Оповідання

Розділ І

Загадковий та цікавий Львів

Львів – це неповторне місто архітектурних споруд, наділене великою силою та красою минулого. Історичний простір надихає дізнаватися про цікаве життя Львова. Місто побудоване на схилах, а його найвища точка – курган Високий замок. Розглядати красу цього краю можна вічно. Та чи чули ви про пожежу в 1527 році? Це нещастя знищило майже все місто. Обличчя архітектури Львова було повністю вбито, тому його перебудовували новими силами. Та все ж на деяких площах збереглися лише мури нечисленних міських кам’яниць. У палаці Корнякта залишилася єдина пам’ятка світської архітектури ХVІ століття – готична зала. Сьогодні – відреставрований музей.

Колись давно, відновлюючи пам’ятку, реставратори помітили, що все, що вони будують, знову знищується. Здавалося, робота виконана неякісно. Але так продовжувалося роками. Люди відчували, що пам’ятка містична. Коли пожежа почалася вдруге, то згоріло все, крім справжньої старовинної готичної зали. Уже тоді люди остерігалися цього містичного місця. Мешканці намагалися не купувати будівлі неподалік від пам’ятки – усім було страшно.

Із роками все забулося й на цій вулиці почали проживати люди. Однією з таких сімей були Яковенки.

Розділ ІІ

Яковенки

Молода пара одружилися у Львові, а згодом у них народилася прекрасна дівчинка – Анна. Її життя завжди було наповнене затишком: повноцінна сім’я, навчання, якщо сама цього хоче, достаток. Батьки дуже оберігали доньку, прислуховувалися до її бажань, думок. Незважаючи на це, Анна виросла сильною, хороброю, нерозбалуваною.

Дівчинка ставала все вродливішою. Її карі очі, наповнені добром, завжди помічали, шовковисте темне волосся, про яке мріяла кожна, мала особливість – декілька світлих пасм. Але це ніколи її не псувало, а додавало незвичайності. Усіх зачаровувала мова Анни. Вона мала акцент справжньої україночки. Навчалася добре, завжди захоплювалася історією рідного міста. Коли чула негативну думку про свою вулицю, дуже злилася. Адже прекрасний музей зовсім не схожий на містику. Іноді Анна й сама замислювалася про це. Її мов манила ця пам’ятка, здавалася такою близькою, домом. Проходивши повз неї, бачила захоплених туристів і чомусь відчувала за це гордість.

Однієї ночі вона прокинулася від дуже спеки. Мабуть, будинок горить. Анна підскочила й почала перевіряти всі кімнати, але нічого дивного не помітила. Будинок уже не здавався жарким, але розгубленість і страх чомусь не покидали дівчину. Вона пішла до кімнати батьків, які спали без задніх ніг. Усе начебто було добре, але у вікні Анна побачила в сусідньому будинку пожежу.

– Мамо, тату, прокидайтесь. Здається, сусіди горять.

На той момент Анні було лише вісім. І вона справді врятувала життя старенькій бабусі, яка, здається, забула про камін.

Дівчина росла, їй усе більше хотілося дізнаватися про пам’ятку палацу. Часто, проходивши повз, вона знову бажала зайти. Але часу не було, а взагалі знала, що неодноразово бувала там.

Розділ ІІІ

Галерея мистецтва у Львові

Із подружками Анна вирішила поїхати до одного з найбільших музеїв України – Львівської галереї. Спочатку все було дуже цікаво. Дівчата роздивлялися картини, які, здавалося, неможливо створити. Дуже зацікавили колекції мистецтв із Європи. Львівські скульптури, меблі та ікони милували око. Заслуговує на увагу збірка творів італійського мистецтва ХІV-ХVІІІ століть. Захоплено можна було роздивлятися німецький живопис, який представлений кращими екземплярами портретного малярства ХVІІІ століття. Полотна відомих польських майстрів презентовано максимально професійно. Зачаровували роботи країн Далекого Сходу.

Ось екскурсовод почав розповідати про палац Корнякта. Тут Анна ніби знову народилася, усі слова, які чула від оповідача, наче вже знала. Хотілося перебити екскурсовода та розказати самій.

– Палац було збудовано для молодої пари, яка…

– Але ж споруду ставили для багатого купця Костянтина, який приїхав у Львів торгувати вином, – перебила екскурсовода Анна, хоча сама не знала, звідки чула цю інформацію.

– Вибачте, помилився…

Він продовжив, а Анна й далі помічала помилки. І весь час потроху виправляла чоловіка.

– Якщо Ви так добре знаєте історію цього палацу, можете розповісти самі, – трохи розлючено промовив екскурсовод.

Дівчинка відчувала, що знає багато цікавого, але про деякі події, здається, не читала, тоді ж, звідки вона знає?

Анна захоплююче розповідала історію споруди, мовби сама там проживала. Її подружки в захваті слухали й дивувалися, як багато знає дівчина.

– От таким чином палац Корнякта в 1674 році почав зватися Королівською Кам’яницею, – закінчила цікаву розповідь Анна.

Екскурсовод, здавалося, здивований. Інформації, яку так довго вивчав, було замало.

Після музею подружки допитувалися в дівчини, коли та встигла дізнатися все про пам’ятку, адже настільки цікаво мало де розписано.

– Ой, якщо чесно, я й сама не знаю. Таке відчуття, ніби це все й створювала, – промовила Анна.

Подружки засміялися. Здається, подумали, що вона жартує або вигадала події. Ніхто не сприйняв серйозно слова дівчини, навіть сама Анна.

Розділ ІV

Вечірка, на якій з’ясується майбутнє

Дівчатка влаштували піжамну вечірку. Катя запропонувала розповідати цікаві історії з життя. Розпочала Оля:

– Ви чули про новенького з одинадцятого класу? Він такий гарний, думаю, нам треба з ним познайомитись!

– Ой ні, як на мене, Артем кращий. Олю, подумай краще про нього, – радила Оксана.

Анні не були цікаві розмови про хлопців. Їй хотілося поговорити про плани на майбутнє, хобі, можливо, навіть про навчання. Це зовсім не занудство, просто дівчинка рано виросла. Змінила цілі та захотіла розвиватися.

– Як на мене, то в новенького є дівчина, – перебила Анна подруг.

– Та й що! Упевнена, я краща за неї.

– А давайте це й перевіримо! Я вмію ворожити на картах, якщо їх взяла, то зараз і подивимось,– радісно сказала Оксана.

– Вау, так чому ми сидимо?

Так і трапилося, карти були в рюкзаку. Анні навіть це було не цікаво. Вона не вірила в карти, звикла жити реальністю. Та щоб ще більше не засмучувати подружок – погодилася. Прийшла черга гадати Анні.

– Ну що, розкладаємо карти?

– Добре, давай.

– Ого… Анно, на тебе чекає високий, кучерявий, можливо, темноокий хлопець. Навіть ім’я буде схоже. Бачиш, валет? Він говорить, що цей парубок змінить твоє близьке майбутнє!

– О!– тішилися подружки.

– Ах, добре,– продовжувала не вірити Анна.

– А ще туз! Анно, на тебе чекає серйозна таємниця, а точніше те, що ти давно приховуєш сама від себе.

– Чому ж сама від себе?

– Не знаю, у мене ніколи не було схожих карт, як трапилися тобі. Знаєш, ти мов у подвійному житті.

Анна швидко змінила тему.

– Ой, дівчатка, уже друга година ночі! Пішли спати…

Розділ V

Згадки про минуле

Анна декілька днів думала, звідки вона знає детальну історію про палац Корнякта. Ніколи так багато не читала. Може, батьки розповідали? Анна вирішила, що всі відповіді знайдуться в тихому місці – бібліотеці.

Зайшовши до будинку книг, дівчина помітила молодого бібліотекаря, який, до речі, одразу звернув на неї увагу.

Ось Анна почала шукати щось про палац, але інформація була настільки стандартною, що й читати далі не хотілося. Пройшла година, а дівчина так нічого й не знайшла.

– Вибачте, вам потрібна допомога?– запитав бібліотекар.

– Так. Що у вас є цікавого про палац Корнякта, або про Королівську Кам’яницю? Мені не потрібна стандартна інформація.

Бібліотекар пішов до сусідньої зали, а Анна, не розуміючи, що це означає, попрямувала за ним. Той довго щось шукав, перевіряв газети, а дівчина задумалась.

– Кучерявий, ще й високий, а очі? О, треба подивитися на колір. А якщо карти не небилиці?

Хлопець підійшов із старою газетою й почав розповідати про сім’ю Корнякта. Анна помітила, що ловить часто на собі погляд бібліотекаря. Їй захотілося подивитися наочі. Коли це помітив хлопець, то запитав:

– Усе гаразд?

– Так. А як тебе звати?

– Іван, можна просто Ваня. А ти?

– Я Анна,– шоковано, але стримано, сказала дівчина.

На газеті, на якій ледве було видно букви та картинки, можна було розгледіти юну дівчину.

– Вибач, здається, що ця леді дуже схожа на тебе? – тихо запитав хлопчина.

– Здається, – трохи налякано відповіла.

Усе й справді нагадувало Анну, навіть усмішка. Волосся хіба що коротке, але риси обличчя, ямочки на щічках, погляд …

– Я, мабуть, пам’ятаю, що це.

– Це неможливо, адже було більше ста років тому.

– Але ж це та сама готична зала.

Іван намагався прочитати статтю, але погано було видно.

– Будинок після смерті…

– Залишився дітям, які його продали! – продовжувала розповідати Анна.

– І справді… Але звідки ти знаєш? Тут майже нічого не видно, я навіть тобі не показував.

Анна розповідала дрібні, але важливі частинки, які пам’ятала сама не знала звідки. Іван намагався знайти цьому відповідь, а потім прочитав:

– Жінка з чоловіком загинули під час пожежі в загадкових обставинах…

– Поглянь– фото чорно-біле, але на ньому добре помітно, що переднє пасмо біле. Відрізняється від темного волосся. Точнісінько, як у мене!

Повністю здивовані подіями, вони розмовляли до ночі. Та час уже було йти додому. Іван та Анна домовилися ще зустрітися.

Розділ VІ

Минуле життя

Пройшли тижні. Анна прокинулася серед ночі, їй наснився страшний сон. Карнавал. Жінки одягнені в пишні сукні, а чоловіки– в елегантні костюми. У кожного з гостей була маска. Спочатку всі весело танцювали, а потім спалах… І вже налякані люди, ледве живі, намагаються визволитися від пожежі.

Поглянувши на годинник, зрозуміла, що третя година ночі. На ранок Анна пішла до Оксани.

– Оксано, поворожи мені на картах, я відчуваю, що це моє не перше життя.

– Ти про що, Аню? Усе добре?

– Прошу тебе, можна якось побачити моє минуле?

Оксана шукала іншу колоду карт. Одразу, коли почала гадати, випала карта вогню.

– Ой, Анно, не знаю навіть, що це означає, – продовжувала розкладати Оксана.

Карти підказували, що зараз дівчина на правильному шляху. А про минуле життя були тільки підказки: вогонь, замок, маски, що нагадували карнавал. Анна зрозуміла, що їй достатньо.

Дівчина пішла до бібліотеки та поговорила з Іваном. Той запропонував піти до музею, можливо, там буде підказка. Усередині споруди Анну ніби охопив жар. Усе ще більше нагадувало про минуле.

На стіні висіла картина. Анна мов поринула в минуле: як народилася, проживала…

– Іване, я пам’ятаю все, відчуваю, що це мій будинок.

Анні було страшно, адже згадувати минуле життя не хотілося…

Розділ VІІ

Життя без згадок

Промайнули роки. Анна звикла до того, що пам’ятає минуле. Вона навчалася в університеті, була у відносинах із Іваном. От одного ранку дівчина дуже поспішала до хлопця на роботу, та раптом їй здалося, що біля бібліотеки стоїть вона ж сама, але начебто зовсім інша. Задивившись на секунду, Анна не помітила, як її збила машина.

Пам’ять повернулася вже в лікарні, через декілька днів. Поруч стояли друзі, батьки та Іван.

– Як ти? Пам’ятаєш нас?

– Так…

Нарешті її можна було забирати додому. Проходивши повз палац Корнякта, Анна сказала:

– Яке гарне місце, таке близьке, але я зовсім його не пам’ятаю…

Після аварії дівчина забула про минуле життя, яке, здавалося, забути не може. Хтозна, можливо, через століття Анна ще раз повернеться до Львова, щоб згадати палац, рідне місце…