Оповідання

Коли сніг посміхається

Сніг сьогодні  посміхається особливо яскраво – це сонце грається. Мабуть, тому й почалося це диво. З замету вилізла дуже маленька біла істота – здається, сніжинка. Така мініатюрна, напівпрозора – майже не видно її. Я могла б наступити й не помітити. Але вона швидко побігла у бік від мене. Саме побігла, а не покотилася! Я подумала: “Може, це королева сніжинок, тому що, як я знаю, взагалі-то сніжинки не ходять.”

Раптом вона зупинилась і подивилась на мене дуже зверхньо. “Точно – це не проста сніжинка!” – переконалася я.  Вона була плоска й кругла, але мала руки та ноги. Обличчя було наче намальовано посередині. Незнайомка  запитала сердито:

– Ну і чому ти під ноги не дивишся?

 Я розгубилася, а вона продовжувала сваритися:

– Ще трішки, і ти б наступила на мене!

– Вибачте, пані Сніжинко, – сказала я, нахилившись до неї.

– Не треба так кричати! Я так затремтіла, що можу зламатися! А мені не можна ламатися.

Голос Сніжинки здався мені знайомим.

– Вибач, – повторила я пошепки.

– Що ти все твердиш – вибач, вибач! Цього ж на хліб не намажеш.

– Може, я тобі чимось допоможу, загладжу свою провину?

– Так! Допоможи мені знайти моїх повітряних коней. Вони улетіли, не помітили, що я впала у цей замет!

– Яким чином я можу їх знайти й повернути? – розгубилася я. – В якому напрямку вони полетіли? І взагалі – як виглядають твої повітряні коні?

– Чому в людей завжди так багато запитань?!  Хіба ти не знаєш, як виглядає вітер?!

– Я дійсно цього не знаю! – чесно зізналася я.

– Добре, зараз усе розповім. Мені потрібно якнайшвидше дістатися до головного годинника країни України. Тому мені негайно треба повернути коней – путь далека! У тебе в руці папірець – поклади його на дорогу – куди він полетить, туди й попрямували мої коні.

Я заперечую:

– Але ж це мій квиток у кіно – я не можу його втратити!

Моя нова знайома аж підстрибнула та як скрикне:

 – Ти хочеш сказати, що то твоє кіно важливіше за Новий рік?!

Я питаю розгублено:

– А до чого тут Новий рік?

Сніжинка відповідає:

 – От все потрібно пояснювати! Я – голос головного годинника країни. Якщо він не прозвучить – Новий рік не прийде.

– Так ось де я чула твій голос!

– Нарешті до тебе дійшло! – сказала Сніжинка.

Тобто, це я думала, що вона сніжинка, а насправді це голос годинника!

Я більш не шкодувала  свого квитка – поклала його на слизьку дорогу. Він одразу полетів, і я вже хотіла бігти за ним, як моя “сніжинка”  закричала:    

– Стій, людино! Ти мене забула!

Я посадила її на долоню – вона була тверда і не дуже холодна.

 – А ти не розтанеш?

– Ні за що! – запевнила вона, і ми рушили за квитком, що кружляв у повітрі.

Він був недалеко – зачепився за кущ. Я зняла блакитний папірець з гілки, знов поклала на дорогу. І знов, обережно стискаючи долоню, побігла туди, куди летів вітер. Раптом почула:

– Так ось же вони! Стій вже, кажу!  Дівчино, ти їх не бачиш?!      

– Але я й насправді ніяких коней не бачу! – відповіла я.

– Це тому, що ти людина, – відказала моя знайома. – Та я вже сіла на них.

Я подивилась на свої руки – нікого й нічого не було в моїх долонях. Навкруги блищав сніг. Але я почула вже здалеку:

– Мені треба поспішати! Дякую тобі, дівчинко!

– Бувай, – сказала я розгублено.

Сонечко кинуло мені прощальний усміхнений промінь і зайшло за снігову хмару.

Дбайте про свої острови

Цей окремий (можливо, паралельний нашому) світ  має кілька островів.  Є великий, котрий населяють вари. Є середній за розміром – на ньому мешкають білки. На зовсім маленьких острівцях живуть хом’ячки.

На великому острові холодно, майже завжди лежить сніг. Навколо нього океан. Вари великі, пухнасті, за характером доброзичливі.

Білячий острів колись мав пишні ліси, але мешканці за ними не доглядали – тому з’явилася пустеля, котра з кожним роком розросталася, поглинала дерева.

На маленьких островах дуже багата флора – дерева і кущі, високі густі трави, різні рослини. Деякі з них хижі – полюбляють рибу та полюють на тварин. Зокрема, можуть зловити білку, якщо вона з’явиться. Але хом’ячків хижі квіти не чіпають, тому що вважають їх своїми господарями.

У суспільстві хом’ячків панує злагода, розуміння і добро – там править мудрий і справедливий Бук зі своїми помічниками. Час від часу до них приїздять доброзичливі вари – відпочити від холодів, добре поїсти фруктів і ягід. Вари привозять рибу – хом’ячки годують нею свої квіти.

Історія, яку я хочу розповісти, почалася з того, що деякі білки подорожували між островами. Потім вдома вони розповідали про дивні маленькі острови, де багато лісів з заростями ліщини, горіховими гаями та іншими лісами,  де ростуть смачні гриби та ягоди. Повітря, переказували мандрівні білки, на тих островах чисте,  там не буває занадто спекотно.

Тим часом пустеля все швидше поглинала Білячий острів. Білки все частіше мріяли відвідати маленькі острови. А деякі стали планувати, як оселитися на життєдайних територіях. Вони навіть не намагалися домовитися з господарями маленьких островів, а вирішили напасти на них.

І ось в один день майже усі білки – а їх було чимало – припливли на великих плотах. Хом’ячки дуже здивувалися такій кількості “гостей”.

– Яка ціль вашого візиту? – спитали хом’ячки.

Білки відповідають:

– Ми хочемо тут жити. Нам тут подобається!

У цей час у хом’ячків відпочивали вари. Вони теж були здивовані, адже такого нахабства не очікували:

– Чому ви так вирішили? Хіба у вас є право на ці острови?

– Достатньо того, що нам тут подобається. А хом’ячки, якщо хочуть, можуть переселятися на наш острів.

– Дякуємо, – відповів за всіх Бук, – Але всі ми народилися і виросли саме тут і нікуди не хочемо переселятися.

Головний помічник рішуче додав:

 – Краще вам забиратися геть, адже ми не віддаємо свої території!

Білки були налаштовані войовничо й кажуть:

– Ми даємо вам два дні на роздуми, а потім все одно будемо заселятися, адже нам набридло жити у пустелі – нема ані трави, ані дерев. Нас багато, і ви не зможете нас зупинити.

Хом’ячки, а разом з ними й вари, стали думати, як їм врятуватися. Хтось пропонував:

– Ми можемо розділити острів на частини та пустити білок.

Ніхто не підтримав таку пропозицію.

– Побудуймо кам’яну стіну, – сказав один з варів. – Ми сильні, допоможемо.

– Це дуже довго, ми не встигнемо, – заперечили старші досвідчені хом’ячки.

– Стривайте! В нас ростуть хижі квіти! – раптово скрикнув Бук.

– Так, – загули інші, – треба терміново пересадити їх ближче до берега!

Два дні кипіла робота на маленьких островах, працювали абсолютно всі. Коли білки знов наблизилися, то побачили зарості хижих рослин. Вони не наважились виходити на берег, почали радитися між собою – як їм захопити острови.

Старший з хом’ячків каже їм здалеку:

– Ми знаємо про вашу біду. Можемо дати вам насіння трави, паростки кущів і навіть саджанці дерев.

Вибору у білок не було – довелося зголоситися. Хом’ячки та вари допомагали їм відновити флору середнього за розміром острова. Відтоді білки берегли природу свого краю і не були такими нахабами.