Глава перша. Крок назовні

Рік 4071. Людство зникло ще тисячу років тому. На поверхні землі майже нічого не залишилось.

У притулку номер 013 тихо та майже темно. Раптом цю тишу перервав плач немовлятка. Світло увімкнулося й почало смикатися – то вмикалось, то з’являлося знов. Лише кухня продовжувала світитися приємним блакитним світлом. Довгий коридор мав яскраве біле світло: лампочки  запалювалися одна за одною. Коли засвітилась остання, Нене 093 прокинулась. Тобто її механізм увімкнувся, адже плач дитини – знак, що пора діяти. Нене впевнено рухалась коридором, і двері у дитячу кімнату покірно відчинилися. Світло одразу припинило блимати. Посередині кімнати маленьке ліжечко, схоже на кокон. Видно, як дві маленькі ручки тягнуться угору.

Час плинув швидко. Ноель закінчила навчання та тренування. Одного разу Нене 093 сказала:

– Ти вже доросла, Ноель. Настав час, коли тобі треба виходити назовні. Там ти побачишся з іншими людьми.

– Так, Нене, я знаю… Трохи лячно, але ж цікаво – що на мене чекає?

 Нене відчула, що її вихованка нервує та намагалась заспокоїти:

– Це зараз тобі страшно, але в тебе буде цілий світ, щоб ти змогла пізнати його не по книжках та відеозаписах. В тебе неодмінно з’являться друзі.

Ноель прямувала коридором до зовнішніх дверей. У наплічнику за спиною лежали необхідні речі. Їх було небагато: окрім їжі, води та змінного одягу, улюблений з дитинства іграшковий песець. У кишені лежав приймач-перекладач.

Світло довгого коридору знов, як і 17 років тому, запалювалось поступово – в міру наближення дівчини до виходу. Ноель зібралась із силами – натиснула кнопку таймера. Велика брама з шипінням почала рухатись вгору. Здавалось, що вона робила це неохоче.

– Все буде добре, – сказала Нене, зупиняючись біля порогу.

– Так, – відповіла Ноель і зробила крок назовні.

Ноель була впевнена, що за цими дверима вона побачить місто. Але все було інакшим, зовсім не таким, як вона уявляла. Залишки будівель ледве проглядалися, адже кожна руїна вкрилася товстим шаром льоду. Вулиці потопали під ковдрами снігу. Небо було низьким і темно-сірим. Неможливо було визначити, чи є вгорі сонце. Але все ж таки це був день. Ноель майже одразу схотіла повернутися у свій притулок, хоча й знала, що це неможливо. Вона притислась спиною до холодної брами, щоб до кінця усвідомити реальність. Їй було холодно, і треба було діяти. Дівчина озиралася навколо – один з домів, як їй здалося, мав двері.

– По-перше, треба знайти прихисток і зігрітися, – сказала вона собі.

Якомога швидше Ноель просувалась до дверей, і вони дійсно були відкриті. Навколо сходинок валялись скалки криги, наче хтось прорубав тут хід. Ноель увімкнула ліхтар і зайшла всередину. Раптовий порив вітру зачинив за  спиною двері з таким гуркотом, що вона здригнулась від несподіванки. Великі бурульки зірвалися зі стелі й заблокували двері – зворотної дороги вже не було. Дівчина зітхнула й прийнялась розглядати приміщення, в якому опинилась.

Кімната була майже ціла, хоча й зі старими меблями. Ноель зрозуміла, що нещодавно тут хтось був.

– Тут хтось мешкає? Хтось є тут? – доволі голосно спитала дівчина.

Пристрій, що залишався в її  кишені, повторив це на різних мовах.

Відповіддю була тиша. Дівчина продовжила оглядатися. На столі була миска із залишками їжі, а головне – на кріслі лежав наплічник майже такий самий, який мала й вона.

Дівчина зрадила, зрозумівши, що тут був або є хтось з того самого притулку, як і вона. Але вона все ще не розуміла, чому світ зовсім не такий, яким повинен був бути. Питань було багато, а відповіді – жодної!

– Як же звідси вибиратися? Куди прямувати? – міркувала Ноель вголос.

Дівчина зняла наплічник та почала шукати, чим вона могла б розкопати вихід. Нічого не знайшла і спробувала вибити двері ногою – недарма ж вона тренувалася у спортивної залі притулку!

Нічого не виходило, і вона зупинилась. У цю мить почула якісь звуки зовні. Ноель насторожилась, відшукала свій наплічник і дістала захисний пристрій, щось на кшталт електрошокера. Мурахі жаху пробігали по тілу дівчини, бо вона не могла знати – хто за дверима. Раптом звуки припинилися, двері заскрипіли, і це розрізало тишу. Це налякало Ноель ще більше. Вона відступила так далеко, як змогла. Крізь відкриті двері знов увірвався вітер, стало видно вулицю і силует людини. Ноель трохи заспокоїлась, але все ще була напружена. Той, хто увійшов до приміщення, теж побачив гостю і завмер.

– Невже ти справжня людина? – нарешті наважився спитати він.

Його голос мав металеві нотки. Саме такі Ноель чула в голосі своєї виховательки Нене.

– А ти робот? – відповіла дівчина питанням на питання.

– Так, модель 4000 року,  на ім’я Оуль.

– Добре, буду звати тебе Оу. Мое ім’я Ноель.

– Звідки ти взялася тут, Ноель?

– З притулку 013. Я не розумію, що тут відбувається – мені обіцяли, що коли я вийду у 3071 році, назовні буде цілий світ людей… Але тут нікого і нічого, окрім криги та руїн!

Оуль аж засвітився від здивування:

– Та ти ж спізнілася рівно на тисячу років! Зараз 4071 рік. Я не впевнений, що ти знайдеш тут хоча б одну людину! Зараз черговий льодовиковий період!

Ноель була у розпачі, довго мовчала, а потім спитала:

– А тоді чий то наплічник ось тут на кріслі? І я бачу залишки такої ж самої їжі, яка є у мене!

– Я не знаю – це тут було, коли раптом мій блок живлення підключився до джерела енергії. А це сталося лише три дні тому.

Надія на краще поверталася до Ноель: отже, людина тут є, принаймні, одна. І вона цю людину неодмінно знайде!