Газета 15-20-х районів.
Колонка “місцеві жителі, і що вони думають”

Мене звати Генріх Харінгтон, і це моє перше оповідання. Цього року я вийшов на пенсію, і мені сумно від того, що я не можу ходити на свою улюблену роботу, котрій присвятив усе своє життя з самого шкільного віку. Думаю, що поділитися з молодим поколінням своїм досвідом це краще, що я можу зараз зробити. Тож, нумо знайомитись.

Мене звати доктор Генріх Харінгтон, і я головний психіатр місцевої психіатричної лікарні до того, як вийшов на пенсію.

Історія починається тридцять чотири роки тому.

Був у нас один пацієнт, що став на облік в шість років з дисоціальним розладом особистості та агресивною поведінкою. Його привели батьки, які жалілися на ненормативну поведінку, повну зневагу їх слів та відсутність розкаяння після своїх вчинків. Раніше лікарі їм казали, що в них просто бунтар, холерик, активна дитина, і таке інше просто, щоб не гаяти свого часу, і не проводити обстеження, які могли спричинити собою паперову тяганину.

Через чотири роки він знову до нас завітав. Але цього разу разом з поліцією та направленням до психіатра на обстеження для розгляду стаціонарного лікування, за потребою. Елайя, як звали хлопця, міг вбити дівчинку, коли скинув її з третього поверху школи. Все обійшлося зламаною рукою, струсом мозку першого ступеня та грошовою компенсацією. Як з’ясувала поліція, та дівчина зачепила юнака в коридорі і той штовхнув її у вікно, що зовсім не вписується у норми дитячої поведінки.

Спочатку підозрювали домашнє насильство над дітьми або між подружжям. Десятирічна дитина – майже повне відображення своїх батьків. Так, вже має свій характер, але не настільки відокремлена від батьків, щоб повністю щось приховувати або, навпаки, показувати.

Ми впевнилися, що помилялися, після тестування батьків. Їхні результати були абсолютно нормальні, притаманні усім здоровим людям, які не потребують роботи з психіатром, чого не скажеш про результати малого. Дисоціальний розлад тільки вкоренився в ньому, використання сили він все ще вважає нормальним, а також, в той проміжок в чотири роки, в нього з’явилися галюцинації, які й досі його не відпускають. І, що найголовніше в цій історії, – це його теоманія. Він сказав, що він – це Бог. Елайя вважав себе творцем цього світу, і це доволі непокоїло як мене, так і моїх колег. Ми ніколи не упускаємо такі деталі, але цього разу ми звернули на них особливу увагу, бо його батьки не тільки підтвердили його слова, але й дещо додали. Вони розповіли мені таку річ, що всі люди, яких він не любить чи які зробили щось, що не сильно йому подобається, потім страждають від чогось. Це може бути звичайний збіг, але подейкують, що малий має якісь паранормальні здібності. У містику я не вірю, але їхні слова я почув і взяв до уваги.

На підставі його антисоціального розладу, високого рівня агресії, комплексу бога та спроби вбивства нам довелося покласти його у лікарню до того часу, як ми зможемо покращити його стан. Тоді я був ще молодий, а звання лікаря в мене було лише п’ять років, а хлопця довірили мені як найскладнішого пацієнта у моїй практиці. Як не дивно, чи, може, сумно, він назавжди став моїм найскладнішим і найцікавішим випадком. З того часу пройшло тридцять років, я вже вийшов на пенсію, а той хлопець ще знаходиться у своїй кімнаті. Хоча, який він вже хлопець, йому на цей момент вже сорок років, а ми все ще не можемо нічого заподіяти.

Він ще в дитинстві мав сильний вплив на людей. Він завжди знав, що треба зробити, щоб отримати те, чого він прагне. Він вправно маніпулював людьми, але, на відміну від інших соціопатів, навіть не намагався проявити якісь емоції, як зазвичай роблять такі люди, щоб мімікрувати під соціум, що ще сильніше дивувало нас.

Пам’ятаю, як до нього пустили нову медичну сестру. Агата була сповнена амбіцій і мала достатньо досвіду, тож їй дозволили до нього пройти. Це був вже вищий рівень за врятованих суїцидників, які перебували у нас на реабілітації, молодих людей з РХП та “Наполеонів”. Малому не сподобалось, що до нього прийшла незнайома йому людина, і він хотів її спровадити. Спочатку в нього це не вдавалося, все ж таки жіночка навчалась протидіяти таким, як він, це буквально одна з найголовніших навичок будь-якого лікаря, а особливо такого, який працює в нашій сфері. Але, як я вже написав, Елайя ніколи не був простим хлопцем, а до того ж, за відсутності того, що люди називають “совістю”, а також людяністю та емпатією, він ішов напролом. Він зміг довести Агату. Вона покинула його палату і більше навіть не просилася до нього.

За п’ятнадцять років, не доживши місяць до свого ювілею в сорок років, вона повісилася. Амбіційна, але занадто добра. Бажання допомогти усім перетворило її на такого ж нашого пацієнта, як і ті, за ким вона піклувалася.

Звичайно, що про такого хлопця в нашому маленькому місті не могли не прознати місцеві ЗМІ. Не знаю, з допомогою це поліції, батьків тієї дівчини, чи кого ще, але до нашої лікарні припожалував журналіст. Грошей нам тоді сильно бракувало, тож підкупити власника було дуже легко, якщо маєш чим. За наказом директора, відмовити я не міг, тож журналіста пропустили. Він представився. Гарріс Дюранті. Ніколи не забуду його ім’я, звичайно, якщо мою пам’ять не атакують специфічні хвороби.

  Спочатку він провів інтерв’ю зі мною, як з лікарем, що знає про нього більше за всіх. Не можу згадати, що точно він в мене питав, але розпитував він мене доволі довго. Після того, як Гарріс закінчив зі мною, він попросився до хлопця. Як відповідальний за свого пацієнта, я пояснив чоловіку, як правильно поводитись з ним. Одним з найголовніших правил є не давити на пацієнта. Це правило розповсюджується, взагалі-то, на всіх наших клієнтів, але на Елайю особливо, він міг вдарити, кинути в дратівника чимось, почати давити морально (згадаємо Агату, царство небесне). Ми ніколи не могли вгадати його реакцію.

Звичайно, що в журналісти йдуть або повні дурні, або дурні на голову, і Дюранті мене ослухався. Коли він зайшов до кімнати, то відразу не сподобався хлопцю, це завжди видно, він ніколи не намагався це сховати. Я пошепки попередив Гарріса про ставлення малого до нього, але тому було важливіше дістати якомога більше провокаційної інформації. Він почав закидувати Елайю запитаннями, чекав на відповідь, а коли той мовчав, то продовжував говорити здогадками, які мав сам. Елайя не відзначався видатним терпцем, тож дуже скоро він урвався. Хлопець підскочив до журналіста і закрив йому рота рукою. Останній звичайно, відсахнувся, а хлопець завмер навпроти нього, пильно вдивляючись в очі Гаррісу. Вони не рухались протягом кількох хвилин, я разом з ними. По протоколу, я не мав права зараз робити ніяких рухів, щоб не спровокувати хворого. Так само несподівано, підстрибнуввши, малий сів на ліжко, сказав, що гість створює забагато шуму, і якщо той продовжить свою промову хоча б на одне слово, тому буде непереливки, відвернувся й удавав, що в кімнаті нікого немає до того часу, поки Гарріс не пішов, попрощавшись. 

Коли ми вдвох вийшли з кімнати, мені нічого не залишалось, як сказати, що я попереджав, і вигнати Гарріса звідси, з попередженням, щоб той не повертався. Він і без того додав нам немало роботи.  

З того моменту Елайя почав дивно поводитися. На ранок він посміхнувся мені, і сказав такі слова: “я двічі попереджав”. Посмішка його була моторошною. В цьому немає нічого, що не можна було б не пояснити, дитина ніколи в житті не усміхалась, і не знає як це робити. Але навіть пояснивши, я, на той момент не міг зрозуміти, чого він посміхається, тому що, наголошую ще раз, він ніколи не посміхався при мені, чи комусь із моїх колег. Та і що значили ті слова, того ранку я не міг зрозуміти.

Тим часом хлопець, мабуть, не побачивши у мене тієї реакції, на яку розраховував, перестав посміхатися і почав займатися своїми справами. Протягом тижня він кожного разу, як бачив когось з моїх колег, або мене, вдивлявся в наші обличчя до того часу, коли ми або самі не йшли з палати, або допоки він не знайде того, що шукав, і повертався до своїх справ. Так пройшов цілий тиждень до того ранку, як не вийшла ранкова газета з колонкою про безпричинну смерть журналіста, на ім’я Гарріс. Це трапилось у ніч з того дня, як він приходив до нас. Його знайшов роботодавець, після того, як працівник не з’явився на робочому місці протягом робочого тижня. Мене нашорошило те, як збіглись факти того, як поводився Елайя, інцидент у лікарні та смерть журналіста. Безпричинна. Але я мусив піти на роботу, а не думати про такі речі.

На обході я зайшов до хлопця, і він десь хвилину вдивлявся у мої очі, після цього сказав: ”Я його попереджав, ви мене чули”, і після цього він більше ніколи не поводився так, як у той тиждень.

Не знаю, чи це була просто низка збігів, чи, може, і правда він має якийсь вплив на людей, але більше до нього людей не пускали, якщо вони не були робітниками лікарні. Інтерв’ю про нього так і не вийшло. Цей хлопець ніколи мене не відпустить.

Дякую за те, що прочитали моє оповідання-хроніку, з вами був Генріх Харінгтон

Видано за ініціативою Лукаса Харінгтона.
З щоденника Генріха Харінгтона.
Жовтень, 19хх рік.