Якщо розбити дзеркало, воно ніколи не заговорить. Ніколи не відображатиме правду, або брехню. Воно в принципі нічого не робитиме, воно стане лише марною купою сміття, яку можна лише згорнути в мішечок і викинути. Але головне ‒ воно ніколи не заговорить. Це і є привід, настільки спокусливий, щоб розбити. Та ніхто й не буде проти, чи не так?

 У маєтку ніколи не було абсолютної тиші. Так здавалося лише власникові, адже будь-яка інша людина почула би тут пісню вітру, що ковзає кімнатами і змушує здригатися від холоду. Зрідка, звісно, можна було почути скрип старих дверей, які вже давно не були замкнені. І лише для одного власника все було барвисто, так, як він запам’ятав у своєму ранньому дитинстві. Яскраво, пишно і красиво. Немов у дитячій мрії, тільки те було наяву. 

 П’єр був один у цьому жаху, і нікому б і на думку не спало допомогти йому. Може, тому що його вже давно не було для людей, а може, тому що всі сліпі, і просто вірять у те, що тут уже давно нічого немає. Але сам чоловік схилявся до другого варіанту, адже той ще раз так зручно підтверджував його точку зору, точку, що була з ним так давно. Адже всі дійсно здебільшого немов би сліпі, що ніколи не будуть здатні побачити картину в повному масштабі. Ніби вони можуть побачити всю історію через маленьку дірку в стіні, і більше їм не дано. Більше буде заховано за стіною. Для самого хлопця це була картина, сповнена лицемірства і знущань з боку близьких і дорогих йому людей, а для інших ‒ трагічна історія хворої людини. То чи є сенс слухати інших, коли вони сліпі? Чи є сенс слухати їх, коли вони нічого не знають, а вже висловлюють свою поверхневу й однобоку думку? Ні, в цьому зовсім не було сенсу. Але чи послухали б вони його? Ні… адже всі звикли довіряти очам. Власним очам, може навіть перев’язаним, може, вирваним. То що робити в такій ситуації? Мовчки скласти руки й просто ігнорувати їх? Закрити вуха і не слухати це? Усі варіанти мають право на життя, але, як і в людей, їхнє життя теж повільно закінчується. Так було і з ними. 

 Хлопець ступив у кімнату, зачиняючи за собою двері. Гучний скрип пронісся просторою кімнатою, змушуючи очні ямки трохи розширитися. Він не любив гучні звуки, за винятком деяких. Досить… похмуре містечко. Шпалери немов нагнітали своїм кривавим, темним кольором, і цими білими візерунками, що спліталися в картину квітів. А підлога була такою старою і скрипучою, що тут не гріх спіткнутися і впасти. Але на диво, ніхто там ніколи не падав. Обережно переступаючи всі дірки і загнуті догори дошки, П’єр спробував увімкнути світло, наївно вважаючи, що лампа ось-ось запалиться і обдарує своїм світлом усе це темне місце. Ні, звісно ні. Світло сюди давно не надходило, і єдиним світилом залишалося небесне світило. Конкретно зараз це був місяць, що проводив доріжку просто до вікон. Але вони не цікавили молодого чоловіка, аж ніяк. У цій кімнаті було щось набагато цікавіше… як-от дзеркало, одне з них. Хтось би навіть вважав його красивим, гідним того, щоб його витирали від пилу, мили від бруду, та й узагалі дбайливо до нього ставилося. Але насправді тонкі опуклі візерунки на рамі вкрилися пилом, а ніжки, які й тримали дзеркало, от-от упадуть. Яке ж милосердя виявляв хлопець, допомагаючи їм. За рахунком це було вже… третє? Він не пам’ятав.

 Підходячи до дзеркала, П’єр відзначав легкість бити в руках. За зовнішніми ознаками, вона скидалася на доволі важку річ, але на ділі в його руках вона ставала немов пір’їнка. Як добре. І невдовзі він уже стояв просто перед ним і розглядав своє відображення під шум, який поки що складно було назвати хоч чимось. У віддзеркаленні був білий, наче перший сніг, хлопець, не більше двадцяти одного року. Був він так само доволі високим, але не настільки, щоб не “влізти” в дзеркало. Пухнасте волосся майже приховувало за собою щоки, але виразним залишалося тільки одне – сірі очі, вії яких були широко розкриті, а зіниці різкими рухами відстежували зовнішність. Від пересічної людини відрізняв П’єра лише одяг, що був вкрай дивно обраний для того, щоб носити вдома: сорочка блідо-білого кольору з пишними рюшами на рукавах, чорний жилет, що був дивно перекручений на талії, але й водночас підкреслював її. Більше нічого видно не було, хіба крім чорних штанів. Маленький чорний бантик був щільно зав’язаний на шиї, але цю ж шию майже повністю приховувало біле волосся, приблизно до плечей. Молодий чоловік… явно доглядав за собою, і любив себе – це точно. Він довго себе розглядав, і з кожною секундою цей… шепіт чи що, ставав дедалі голоснішим, виразнішим і суворішим. І тільки П’єр чув їх, тільки йому все це здавалося дивним і ненормальним. Де у світі писано, щоб дзеркала говорили? Висловлювали свою думку, будучи настільки некультурними і бридкими? Правильно, ніхто й ніколи не написав би такої дурниці. А дурним у цьому домі місця немає. 

 Поправивши краватку-метелик, щоб той рівно стримів на сорочці, чоловік підхопив биту і з усією силою вдарив. В одну мить дзеркало стало нікчемою, що розсипалося на безліч маленьких шматочків. Ці ж шматочки, ніби живі тварини, билися до останнього. Інакше як можна описати те, що кілька осколків усе ж таки потрапили в шкіру. Зойкнувши, хлопець спробував витягти парочку, але це було болючіше, ніж він очікував. На блідих щоках навернулися сльози, тож швидко ідея була відкинута. В очах його виднілася образа на маленьких негідників, образа ніби у маленької дитини, якій не дали цукерку. Шмигнувши носом, він спробував себе заспокоїти, що гра все ж таки була варта свічок. Але чи було це так? Адже голос все одно плив… тихий, але не менш моторошний. Звичайно, він став тихішим, але він не зник. Що й було проблемою, що й звело б будь-кого у відчай.

Скільки б дзеркал він не розбив, жоден  уламок не пощадив би його, і кожен би спробував нашкодити, змусивши П’єра зазнати бодай краплинку того болю, що відчули вони самі. А голос так само продовжував б говорити, не зупиняючись ні на секунду. В цьому і була сила містичного свічада. І хто знає, скільки дзеркал буде ще розбито, і скільки разів власник маєтку прокляне всіх, крім себе. Але йому, схоже, було все одно. Це був єдиний вихід, з його точки зору, звісно. Але чи важлива тут точка зору інших?