Глава з твору

Напередодні літнього сонцестояння вже темніло.

Він ішов вже по знайомій доріжці на прохання батька, який після ліків нарешті зміг поспати. В того під вечір почався жар, але добре, що поблизу був знахар. Після битви, в якій його поранили стрілою в плече, він те й робив, що просив піти своїх синів до лісу та відволіктися від всього, що сталося. Вони не могли сперечатися, тому виконали те, що просили.

Десь поблизу вже був чути пряний запах багаття та дзвінкий… сміх? Так, то був сміх. Зорян його не чув з того дня, як на поселення напали розбійники, які принесли багато горя. Але зараз він зміг повернутися в той час, коли не було ні болю, ні війн, ні смутку.

В цей ліс завжди збиралося багато людей. В основному то було на величезні свята. От, як і зараз.

Позаду хтось до нього підбіг та поклав гарячу руку на плече. Зорян відразу припинив свій шлях та повернувся до людини, щоб дізнатися, хто насмілився його чіпати?

Перед ним стояв ніхто інший, як його кровний брат Святослав. Брат опустив долоню та підняв праву руку.

– Ось. Ти забув, коли пішов. – протягнувши оберіг у вигляді руни на нитці, пішов далі.

Цей оберіг був зроблений за проханням його матінки, яка надто сильно опікувалася своїми синами та намагалася захистити їх будь-якою ціною.

Зорян, який ще декілька митей стояв на місці, все ж одягнув його та  ішов шляхом, по якому йшов і Святослав, але того вже не було видно.

На небі вже почали з’являтися зірки, але місяця досі не було. Зорян навіть на мить затримався, щоб подивитися на неймовірну красу нічного неба.

В дитинстві Старійшина їм, хлопчакам, які ще навіть не навчилися тримати меч, розповідав багато легенд. Але йому врізалася в пам’ять одна. Давно, коли світ ще був дуже молодий, жило-було двоє братів та одна сестра. Сонце, Місяць та Зоря. Сестра дуже любила своїх братів. Вдень милувалася Сонцем, а вночі захоплювалася величчю Місяця. Брати також любили її, але по різному. Сонце завжди бачило в ній свою помічницю та порадницю, а ось Місяць хотів зробити її своєю дружиною, хоча знав, що так не можна. Одного разу вона все ж вирішила з цим щось робити та звернулася до Богині кохання. Та легким помахом руки перетворила її на купу сяючих зірок.

Подивившись ще трішки на небо, рушив далі.

Навкруги було чути цвіркотіння, писк та щебетання різних жителів лісу.

Це заспокоювало.

Якщо ти знаєш, що з твоєю сім’єю все добре, ти будеш спокійно жити та дихати. Але якщо ти знаєш, що твоїй сім’ї загрожує небезпека, ти будеш битися.

Нарешті перед очима відкрилося дивовижне видовище.

Посеред галявини зібралася маленька купка з парубків, які вже давно, з самих сутінок, розпалили багаття та зараз, здається про щось говорили.

Праворуч від них стояли, а точніше, напівприсядки сиділи, молодиці, які збирали та вплітали в свої вінки різні пахучі трави. Навіть не потрібно було гадати, які саме. В їх лісі росли всі трави: від цілющих до смертельних. Тому дівчата вплітали найкорисніші, як на їх думку, трави.

Зорян, незважаючи на все те, що відбувалося навкруги, пішов далі. Прямо зараз йому потрібно було потрапити до річки, яка знаходиться за кущами.

Чому саме зараз та сьогодні? Він сам того не знав. Хоча пам’ятав, як йому строго забороняли підходити до водойм вночі. Та нічого зі собою вдіяти не міг.

– Миру тобі! Куди йдеш? – до нього підійшов син купця, який щойно стояв біля багаття. В нього було світле волосся та карі очі, які, мабуть, стали світліші. Дивно, як Зорян його не побачив раніше?

– Тобі того ж. Йду до річки. – відповів він, не спиняючись йти.

Його співрозмовник різко став на місці, почувши це.

– Як, до річки? Так там же русалки зараз. – останні слова він прокричав

йому, так як він вже далеко відійшов.

Зорян тільки махнув рукою. Він просто хотів походити та розвіятися.

Наскільки пам’ятав, русалки бувають доброзичливими, якщо до них правильно ставитися. Та й він сумнівався, що їх побаче. З чого їм потрапляти на очі? Цілий рік, що Зорян тут проходив, не потрапляли.

Оминувши ще один кущик, на якому висіла крупна ожина, прийшов, куди хотів. Зараз тут не було ні душі. Хоча заждіть. На великому лататті, що було близько до берега, сиділо сімейство жабенят. Підійшовши ближче, Зорян нарахував 3 маленьких та 2 великих жаб.

Відійшовши на кілька кроків назад, він сів на пісок, який ще був гарячий від сонця.

Як і завжди було тихо, тільки було чути гомін людей позаду від нього та квакання жабенят перед ним.

Він міг так сидіти ще довго, але вирішив, що все ж свято.

Зорян встав, обтрусив себе від маленьких часток піску та розім’яв ноги, які вже встигли затекти. Ще раз глянув на латаття. Там вже нікого не було.

Зробивши крок вліво, він ненароком глянув на небо. На синьому покривалі, неначе величезна капля свіжого молока, був повний місяць.

Зорян прикрив на мить очі та знову їх розплющив. Він хотів спати. Тому вирішив врешті решт дістатися до інших та попрощавшись, відправитися до матінки, яка весь час сиділа біля батька.

Але коли він повернувся, щоб піти, під великим кущем, знаходилося те, чого він не міг, ніяк не міг з чимось переплутати.

В його голові відразу з’явився голос Старійшини:

– Дивіться, добрі хлопчаки. Ніколи не плутайте цвіт з вогнем. Бо не тільки собі нашкодите, а й лісу.

Навколо всілякої травинки, яка була звичайною та зеленою, те, що зараз було перед ним, неможливо було якось пройти повз або взагалі не побачити. Зорян ніяк не міг щось попутати. Сяйв від квітучої квітки був такої сили, що йому навіть прийшлося прикрити лівою рукою очі. Через декілька митей звик, знов подивився.

Праворуч від нього, роздався плеск води. Зорян знав, хто то, тому зайвий раз не повертався.

До нього звернулися солодким, як мед, голосом.

– Ну чого ти, княжичу? Підійди і візьми своє щастя. Воно ж перед тобою! – почувши сміх та ще один плеск води, зрозумів: русалка відпливла.

Все ж, Зорян почав підходити до квітки.

Присівши на коліна він ледь тихо та досі не вірячи своїм очам промовив:

– Папороть…