Одного разу на Манєрі
На Манєрі збираються обирати президента. До цього часу завжди були кандидати тільки з числа лидокорків. Інші раси не мали права висуватися на цей пост, адже тільки лидокорки вміють плавати, літати, швидко бігати. Їм дозволено полювати на всіх інших мешканців Манєри.
Останній президент, лидокорк Хіду, був дуже жорстким. Усі закони, котрі обмежували права лидокорків, скасував. Тепер вони могли робити все, що забажають, а всім іншим доводилося терпіти й боятися.
Інші – це силиці, ковки, гупапи. Вони жили між собою в злагоді. Вирощували разом рожеві пальми, добували з них плоди, котрі були схожі на великі картоплини. Коли наставав час полювання лидокорків, ховалися у високій і густій червоній траві, що зростала навколо Білих озер. Але тепер обмежень не стало – хижі представники фауни нападали на травоїдних навіть тоді, коли вони працювали на своїх пальмових плантаціях.
Палац силиць знаходився під одним з Білих озер. Коли озеро засинало і закривалося, наче велике око, травоїдні могли сховатися від хижаків. І ось вони зібралися на Велику Нараду. Лидокорків, звісно, не запросили.
Силиця Ан, господарка палацу, запропонувала чай і каже:
– Надалі цього неможна терпіти. Лидокорки не поважають законів. Несправедливо, що вони мають всі права, а ми – ніяких!
Один з ковків, на ім’я Дік, гаряче підтримав:
– Погоджуємось усі! Але що з цим робити?!
Гупапи, котрі не відрізнялися хоробрістю, мовчали, але теж кивали головами. Лише один все ж таки заперечив:
– Нічого ми не зможемо зробити – вони сильніше… Вони нас з’їдять усіх!
У цю мить почулося цвірінькання світлів – вони попереджали про наближення лидокорків. За хвилину крізь маленькі шпарини світли приєдналися до тих, хто вже сховався у палаці.
– Зрада! – кричали хором світли. – Хтось нас викрив. Усі лидокорки зібралися тут, на березі.
– Треба, щоб озеро не відкривалося! – захвилювалися гупапи.
– Але це не може тривати довго! – сказала Ан. – Біла вода повинна дихати!
Ковк Дак пропонує:
– Треба дочекатися, коли лидокорки відійдуть. Не будуть же вони сидіти тут вічно.
В той самий час серед лидокорків теж йшла розмова. Хен, стукаючи величезним хвостом по закритому озеру, погрожував:
– Виходьте! Ми все одно вас всіх дістанемо!
Хіду каже:
– Якщо ви зараз не вийдете добровільно, ми завалимо це озеро камінням, і ви залишитесь у своєму палаці назавжди.
Хен припинив стукати та зауважив:
– Цей план не годиться – ми зостанемось без їжі!
– Що пропонуєш?
– Удамо, що ми пішли геть – будемо гупати ногами, а самі сховаємось за кущами.
У палаці також вигадували план щодо порятунку, коли почули гупання на поверхні.
– Здається, вони пішли! – зауважили світли.
– Можливо, – сказала Ан, але запропонувала все ж таки озброїтися гострим камінням, котрого було достатньо навколо.
Око Білого озера теж не було осторонь – воно потайки підглядало й побачило підступний маневр лидокорків.
– Вони сховалися за кущами, – дзюркотіла біла вода.
– Будемо битися! – вирішили травоїдні.
Вони озброїлися камінням і вийшли на берег озера. Лидокорки вибігли з кущів з гучними криками. Але побачили, що їхні супротивники озброєні, до того ж їх набагато більше. Вони почали задкувати у бік озера.
Ан попросила:
– Біла вода! Ти завжди нам допомагала. Відкрийся, будь ласка!
Озеро відкрилося, і всі лидокорки попадали у воду.
Спочатку хижаки сміялися:
– Навряд чи це вам допоможе – ми вміємо добре плавати! А ще – літати! Зараз краще тікайте та ховайтеся – ми будемо на вас полювати!
Але важка біла вода змочила крила лидокорків, і вони не змогли злетіти.
Мирні мешканці Манєри порадилися й почали носити каміння, щоб побудувати навколо води кам’яну високу стіну. Так лидокорки опинилися у пастці, з якої не мали змоги вибратися.
Травоїдні приходили подивитись на хижаків і бачили, як ті з кожним днем ставали добрішими. Але довіру вони втратили назавжди.
З того часу травоїдні жили у спокої й ніколи не обирали президентів.