Казка

В одному звичайному селі жив собі хлопчик разом із мамою та татом. А звали того хлопчика – Мишко.

Мама і тато дуже любили свого синочка і через це постійно його балували. Мама купувала Мишкові цукерки, шоколадки, солодкі тістечка та льодяники. А тато, як тільки Мишкові чогось новенького захочеться, – купував йому то дорогий телефон, то самокат для трюків. А Мишко хотів все більше і більше. Коли батьки казали, що зараз не можуть йому купити чи те чи інше, то хлопчик починав на них ображатися і подовгу з батьками не розмовляв. Через це Мишко ріс неслухняним, балуваним та гордовитим хлопчиком.
Одного осіннього теплого дня Мишко вкотре ображався на батьків, через невиконану ними обіцянку щось купити. І вирішив назло батькам втекти до річки, бо мама не дозволяла йому самому там гуляти через високі береги та стрімку течію.
Іде собі Мишко по вузенькій стежинці біля річки та збиває ломачкою польові квітки, які ростуть вздовж берега. Коли, наче як із землі, назустріч йому йде маленька привітна бабуся. А в руках несе вона кошик, повний червонобоких, смачних та пахучих яблучок. Стежка була занадто вузька для двох людей, але Мишко, навіть, і не подумав зійти, щоб поступитися бабусі місцем. Натомість, він ще швидше пішов їй назустріч і навмисно штовхнув коліном кошик з яблуками. Поштовх був такий сильний, що бабуся не втримала його у руках, кошик випав з рук – і всі яблучка покотилися по травичці.
Бабуся ввічливо попросила Мишка допомогти їй зібрати яблучка, але хлопчик пхикнув собі під носа і запитав у бабусі, що йому вона за це дасть. Бабуся дуже уважно подивилася на хлопчика і запитала:

– Хлопчику, а як тебе звати?

– Мене звати Мишко! – гордовито піднявши голову і відкопиливши губу, відповів хлопчик.

– І що ж, Мишко, ти завжди просиш плату за свої вчинки? – запитала бабуся.

– Так, завжди. Я нічого просто так не роблю, я хочу отримати щось взамін, якщо позбираю Ваші яблука, – відповів хлопчик.

– За твою поміч я пригощу і тебе, і твоїх батьків своїми медовими яблучками, – сказала бабуся

– Ще чого! Збирати яблука буду я, а пригощатимете Ви і моїх маму, і тата. Вони ж їх не збирали! І взагалі, це дуже маленька плата за таку велику роботу, – обурився хлопчик

– Ну добре, хлопчику, я тобі подарую чарівний подарунок, від якого ти не зможеш відмовитися, але і назвати я його не можу, – відповідала бабуся.

Мишко дуже зацікавився, що ж то був за такий чарівний подарунок. Він почав уявляти, що це може бути: планшет, чи, навіть, ноутбук. Бажання отримати такий подарунок пересилило лінь Мишка, і він швиденько позбирав всі яблучка до кошика, а одного заховав до кишені.
Бабуся подякувала Мишкові, загадково посміхнулася, дивлячись на його кишеньку, в якій лежало приховане яблучко. І сказала, що, як тільки він на лісовій галявинці з’їсть те яблучко, то відразу і з’явиться його загадковий подарунок. Бабуся ще щось говорила, але Мишко так зрадів її словам, що не попрощався і не дослухав її та побіг до невеличкого лісочка, що розпочинався біля річки. Хлопчику так кортіло дізнатися, що ж то за подарунок, що він, не добігши до лісової галявинки, почав поспіхом їсти яблучко. І з кожним відкусом Мишкові здавалося, що наче щось відбувається з ним. Але він не звертав уваги, таке велике бажання було отримати той подарунок.
Він швиденько доїв яблуко і, коли хотів викинути хвостик від нього, то з жахом побачив, що його руки – то вже не руки, а мохнаті темні лапки. Він поглянув униз і вжахнувся: замість ніжок там теж були лапки. Мишко хотів закричати, але з рота почувся не крик, а рик. Хлопчик дуже-дуже перелякався і побіг до річки, щоб поглянути на себе. Підбігши до річки, він опустився на коліна і з жахом подивився у дзеркальну водичку. Звідти на нього дивився не хлопчик, а маленьке ведмежатко.
Мишко гірко заплакав, бо зрозумів, що вже не хлопчик. Він намагався пригадати, що ж йому вслід говорила бабуся, але на той час в його голові крутилася думка про подарунок. А бабуся йому вслід казала, що відмовитися від її подарунка можливо буде лише, виконавши безкорисно три добрі справи. Але Мишко цього не чув і не знав.
Поплакавши біля річки, Мишко зрозумів, що додому йому у такому вигляді йти не можна, бо ні мама, ні тато його не впізнають. Йому була одна дорога – йти до лісу і спробувати знайти ту незвичайну бабусю, яка йому сьогодні зустрілася.
Понуривши голову, хлопчик-ведмежатко побрів до лісу. Йде він, йде, коли чує: десь наче хтось гірко плаче. Він швиденько пішов на звуки. Підійшов до великого дуба і зрозумів, що звук йде з травички, що росла під деревом. Він розсунув кущі своїми лапками і побачив маленьке більчатко, яке гірко плакало.

– Чому ти так гірко плачеш? – запитав хлопчик-ведмежатко.

– Я грався зі своїми братиками у дуплі і так крутився – вертівся, що випав із нього, а вже назад не видеруся, бо я маленький – гірко відповіло більчатко.

Мишко підняв голову: дійсно, високо вгорі було дупло, з якого виглядали ще двоє більчат з маленькими переляканими очима.
Мишкові було страшно так високо лізти, але він вирішив допомогти другові. Посадивши більчатко на спину, ведмежатко обережно полізло по дереву. Так, потихеньку, вони вдвох дібралися до дупла. Більчатко зістрибнуло зі спини хлопчика і приєдналося до своїх братиків.

– Дякуємо! – хором сказали більчата.
Мишко обережно спустився із дуба і якесь невідоме раніше відчуття у нього з’явилося всередині – від подяки маленьких друзів. Сам того не розуміючи, ведмежатко зробив першу добру справу.
Помахавши лапкою, Мишко пішов далі, думаючи, де ж знайти ту чарівну бабусю. Коли чує якесь сопіння та бурчання. Він швиденько вийшов на невеличку галявинку, де побачив їжачка. Їжачок крутився біля грибочків, що там росли. Вже два грибочка були у нього на голочках, а одного йому не вдавалося собі зачепити на спинку. Він і так, і сяк – а все одно не виходить. Мишко підбіг до їжачка, привітався, зірвав найкращого грибочка і обережно почепив його на голочки.

– Дякую тобі, друже. Сам би я не упорався. Вже годину тут кручуся, а не можу цього грибочка собі на голочки насадити. Моя хатинка тут недалечко, я і ношу туди собі припаси на зиму, – сказав їжачок.
Мишкові так було приємно допомогти новому другові, що він нарвав ще грибочків та лісових ягід, поскладав у велике листя та відніс до домівки їжачка. Цих припасів їжачкові буде досить перечекати всю зиму. Ось була і зроблена друга добра справа.
Мишко запитав у їжачка, чи не бачив він маленької бабусі із кошиком яблук. На що їжачок відповів, що то не просто бабуся, а чарівниця, яка робить людей добрішими і чемнішими. Треба її шукати біля річки, вона там часто буває, збирає різні лікарські трави та ягоди. Попрощався хлопчик-ведмежатко зі своїм приятелем і побіг до річки.
Біжить він, біжить і чує якийсь пискіт. Розсунув Мишко високий очерет – а там маленька жабка висить лапками догори на стебельцях очерету. Він у неї запитав, чому вона висить лапками догори і чи бачила вона бабусю.
Жабка слабо відповіла, що бачила, і якщо Мишко хоче наздогнати бабусю, то йому треба дуже поспішати. Бо бабуся вже зібрала останні ягідки та лікарські трави і поспішає до своєї лісової хатинки. Якщо Мишко не встигне, то наступної зустрічі треба буде чекати аж весною. Жабка важко дихала, бо довгий час висіла головою вниз. У хлопчика було велике бажання стрімголов кинутися за бабусею, щоб вона його звільнила від чарів, але йому було дуже шкода жабки. Тому, він прийняв рішення допомогти жабці. На розплутування жабки пішло у хлопчика багато часу. І надії наздогнати бабусю вже не було.
Зажурився Мишко, сів біля берегу та гірко заплакав. Коли чує, як хтось його гукає. Він обернувся, а за спиною стояла та сама бабуся.

– Ну як, Мишко, сподобався тобі мій чарівний подарунок? – запитала, посміхаючись, бабуся.

– Я все зрозумів. Я поводився нечемно, був неслухняний, не поважав своїх батьків та друзів. Я більше ніколи не буду таким, я виправлюся. Стану чемним та ввічливим, буду допомагати тим, хто цього потребує, – відповів Мишко.

– Ну що ж. Я бачу, що ти говориш правду і все зрозумів. А ну ж поглянь на себе у річечку, – сказала бабуся.
Мишко поглянув у воду і – о, диво!, він знову став самим собою: Мишко вже не був ведмежатком, а знову хлопчиком.

– Дякую Вам велике! – радісно відповів Мишко.

– Запам’ятай: добрі вчинки робляться завжди безкорисливо і з чистим серцем, – на прощання сказала бабуся.
Бабуся хлопчику дала кошик з яблучками та ягодами лісовими. Мишко подякував і побіг додому з твердим наміром перепросити у мами й тата за свою погану поведінку. Відтепер він буде чемним, слухняним хлопчиком, який усвідомив значення слів: добро, справедливість, співчуття та безкорисність.

Кінець