Оповідання

Розділ I

Відгомін далекого майбутнього

Надворі 2361 рік. Людство змогло вирішити проблему з довкіллям, установивши в атмосфері очищувальні зонди, що проганяють через себе повітря. На кожному будинку тепер є розсадник із зеленню, а автомобілі на ДВС заборонили. Тепер по дорогах їздить лише екологічно чистий транспорт.

В одному з кварталів міста Києва жив Максим. Хлопцю було п’ять років, коли батько полетів до Омеги, так званої другої землі. Зараз юнаку п’ятнадцять. Його мрія – наслідувати батька, стати астронавтом, полетіти до Омеги й побачити тата.

Сьогодні двадцять дев’яте травня. Максим збирався до школи, аж тут зайшла мама й нагадала:

– Не забудь віднести презентацію вчителю астрономії!

– Пам’ятаю, – відповів той.

Максим зібрався й уже хотів чкурнути, та згадав про сніданок. Хлопець не дуже любив ходити до школи, і взагалі туди не ходив би, якби не мав двох найкращих друзів Арсенія та Марка. Арсеній – високий та чепурний хлопець. Він був «божевільним» патріотом і мріяв стати пілотом «Геркулеса» – найбільшого в історії космічного шатла, довжина якого майже два кілометри!

Марк – скромний, мовчазний хлопець із сім’ї науковців, захоплюється молекулярною біологією. Він дуже хотів знайти позаземне життя, бактерії або амінокислоти. Тож усі троє прагнули потрапити в космос. Просто збіг?

Максим майже дійшов до школи, коли зустрів Марка, який виходив із транспортника. Їхня школа знаходилася на висоті більше кілометра, як і інші заклади, жилі будинки. Київ також називають містом Земля-Повітря.

На порозі закладу вони зустріли Арсенія, який саме чекав їх.

– Привіт! – сказав Арсен.

– Здоров! – відповіли друзі.

– Ходімо, бо запізнюємося.

Хлопці відсиділи перші три уроки. Настав час обіду. Усі зібралися за одним столом, щоб обговорити план під кодовою назвою СОППБА.

– Що ж, усе взяли? – запитав Макс.

– Звісно, – сказали хлопці.

Арсеній поклав на стіл креслення АА-12 МК-3 «Аврора», Максим розгорнув карту зоряних польотів, а Марк поставив на стіл квітку, що мала насичувати їх киснем. Через декілька секунд приміщення наповнилося чистим повітрям.

– Що ж, слухайте уважно. Це сузір’я Великого Пса, а там Сіріус, навколо якого обертається Омега, – сказав Максим, показуючи на край карти.

– А як ми збираємося туди летіти? – поцікавився Марк.

– У мене є одна знайома, що працює в ДКАУ, – повідомив Арсеній.

– Це та сама агенція, що відправила мого батька на Омегу? – запитав Максим.

– Так, саме вона. Так от, ми надішлемо її працівникам наші креслення. Вони збудують ракету з певними модифікаціями, а тоді ми її викрадемо й полетимо до Омеги, знайдемо твого батька.

Друзі поклали руки по центру й радісно закричали:

– Ми – команда!

Розділ  ІІ

Перший крок у невідоме

Першого червня друзів повели на екскурсію в головний штаб ДКАУ, де хлопці побачилися з Мією, тією самою знайомою Арсенія. Їм розказали про основи ракетобудування. Тим часом він поклав креслення в кабінет Мії під виглядом офіційного документа.

А зараз хлопці їхали, точніше, летіли додому. Діти повернулися в Київ о 16:31, через годину їх мали відправити до табору в Закарпаття. Вони взяли все необхідне й сіли на потяг.

У їхніх планах було вийти в Житомирі, а не в Закарпатті. Хлопці збиралися викрасти свою ж ракету. Поки що вони орендували кімнату в готелі на день. Макс лежав на своєму ліжку, Арсеній лазив у комп’ютері, а Марк пив лате на балконі.

– Слухайте, – промовив Арсеній, – приблизно о 7:15 по трасі буде їхати безпілотний транспортник, що везтиме нашу «Аврору». – Нам потрібно терміново його перехопити. Неподалік від шосе є закинута злітна смуга, звідки ми й злетимо.

– Тоді виходимо завтра о 6:30. Добре? – промовив Марк.

– Так. Домовилися, – погодилися хлопці.

Друзі прийшли на електростанцію, біля якої мав зупинитися транспортник. Максим зайшов до магазину й узяв кожному по французькому хот-догу. Раптом Марк краєм ока поглянув на трасу й сказав:

– Схоже, їде.

– І справді, їде! – підтвердив Максим.

– По місцях! – наказав Арсеній.

– Усі цієї ж миті підбігли до дороги. Авто зупинилося.

– Застрибуйте! – сказав Максим.

Усі залізли на платформу.

– Я з Арсенієм полізу в корабель. Марку, ти слідкуй, щоб нас не помітили, за сигналом заходиш, і ми летимо звідси.

– Вау-у-у! – скрикнув Макс, коли глянув на «Аврору» зсередини.

– Це наше судно, – гордо промовив Арсен і додав: – Я до штурвала.

– Добре, що робити? – запитав Максим.

– Потягни за той важіль! – попросив Арсен.

Максим проковзав по білісінькій поверхні «Аврори». Навкруги все таке мінімалістичне, білосніжне. Де-не-де були помітні відтінки помаранчевого й блакитного. Повсюди екрани, лампочки, сервер. Біля нього був важіль, на який Макс накинувся:

– Бортовий комп’ютер «Аврори» увімкнено, будь ласка, перезавантажте систему!

– Секунду, – сказав Арсен. Він натиснув щось на сенсорному екрані.

– Старомодно, – мовив Максим, який розумівся на гаджетах. – Зараз повсюди використовуються голограмні екрани, ті, що керуються за допомогою жестів.

– Систему перезавантажено. Висота вісімдесят метрів, – промовив Арсен.

Двигуни зашипіли, опори сховались. Апарат помалу почав набирати висоту.

– Застрибуй! – сказав по рації Макс Марку.

Хлопець зайшов і закрив люк.

– Тримайтесь, зараз буде поштовх! – повідомив Арсен.

Корабель здійнявся в небо й ніби стрибнув у напрямку аеродрому.

Розділ ІІІ

Космічний порив

Через три хвилини друзі вже були на злітній смузі. Апарат працював на електриці, тож хлопцям не доводилося хвилюватися через паливо для «Аврори». Усі готувалися до польоту: Марк був у душі, Арсеній копирсався біля апарату, Максим перевіряв запаси їжі та води. Аж раптом прокинувся БКА:

– Стартуємо через три хвилини тридцять одну секунду. Починаю прораховувати положення, цілі.

– Чудово, усі готові? – запитав Максим.

– Так! – прокричали в один голос хлопці.

– Двигуни готові до запуску! – відрекомендувався Арсеній.

– Добре, по місцях, – сказав Максим.

Друзі сіли в крісло, пристебнулися й приготувалися.

– Запуск через 10… 9… 8… 7… 6… 5… 4… 3… 2… 1.

– Уперед і вгору! – промовив Марк.

Двигуни зашипіли, плазма вирвалася з сопла, «Аврора» різко здійнялася вгору. Кіберстрибок через 3… 2… 1. Час прискорився в тисячі й тисячі разів. Через хвилину друзі вже підлітали до Сіріуса.

Розділ IV

Дороги, що з’єднують світи

Більшу частину дня юні астронавти проводили за книгами й тренуваннями. У кожного була своя каюта. У Макса – це невелика кімната з телескопом, ліжком, шафою, столом. У всіх інших точно такі самі каюти, тільки без телескопа. Арсен майже весь час за кермом, відволікався лише на сон, їжу та спорт.

Друзі летіли вже три дні, аж тут на горизонті з’явилася синя цятка.

– Дивіться, це ж вона! – сказав здивовано Максим.

– І справді! Це ж фактично земля! Вхід у зону впливу B1614, – промовив Марк.

– Стережіться, вона нас притягує! – вигукнув Арсен.

Друзі сиділи в кріслах і майже не розуміли, що діється. Раптом стало дуже жарко: спалахнула передня частина корабля, вимкнулася вся електроніка й «Аврора» впала на поверхню. Тільки завдяки міцному покриттю апарат майже не постраждав.

Друзі вийшли з кабіни «Аврори» й озирнулися. Навколо стояли будівлі, сади, але не було нікого, жодної живої душі. Лише покинуті автомобілі, інструмент. Максим прислухався й почув, як десь удалині виє сирена.

– Схоже, тут щось сталося, – замислився Арсен, – не можу зрозуміти, що саме.

– А ви часом не відчуваєте якоїсь вібрації? – запитав Максим.

Земля затряслась і почала розходитися по швамх Аж раптом із неба до них простяглася драбина, голос зверху велів підійматися на корабель. Друзі схопилися за мотузку, їх швидко підняли на борт. Хлопцям провели невелику екскурсію кораблем. Після заселення мандрівники прийняли душ і почали ходили коридорами в пошуках каюти з іменем Олексій Базилевський. Раптом у  Максима сяйнула думка попросити капітана показати, де знаходиться його батько. Через декілька хвилин друзі вже були біля дверей кабіни корабля. Вони увійшли. Першим заговорив Максим:

– Добрий день, пане, ми з друзями на Вашому кораблі для того, щоб знайти мого батька…

– Ти хто? – раптом запитав капітан.

– Максим Базилевський, – відповів злякано хлопець.

– Привіт, синку, – крісло повернулось і перед очима Максима постав його батько.

– Тату, рідненький! Це ти? Як довго я тебе шукав! – промовив схвильовано хлопець.

Батько й син поринули в міцні обійми. За стільки років розлуки вони нарешті разом…

Через місяць усі вже були в Києві. У тата Максима відразу взяли інтерв’ю, він тепер став дуже відомий. Мама мало не ридала, коли побачила свого чоловіка. Того ж дня батько влаштував хлопцям екскурсію «Геркулесом».

Через тиждень Максим пообіцяв, що розкриє таємницю, чому ж вибухнула Омега. Але це вже зовсім інша історія…