Уривок з роману

Розділ 15

Через десять хвилин прийшов Крістіан.

— Ось і чай.

— Ого, це смаколики?

— Так, я знаю що ти любиш таке.

— Дякую, я дуже вдячна тобі!

 Я взяла кружку і випила трішки.

— Тут імбир з лимоном?

— Так, тобі піде на користь, люба.

 Після чаю Крістіан побажав мені на добраніч і поцілувавши мене, пішов.

 Ранок. Встала я дуже рано і пішла на балкон.

— Доброго ранку, Болоньє.

Так як ми не доїхали до Венеції,Клариса живе в Болоньї тому і нас забрала заночувати.

—Ти вже прокинулася?

Клариса стала поруч.

— Так, доброго ранку.

— Що ж, в мене є дещо для тебе.

— Що?

— Так як ваш диліжанс залишився Бог зна де з конями..

— Ви жартуєте, ви підвезете?

— Коли ви приїдете до Венеції, можете там залишитись скільки вам завгодно, а потім він відвезе вас додому.

— Дуже дякую, скільки я вам винна?

— Дитя,це просто так, не хвилюйся.

— Боже мій, дякую вам дуже!

Я обійняла її.

— Доброго ранку люба.

— І тобі.

— Коли ви від’їжджаєте?

—Зараз, хвилин через десять.

— Але ви не поїли нічого.

— Купимо щось по дорозі.

— Ні,так не піде, ви хоч щось…

— Я піду Олівера пробуджу.

— Добре.

 Я встала.

— Люба,ти куди?

— Олівера пробуджу, а що?

— Він сам встане, не хвилюйся.

— Доброго ранку.

— Ось бачиш.

— І тобі Олівере.

Після цього ми поснідали і зібралися в дорогу.

—Що ж,доброї дороги. – Сказала Клариса.

—Дякую ще раз.

Я обійняла її і сіла в диліжанс з хлопцями.

Пройшло три години.

— Хмм чого ж так довго.

— Ти думав ми одразу, ось так за секунду приїдемо?

У відповідь тишина.

— Я не виспався, може подрімаю. – Сказав Олівер, притуливши голову до віконця.

Я подивилася на нього.

Біля мене сидів Крістіан і через лічені секунди сказав голосно ніби не помічаючи Олівера:

— Скільки залишилося, друже?

Це його звичайний голос завжди але ж все одно,чи йому не надто байдуже?

— Крістіане тихіше.

— Чому це?

— Ти не бачиш чи що, людина спить.

— Аа.

 Не дивлячись на це, все одно через гуркіт колес і стукіт копит, йому ніхто не відповів.

 Чотири години потому.

Я теж заснула, вже було шість годин вечора, і мене розбудив спів пташки на дереві, біля якого ми зупинились. Я подивилася на Олівера, який дуже глибоко і мило спав.

Я посміхнулася. Крістіана не було,я озирнулася але нікого не побачила.

— Чому ми зупинились.

Не пройшло і п’ять секунд, як Олівер простягнув свою руку і провів пальцем по моїй щоці.

— Олівере…

— Єбігейл…

— Що з тобою..

— Нічого, знаєш що я зрозумів за останні два роки?

— Що?

— Що ти найкраща з усіх

Я видохнула.

— Дякую.

Крістіан повернувся.

— Що ви тут робите?

— Розмовляємо, а ти де був?

— Познайомився з тим, хто нас відвезе до Венеції, його ім’я – Алехандро.

— Аа ,а то я почала хвилюватись, сідай.

— Через п’ять хвилин від’їзджаємо, знову.

— Добре.

Він сів так, щоб Олівер не бачив мене. Алехандро повернувся.

— Їдемо, я взяв яблука і фрукти з водою, хтось щось хоче?

— Можна мені яблука, будь ласка.

— Тримай, вони миті.

— Дякую.

 Пройшло три години, сонце сіло за обрій, ми були вже дуже близько до Венеції.

—Виходимо через десять хвилин.

 Тим часом Афдотья і Маттео.

— Ай, Маттео, ну як ти міг, га?

— Вибач, я навіть не помітив як це сталося.

— От як можна було намочити листок саме там, де пишеться номер вулиці?

— Мабуть коли я мив руки я її взяв щоб подивитись адресу, бо ти просила.

— Ну добре, пішли, будемо всі вулиці дивитись.

— ”Calle del “

      ..Знаєш цю вулицю?

— Давай запитаємо у когось.

Афдотья повернулася і підійшла до жінки.

— Mi dispiace, non conosci la strada “Calle del …”.

 Жінка подивилася на неї.

— Calle del…?

— Маттео, яка там перша буква, видно щось?

— Gam…

— Gam, добре.

 Жінка пішла.

— Gam…

— Ну що?

— Не знаю..

— Афдотьє, глянь  ще!!

— Гамб…

— Ммм.

— Креветки?

— Які креветки?

Тим часом у нас.

—Швидше, швидше, може вони  заблукали

 —Ебі, яка адреса!?

— Calle del Gambaro!!

— Креветки, хі-хі.

— Не хіхікай, бо зараз запізнимось!

 Пів години ми пливли на гондолі, потім прибігли на цю вулицю і постукали містеру, який надіслав мені листа. Він відчинив двері.

— Хто ви такі?

— Вибачте, пане, сюди не приходила жінка на ім’я Афдотья з її чоловіком?

— Ні,пані, а ви хто?

— Ви мені надіслали листа, пам’ятаєте?

— Маттео, Calle del Gambaro!

— Біжимо!

 Афдотья побігла, а за нею Маттео.

— Ну що ж, не чекайте за дверима, проходьте.

Містер впустив нас, ми зайшли. Мені дуже було цікаво, як виглядають будинки всередині.

Одразу ж я відчула хорошу енергетику, і сам дім дуже гарний і пристойний, можна сказати классичний, меблі гарні, деякі з мармуру, найбільша кількість меблів чистого білого кольору. Дім був дуже затишним.

— Сідайте, обговоримо все що треба. Степано, принеси 5 чашок чаю.

— Добре.

 Всі сіли за стіл.

— То ж, розкажіть що вас призвело сюди.

— Я – Ебігейл Шеррол, надіслала вам листа, що хочу працювати художницею, ви мені відповіли щоб я приїхала сюди.

— Що ж, Ебігейл Шеррол, мене звуть Федерік Россе.

— Приємно познайомитись, але в листі було інше ім’я.

— Так, інше, в мене були важливі справи, тому листа писала інша людина.

— А, вибачте.

— Степано, принеси но листа мені.

 В мить йому поклали мій лист.

— Це ваше?

— Так.

— Мгм, можна запитати вас ?

— Так.

— Ви знаете, що жінкам не можна працювати..

— Так знаю, але будь ласка, я хочу жити цим, це моя мрія..

— Ви знаете, що на думку жінок байдуже кожному з..

— Будь ласка. – Сказала я пошепки.

— Я подумаю над цим питанням, і ще в листі написано, що ви приїдете завтра або післязавтра.

— Так, і тут вийшла дуже довга історія.

 Я подивилася швидко на Крістіана і швидко відвела очі на Федеріка.

— Розкажіть, дуже цікаво.

Нам принесли чай і поставили кожному.

Я подивилася на чашку,вона була гарна, візерунок пташок і квітів був дуже гарний.

— Шеррол?

— Так, історія така, що моя подруга подумала що я поїхала вже сьогодні, а повинна була поїхати як ви і сказали, завтра або післязавтра, розумієте, ця особа дуже особлива, і коли я дізналася про це, я не хотіла щоб вони вас турбували і приїхала сюди, щоб наздогнати її, але як бачу, вона ще не прийшла.

— Зрозумів.

— Вибачте ще раз, я не хотіла щоб такого сталося.

— Нічого, розкажіть про неї ще щось.

— Вона дуже добра і світла людина, дуже гарна і багато чого знає, дуже стримана і до речі заміжня.

В цей момент Афдотья постукала в двері.

— Відчиніть!

 Федерік встав і пішов відчиняти двері.

— Доброго вечора, я приїхала до подруги Ебігейл Шеррол, пустіть будь ласка, ох боже,я запізнилася.

Афдотья виглядала дуже набіганою і втомленою. Федерік подивився на мене.

— Кажете,стримана?

Я почервоніла. Федерік посміхнувся і перевів очі на Афдотью.

— Як раз вчасно, заходьте.

Вона зайшла і за нею Маттео. Федерік потиснув йому руку і всі сіли за стіл.

— Ебі, все добре?

— Так, але, Крістіан попутав дні, і сказав вам не той день коли мені потрібно було їхати сюди, ми поїхали за вами і багато чого відбулося, але це вже пройшло, ти як?

— Тобто переплутав дні?

— Вибачте пані. – Відповів Крістіан.

— Поговоримо в готелі, я сюди їхала, плакала, переживала, а ти дні переплутав?

— Не хвилюйся Афдотьє, головне що ми всі в зборі. Федерік заговорив:

— Вже пізно,тим паче ми все обговорили, я хочу щоб ви залишилися тут на дві неділі, якщо я побачу ваш талант на високому рівні, я дозволю вам те, про що ви мрієте.

— Серйозно?!

— Так.

— Дякую вам дуже, божечки, я цього чекала з дитинства!!

— Степано покаже вам ваші кімнати, і ті, які вам може пригодяться.

— Добре.

— Степано, ти все чув, тому за роботу!

Прийшов його помічник і попросив піти за ним.

— Вибачте, пане Степано, можна питання?

— Так, пані, слухаю.

— Коли я прийшла дім виглядав маленьким, але двух поверховим.

— Зараз все поясню, те що ви бачили це лише частинка всього дому, тим паче це якби місце роботи, а завтра мабуть переїдемо вже в будинок Федеріка,там він буде протягом двух тижнів спілкуватися з вами, дивитися ваші навички, слідкувати як ви це робите, і якщо в кінці цих двух тижнів ви пройдете контроль, ви залишитеся, підпишете папір про договір і зможете якимось чином працювати, ваші роботи будуть купляти, деякі найкращі відвезуть у найвідоміші музеї, звісно їх будуть оцінювати багаті сім’ї або ще хтось, і таким чином ваше життя буде налагоджуватися, але якщо не пройдете, самі знаете кінець.

— Ого, я навіть не думала що це буде настільки складно.

— В мистецтві нічого легкого немає, все в ваших руках, пані, тим паче у вас буде три дні на підготовку, вам дадуть все що вам потрібно, всі приладдя і навіть через підготовку ви будете показувати свої навички, тому готуйтесь до завтрашнього від’їзду.

— Дякую.

— І ще хотів вам сказати одну дуже золоту річ.

 Він подивився на хлопців і сказав їм відійти. Далі пошепки почав мені говорити:

— Ніхто крім Пана і мене цього не знає, тому те що я вам розкажу, тримайте за зубами, так от, ви будете змагатися з іншими людьми, кількість невідом ,і кожного дня буде йти звідти одна людина, яка показала себе найгірше, тому вам розслабитися не раджу, ось ваша кімната.

— Добре, дякую.

Я пішла в свою кімнату і зачинила двері.

— Божечки, дай мені сил.

— Панове, ваші кімнати тут, ваша, пане Крістіане, ліворуч, ваша, пане Олівере, праворуч і пане Алехандро, ваша прямо по коридору.

— Вибачте, але…

— Я знаю містере Крістіане, але місця там немає, тим паче місіс Ебігейл поїде завтра далеко далеко i вона повинна їхати сама, такі правила.

— Куди їде?

— Додому містера Федеріка, якщо ви хочете щоб вона пройшла контроль і змогла якось працювати щоб її мрія збулася, ви повинні покинути завтра нас і поїхати додому.

— А коли вона повернеться?

— Не меньше ніж два місяці, а то і три, бо це навички, це навчання і показ себе, але може статися що вона залишиться тут назавжди якщо так захоче, і вам потрібно буде купити дім поруч щоб її бачити, на все добре, а ви пані Афдотьє, проходьте далі, ваша кімната прямо по коридору і ліворуч, на місце пана Маттео є.

Степано пішов. Олівер засмутився і дістав щось непомітно з кишені, дивлячись на цю річ.

— Що ти там дивишся?- Запитав Крістіан.

Афдотья пішла з Маттео у кімнату, зачинивши двері.

— Нічого. – Відповів Олівер і поклав річ назад у кишеню.

— Не наближайся до неї. – Сказав Крістіан і пішов до себе.

Олівер подивився на двері моєї кімнати і підійшов поклавши одну руку на двері. Через мить він притулив голову і закрив очі. Я повернулася обличчям до двері і поклала свою руку так само як і він. Я знала що Олівер за дверима, і мені потрібно просто відкрити двері щоб побачити його. Олівер чекав цього але…

Ранок. Восьма година ранку. Я прокинулась але ще не відкривала очі.

— Щось в мене погане відчуття.

 Потім я відкрила очі і швидко побігла вдягатися, після чого швидко побігла вниз.

— Хоч би не запізнитися.

— Доброго ранку, пані.

— І вам, містере Федеріку, я запізнилася?

— На годину.

— Вибачте..

— Нічого, все одно диліжанс ще не приїхав, ще хотів сказати що їдете тільки ви, ваші знайомі вже поїхали додому, просили передати вам удачі, а від містера Олівера є лист, тримайте.

Я взяла у нього лист.

— Добре, я прочитаю в дорозі.

Я тримала цей лист в руках і не розуміла чому саме Олівер написав його.

Через пів години приїхав диліжанс, містер Федерік і я вийшли з дому. Я подивилася навкруги, було дуже гарно, що мені навіть їхати не хотілося, але зараз моє життя стоїть під знаком питання, бо тільки я можу його змінити. Я підійшла до диліжансу, містер Федерік подав мені руку щоб я сіла. За мною сів він і ми рушили. З’явиться питання, куди я їду, але відповісти я зможу тільки тоді, коли приїду.

Їхали ми три неділі, зупиняючись щоб купити поїсти і пити. Спочатку приїхали у Швейцарію і зупинились там на два дні, і я розкажу що відбувалося за ці два дні.