(Авторський міф про духів води)

… Рука міцно вхопила за руку з такою силою, що допомогла врятуватися з броду.

Прокидалося сонце. Крізь його проміння дівчина побачила довге горіхово-золотаве волосся, що сягало землі й було прикрашене квітами. Сірі усміхнені очі пильно дивилися на неї:

‒ Ти як?

Спантеличена останніми подіями, дівчина одразу й не зрозуміла, що рятувальниця зверталася до неї, тому роздивлялася її дивну біло-сіру шкіру. Коли світло сонця потрапляло на неї, воно відблискувало різноманітними кольорами. Погляд зупинився на руках. Придивившись пильніше, дівчинка помітила… перетинки.?!

‒ Що це у тебе? Ти русалка? – промовила й одразу пожалкувала про це. “Навіщо я це сказала? А якщо вона розізлиться?”

Та невідома істота злою не виглядала. Тільки трохи ображеною.

‒ Русалка? Вони такі легковажні, ніби не стихією води народжені! Сидять цілими днями й волосся розчісують, наче робити більше нічого?! – презирливо зморщила носа і гордо додала:

‒ Я – бродниця, охоронниця бродів.

Дівчина здивовано закліпала очима. Русалок, мавок, водяників вона знала, а от про бродниць ніколи й не чула.

‒ Ми народжені стихією Води та Землі, – тим часом розповідала незнайомка, – завжди живемо в заводах, з бобрами. Добрі до людей. Й чистоту як любимо! Водяник нас завжди хвалить!

‒ А як ти бродницею стала? – запитала дівчина. Їй завжди було цікаво, чи духи вже народжені такими, чи людині можна на них перетворитися?

‒ Народилася такою. А як ти тут опинилася?

‒ Я дуже люблю природу. Кожного дня ходжу до лісу і збираю квіти, з яких потім плету вінки. Сьогодні, гуляючи тут, я почула голоси з боку річки. Мені здалося, що хтось кликав на допомогу. Я пішла і провалилася у брід. Дякую, що врятувала.

‒ Рада, що з тобою все гаразд, але я повинна повернутися до своїх сестер, бо й так затрималась.

‒ Шкода – я хотіла ще стільки у тебе спитати!

‒ Я не можу залишатися з тобою. Світи духів і людей несумісні. Ми, бродниці, приходимо тільки тоді, коли комусь потрібна допомога. – відповіла і так само швидко зникла, як і з’явилася.

Дівчина часто приходила збирати квіти та завжди з сумом згадувала про ту зустріч. Але бродницю вона більше не бачила.

Одного ранку, гуляючи серед трав, дівчина почула, ніби щось кинули до річки, а потім … пронизливий вереск. “Що це?” – подумала і пішла поглянути. Підійшовши ближче, побачила маленьку істоту, яка зачепилася лапкою за гілку. “Хоч би течія не понесла звіреня із собою”.

Згадавши, як жахливо їй було, дівчина спробувала врятувати його, але істота була занадто далеко. Єдине, що лишалося – стрибнути. На мить завагалася, але зробила це – стрибнула у невідоме…

…Дівчина ледь розплющила очі: все розпливалося ‒ жахливі відчуття. Раптом вона згадала про звіреня, різко сіла, але стало ще гірше. Тому заплющила очі і знову прилягла. Почулося, шепотіння, яке ставало все гучніше. Прийшовши до тями, побачила багато дівчат, які схилились довкола неї. Дівчата були схожі одна на одну – довге, до землі, русяве волосся, сірі очі, шкіра кольору слонової кістки. Раптом всі розступилися, і мокра дівчина побачила її, бродницю.

‒ Ти вчинила мужньо, врятувавши дитинча бобра, ‒ почала її знайома. Тільки тепер дівчина побачила, кого рятувала. – Це дивовижно, що серед людей є ті, хто заслуговує бути бродницями. І ти одна з них. Попри те, що ти народилася людиною, я, як найстарша з духів води, можу наділити тебе такою силою, яка є в кожної з нас.

Побачивши на обличчі гості згоду, бродниця застерегла:

 ‒ Але ти вже ніколи не зможеш бути людиною….

На хвильку вона завагалася, але бажання допомагати живим істотам перемогло страх і дівчина промовила:

‒ Я готова!

З того часу люди та звірята були в надійних руках, бо духи Лісу і Води завжди оберігали, допомагали, захищали тих, хто цього потребував. І бродниця-дівчина цьому приклад.