Уривок з майбутньої повісті

Вузеньку вуличку розривав нестямний дитячий рев.

— Ні, бабуню, я не хоцю! Не хоцю йти! — вперто кричало русяве дівча, прикипівши до облізлого сидіння гойдалки.

— Ну ж бо, Златонько, золотце моє, ходім… — лагідно вмовляла онуку сива пані в літах. — Погойдаєшся ще трішки, як вертатимемось назад.

— Але я хоцю залаз! П’ять хвилиноцок, бабуню… Хіба з це так багацько?

Перед круглими сірими оченятами важко було встояти, та старенька все ж не здавалася:

— Невже ж це перші п’ять хвилиночок, які ти в мене випрохала, зіронько? Ми повернемося сюди, як тільки-но провідаємо очника. І тоді роби вже тут, що душі заманеться! А зараз хутчіш, зернятко, запізнимося ж! Сором який буде!

— Ну бабуню!.. — мала білявка схопилася за один зі стовпів, на яких трималася гойдалка, немовби сухорлява бабця збиралася відтягти її звідти силою.

— Ото неслухнянка! — розпачливо зітхнула стара, огледівшись по боках: чи не дивиться бува хто на оце позорисько, що вони з онукою щойно влаштували прямо посеред вулиці.

А дехто, потайки від підсліпуватих старечих очей, таки дивився. За живоплотом, котрий уже не один рік тому втратив свою охайну форму, ховалася підозріла трійця.

Видавав її хіба лиш чорний кашкет із тризубом посередині, що одиноко стирчав з-за покинутої напризволяще неотесаної зелені. Під убором ховалася пишна чуприна, яка ось-ось мала порадувати свого власника першими сивими волосками, крижані сині очі, пильні, немовби вовчі, легка щетина з відтінком рудого та чорна уніформа з кийком при поясі. М’язисте тіло чоловіка скорчилось навприсядки.

Його товаришу ж так заморочуватися було зайве — зріст ледь вище метра, на додачу зі здоровецьким горбом, дозволяли йому стояти, не вигинаючи закруглену старечу спину ще більше. Та дідок від того не надто тішився: про це красно говорили похнюплена фізіономія, рясно поцятковала плямами й родимками, котрі аж звисали зі зморшкуватого обличчя, опущений донизу довжелезний ніс й прижмурені повіки, що ховали під собою напівзрячі вицвілі баньки. Одягом для стариганя слугувало якесь дрантя віком із нього самого, а при собі він мав пошиту з такого ж дрантя здоровенну торбину.

Трохи розмивала загальну хмуру картину лише третя споглядальниця — витончена дівчина із пишним золотом всюди, де тільки можна — на смаглявих руках і ногах, у вухах та на витонченій шиї. Важко було сказати, чи досягла вона повноліття — зір обманювали рясна туш та рум’яна на гладеньких щічках. Чорняві пасма кучерявого волосся спадали їй аж на розкішну багряну спідницю, теж, ясна річ, поцяцьковану золотом, а гострі зіниці, що їх було важко відрізнити від темно-карих райдужок, із зацікавленістю, нетерплячкою та деякою насторогою вп’ялися у дійство на дитмайданчику.

— Бабуню-ю-ю! Ну я сче не нагойдалася! Плийдемо до оцного лікаля потім, ніцього з ним не станеться!

— Як це — потім, Златонько? Адже ж дядько лікар жде нас! — почекавши ще хвильку на випадок, якщо в онуки раптом прокинеться совість, бабця рішуче промовила: — Гаразд, любонько. Піду я тоді сама.

Сірі оченятка враз нашорошились.

— Як так, бабуню?..

— Та треба ж, аби хтось пояснив лікарю, що в його пацієнтки є справи важливіші, ніж перевірка зору… — стара неквапливо повернулась спиною й пошкандибала геть.

Мала завмерла, отетеріло витріщившись їй услід, а за кілька хвильок наново зарепетувала:

— А як зе я-я-я!?

— Ти, Злато — неслухняна дівчинка, — старій довелось трохи підвищити голос, адже відстань між нею та внучкою дедалі збільшувалася. — А я ж розповідала тобі, що трапляється з неслухняними дітьми?

Троє за живоплотом пожвавилися.

— Счьо, селйозно!? Мене… — розпашіле личко скривилося, готуючись до нового приливу істерики.

— Так-так, любонько. Тебе, на жаль, вкраде бабай.

Стаючи на рівні ноги, чоловік в уніформі легенько поплескав дідка по плечу:

— Ваш вихід, Григоре Свиридовичу.

— Еге ж бо, — неохоче промимрив той і, прислухавшись до шелесту листви, з легкою докорою глянув на напарника. — Та спершу все ж твій, Данильцю.

— Авжеж, — поліціянт видав пальцями блискавичне «клац».

Шелест вмить припинився. Замовкли поодинокі пташки. Григір Свиридович обережно визирнув з-за живоплоту. Худорлява постать у квітчастій сукні, яка ще секунду тому крокувала геть від дитмайданчика, застигла на місці. Глянувши на циферблат свого наручного годинника, Данило ствердно кивнув стариганю. Секундна стрілка не рухалась.

Дідок суворо зиркнув на смаглявку праворуч від себе:

— Дивись, Ліє, пильно. Не весь день же тобі, чорнобрива, в хащах ховатись, доки я тут в поті чола працюю.

— Не бурчіть, Свиридовичу. — доброзичливо пхикнула та. — Це ж не моя провина, що людиська сьогодні лишень вас і кличуть. Розминайте хутчіш кісточки та рушайте, п’ять хвилин всього маємо.

Дідуган зробив оберт очима, мовби кажучи: «Я тут довше за тебе, молоднече, ліпше знаю порядки». Ліпше знав він і причину таких порядків — недарма світ спинявся саме на такий коротенький проміжок часу. Адже ж п’ять хвильок — то число воістину магічне. Воно — улюблене у дітвори, яка щось хоче («Зараз, ще п’ять хвильок») або не хоче («Зараз, через п’ять хвильок») робити.

Зрештою, Григір Свиридович знехотя вийшов зі схованки й попрямував до не на жарт наляканого дівчати. Лія з Данилом принишкли осторонь.

— А хто це в нас тут неслухняне дівчисько? — дідок вишкірив криві жовтуваті зуби.

— Счьо…хто…ви… — дівча, без перебільшень, тремтіло й заїкалось. — Ба… Ба… Ба… Бай…

— Будьмо знайомі, — Григір Свиридович подав малій потріскану руку з чималими гострющими кігтями.

Та боязко відступила крок назад, вочевидь, готуючись до втечі.

— Я… я думала, тебе не існує…

— Дарма, золотце, — цього разу дід усміхнувся, не скалячи зубів — боявся ще більше сполохати дитину.

— А счьо ти зі мною злобиш?

— Та не вкраду ж, — Григір Свиридович ще ширше розвів губи у добродушній посмішці.

— Не вкладеш?

— Та ні ж бо. Нащо мені така неслухнянка здалася? Я собі й ліпших дітлахів знайду.

Зачувши, що дід таки краде дітей, дівча вмить відскочило в сторону. Та все ж старечі очі немовби запевняли: «Не бійся».

— Зараз дам тобі дещо, — дідуган почав ритись у своїй глибокій торбині.

— Ти засунес мене в цю сумку і вкладеш?

— Тримай, недовірливе маля, — Григір Свиридович простягнув до крихітних ручок апетитний льодяник.

Дівча зам’ялося. Вочевидь, її вчили: у чужих, а особливо в підозрілих чужих, нічого не брати. Та, зрештою, бажання поласувати солоденьким виявилося сильнішим за настанови дорослих:

— Яксцьо лаптом ти мене отлуїс, то там стоїть поліцейський, — вона вказала пальчиком на Данила, іншою рукою беручи смаколик, — він тебе схопить.

— Аякже, — старигань підійшов до гойдалки. — Ну то як, покатаєшся?

— А скільки можна гойдатися? — дівча виглядало вже значно більш охочим.

— Нехай… Доти, доки не з’їси льодяник.

Дитина з жалем глянула на смаколик, що його вже необачливо з’їла майже четвертину, і кивнула:

— Згода, — вона впевнено всілась на облущену гойдалку. — Лозкацай мене.

— Ич яка панянка! — Григір Свиридович покірно виконав забаганку. — Тримайся лишень міцно!

Маля обхопило вільною рукою один з поручнів. Уже не розчервоніле, а просто злегка рум’яне личко світилось несамовитою радістю. Минула вона, щоправда, досить швидко: бажання погойдатися дорівнювало бажанню відчути в роті щось смачненьке, а тому від льодяника за декілька хвильок лишилася сама тільки тоненька білосніжна паличка.

Данило окликнув напарника, показавши йому здалека нерухомий циферблат годинника. Старий усе втямив: гойднув малу ще пару разів, почекав трохи й почав обережно зупиняти. Та майже й не противилася — солодкий присмак на губах й декілька таких бажаних митей у повітрі зробили свою справу.

— Ліє, — далі поліціянт звернувся до ромки.

— Одну мить, — стрепенувшись, Лія кинулась до дівчати й прошепотіла: — Заплющ очі, крихітко.

Дівча зиркнуло на свого нового товариша — доброго стариганя з ласощами. Той дивився на незнайому тітоньку невороже, тож боятися, здається, було нічого. Дитина покірно закрила повіки.

Лія обережно підступилася до неї, поклавши витончені долоні на худенькі плечики. Далі зосередилась, легенько витягнула шию й торкнулася кораловими вустами до блідого дитячого чола. Мала на мить похитнулася, та її без зусиль втримали смаглі руки.

Переконавшись, що дівча твердо стоїть на ногах, хоч і не встигло ще розплющити очей, Лія стрімголов кинулась у схованку. За живоплотом її уже чекали двоє компаньйонів.

Після цілковитої тиші природа враз знов загомоніла. Зацокотіла стрілка годинника. Час наново ожив.

Дитячі ніжки затупотіли вслід за бабусею.

— Поцекай, поцекай, я узе бізу!

Можна було б подумати, що мала несеться розказати бабуні про трьох диваків, з якими щойно було познайомилась і які вмить немовби провалились крізь землю — проте ні. Після лагідного поцілунку ромки все те — і згорбленого стариганя, і дядька в чорній формі, і смагляву тітоньку мов вітром здуло. В крихітній голівоньці, десь аж в самій підсвідомості, лиш засіло якесь дивне й неждане відчуття спокою та вдоволеності, а на язичку все ще лишалось щось від присмаку солоденького.

— Цекай, бабуню!

— Як це ти так швиденько передумала? — бабця недовірливо обернулася. — Ти дивись, ще й сльози за хвильку лити перестала! Ото дитя!

— Та цьом би його за тією гойдалкою плакати? Не хоцю я взе туди! Ходім до дядька лікаля!

Збентежено усміхнувшись, стара ніжно пригорнула онуку до себе. Дівча чмокнуло бабцю в щоку, вирвалося з обіймів і життєрадісно помчало вперед.

Троє нарешті остаточно вилізли з кущів. Кінчики їхніх губ розтягнулись у ледь помітній усмішці. Першим її скинув з обличчя Григір Свиридович:

— Ходімо. Мені ж ниньки не лише дітисьок треба заспокоювати, а й усі ті папірчини заповнювати.

— Та ж відзавтра вже моя черга, Свиридовичу, не журіться, —поплескавши старого по плечу, Данило рушив до напіврозваленого-напівживого помаранчевого авто, припаркованого поблизу.

Всівшись позаду, дідуган дістав з торбини папірець, на якому великими літерами значилося: «Протокол місії Всесвітньої Казкової Результативної Асоціації Дитячого Угамування». Та не встиг старий нашкрябати дату, як враз схопився за скроню. Йому вдарили в голову два простих відчуття — дитячий гнів, змішаний з дорослою безпорадністю. Старигань примружився, нібито намагаючись знайти в своїх думках джерело цих почуттів і, стомлено зітхнувши, буркнув поліціянту:

— Їдьмо, Данцю. По Чорновола маля бешкетує.

— По Чорновола? — насупився Данило. — Невже знов той Івасик не хоче їсти броколі!?

З горем пополам завівши свою вірну автівку, відділок ВКРАДУ в доволі тривіальному його складі: старигань-бабай, дядько-поліцай, що його всі обзивали міліціонером, та ромка, котру частенько неґречно кликали циганкою, подався вишукувати та вгамовувати малих неслухів у звичайному Шевченківському районі такого ж звичайнісінького провінційного містечка.