Пролог

Це відбулося минулої осені у невеликому містечку N. Люди раптом стали дивно себе поводити після відвідин зоопарку. Чи то на них так вплинув вигляд нового мешканця – крокодила-альбіноса Ніка, чи відвідини стерео-зали і перегляд фільму про життя динозаврів, чи то сонечко під час бабиного літа перегрівало їм голови, але факт залишається фактом – все більше людей ставали відвідувати зоопарк щотижня, а деякі навіть щодня.

Що ж було причиною цього та чим завершилася ця дивовижна історія, Ви про все обов’язково дізнаєтеся, якщо дочитаєте до кінця цієї оповіді.

***

«Коли я влаштовувався на роботу в цей зоопарк «Великий Вольєр», я навіть не підозрював, наскільки це буде цікаво. Особливо мені подобаються усмішки дітей, їхні радісні обличчя та унікальні тварини, які збирають довкола себе велику публіку. Це мені на руку».

***

Під час суботнього сніданку мама сказала:

– Давиде, сходи, будь ласка, з братиком до зоопарку, я йому пообіцяла, а тут шеф мене терміново на роботу викликає. Ось тобі гроші, – вона поклала поруч з тарілкою кілька купюр.

– Ну мам, – скривися хлопець п’ятнадцяти років, – я хотів сьогодні просто побути вдома.

– Сходи, будь ласка, а завтра відпочинеш, ось тобі ще гроші.

– Ну добре, але завтра мене не чіпайте.

– Домовились, дякую за допомогу.

Тут до кухні забіг п’ятирічний Єгор, застрибав довкола мами і брата, який уже виходив з кухні.

– Єгоре, збирайся, скоро виходимо.

Через годину вони вже купували квиток на екскурсію.

– Доброго ранку, любі гості, вітаю вас у зоопарку «Великий Вольєр»,  – промовив з віконечка будки касир, якось дивно всміхаючись.

Єгор, легко проштовхнувшись через натовп, першим застрибнув у вагончик екскурсійного потяга, а Давид чемно пропустив двох дівчат і зайняв місце поруч із братом.

– Вітаю вас, любі гості, – сказав у гучномовець водій, – сьогодні ви побачите у нашому зоопарку «Великий Вольєр» унікального крокодила-альбіноса Ніка, їх у світі всього двісті штук, вельми рідкісну ведмедицю Клару і птаха, який проживає тільки в Африці. І трохи правил безпеки. Із потяга виходити тільки тоді, коли він зупинився, тварин не годувати і не торкатися до них руками. Ну що, готові до нашої екзотичної подорожі?

– Тааак! – закричали діти.

Потяг рушив. Давид побачив, що Єгор і його шестирічна сусідка подружилися, і вирішив познайомитися з її супутницею.

– Привіт. Бачу, що діти подружилися, не проти познайомитись? Я – Давид.

– Привіт. Не проти. Мене звати Дарина, а це – моя сестра Єва.

– О, ти також з сестрою. Ну як тобі?

– Не дуже, на вихідних полюбляю займатися своїми справами або гуляти з друзями, а не по зоопарках вештатися. Скільки тобі років?

– П’ятнадцять. А тобі?

– А я не дуже молодша за тебе. Мені чотирнадцять.

– О, медвідь, – закричав радісно Єгор.

– Ведмідь, – в захваті тупнула ногою Єва.

Потяг зупинився, і вони вийшли подивитися на перший великий вольєр.

– Це гобійський бурий ведмідь, або мазалай, – промовив у гучномовець водій і почав розповідати про ведмедицю Клару.

Єгор і Єва не відходили один від одного і слухали розповідь, роздивляючись вольєр та його мешканку. Задня частина вольєру була дуже схожа на ліс, деякі дерева мали обдерту кору, бо ведмедиця часто терлася об їхні стовбури. А попереду відкритого простору росло багато кущів та виднілася вкрита травою галявина. Поки діти обговорювали побачене, вони навіть не помітили, як ведмедиця Клара вийшла з гущавини і стала пити воду зі штучного озерця. М’яка шорстка кольору кави вкривала масивний тулуб ведмедиці, а мокрий ніс із хлюпанням втягував воду.

– Що ж, усі побачили ведмедицю? Тоді рушаймо далі.

Далі екскурсія тривала біля години. Потяг ще зупинявся біля вольєру південних журавлів-вінценосців, мавпятника і вольєру дикообразів. Проїжджаючи, вони бачили височенних жирафів та граційних левів, плаваючих лебедів. сліпучо-рожевих фламінго та інших мешканців зоопарку.

– І остання зупинка, – оголосив водій, спинивши потяг. – Ваш довгоочікуваний крокодил-альбінос…

– Нііік! – заволали діти і повибігали з вагончиків.

За склом вони побачили округлий ставок, порослий очеретом і водоростями, за яким виднілися невеликі штучні пагорби з наваленого каміння. Коли Нік побачив гостей, він повільно вийшов із води та виліз на гладкий «берег» перед склом.

– Єво, дивись, які у нього великі зуби та білі очі! – роззявив рота Єгор.

– Так, і який у нього великий хвіст! – відгукнулась Єва.

А з натовпу почувся голос:

– Мамо, який він білий, майже як папір!

Поки всі відвідувачі роздивлялися крокодила, Давид і Дарина продовжили знайомство.

– А про Ніка якнайкраще розкаже вам його доглядач Михайло, – оголосив у гучномовець водій.

Із серпентарію навпроти вийшов середнього чоловік у зелено-синій формі працівника зоопарку «Великий вольєр», на його чолі на фоні світлого волосся чітко вирізнялися чорні окуляри.

– Добрий день, пані та панове! Зараз ви дізнаєтеся про нашого найочікуванішого та найулюбленішого серед відвідувачів мешканця зоопарку. Це крокодил-альбінос на ім’я Нік, який зовсім нещодавно прибув до нас із далекої Австралії.  Він ще зовсім маленький, йому тільки два роки, але подивіться на його розміри!

– Так, його розміри зашкалюють, а йому тільки два роки! – сказала Єва Єгору.

– Тільки подивіться, який він гарний і добре розгляньте його тіло, а особливо очі, – Михайло опустив окуляри на перенісся. – Але, на жаль, у нього рідкісна хвороба, яку може вилікувати спеціальне харчування і препарати.

Всі як один повернулися, а Дарина з Давидом не встигли роздивитися Ніка, бо хлопець якраз у цей момент сів зав’язати шнурки на кросівках, а його нова подруга перечепилась через нього, і, падаючи, краємо ока помітила якийсь дивний пристрій у руках працівника, але не звернула на це увагу.

– Як мені його жаль, – сказала одна жінка. – Як я можу йому допомогти?

– Он на стіні ящик, хто скільки може, стільки і дайте, будь ласка, для Ніка.

Майже всі підійшли і кинули, хто скільки міг.

– Дякую всім велике. До нових зустрічей, – дивно посміхнувся Михайло.

– Все, було достатньо часу роздивитися нашого Ніка, час вирушати далі, – сказав водій.

Наприкінці екскурсії вагончики зупинилися біля кіоску з морозивом, водій з ними попрощався і вирушив за новою групою екскурсантів.

– Не проти ще якось погуляти, але без дітей? – спитав Давид Дарину, купуючи морозиво Єгору, який, як і всі відвідувачі, був у захваті від екскурсії та Ніка.

– Можна. Давай обміняємося телефонами, – сказала Дарина, простягаючи морозиво Єві.

– Ну все, до зустрічі, – посміхнувся Давид.

– Бувайте, – відповіла Дарина, посміхаючись у відповідь.

***

Наступної суботи Єгор довго вмовляв маму, щоб вони пішли до зоопарку ще раз, пояснюючи це тим, що там дуже незвичайні тварини, а особливо Нік. Мама погодилась, але не зрозуміла захвату сина.

Повернувшись після екскурсії, мама та Єгор із захватом розповідали за обідом про дивовижний зоопарк «Великий Вольєр», і особливо виділяли Ніка.

– Крокодил такий дивовижний! – без перестанку повторювала мама.

– Нічого особливого, – сказав Давид.

– Як нічого?! Чи бачив ти його?

– Не встиг, – почервонівши, посміхнуся Давид. – Але не дуже й хочу!

– Підемо ще до Ніка? – запитав Єгор з надією.

– Можна, сину, візьмемо й тата.

Давид мовчки доїв обід та вислизнув з кухні, щоб подзвонити до Дарини. Під час розмови до кімнати забіг Єгор і прокричав:

– Ти підеш з нами до зоопарку?

– Єгоре, вийде, я розмовляю, – у відповідь почув Єгор.

– Ну Давиде… – розчаровано проскиглив хлопчик і вийшов з кімнати.

– До речі, – поділився Давид. – Єгор уже двічі був у зоопарку і ще хоче туди піти, та ще й маму заманив.

– Моя Єва також щодня приходить зі школи і розповідає, як вони цілим класом обговорюють зоопарк, а найбільше Ніка, – зітхнула Дарина. – Набридло вже – щодня одне і те ж.

– Невже зоопарк настільки неймовірно цікавий, що всі хочуть туди повернутися? Мені було цікавіше розмовляти з тобою.

–  Як добре, що ми на одній хвилі, – сказала Дарина. Давид побачив на екрані веселу дівчину і почув її приємний сміх.

***

Наступної неділі, коли Єгор з батьками під’їхав до вольєру Ніка, тато не розділяв бажання сина і дружини дивитися на «якогось там блідого крокодила», однак Єгор смикнув батька за рукав куртки, і той знехотя підвів очі.

А вдома приєднався до мами з Єгором та емоційно розповідав про набридлий Давиду зоопарк.

– Дарино, ти не помітила нічого незвичайного, – спитав Давид під час прогулянки з Дариною, розповівши про сьогоднішні відвідини зоопарку членами його родини.

– Так, я також це помітила. Чомусь дуже багато людей хочуть повертатися до зоопарку, навіть якщо були там разів із п’ять! Тільки нам з тобою нецікаво, наскільки я знаю. У нашій школі навіть запропонували організувати щотижневі походи зоопарку. Я туди так не хочу іти, але доведеться, мої батьки вже заплатили.

– Не думаєш, що все це не просто так?

– Здогадуєшся, чому?

– Не знаю, але чомусь усім в тому зоопарку, як медом намазано! Не розумію, чому так. Навіть підлітки хочуть ходити у той зоопарк, а не в парк атракціонів, який, на мене, набагато цікавіший.

– Погоджуюсь.

Вони мовчали десь дві хвилини, після чого Дарина вигукнула:

– А що, як це пов’язано з самим зоопарком?

– Гарна думка, можливо, тут якось замішаний Нік? – припустив Давид.

– О, точно, я згадала. Я бачила в руках доглядача за крокодилом якийсь дивний пристрій. Можливо, ти завтра підеш зі мною і ми зможемо перевірити наші припущення?

– Давай зустрінемось біля зоопарку о дванадцятій. Прийдеться пропустити школу, але що не зробиш заради досліджень.

***

– Привіт! Готова до досліджень? – спитав Давид, помітивши Дарину біля входу до зоопарку.

– З якого ти класу? – спитала вчителька, простягнувши квиток його подрузі і нарешті помітивши Давида.

Хлопець розгубився, але Дарина його виручила:

– Він мій друг. Чи може він поїхати з нами на екскурсію?

– Так, але в мене немає для нього квитка, – мовила вчителька, змахнувши пустими руками.

– Я вже собі купив, – Давид показав куплений п’ятнадцять хвилин тому квиток.

– Ну добре, поїхали з нами.

Друзі сіли до вагончика з іншими дівчатами та хлопцями з Дарининого класу.

– О, вирішила взяти з собою свого хлопця, – сказала одна з дівчат, коли рушив екскурсійний потяг.

– А ти що, заздриш? – посміхнулась Дарина.

Коли потяг зупинився біля ведмедиці і всі її однокласники підійшли до скла, щоб краще роздивитися Клару, Давид і Дарина відійшли убік, щоб обговорити план дій.

– Який наш план? – спитав Давид.

– Я придумала. Коли всі будуть дивитися на Ніка, ми станемо за доглядачем і спробуємо роздивитися пристрій в його руках.

– Що ви тут робите? – несподівано опинилася поруч та сама однокласниця Дарини.

– Відчепися від нас, Катю, ми просто розмовляємо, – відповіли в один голос Давид і Дарина.

– Можна з вами? – попрохала дівчина. – Бо мене дратує цей зоопарк! Наші вчителі гадаються, що нам п’ять років і тут все має подобатись.

– Вибач, але ні, – сказала Дарина.

– Добре, не буду вам заважати, – дівчина показово закотила очі та повернулась у вагончик.

– Все, роздивилися Клару? Тоді рушаємо далі, – оголосив водій, і всі швидко зайняли свої місця, – до нашої останньої зупинки.

– Ну нарешті, – позіхнула Катря.

Решта екскурсії проминула дуже швидко і нарешті вони під’їхали до Ніка. Друзі пропустили всіх вперед і непомітно стали роздивлятися довкола.

– А про Ніка вам розкаже доглядач Михайло, – сказав знайому для підлітків фразу водій.

Давид і Дарина побачили навпроти себе знайомого працівника зоопарку у тому самому зелено-синьому фірмовому одязі та великих чорних окулярах на голові, які нагадували маску для плавання.

– Дивись, які в нього великі та чорні окуляри, – зауважив Давид, – минулого разу ми на них навіть не звернули уваги.

– Точно! Вони якість дивні. – підтримала його Дарина. – Але давай зараз зосередимося на пристрої.

– Добрий день, пані та панове! Зараз ви дізнаєтеся про нашого найочікуванішого та найулюбленішого…

– Бла-бла-бла, – почули друзі біля себе знайомий голос.

– Катю, – озирнувшись, сказав Давид. – Ти можеш піти подивитися і розказати нам, який із себе Нік.

– Ну добре, тільки заради тебе, Давиде, – підстібнула його Катя та повернулась до класу.

– Тільки подивіться, який Нік гарний, – сказав знайому фразу доглядач.

І в цей момент Дарина смикнула за рукав Давида, давши цим йому знак. Поки всі роздивлялися крокодила-альбіноса, друзі побачили, як Михайло однією рукою опускає на обличчя окуляри, а іншою дістає із кишені пристрій і натискає на білу овальну кнопку.

– Дивись, пристрій, про який ти сказала, схожий на пульт, який щось запускає.

– Я згадала – він знову опустив у цей момент окуляри, – прошепотіла Дарина, і в цей момент просигналив водій:

– Було достатньо часу для нашого красунчика Ніка, – час вирушати далі.

До друзів підбігла Катя і захоплено вигукнула:

– Ви встигли роздивитися Ніка? Він такий гарний! І такий, бідаха, хворий… Я віддала для нього всі кишенькові, хай тільки буде здоровим.

 Давид і Дарина перезирнулися.

– Мені так подобається у зоопарку. Я хочу ще сюди прийти, – Катя знехотя вирушили до вагончика, а друзі за нею. Остання зупинка – кіоск з морозивом. Поки однокласники захоплено розповідали вчительці про Ніка і зоопарк і просили її знову сюди прийти, друзі домовилися негайно зустрітися та обговорити план дій.

– Тоді до завтра, – попрощалася Дарина.

– На вході до зоопарку, – попрощався Давид.

***

– Привіт! – наступного дня сказала Дарина.

– Радий тебе бачити, – відповів Давид.

– Сьогодні в нас важлива місія. Готовий?

– Ще б пак! – підморгнув Давид, дістаючи пульт із кишені.

– Гарна ідея! – вигукнула Дарина. – Якщо ти думав підмінити пульти, то цей дуже схожий на той, що у Михайла.

Друзі купили квиток і сіли до знайомого вагончика.

– Коли прийде Михайло, нам треба зачекати, поки він натисне на кнопку, і непомітно підмінити пульт, коли глядачі поїдуть далі.

Коли відвідувачі нарешті роздивилися Ніка, потяг рушив без друзів. Давид і Дарина почали прокрадатися до виходу з великої будівлі серпентарію, як їх побачив Михайло.

– А чого ви не в потязі? – здивувався доглядач.

– Ееее, – протягнув Давид.

– Нам настільки сподобався Нік, що ми не встигли на потяг, – швидко викрутилася Дарина.

– То давайте я вам більш детально розповім про Ніка і ще раз покажу його, – запропонував Михайло, дивно посміхаючись.

– Дякую, але ні. Нам потрібно вчасно добігти до наступної зупинки, – вибачився Давид.

Коли підлітки швидко вийшли із будинку з великим написом «Серпентарій», Дарина потягнула Давида за кущ калини, щоб Михайло їх не побачив. Друзі почекали хвилину, і коли Михайло вийшов із серпентарію, вони побачили, як він рушив до невеликої господарчої будівлі навпроти, та прокралися за ним, обігнувши приміщення. Через декілька хвилин Михайло вийшов і попрямував із мітлою до серпентарію.

У цей час друзі швидко забігли до будівлі.

– Я сховаю камеру із мікрофоном, – розпорядилася Дарина, а ти знайдеш і заміниш пульт.

Поки друзі були зайняті, вони не помітили, як хтось підійшов до дверей.

– Хтось іде, ховаймось! – Давид штовхнув Дарину під стіл і сам заліз, запнувши за собою край скатертини. – Ні!!! – прошепотів Давид. – Я залишив на столі обидва пульти.

– Вже немає часу вилазити, – шикнула на нього подруга. – Буде, як буде.

Вони помітили смужку світла від прочинених дверей і почули голос Михайла:

– От бовдур! Взяв мітлу, а совок забув. Де ж совок, де ж совок?

Друзі притиснулись від страху ближче один до одного. І радісно вилізли з-під столу, почувши шурхіт замкнених дверей.

– Хапай його пульт та біжимо! – мовила Дарина.

Завершивши таємну операцію, друзі привідкрили двері і роззирнулись:

– Все чисто, біжимо до морозива!

Поки друзі смакували шоколадними ріжками, радіючи, що половина їхнього плану виконана, вони домовились зустрітись завтра у Дарини для подальшого розслідування.

Наступного дня друзі одразу почали продумувати план подальших дій. Вночі Давид зумів переробити пульт на зворотню дію, і друзі одразу вирушили до зоопарку. Дарина пішла підміняти пульт, а Давид у цей час слідкував за Михайлом. На щастя, їх план був реалізований доволі добре.

Цілий тиждень вони чекали наступної суботи, щоб піти до зоопарку та перевірити реакцію людей на зворотну дію пульту. Для цього вони взяли з собою на екскурсію Єгора та Єву, на яких минулого разу дуже добре спрацював пульт. Коли вони доїхали до вольєру з Ніком, підлітки підштовхнули дітей наперед, щоб перевірити їхню реакцію.

– Ти помітила, що людей у потязі та зоопарку трохи менше? – прошепотів Давид, а Дарина кивнула.

– А про Ніка вам розкаже його доглядач, – оголосив водій і друзі побачили похмурого Михайла.

– …Тільки подивіться на Ніка, на нашого красунчика, – сказав без звичного ентузіазму він і непомітно натиснув кнопку на пульті.

Друзі вперше не почули захопливих вигуків глядачів.

– Цікавий крокодил, а особливо його колір, – сказала якась жінка.

– О, знову крокодил, вже бачив його, – промовив без особливих емоцій Єгор.

– Так, якщо не враховувати колір, то це звичайний крокодил, – погодилась Єва.

Давид і Дарина радісно перезирнулися та «дали п’ять» один одному, Давид натиснув на пульті керування камерою кнопку «Record».

Протягом тижня друзі декілька разів зустрічалися вдома у Давида і переглядали записи з камери, а в п’ятницю вони нарешті знайшли момент, коли Михайло розібрав пульт і, схоже, пробував його відремонтувати. На щастя для підлітків, за час роботи над пультом доглядач Ніка проговорював всі свої дії і думки вголос.

– Чомусь в зоопарк почало приходити менше людей. Невже, мій пульт перестав працювати? Моя операція «Витягни побільше грошей з людей для бідолашного крокодила» під ризиком?.. – почули друзі у камеру і радісно переглянулися.

– Мені здається, ми вже можемо йти з цим до поліції, – сказала Дарина.

Давид швидко перекинув відеозапис на флешку, і вони побігли до поліції, де розповіли черговому поліцейському про свої підтверджені фактами здогадки. В поліції їх вислухали, подякувавши за допомогу у розкритті шахрайської махінації.

–  Можна нам подивитися на арешт Михайла? – попрохав Влад.

– Почекайте тут, – піднявся поліцейський. – Я спитаю в свого керівництва.

Через кілька хвилин він повернувся.

– Так, можна. Приходьте завтра до зоопарку о десятій годині ранку, – потиснув руки друзям і попрощався.

Наступного дня, як і домовились, о десятій годині. друзі, сідаючи в екскурсійний потяг, побачили поліцейських у формі. Ті кивнули, наказавши поглядом мовчати, і сіли в поліцейську автівку.

Коли вони під’їхали до вольєра Ніка, то почули дуже знайому фразу:

– Добрий день, пані та панове! Зараз ви дізнаєтеся про нашого найулюбленішого мешканця зоопарку. Це крокодил-альбінос на ім’я Нік, – натхненно промовляв Михайло, пробуючи зацікавити людей. – Тільки подивіться, який він гарний і добре розгляньте його тіло, а особливо очі…

Доглядач вольєру насунув на лоба темні окуляри та дістав із кишені комбінезону пульт.

– Руки за голову, ви заарештовані, – сказав старший за віком поліцейський, поки його напарник витягував пульт з рук Михайла.

– Що сталося? – заозирався доглядач. – Щ… що я таке зробив? – із страхом мовив він, косуючи поглядом на скарбничку для пожертвувань.

– Ти підозрюєшся у шахрайстві, – промовив поліцейський. – У відділку поговоримо про це.

– Оце кіно, – переможно посміхнувся Давид.

– Ага, – підтвердила Дарина.

Друзі хотіли безпечно поглянути на Ніка, та їх відтіснили поліцейські, які опечатували вольєр як місце злочину. Тим часом Ніка відвезли до ветеринара, де його оглянули і витягнули з нього чіп. Друзям, які хоч раз хотіли побачити Ніка, дозволили зайти до ветеринарної клініки.

– Ось який ти, Нік! – посміхнулася Дарина.

– Так, гарний і білий, – підтвердив Давид. – Шкода, що ми більше не побачимося, я чув, що тебе повернуть до рідної Австралії.

Друзі трохи побули з Ніком та поїхали додому 

Наступного дня жителі містечка N у новинах побачили відеорепортаж про Михайла та Ніка, а підлітки домовились піти погуляти. Дарина взяла з собою газету, у якій вони на першій шпальті знайшли два рядки про свою вирішальну участь у розслідуванні справи. Задоволені своєю роботою, друзі пішли відсвяткувати це та поїсти морозива.