Вони наближалися один до одного вже не одну сотню років. І ось тепер час ікс, тобто момент зіткнення, був близько. Мешканці Хаври вже бачили мешканців Іворі, як то кажуть, неозброєним оком. Вони гадки не мали, що їм робити, як уникнути зіткнення, тому готувалися до хаосу.

Однією з тих, хто знав, як врятуватися, виявилась юна хавра на ім’я Іві. 

Вона з дитинства цікавилася іншими світами та їхніми мешканцями, але ніхто  її не розумів, окрім її єдиного друга Ская. Їй було дуже прикро, що її батьки тільки те і робили, що панікували та наказували збирати цінні речі. Вони не дослухалися до того, що говорила їм донька.

Цього дня Іві,  як тільки прокинулася, одразу побігла до свого  телескопа. Вона була дуже здивована, наскільки світ Іворі дивно виглядає.  Зовсім інакший, не такий, яким вона звикла його бачити раніше. Їй потрібно було негайно повідомити про це Скаєві.

Дім друга, як і всі інші будівлі на Хаврі, був сферичним. Кілька невеликих сфер з лівого боку з окремим входом були кімнатою Ская. Хлопець любив поспати, тому Іві довелося доволі довго дзвонити у двері.

– Вони мають тільки дві руки! – з порогу, навіть не привітавшись, скрикнула Іві та скинула догори свої чотири руки.

Скай протер очі:

– Хто?

– Ті, що мешкають на Іворі! Я все бачила у телескоп! В них є два ока з одного боку. І на голові щось росте – на вигляд як хутро тварин, тільки довге.

– Тобто вони не бачать, що знаходиться позаду?

– Кажу ж тобі – в них там хутро росте!

– Оце так новина! Я завжди гадав, що розумні істоти з інших світів схожі на нас, – почухав лису маківку Скай.

Іві легенько штовхнула друга:

– Не розслаблюйся! Треба діяти! Збирайся!

Поки друзі поспішали до телескопа (Скай все ж таки бажав переконатися, що Іві все це не вигадала), дівчина продовжувала захопливо докладати:

– Ось ти, наприклад, маєш блакитну шкіру, а я – фіолетову. А на Іврі всі однаково бежеві.

– І як же вони один одного розпізнають? – Скай навіть зупинився.

– Та в них те хутро, що на голові росте, різне. І за кольором, і за довжиною. До речі, є такі, в яких хутро блакитне або фіолетове чи зелене. Але таких зовсім мало.

– Не повірю, поки не побачу на власні очі! – сказав Скай і припав до лінзи телескопа. За хвилину скрикнув:

– Бачу! Вони довгі, а не круглі… А ти помітила – вони носять на собі ганчірки! Як так можна?! Що це за істоти такі!

–  Досить, Скаю, треба братися за справи.

Але Скай учепився за трубу і не хотів йти у справах:

– Схоже, що вони мешкають у коробках – один над одним, як мурахи у мурашнику…

Справою Іві було знайти скаменіле павутиння, на якому написано енергетичне заклинання. Таке павутиння було у Кришталевій печері. Потрапити туди доволі просто, але печера мала безліч заплутаних лабіринтів, і ходити до неї не рекомендувалось.

Скай не хотів порушувати заборону, тому Іві відправилась до печери сама. Вона готувалася заздалегідь  –  потрібні речі давно складені у наплічник.

Печера знаходилась одразу за містом. Сонце вже підходило до полудня, коли Скай наздогнав Іві.

– Чому не відповідаєш? – віддихавшись, спитав хлопець.

– Здається, я загубила своє смарт-вушко… – розгубилася Іві.

– Тримай, ось воно! Теж мені рятувальниця світу! – він простягнув подружці її пристрій.

Вони стояли біля входу у печеру. Скай помітно тремтів від одного вигляду темного провалля, але вирішив не здаватися. Іві легенько стукнула друга по лисій голові:

– Ти ще можеш повернутися додому!

– Ні, підемо разом. Раптом тобі знадобиться допомога… Чи ти загубишся – що тоді?!

– Тоді припини тремтіти, начебто на вулиці вже холодна ама.  В мене є суперпровідник. Він дістався мені від прабабусі. Ти ж знаєш, що вона була відомою провидицею і передала мені деякі свої знання й цей пристрій.

Скай уважно подивився на дівчину:

– І чому це я тобі вірю? Але дійсно вірю… А ти пам’ятаєш, що Кришталева печера може настільки вразити своїми неймовірно красивими пейзажами та сяйвом, що ми забудемо про все на світі?

– Для цього у мене є темні окуляри. Хочеш, віддам їх тобі?

– Та ні, – невпевнено відмовився Скай.

Іві посміхнулася:

– В мене є і для тебе окуляри. Я ж знала, що ти підеш зі мною.

– Не перестаю дивуватися – як ти про все знаєш?

– Прабабуся допомагає, – неоднозначно відповіла Іві. – Заходимо!

Одразу біля входу в очі потрапило сяйво тисячі кристалів. Вони, різні за розміром і кольором, – найбільше фіолетових і блакитних – були скрізь. Повіяло холодом, але шукачі артефакту сміливо йшли у глибину печери, зробили кілька поворотів. На перехресті лабіринту вони зупинилися, щоб трохи відпочити та зорієнтуватися. Іві дістала прабабусин суперпровідник:

 – Він повинен вказати, куди йти далі… Так ось: за рогом є озерце. Скаменіле павутиння десь там.

 Іві наче доповідала собі й переконувала сама себе.

– Можна, я посиджу тут? – сказав Скай, не відриваючи погляду від стелі печери. Зверху звисали кришталеві зірки – вони начебто рухалися по колу, і це заворожувало, навіювало щось приємне і загадкове.

Іві помітила, що Скай занадто уважно дивиться на краєвиди печери, поправила його окуляри, каже:

– Дивись, щоб окуляри не падали. Я тобі навіщо їх дала?! Хочеш потрапити в полон печери?!

Скай засоромився, подивився на Іві, пообіцяв:

– Я буду уважнішим та зібраним.

– Потрібно йти до озера, – зауважила Іві. – Це близько. Мабуть, я піду сама. Сиди вже, чекай!

Іві ще раз поглянула на суперпровідник – треба було лізти у щілину. Вона знаходилась значно вище підлоги, дівчина не змогла туди потрапити самотужки.

– Без твоєї допомоги не обійдусь! – крикнула вона другові.

Скай підняв подругу, і вона зникла у вузькому проході.

– Все добре, – почулося звідти. – Чекай на мене!

Одразу, як недовга щілина розступилася, було щось, схоже на крихітне озерце. Неймовірної краси кришталеві дерева віддзеркалювалися у воді. На кожен рух Іві вони відзивалися мелодійним дзвоном.

Те, що було потрібно Іві, було приховано серед пишних гілок одного з дерев.

– Як же тебе знайти? – роздумливо спитала Іві вголос.

– Що ти хочеш знайти, дівчино? – почулося у суцільній тиші.

Іві здригнулася від несподіванки:

– Хто тут? Я тебе не бачу!

– Я Прозорий Ра, охоронець скаменілих артефактів. А ти хто й що тут робиш?

Іві пояснила, як змогла, що їй потрібне скаменіле павутиння для того, щоб врятувати світ. Прозорий Ра слухав уважно й сказав:

– Все правильно, – зауважив він. – Все саме так, як написано на цьому павутинні. Я віддам його, але тобі потрібно знати, як діяти далі. Чи ти вже знаєш, як ним користуватись?

– Прабабуся щось казала, але я була маленькою й не дуже чітко пам’ятаю…

– Тоді нагадаю: не знаю, скільки вас у місті, але ти повинна зібрати усіх мешканців на східному краю міста, у підніжжя цієї самої гори. Усі разом читайте те, що написано на скаменілому павутинні…

– І що буде?

-Побачите… Вам залишається вірити й чекати… – загадково вимовив Прозорий Ра.

***

– За генеральним планом будівництва цей мікрорайон начебто продовжується ось сюди, – сказав чоловік у червоній касці.

– Щось невпевнений, – відповів йому інший чоловік, що був одягнений у зелену робу. – Це ж Кришталева гора. Або, як місцеві звуть, Павуча. -Хіба можна тут щось будувати?

– Вимикай двигун! – крикнув перший і махнув руками у бік тракториста.

Він зняв каску, почухав потилицю і додав:

 – Тут дійсно треба розібратися. Я чув про цю гору: тут колись, дуже давно, видобували кришталь… А це що?

– Я ж казав – Павуча гора. Бачите, пане виконроб, скільки їх тут зібралося. Кружляють якось дивно, начебто у них якийсь ритуал… – зауважив його співрозмовник.

Чоловік знов надягнув каску, розсунув кущі:

– Посередині цього павучого кола блищить щось…

– Краще не чіпати – так радять місцеві, – сказав чоловік у зеленому одязі.

– Так, нехай живуть своїм життям, – зголосився керівник будівництва.