Позитивландія – країна радості, щастя і позитиву. Єдине місце на землі, де кожен мешканець радісний. У цій маленькій, але дуже гостинній країні, мешкають позитивці – маленькі за зростом чоловічки. Кожен із них володіє однією із магічних сил. Наприклад, вміє зробити салют з цукерок, приготувати літаючий торт або створити яблука, які піднімають настрій. Стоп! Зачекайте! Незвичні яблука – це зовсім не магія, а повсякденні вміння мешканців Позитивландії. У центрі країни розміщена невеличка за висотою фабрика, в якій виробляють ці яблука. «Місце виготовлення позитиву», – так називають позитивці відому на всю Позитивландію фабрику. Але що ж могло трапитися в цій щасливій країні? Давайте почнемо з початку.

Кожен ранок у Позитивландії починався з теплого і лагідного сонечка. В кожному домі кожна родина віталася посмішкою і теплими, лагідними  словами «Добрий ранок». Тільки в одному домі не мешкала  жодна родина, не було чутно сміху дітей маленьких, плачу немовлят, одним словом, не було сімейного життя.

Там і жив самотній дід Буркун. Він все життя провів тут і не виїжджав за  кордони Позитивландії. Він мав  дуже довгу сиву бороду, яка досягала стоп. Так, він, як справжній позитивець, зазвичай був веселим, але часом ходив і бурчав,  бурчав і ходив.

Ніхто не знав, з якої причини він це робив. Хтось думав, що зі старості, хтось, що такий характер мав.  Тепер ви розумієте, чому його саме Буркуном  і прозвали, а справжнє його ім’я – Кирило. Сім’ї не мав він, ані дружини, та й не дивно, хто такого б витримав Буркуна.

На сусідній вуличці в ошатному будиночку було чутно сміх дитячий, маленькі сварки, розмови за столом. Там мешкав Марко і його родина. Марко був хлопчиком з дуже доброю душею і дуже спритним. Татусь його Василь уже два роки працював на фабриці, тому в їхньому домі завжди вистачало яблук, які піднімали настрій. Мама його – Стефанійка – була дуже гарною жінкою, її завжди кликали Міс Красою Позитивландії. Також проживали з ними дідусь і бабуся Веснянкові.

Сьогодні був дуже сонячний день, і Василь вирішив піти на прогулянку з Марком.

– Кохана, ми з Марком підемо на прогулянку, – пролунав на весь дім голос тата.

– Чудово, тільки недовго, скоро час обідати, – сказала Стефанія.

– Авжеж, не хотів би я запізнитися на твій пречудовий обід, – промовив весело тато. – Ходімо, – сказав він, дивлячись на Марка.

Коли вони вийшли зі свого затишного будинку, вони побачили працьовитих позитивців на своїх городах і щасливих дітей, які тікали від велетенської бджоли.

Тато з Марком йшли мовчки, але потім тато озвався до сина:

– Синку, чув я на днях, що якась сім’я переїхала до іншої країни…

Не давши доказати тату, Марк сказав:

– От дурні! – переконливо сказав він. – Це найкраще місце на землі, тут кожен вітається з одне одним, всі щасливо живуть, не знаючи зла.

Тато після цих слів посміхнувся, пишаючись сином.

Гуляли вони недовго. На обід був суп зі смачної курки і з шматочками яблук. Коли настав вечір, Марк у крізь вікно вітальні почув буркотливий голос та одразу зрозумів, що це був дід Буркун.

– Як набридло бачити ці радісні обличчя і сміхи веселих дітей, – пробурчав дуже тихо, щоб ніхто його не почув,  дід Буркун, і в тоні його голосу Марк вловив ненависть. – 65 років прожив – і довкруж жодних сварок, жодних сумних поглядів. Все, набридло мені таке життя!

Марк здивувався такій поведінці сусіда, але швидко переключив увагу на книжку, яку читав: на вечерю він з’їв зацукроване яблучко з фабрики, тож почувався пречудово!

А тим часом старий Буркун, який зроду-віку не з’їв жодного яблучка, зловісно всміхнувся і попрямував стежкою до дуже могутної чаклунки Клари. Постукавши до її будинку, він побачив у дверях маленьку сімдесятирічну жіночку.

– Вітаю, Кирило, що тебе до мене принесло? – спитала вона.

– Привіт, Кларо,  хтось вдома є?

– Ні, я сама – невпевнено відповіла вона.

– У тебе якась приправа або ж спеція, яка могла б різко зіпсувати настрій?

– Ем, ттак, є, –  не розуміючи що коїться, відповіла чаклунка.  – Навіщо тобі це, ти випадково не задумав щось зле?

– Оу, ні, звісно ні, мені це потрібно для експерименту, – сказав він. – Нічого серйозного, – заспокоїв її він.

– Будь ласка, – сказавши це, вона протягнула пляшку зі спецією чорного кольору.

–  Дякую, бувай.

– Бувай, – Клара закрила двері, а дід пішов додому.

– Яка ж вона наївна! “Нічого серйозного”…Гммм. Насправді я зміню все життя в цій Пизитивландії, – сказав сам до себе дід. – Я влаштуюся завтра на фабрику, отримаю посаду “глазуровця”, додам цю спецію і… все, кінець позитиву!

Всупереч власним словам він втішено всміхнувся і, задоволений, поспішив додому.

Наступного дня з самого ранку, коли всі мешканці ще спали, окрім працівників фабрики, дід Буркун направився до директора фабрики – пана Івана. Коли дід наблизився фабричного кварталу, він побачив те, про що стільки чув, але ще ніколи не бачив – мініатюрний потяг, який перевозив кожне яблучко в окремому вагоні. Ви, читачу, подумаєте, що це якась маячня, але ні, цей потяг перевозить червонобокі, жовтобокі та зеленобокі плоди із доглянутого садочка, в якому яблука вирощують садівники, до самої фабрики. Кожний вагончик був оснащений м’якою оббивкою, щоб жодне яблучко по дорозі не зіпсувалося. Дід, не гаючи часу, швидким кроком наблизився до хвіртки. Перевіривши, чи є в кишені спеція, почав стукати в хвіртку зі словами:

– Перепрошую, пане Іване!

Коли хвіртка відкрилася, він побачив невеличкого чоловічка.

– Вітаю тебе, друже, – сказав він.

– Привіт, я з питанням. Можна я буду працювати у тебе на посаді «Майстра глазурі»? Я довго мріяв про цю посаду і от на старості літ наважився.

– Звісно, Кирило! Запам’ятай, друже, у мене ніколи не буває забагато працівників, – посміхнувся пан Іван, найпозитивніший мешканець Позитивландії, і впустив Буркотуна до будівлі.

Фабрика була дуже світлою і гарною: стіни світлі-рожевого кольору, а стеля – біла. По дорозі до “глазурувальні” дід Буркун швидко зрозумів основні виробничі процеси цієї фабрики. Потім пан Іван показав йому, як виробляти глазур правильно, щоб вона рівно вкривала яблучка і містила в собі особливий “позитивний” інгредієнт, і пішов слідкувати, як всі працюють. Коли решта співробітників відділу, познайомившись із новим колегою, почала займатися своєю справою, дід Буркун обережно, щоб ніхто не помітив, витягнув з кишені пляшечку зі спецією чорного кольору, озирнувся ще раз, чи не  дивиться хто на нього, насипав із пляшечки до тарілки замість спеції, яка піднімає настрій, протилежний інгредієнт. Ще раз поглянув на інгредієнти: ось вода, цукор, спеція, яка  псує настрій, кориця, солодкий сироп і карамель дорогого сорту. 

– Ну все, з Богом! – прошепотів він собі на удачу і почав мішати. На обличчі його була посмішка. Він нарешті зробив те, що здавна хотів.

– Новенький, як успіхи? – несподівано і гучно сказав за спиною пан Іван.

У цю хвилину дід Буркун страшенно злякався, тому що пан Іван дуже несподівано ввійшов.

– Вітаю, босе, успіхи добрі, я б сказав – неперевершені! – з посмішкою мовив.

– Ой дивись, все правильно зроби, не переплутай нічого, – сказав Іван з дуже серйозним поглядом.

Дід Буркун дуже розгубився. А пан Іван, плеснувши нового працівника по плечу, вирішив не заважати йому і пішов до іншого відділу фабрики. І вже у дверях сказав:

– Як зробиш глазур, віддай її ось тому пану, – показав пальцем на трохи молодшого за нього чоловіка, – він сидить навпроти тебе, – сказав і пішов.

– Добре, я маю тільки віддати це пану, – налаштовував себе дід Буркун.

Він мовчки віддав колезі свою глазур і вже хотів повернутися на своє місце, як почув від нього:

– Агов, новенький, ти цей, будь обережний, – загадково мовив.

– Ви про що? – спитав, не розуміючи його, дід Буркун.

– Я мав на увазі, не помились з рецептурою. Я пам’ятаю, як два роки тому новенький переплутав цукор і сіль, і все, один позитивець скуштував яблучко і отруївся, – сказав він. – У нього ще місяць був розлад шлунку.

– Нан Іван його звільнив? – спитав дід.

– Не те слово, не зважаючи на те, що пан Іван завжди у доброму гуморі, права і радість споживачів у нього на першому місці, тож він того хлопця швидко викинув з фабрики,  – відповів пан. – Так ніколи не помиляйся, бо іноді помилки вже не можна пробачити, – дуже дивно сказав він, узяв глазур і відвернувся.

А дід проковтнув слину зі страхом  в очах.

– Якийсь він дивний… дуже дивний! – сказав він і пішов до свого місця. Він довго сидів, не рухаючись, міркуючи про можливі наслідки. Тим часом пан, який налякав діда, почав швидко макати яблучка в глазур, не підозрюючи, що задумав його товариш по роботі. Через декілька годин вони обидва закінчили свій робочій день. Коли настала тиха ніч, пан Іван закрив вхідні двері фабрики і повернувся до сім’ї.

Наступного дня в домі Марка був звичайний день.

– Добрий ранок, мамо, – як завжди, мовив Марк. У відповідь була тиша.  – Мамо! – почав гукати її.

– Що? – грубо відповіла йому мама. – Ти не бачиш, що я зайнята?

– Але ж, ти сидиш на дивані, – не розумів Марко, що коїться.

Мама різко встала зі словами «Ніде немає спокою, ніде» і вибігла на двір.

– Я не розумію, мама завжди була лагідною, ніжною і доброю, – зі сльозами на щоках сказав Марко.

Ближче до 12 години дня в кожному домі було чутно сварки, грубі слова і плач дітей від сварок батьків. Позитивландія перестала бути схожою на себе.  Марко не впізнавав ні бабусю, ні дідуся, ні маму, ні тата. А сам він  і надалі залишався звичайним собою – Марко був один, з якого не вилітали неприємні слова. Він побіг до себе в кімнату.

– Я маю зрозуміти що коїться зі всіма, – сказав він. – Або це якийсь грип типу “Антипозитив”, але ж не могли всі так різко ним захворіти, ні, це не може бути. або наша країна змінюється на сіру, злу країну. Ні, так не може бути, Позитивландія існувала, існує і буде існувати. – Марко дуже старанно почав шукати причини. В якусь хвилину він поглянув у вікно: на пагорбі виднівся фабричний квартал із робочими цехами та прекрасними садами. Марко почав поволі сідати на ліжко – він нарешті зрозумів, що відбувається.

 – Якщо яблука піднімали настрій позитивцям, тоді, може, саме через них таке жахіття коїться? – сказав він нервово і швидко рвонувся до кухні. Із  розпачем і страхом за свою країну на обличчі він схопив ті прокляті яблука і викинув до смітника.

А потім вибіг із хати і помчав до фабрики, маючи намір усе змінити. Він хотів, щоб його мама і тато, бабуся й дідусь, а потім його діти і внуки жили у країні, де веселі, щасливі люди ніколи не вживають образливих слів. Пробігаючи повз будинки, він чув лайливі розмови і крики людей і біг до фабрики іще швидше. Коли нарешті добіг, відкрив двері і зайшов до середини. Крім нього на фабриці більше нікого не було. Він рішуче сів за стіл, щоб зробити ті самі легендарні яблука, які піднімали настрій.

– Так, з чого ж це робиться? – міркуючи, він оглянув інгредієнти на столі і згадав татові розповіді про його роботу на фабриці. – Авжеж, мені потрібен цукор, вода, спеція, яка піднімає настрій, кориця, солодкий сироп і карамель дорогого сорту. – Він усе змішав – і глазур була готова. Залишалося тільки обмокнути ті яблука в глазур.

Марко так і зробив. З кошиком яблук у руках він промовив:

– Майбутнє цієї країни в моїх руках – і я зробив все правильно. Я не хочу бути відомим героєм-рятівником, я просто хочу жити у справжній Позитивландії, до якої звик,– сказав він.

Марко вийшов із фабрики з вірою у себе та удачу і швидким кроком направився додому, і зовсім скоро був там. Він увійшов і поставив кошик на стіл.

– Мамо, тато, я зі свіжими яблуками, скуштуйте, дуже соковиті, – промовив Марко.

Мама і тато швидко прийшли до кухні, взяли по яблуку і з сердитими обличчями пішли до кімнат. А тим часом Марко стояв з надією на краще, хоча по його обличчю цього не було помітно. Він змучився бігати до фабрики, від фабрики додому, і вирішив просто чекати на позитивні зміни. Він був впевненим, що яблука подіють на його батьків і жодної хвилини не сумнівався у цьому. Через шість хвилин він почув тупіт від кроків його мами і тата по сходах.

– Як почуваєшся, синку? – спитав батько у Марка. На його обличчі була та сама посмішка, на яку так чекав його син. Марко не зміг відповісти так швидко, адже він дуже зрадів поліпшенню настрою його батьків настільки, що втратив здатність говорити на кілька секунд.

– Все добре, – нарешті заледве вимовив Марк. – А ось з вами не все було добре. Ви ж були під справжніми чарами. Ви з’їли ці прокляті яблука і стали злими, не розуміли навіть, що з вами таке коїться.

Батьки були шоковані почутим. І мама спитала:

– І ти нас, синочку, врятував?

– Так, на моєму місці кожен би так зробив, – відповів він. – Тільки мені дуже цікаво, хто б міг зробити яблука, які псують всім настрій, – задумливо сказав Марко. – Як я міг забути про бабусю, дідуся і всіх позитивців, я теж маю їх врятувати?! – раптово зіскочив з місця.

– Але ж як ти… – мама хотіла спитати, як він врятує усіх мешканців, але Марко вже схопивши кошик з яблуками і вибіг надвір рятувати Позитивландію.

– Ми маємо пишатися нашим сином, – сказав батько, обійнявши маму за талію. 

А тим часом Марко почав роздавати яблука зі словами «Скуштуйте яблучко, вони такі соковиті». Кожен другий його брав, тому що яблука в Позитивландії і справді дуже соковиті і смачні. Коли він віддав останнє яблуко, він дуже змучений пішов додому поспати  годину-другу після важкого дня. Він дуже швидко заснув і спав міцним сном. Проміння вечірнього сонця, які  пробивалися крізь вікно, розбудили Марка. Він швидко вибіг з кімнати дізнатися про новини у батьків.

– Ну що, мамо, я зміг це? – спитав він.

– Так, синку. Ти зробив все, що зміг і не зміг. Ти великий молодець! – сказала вона. – Завдяки тобі я знову можу чути з вікна, як доброзичливо вітаються позитивці, як діти галасують, граючись у хованки, – промовила вона зі сльозами на обличчі, які стікали по її щоці.

– Мамо, тільки не плач! – благав її Марко. – Ви мене завжди переоцінюєте, – сказав він.

Тут до кімнати зайшов тато.

– Ти дуже скромний і  не цінуєш свої героїчні вчинки. У деяких ситуаціях це добре, а іноді це недоречно, запам’ятай це, синку.

А потім ввійшли бабуся і дідусь Веснянкові і міцно-преміцно обійняли Марка.

– Ми тебе дуже любимо, онуче! – сказали вони.

– Це все дуже добре, але я маю з’ясувати, хто міг накоїти таке у нашій країні, – з цими словами він пішов на вулиці. В його планах було в першу чергу піти до фабрики.

По дорозі він зустрів пані Клару.

– Вітаю, пані Кларо, як ваші справи? – спитав він.

– Кого я бачу – справжнього героя! – сказала вона з радістю.

Марко не розумів зовсім, як вона знає, що саме він усіх врятував, але здогадувався, що це справа бабусі Веснянкової.

– Мої справи пречудово. А куди наш герой направляється?

– Я іду до фабрики, хочу дізнатися, хто міг створити ці фальшиві яблука, – щиро відповів Марко.

– Друже мій, я можу тобі допомогти! Перед цією трагедією заходив до мене дід Кирило, знаний як дід Буркун, і просив у мене спецію, яка псує настрій, мовляв, йому вона потрібна для експерименту. А я, наївна, віддала йому, можливо це він. Вибач мені, будь ласка, це було дуже по дурному.

– Не хвилюйтеся, кожен робить помилки, таке наше життя, як люди кажуть «Не робить помилки той, хто нічого не робить», але дякую вам велике за цю інформацію. До побачення, пані Кларо!

– До побачення, герою наш, – сказала пані Клара.

– Ну тоді потрібно завітати до діда Кирила, – пролунало в думках у Марка.

Він швидко прибув до самотнього будиночка старого. Наблизився до дверей і почав стукати. У відповідь була повна тиша. Але потім підійшла до нього одна жінка і сказала:

– Не стукай, друже, немає цього зрадника старого тут і не буде більше ніколи. Він  виїхав сьогодні в обід із Позитивландії з валізами, – радісно всміхнулася.

– Як чудово, проблема сама і виїхала, – посміхнувся він. – Дякую вам, ви мені дуже допомогли.

Марко повернувся додому дуже радісний і щасливий. Він розумів, що зробив все, як хотів. Відтепер його знав кожен позитивець як героя Позитивландії.

Через п’ятнадцять років в Позитивландії  було і надалі затишно і гарно. Як відомо, за всі часи існування країни не було президента, бо не було потреби контролювати безпеку і справедливість. За ці п’ятнадцять років позитивці зрозуміли, що все ж таки потребують президента. Кожен громадянин проголосував за Марка Веснянкового.

Марко був впевнений у своїх силах і видавав справедливі закони. Завдяки йому не було ні зрадників, ні бандитів. Він любив Позитивландію і міг постояти за неї, чого б це йому не вартувало.