізь, сказала! — Нагарчала та, та тато підтягнувся, в мить опиняючись по ту сторону міста Вересенець.

Тато схопив Софійку на руки та довго обіймав, ридаючи. Софійка волала, щоб мама перелізла до них. Монстр нахилився перед обличчям її матері та не ворушився.

Вже за кордоном Вересенця земля почала дрижати, Софійка верещала ще дужче. Було так темно, що дівчинка гадала, їй привиділося, як із тієї мокрого ґгрунту почали «зліплюватися», мов з пластиліну, монстри, на кшталт Чорника. Семеро величезних потвор оточили Софійку з батьком. Чоловік кричав, щоб ті не сміли торсатися дівчинки. Та ті тільки втупилися на них, нічого не коячи.

Чорник стояв біля матері та повільно став зменшуватися в розмірі. За мить біля неї опинився той божевільний винахідник з шатеру. Він був майже лисим та дешево вбраний. Як і у Софійчиному видінні…

— Привіт. — Сказав винахідник з ярмарку, наближаючись до матері.

— Привіт. — Вона була спокійна та дещо радісна.

— Це все заради тебе, моя любов! Тобі подобається? — Почав завзято казати той, хапаючи матір Софійки за руку. — Я любив тебе все життя! Та нарешті ми можемо бути разом, моя любов!

— Це – дивовижно! — Вона це сказала та линула йому в обійми. Той огидно вдоволено сміявся та погладжував її волосся.

— Мамо! — Обурено гукнула Софійка з-за решітки міста.

— Не вбивай їх, добре? — Мама подивилася на доньку, та схопилася за руки винахідника. — Відпусти їх, хай уходять звідси. Гаразд?

— Авжеж, моя любов. Аби тільки ти була щаслива. — Чоловік розвернувся до Софійки з батьком. — Відведіть їх геть!

Монстри поменшали в розмірі та, перетворившись на людей, схопили батька з дівчинкою. Люди в розірваних одежах стали відводити Софійку з батьком кудись далеко, та дівчинка все озиралася та гукала маму. Гукала, гукала, поки в одну мить забор Вересенця вже не було зовсім видно.

— Ви нас убʼєте, так? — Пошепки спитала дівчинка, глянувши на жінку, що тримала її увʼязненою.

— А як же?

Батько важко дихав, запевняючи доньку, що все буде добре. Це їй здалося смішним.

Темний ліс, глуха порожня ніч на краю Чернігівщини. Ані траси, ані селищ. Порожнеча. Напів-монстри – напів-люди привʼязали їх до дерев, розмовляючи на фоні про щось віддалене від реальності. Софійці здалося, що вони із однієї із її вигадок та казок:

— Я також часто люблю фантазувати!

— Ми не фантазуємо, малявко. Ми – плануємо. А ти можеш тільки фантазувати, як би хотіла прожити решту життя.

Монстри бридко зареготали.

— Отже, пропоную завдяки лічилці визначити, кого вбʼємо першим. — Запропонувала жінка, що притягла туди Софійку.

Батько мовчав. Він прораховував, що може вдіяти.

Люди стали стрімко збільшуватися, набуваючи форми каменюк. Їхні руки стали широкими та закругленими, очі втратили колір та потемнішали. В них можна було розгледіти лише темряву та біль.

Монстри нахилися перед людьми та стали рахувати, вказуючи пальцем то на батька, то на Софійку:

— Діти, діти, дітвора, утікайте із двора. Хто не заховався, хай кричить «У-а-а!»

— Стоп, стоп, стоп! — Завередувала Софійка. — Там в кінці «Світло!»

— Яке це «Світло»? — Склонив камʼяну голову монстр.

— Те, яке вас невпинно вбиває! — Гукнула мати з-за спини, та увімкнула жовтий ліхтарик із своєї кишені.

Намагаючись ховатися від світла за руками-дубинками, монстри не могли нічого вдіяти. Наче воскові фігури, вони стали танути, щезати від світла. Жінка тримала ліхтарик перед собою, направляючи його у морди потворам. В темних, позбавлених кольору очах монстрів стали розростатися маленькі яскраві сонечка. Каміння стікало з їхніх тіл, оголюючи вразливу людську шкіру. Ображені та самітні полу-люди падали на землю.

Мати звільнила родину з мотузок та міцно притулила до серця. Тепер їй було спокійно. Тепер вона відчувала справжню любов.

— Як він це зробив? — Софійчин тато не переставав плакати, торкаючись холодним від поту обличчям до родини.

— Ох… Він божевільний винахідних зі своїм на розумі. Та ще і сталкер… Ну, тобто – переслідувач… Уявляєш, доню, це він викрав твій старий блокнот з малюнками рік тому? Та виростив це створіння, не змінивши в ньому жодної твоєї вигадки.

— Ти запамʼятала, що вони бояться світла? — Тихенько спитала Софійка, торкаючись брудними ручками до мами.

— Донь, здається, це саме я боялась вашого з татом світла. Хотіла сховатися десь в темряві. — Її погляд застиг на розумній дочці, яка, мало того, що продумала кожну деталь для існування справжнього чудовиська, та ще й не забула про те, що кожне зло має бути переможене. — Я памʼятаю все, що ти створюєш.

— Він тебе настільки сильно любив, що був здатний вбити всіх на своєму шляху… — Софійчин батько не міг прийти в себе. — Любов та божевілля – несумісні штуки!

— А я – божевільна? — Спитала вона свого чоловіка.

— Трохи є…

— То я не можу тебе так сильно кохати?

— А ти кохаєш?

— Кохаю.

Засновано на реальному сні.