— Дагні, я тебе чекаю, — Цвітан підлетів до її будинку та, жестикулюючи руками, втримував себе на рівні її вікна.

Побачивши дівчину крізь чисту шибку вікна, почав шкіритися. Дагні кілька разів прокрутила металевий держак та із характерним шумом розсунула металеві рами.

— Привіт, — Дагні замріяно сперлася ліктями об дерев’яне підвіконня. Цвітан, важко маневруючи скейтом, спустився нижче, і їхні лиця засвітилися на одному рівні.

Дагні привітно всміхнулася, легенько блимнувши на нього очима. Карі очі блистіли переливаючись на сонці, вони сумно блукали вежами й хмарочосами Мегаполіса, що, наче бур’ян, розкинув свої пагінці родючою землею.

— Щось не так? — Цвітан нахилив голову набік та хотів спертися ліктями об підвіконня, але не втримав скейт. Того занесло, а сам Цвітан ледь не вилетів у небо.

— Вимикай вже його, дурнику! — Дагні встигла схопити його за зап’ястки й затягнути у вікно.

— Ай, — по-дитячому либлячись, Цвітан вигнувся й затиснув червону кнопку чоботів, поки тильна сторона скейту не припинила шипіти й мерехтіти ціановими полосками.

Проводжаючи задоволеним поглядом Дагні, розстебнув скейт та, покрутившись, обпер його об стіну. 

— То ти готова? — Цвітан поправив світло-карамельного чуба, що, закручуючись, падав на лоба, підігнув під себе одну ногу та розправив напружені плечі.

Дагні трохи постояла і подумала, тоді повернулася до Цвітана.

— Нормально буде полетіти на монозвірові? — Дагні пощіпала пальцями підборіддя й роззирнулася просторою кімнатою.

— Не знаю, — Цвітан почухав потилицю, — зрештою, це не заборонено, але це буде центр міста, тому сама думай. Він у тебе хоча б зареєстрований? Я чув мусять бути маги зі сходу, тому не хотілося б проблем.

— Звісно, Мурчик зареєстрований! — Дагні насупилась.

— Він такий непередбачуваний, що я не знаю. Може го на скейті? — Цвітан задоволено вказав на металеву дошку.

— На Мурчику безпечніше, ніж на твоєму скейті! — Дагні підтюпцем підбігла до шафи й кілька секунд оглядаючи похмурі монотонні вішаки, схопила світло-зелений топ з довгими рукавами та чорними кишенями на грудях та кількома лямками біля пахв. Швидко закрутила високого хвоста й розчесала чубчика. Не до кінця застібнула топ, залишаючи клаптик шиї відкритим. Засукавши рукава, затягнула на зап’ясті Uk-годинник.

— Ну як я? — Дагні покрутилась.

— Як завжди гарна, — розрадив Цвітан і його чисті щічки запашіли. Він миттю відвів погляд і схопивши скейт, крутнувся на підвіконні.

— Може вийдеш нормально? — запропонувала Дагні, підходячи ззаду.

— Ні, дякую. Ти ж мене знаєш, — гомонів Цвітан, застібуючи чоботи до скейту.

— Невже? — Дагні сперлася долонею на підвіконні та нависла над плечем Цвітана.

— Гаразд, гаразд. — Врешті погодився він, — просто твої батьки мене не долюблюють.

Цвітан затис червону кнопку: скейт засвітився й зашипів. Він невпевнено переніс вагу свого тіла на скейт, той затремтів і закрутився, викинув Цвітана вперед.

— Неправда! — вигукнула Дагні й перехилилася на підвіконні, виглядаючи Цвітана.

— Я тут, — захихотів той, звисаючи догори ногами.

— Дурник! — кепкуючи, викинула Дагні, пізніше стукнувши його у плече. Він знову втратив контроль. — Йой! Вибач! — у незнання гукнула Дагні, незграбно прикусивши губу, зачинила вікно.

— Мамо! — біжучи сходами, крикнула Дагні. Перескочила кілька сходинок і схопила сідло. — Сьогодні аколада у Вогнедари, тож я, Цвітан…— почала перераховувати, — …і Оля — підтримаємо її. Я буду вже пізно. І ще я візьму Мурчика.

— Добре, добре! Чого так розкричалася! — мама махнула рукою та продовжила займатися хатніми справами.

— Чого ти так довго? — нависаючи догори ногами, заторохкотів Цвітан. Він задоволено давив либу й крутився.

— Все! Йду-йду. — Пафосно махнула Дагні, а тоді заверещала: — Мурчику! Мурчику! Кійо-кійо!

Різко контрастуючи з лісовими хащами на фоні, з’явилася досить велика вогняниста тварина. Її довгий, покритий сріблясто-червоними ворсинками, хвіст закручувався й вимальовував гарячі візерунки холодним блакитним небом.

— Зараз я його спіймаю! — вигукнув Цвітан, зробивши коло на місці — полетів до нестримної тварини.

— Дурнику! Спускайся з повітря!

Кьо-оу! Кьо-оу! Мурчик, замість того, щоб тікати від переслідувача, подався йому назустріч; огорнув у вогнянистих обіймах та запульнув у бік Дагні.

— А я казала, — з докором вимовила Дагні, коли подала руку Цвітану, що зручно вмостився на землі, — вставай. О…Мурчику!

Кьо-оу! Кьо-оу! Монозвір ніжно обітнув пухнастим хвостом її ноги. Сам ставши на чотири лапи, двома легенько смикав її одяг. Гортанні глибокі звуки, які кружляли довкола, бриніли біля самісінького Дагниного серця.

Великими мідними очима він любляче й віддано дивився на Дагні, потім перевів зацікавлений погляд на сполоханого Цвітана, який стряхував з чорно-зеленої куртки шерсть та пил. Котяча усмішка й милі собачі очі — дуже лякали Цвітана, тож він знову піднявся у повітря. Кьо-оу! Кьо-оу! Вибурхнув Мурчик, коли Дагні постягувала ремінці сідла.

— Полетіли, — лагідно попросила Дагні, всівшись: закріпила ноги на блискучих стременах, міцно вхопилася за шкіряні лямки.

Мурчик спершу повільно, тоді швидше перебирав трьома парами лап. Закрутив довгого гнучкого хвоста у вогняну спираль. Широко відкривши пащу завив: “Кьо-оу! Кьо-оу!” — і піднісся в небо. Хвіст, наче живий двигун закручувався й розкручувався, створюючи вихор. Шістьма лапками стрибав повітрям, залишаючи полум’яні яскраві плями, що викривляювали простір.

Стадіон весь горів вогнями. Монозвірі і полізвірі — знайшли собі місце у повітрі, над стадіоном, де розважали публіку вогняними шоу та витрибеньками, де монозвірі крутили хвостами, утворюючи всілякі візерунки, а полізвірі — сплітали свої шиї з шиями інших полізвірі.

— Будь ласка, відведіть свого монозвіра до інших або приберіть його, — з такими словами звернувся до Дагні офіцер у синій вишитій сорочці з Uk-годинником на зап’ясті та блискучим дворучним мечем у сріблястій піхві.

Цвітан було хотів, щось сказати, як Дагні його вчасно зупинила. Злізши з Мурчика, пустила до інших над Ареною літати.

Оля, чий макіяж був не таким яскравим, як помітним, махнула їм рукою, надіславши повідомлення на Uk-годинник: вказала місця. Цвітан зістрибнув зі скейта і поніс його у рухах. Подруги обійнялися, а Цвітан кількома словами перекинувся із хлопцями, але сів поруч з Дагні.

Церемонію розпочали моно – і полізвірі, які розлетілися в боки пропускаючи величного полізвіра Пані мер, який більше нагадував красивого дракона з двома довгими шиями й великими головами, гігантськими крильми, які могли накрити пів мегаполісу.

Пані мер вправно й впевнено крокувала на високих підборах однією з товстих ший, поправляючи білі рукавички, що доповнювали її ніжно-блакитний діловий костюм. 

— Вітаю, любі Житомиряни! — ледь не цілуючи мікрофон червоними губами, виразила Пані мер. — Раді вас всіх сьогодні вітати на щорічній посвяті в лицарі! — весь стадіон загул; моно- і полізвірі повсідалися на рогах полізвіра Пані мер і вже звідти споглядали чарівне дійство. — Не люблю довгі промови, тож прошу встати: гімн!

Ще не вмерла України, і слава, і воля!

Ще нам, браття-молодії, усміхнеться доля!

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці;

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Усі хором набрали якнайбільше повітря у легені. —

Душу й тіло ми положим за нашу свободу

І покажем, що ми браття козацького роду!

— Тож, — Пані мері піднесла Uk-годинник до обличчя, витягла кришталевий меч зі сріблястої піхви та піднесла догори, витягши руку. — Сьогоднішньою акеладою почесний орден “Обійми Берегині” прийме до себе п’ятьох найвідважніших, найчесніших, найдобродушніших громадян мегаполіса — Житомира! — стадіон вибухнув оплесками.

Пані мері почала називати імена. І з кожним наступним іменем Дагні все більше й більше переймалась. Четверо юнаків у обладунках по черзі збиралися сходами на естраду. Пані мер не забарилася й назвала п’ятого лицаря. Вогнедара злегла опустивши голову, засутулилась.

— Такого не може бути! — запротестував між ними Цвітан, Дагні одразу ж намагалася його вгамувати. — У неї ж найкращі були показники! Її що не приймають через те, що вона дівчина чи що?

— Ні, Цвітане, сядь. — Заблагала Дагні, тягнучи його донизу.

— Я звернуся до суду! — гаркнув він, але Дагні вдалося таки його посадити.

Коли всі п’ятеро лицарів стали на одне коліно, щоб присягнути, Пані мер знову глянула на Uk-годинник.

— Також я, Пані мер мегаполіса — Житомира, спільно з академією лицарської справи затвердили нову категорію лицаря, а саме лицар-маг. — Стадіон замовк, — тож перша лицарка, яка буде посвячена у категорії “лицар-маг” буде… Вогнедара Ромашка!

Дагні, Цвітан, Оля й вся команда, аж підскочили зі своїх місць та чимдуж заплескали у долоні.

— Ось чому маги прибули зі сходу, — на вушко мовила Дагні Цвітану, а той мовчки кивнув.

Вогнедара гордо підняла голову й розправила плечі, міцно стисла руків’я меча, що звисав на поясі. Невзмозі припинити усміхатися — піднялася східцями на естраду.

Вона стала на одне коліно між іншими майбутніми лицарями. Усі як один поклали руку на серце й були готові викладати присягу, коли Пані мер опиниться над ним та покладе меча на праве плече, на ліве і закінчить “ритул” на правому.

— А тепер, — підбадьорливим голосом закликала, — підніміться лицарі!

Всі як один підвелися й за командою Пані мер підняли мечі. Вогнедара ж підняла руки, з яких заіскрилося тепле полум’я. Маги приєдналися й запустили у небо яскраві промені-вогні.

— Тобі, щось принести? Кока колу чи може “Живчик”? — Цвітан піднявся на дах будинку, з якого відкривався вид на подвір’я, де святкували аколаду Вогнедари: всі тусили, розмовляли, танцювали.

— Ні, не треба. Посидиш зі мною? — Дагні слабко посміхнулася, Цвітан швидко схопився і ледь не звалившись із вузької балки, присів поруч.

Нічне небо слабко сяяло зірками. Мурчик кружляв, затьмарюючи собою і сліпучий мегаполіс, і поцятковане сріблом небо.

— Чесно кажучи, все так швидко…

— Що саме? — зацікавлено перепитав Цвітан, підсовуючись трохи ближче.

— Ось це, — Дагні опустила очі з неба й окинула оком юрбу, що крутиться навколо Вогнедари. — Ще не так давно як Вогнедара здавала усні іспити, щоб потрапити у Академію, а тепер — Дагні зітхнула, — вона лицар… лицар-маг. І коли Житомир став мегаполісом?

Цвітан завагався:

— Це напевно тільки наші батьки пам’ятають, — замріяно відповів.

— А Київ тоді що?

— Столиця, — твердо сказав Цвітан, — незмінна.

— Просто… — виправдовулася Дагні, — все так швидко змінюється. Я не встигаю насолодитися моментом, як перебігаю у наступний.

— Тому ти залізла на дах?

— У тиші й темряві час сповільнюється. Я насолоджуюся вами… Вами усіма! — Дагні яскравими очима затрималася на вечірці, тоді повернулася до Цвітана. — Ви усі мої друзі. Оля й Вогнедара — мої найліпші подруги…

— А я? — перебив Цвітан, і ледь не підскочив з місця, — тобто… я друг, також?

— Ні, — Дагні легенько поклала кілька пальчиків на його, ледь відчутно торкнулася губами його щоки. — Тебе я люблю інакше.

Спостерігаючи трохи ніякову реакцію, піднялася.

— Ну ходімо тусити, — її голос тремтів.

Цвітан встав та пропустивши повз себе Дагні, схопив її за руку. Розвернув до себе й міцніше стис її зап’ястя.

— Я… — він підняв палаючі очі — щоки налилися рум’янцем, краплина поту повільно стікала з чола, хоча волосся колихав прохолодний вітер.

Його губи тремтіли. Він зімкнув їх та голосно ковтнув. Зробив крок. Невпенений, але стійкий. Дагні також зашарілася: вільною рукою забрала пасмо темного волосся й загорнула за вушко.

Ще крок. Дагні підняла голову й благально прокліпала. Цвітан нахилився й завівши вільну руку за її потилицю, поцілував. Він ніжно водив великим пальцем її щокою, доки в один момент їхні губи не розімкнулися.

— Я… я… — завагався він і ступив крок назад. — Ти… ти…

Він не міг зв’язати й слова. Дагні стояла трохи схвильована, але щаслива: щоки пашіли, а очі любляче не полишали Цвітана, така ж приємна посмішка повільно розтягувалася губами.

Дагні на хвильку відвела погляд й кісточкою вказівного пальця провела губою.

— Дякую, що ти у мене є, — Дагні опустила руку, кінчиком язика непомітно провела губою, нібито поцілунок застиг і приємно лоскотав шкіру. — Д-д-дякую… т-тобі… — заїкаючись ледь вимовив Цвітан. Тільки тоді коли Дагні знову торкнулася його, він зібравшись з думками, стис її руку у своїй.