Ох і дарма ж я тоді зійшов зі стежки.

Черговий порив вітру змусив мене зіщулитись, і на мить сосни та ялини довкола потьмяніли, зливаючись із нічним небом. Одразу за тим в обличчя полетіли холодні, і від того наче гострі, краплини дощу, що він не вщухав останні кілька годин. Я рефлекторно прикрився рукою, хоч і розумів, що користі від того було небагато. Мій одяг вже наскрізь змок, а тому помітно поважчав та прилипав до шкіри. Попереду, як і в будь-якому іншому напрямку, була лиш непроглядна темрява, в якій заледве можна було розгледіти обриси дерев. І я йшов на зустріч цій темряві, бо знав, що залишитись на місці зараз означало б померти. А так мій внутрішній оптиміст міг заохочувати мене до руху, обіцяючи, що на шляху трапиться велика кам’яна брила, хатинка лісника чи будь-що, що могло б стати мені за прихисток. Холера, і що ж на мене найшло!?

Я ніколи не ладнав ні з природою, ні з подорожами. Та попри це, несподівано навіть для самого себе, я вирішив ненадовго вибратись зі свого затишного міста й рушити до лісу, що знаходився неподалік, де розбивши намет сподівався провести вихідні. Не знаю, що ж примусило мене до подібного – якийсь невідомий поклик чи банальна жага змін, але так я опинився посеред цих хащ. Протоптана мандрівниками стежка майже одразу загубилась, щойно почало сутеніти, а жахлива погода, притаманна для листопада, явно не допомагала моєму становищу. Я раз за разом прокручував ці події в голові, так ніби їх осмислення якось мені зарадить, хоча б тим, що підтримуватиме в мені свідомість. Врешті втомлені від довгих блукань ноги підвели мене, і моє тіло зіштовхнулось із вологим ґрунтом. Я відчув, як на одяг прилипають шматочки землі й рослин, але навіть не думав підвестись аби позбутись їх. Власне, я взагалі не думав. Просто лежав там, у тому клятому лісі, оточений лиш темрявою та зливою. В голові було порожньо, і вже гадав, що от воно – місце мого останнього спочинку. Аж раптом мені здалось, ніби десь вдалині я вгледів маленький вогник. Та ні, напевно це зморений розум насилає на мене видіння. Проте водночас мою увагу привернув їдкуватий запах, що долинав з-за дерев. Тепер уже помилки бути не могло – десь неподалік була хатина або принаймні багаття, від якого йшов дим. Відтак, не шкодуючи останніх сил, я підвівся й попрямував у той бік, де, як мені здалось, побачив сяйво. На моє велике щастя, невдовзі темрява ночі почала відступати від очей, і переді мною розкинулось невеличке поселення. Ледве тримаючись на ногах, я дібрався до найближчої дерев’яної хатинки, у маленькому віконці якої горіло світло, сперся на вхідні двері й щосили закалатав по них. За якусь мить ті відчинились, і я ледве не впав, вчасно підхоплений стурбованими мешканцями, чий спокій мені довелось порушити. Їхні обличчя розпливались під дією моєї втоми та, ймовірно, застуди, яка була гарантована після довгих блукань у таку зливу.

– Сміт, – тихо, майже пошепки, промовив я власне прізвище, а тоді мої повіки опустились.

Коли я прийшов до тями, було десь близько до полудня. За вікном вже сяяло бліде осіннє сонце, і його промені стрибали між краплинками на склі. Голова ще трохи паморочилася, що однак не завадило мені роззирнутись довкола. Повільно ворушачи занімілими кінцівками, я змусив себе підвестись і всівся на краю ліжка. Судячи з розміру кімнати, я перебував у невеличкому будинку, подібному до того, в який вломився після своїх блукань лісом. Ліжко знаходилось в самому кутку кімнати, зовсім поруч із каміном, у якому догорали кілька дерев’яних брусків. В протилежному ж її кінці, оточений книжковими полицями та м’яким на вигляд кріслом, стояв письмовий стіл. Окрім нього та ще овального килима в центрі, кімната виявилась фактично порожньою. Коли ж мій погляд ковзнув по дверному проходу, що відділяв спальню від решти приміщення, то в ньому щось заворушилось. Там стояв худорлявий чоловік середнього віку. На ньому була сіра поплямована сорочка, а обличчя мав стурбоване.

– А ти оговтався швидше, ніж очікувалось. Я був готовий, що наглядатиму за тобою ще щонайменше кілька годин. От в такі моменти я радий помилятись.

– Ви…наглядали за мною? – все ще сонний та спантеличений поцікавився я.

– Атож. Врешті решт я лікар, ну принаймні за місцевими стандартами. Наглядати за хворими пацієнтами – то мій обов’язок. – з неабиякою гордістю відказав незнайомець. – І, прошу, не треба цього «ви», ми ж з тобою майже однолітки. Мене звати Лорен, радий знайомству.

– Навзаєм, а я…

– Сміт. Так, мені це дуже добре відомо. – перервав мене він та всміхнувся.

– Що? Але як?

– Та дуже просто. Це до моєї хати ти ввалився минулої ночі, перервавши читання книги, що я її так довго відкладав. Вже думав висказати тобі все, що думаю про подібні нічні візити, а ти візьми та й знепритомній! Тільки прізвище назвав, ну й дивний же ти. Хоча за це дякую – так я дізнався, що варто принести тебе сюди.

– До речі, Лорене, якраз про це я й хотів запитати. Що ти мав на увазі під словом «сюди»? Інакше кажучи, де я?

– У домі Сміта, звичайно. Цього чоловіка тут знають всі та кожен. Прізвища у вас однакові і зовнішністю наче подібні, тож я подумав, що ви родичі, а отже він не буде проти, якщо ти побудеш тут. Він зараз відсутній, як можеш бачити, але зовсім скоро у тебе буде нагода його побачити.

– Родичі? Пробач, але не думаю, що…

– Так, годі на сьогодні балачок. – знов перервав він мене. – Ти тільки прийшов до тями, тому краще відпочинь. На мій погляд, тобі вже нічого не загрожує, але, в разі чого, то я живу прямо навпроти. А поки що спробуй рухатись якомога менше.

Залишивши на мені порцію ліків, Лорен пішов, і я залишився наодинці з власними здогадками. Чи справді хтось із моєї рідні проживав у цих краях? Ні, навряд. Прізвище Сміт було доволі поширене, тому в даному випадку скоріш за все мало місце звичайнісіньке непорозуміння. Треба було лиш дочекатись власника хатини й усе йому пояснити, а тоді рушати назад до міста, в якому б напрямку звідси воно не було. Доти ж я вирішив залишатись тут, хоча й вибору особливо не мав.

Бажаючи розім’яти задерев’янілі м’язи, я зробив кілька кіл кімнатою, аж доки мій погляд не зупинився на столі. Там, серед листів, чернеток та іншої макулатури, лежав невеликий аркуш. Місце навколо нього мало трохи охайніший вигляд, а сам папірець був списаний щонайбільше на один абзац. Чорнила були ще свіжі – скидалось на те, що з часу написання не минуло й пів доби. Я й сам не зрозумів, в який момент моя рука потяглась до цього клаптика, керована бажанням дізнатись його вміст. Звісно, що читати чужі листи вкрай неввічливо, проте швиденько кинути оком не зашкодить, так я думав. Коли якомога зручніше вмостився у кріслі, мої очі забігали по рядках:

“Тому, кому це може знадобитись

Якщо ви читаєте це, то ймовірно опинились у тій самі ситуації, що і я. Не так давно я суто випадково натрапив на це поселення і мусив залишитися на певний час. Господи, яка ж це була помилка! Я був дурнем, не помічаючи всіх тих дивацтв, що оточували мене, аж доки не стало запізно. Тепер щоразу як я виглядаю у вікно, то молюсь всім вищим силам, аби з неба на мене не подивились у відповідь. Місяць шкірить на мене свої жовті ікла, жадаючи забрати до себе. Тіні густішають наді мною, і єдине, що залишається, це прийняти свою долю. Відтепер я лише паливо у цьому вічному двигуні гріховності. Проте у вас ще є надія. Тікайте звідси, доки не пізно! Не гайте ані секунди, просто забирайтесь геть, доки не настав восьмий день, адже тоді…”

Текст обірвався, а останні слова були написані наче поспіхом. Я ще якийсь час вдивлявся у щойно прочитані рядки, бажаючи переконатись, чи правильно їх зрозумів. І чого тільки цей інший Сміт хотів досягти подібним? Невже сподівався, що в таку маячню хтось повірить? Аж занадто написане скидалося на марення божевільного. Проте якась дивна тривога краяла моє серце. І ще якийсь восьмий день, на який, імовірно, мало б статись щось таємниче й жахливе. Що мало статись? Восьмий день чого? Хоча мабуть я даремно переймаюсь подібним. Автор був явно не при своєму розумі під час написання, тож і довіряти його словам було б щонайменше легковажно. Бажаючи позбутись цієї дурнуватої записки, я не придумав нічого краще аніж зім’яти і викинути її у камін. Від вогню папірець швидко почорнів і невдовзі перетворився на попіл.

Тим часом сонце вже минуло зеніт і повільно йшло до заходу. Не бажаючи й решту дня провести в цій дивній хатинці, я одягнувся та вийшов провітритись. Водночас буде можливість оглянути поселення. Воно являло собою одну єдину вулицю та, на моє здивування, налічувало всього лише шістнадцять маленьких домівок, подібних до тієї, в якій тимчасово перебував я сам. Та на відміну від моєї, у більшості інших двері заледве тримались на петлях, а вікна були або вщент розбитими або необережно заколочені дошками, із шпарин між якими на мене зиркали очі місцевих. Атмосфера була гнітючою, якщо не казати моторошною. Доповнював її дзвін колокола, що долинав із храму на краю селища. Не дивно, що моєму «родичеві» тут і там ввижались примари із тіней. Сам же храм, коли я дійшов до нього, виявився збудованим із каменю та пофарбований у поєднання блакитного та білого кольорів. Загалом він справляв вкрай приємне враження, особливо у порівнянні з рештою будівель, але водночас навіював почуття якогось благоговіння й навіть трепету. Хоча термін “збудований” був не зовсім доречний. Вся будівля була по суті монолітною конструкцією, витесаною із каменя. Неначе до того тут була величезна брила або навіть скеля, яку рука невідомого майстра перетворила на цей витвір мистецтва.

Надивившись на нього ззовні, я вирішив зазирнути всередину. Та коли я вже був готовий відімкнути двері, чиясь рука замкнулась на моєму плечі, утримуючи на місці. Від несподіванки я ледь не скрикнув, проте обернувшись побачив лиш обличчя мого нового знайомого-лікаря.

– На твоєму місці я б цього не робив.

– Чому ні? Це чиясь приватна власність?

– Ні, звичайно ні. Насправді, у нас тут не надто переймаються подібним. Як ти міг бачити, деякі навіть не вважають за потрібне замикати вхідні двері. Тож цей храм відчинений для всіх і кожного.

– Але, вочевидь, не для мене, – зауважив я.

– Поки що так. Бачиш, це місце для нас важливе, я б навіть сказав священне. Від нього, в деякому сенсі, залежать наші життя. А місцеві не надто приязні до чужинців, особливо до тих, що приходять посеред ночі та дубасять по дверях. Та попри це тобі буде дозволено зайти всередину, просто дещо пізніше. Зараз все поселення в очікуванні свята врожаю. Невдовзі тут планується бенкет з цього приводу. А поки всередині відбувається оздоблення приміщення, підготовка священних дарів для пожертвувань і таке інше. На мою думку, на це піде ще дні три-чотири. От тоді й приходь. Можеш не сумніватись, на тебе чекатиме вельми теплий прийом.

– Не розумію. Як бенкет змусить місцевих подобрішати до мене?

– Що ж, – стенув плечима Лорен, – чогось іншого я й не очікував. Не переймайся ти так, я все поясню, але іншим разом. Вже сутеніє. – Лише коли він сказав це, я відчув як вуха лоскоче прохолодний вітер. І коли стільки час минуло? Не міг же я цілісінький день роздивлятись цей храм? – Ти тільки сьогодні прийшов до тями, і, як твій лікар, я не можу допустити аби стан мого пацієнта погіршився. Тож іди та відпочинь, а я знову завітаю завтра.

Так я і зробив. Хоча в ту ніч сон зовсім покинув мене. Я просто вертівся у ліжку і думав. Думав про мого зниклого “родича” і його моторошну записку, про прекрасний кам’яний храм у глухому селі посеред лісу та про те, коли ж я повернусь додому.

На відміну від першого, всі наступні дні всі минали як один. Щоранку до мене приходив Лорен аби оглянути. Опісля того ми десь із годину могли сидіти й теревенити про різне, насолоджуючись смачною кавою з тістечками, які він приносив з собою. Безсумнівно, я був радий його товариству. Настільки, що навіть перестав зважати на те, що проживаю в будинку, який мені не належить і божевільний власник якого зник безвісти. Я здебільшого не покидав “свого” помешкання, хіба що заради коротких прогулянок околицями. Зрідка здійснював спроби заговорити із місцевими, проте в найкращому випадку отримував у свій бік косий погляд та роздратоване бурмотіння. Не надто різноманітна рутина, мушу визнати, однак за словами Лорена помірна активність лише піде на користь моєму одужанню.

– Знаєш, – якось звернувся я до нього під час однієї з наших ранкових зустрічей. Здається, тоді минув уже тиждень відколи я прибув до цього поселення. Принесена випічка вже були з’їдена, тож тепер можна було згаяти трохи часу на розмову, – є питання, яке не дає мені спокою останнім часом.

– То кажи. – Він зручніше вмостився у кріслі, готуючись задовольнити мою чергову цікавість.

– Ще від самої нашої зустрічі біля храму ти постійно згадуєш те свято врожаю. Проте я вже неодноразово обійшов село по периметру, і щось тут не сходиться.

– Що ти маєш на увазі?

– Ми зараз посеред лісу. Найближча відкрита місцевість, де можна було би зорати поле, – за кілька кілометрів звідси. Надто далеко, особливо враховуючи, що транспорту я тут не помічав. Худобу ви також не тримаєте. То в мене виникає питання: про свято якого врожаю йдеться, Лорене?

Після поставленого запитання мого співбесідника наче блискавкою вдарило. Він помітно напружився всім тілом, на лобі з’явилися зморшки, а ноги застукотіли по підлозі. Схоже, я застав його зненацька. Лорен дивився на мене своїми темними очима, однак погляд його сягав кудись-інде, наче в саму мою душу. Мені це не подобалось – так само на мене іноді витріщались решта селян. Щось сильно непокоїло мого новоздобутого приятеля, проте він явно не бажав про це говорити.

– Дозволь, перед своєю відповіддю я хотів би дещо сказати, що має тебе порадувати. – поволі почав він і водночас на його устах з’явилась знервована посмішка. – Я відстежував твій стан і щасливий повідомити, що за моїми спостереженнями ти, друже, цілком здоровий і можеш повертатись назад, додому. Однак перед тим, як підеш, я маю до тебе невелике прохання. Насправді, саме тому я сьогодні й завітав. Останні кілька днів всі ретельно готувались і нарешті скінчили. Бенкет на честь дня врожаю відбудеться сьогодні ввечері у храмі. Там збереться все поселення. Я був би дуже радий, якби ти також завітав. – промовив він та потягнувся до склянки з водою, що була на столі, майже осушивши її одним ковтком. – Стосовно ж твого питання, то відповідь ти зможеш дізнатись, якщо таки пристанеш на мою пропозицію. Так буде простіше, аніж якщо я намагатимусь пояснити. То що скажеш?

Першою  моєю думкою було відмовити йому. Село посеред ніде, його жителі, які нашіптують невідомі прокльони –вони гнітили мене й навіювали страшну тугу за рідною квартиркою в місті. Весь цей час я бажав якомога швидше забратись подалі звідси, а тепер мене просять ще залишитись, хай і не надовго. Але водночас десь в глибинах мого розуму зажевріла іскорка допитливості. Це місце було мені неприємне, якщо не сказати огидне, та водночас таїло в собі таємницю, яку мені кортіло розкрити. І що більше я думав про неї, тим більше зростав мій інтерес, витісняючи всі інші наміри.

Тим паче, що під час мого перебування тут Лорен був по суті єдиною людиною, з якою я спілкувався. Він щодня доглядав мене та не просив ні гроша у відповідь. Невже я не міг виконати одного-єдиного прохання для того, хто вже встиг стати мені за друга?

– Гаразд, але я не зможу залишитись ані на день довше. Наступного ж ранку я вирушу додому.

– Домовились.

Коли ми опинились біля храму вже був пізній вечір, хоча мабуть правильніше сказати рання ніч, і жовтуватий півмісяць височів у зоряному небі. Зі слів Лорена, решта жителів уже зайшли та чекали тільки на нас. Всередині кам’яна обитель мала лиш голі стіни без жодного натяку на оздоблення, що контрастувало із зовнішньою красою та вишуканістю. Із меблів були хіба що кілька дерев’яних столів, зіставлених разом й оточених стільцями та годинник на одній із стін. Здогадатись про призначення будівлі можна було хіба що завдяки вівтарю в протилежному від входу кінці, на якому лежали накриті білою тканиною дари. Словом, це був найбільш аскетичний храм із усіх, які мені випадала можливість відвідати.

Мій товариш мав рацію. Оцінивши на око кількість присутніх, я і справді переконався, що тут зібрались абсолютно всі мешканці поселення. Вони не квапились займати місця за столом, натомість вишикувались обличчям до вівтаря, вочевидь очікуючи на щось. Мій приятель зайняв відведене собі місце, а я так і залишився біля самих вхідних дверей. Якийсь час панувала абсолютна тиша, яку розвіював тільки рух стрілок годинника. Коли ж вони дійшли до відмітки у за десять хвилин до опівночі, всі прихожани водночас почали щось тихо і в такт начитувати, схоже на молитву. Принаймні мені так здалось, адже я не міг розібрати жодного слова чи бодай вловити мотиву тієї дивної мелодії, яка поступово розливалася залою. З часом вони пришвидшились, поступово переходячи від мугикання до повноцінного співу. На початку він здався мені лиш набором відокремлених, важких для вимови чи опису звуків. Проте чим довше я вслухався, тим більше розумів – це була мова. Притому давня, загублена епохи тому. «Можливо, вона навіть старша від латини» – подумав я і від цієї здригнувся всім тілом. Перш за все це була молитва, себто звертання до вищих сил. Але до кого або до чого звертаються мовою настільки древньою, що жодна інша навіть близько не нагадує ці моторошні ритми? Та що бажають отримати, вдаючись до подібного?

На мій жаль, ці питання недовго лишалися без відповіді. Коли годинник пробив північ, весь храм прийшов у рух. Стіни затрясло наче листя під час шторму, двері вибило шаленим поривом вітру, який, увірвавшись всередину, загасив підсвічники, що правили за єдине освітлення. Лише на мить приміщення потонуло у непроглядній темряві, а тоді в даху утворилась величезна діра, звідки прямісінько на вівтар полилось бліде місячне сяйво. Я звів погляд вгору, і в той момент всі попередні події потьмяніли у моїй пам’яті.

Всі зорі на небі згасли, а з його глибин, наче з самого краю місячного серпа, на вівтар опустилась бліда рука. Довга та струнка, вона схопила поданий дар своїми шістьма кістлявими пальцями і потягнула до себе, назад у глибини космосу. Я зміг розгледіти під тканиною силует стиснутого об’єкта, з жахом усвідомивши, що той нагадує людський. І в той момент, коли мій розум був заледве спроможний витримати це, молитва припинилась. Все стало як раніше. Не було ні діри в даху, ні дрижання стін, ні зловісної шестипалої руки, нічого. Невже я просто рознервувався, чи це наслідки хвороби? Хоча Лорен казав, ніби зі мною все мало бути добре. Хай там як, я відчув небувале полегшення від того, що пережите було лиш моїм видінням. Оглянувши залу ще раз, я виявив, що, поки марив, на столі вже стояло безліч страв на будь-який смак. Від морепродуктів до випічки, від салатів до печеного порося. Келихи були наповнені різнобарвним вином. А тоді я зупинився поглядом на вівтарі. Він був порожній. Те, що здалось мені схожим на людське тіло, зникло. За мить біля нього несподівано опинився Лорен. Решта селян звернули до нього очі.

– Настав восьмий день, і пан Сміт покинув нас! – урочисто заявив він, а тоді глянув на мене. І в тих очах не лишилось навіть сліду того простодушного лікаря, що частував кавою. Вони були холодні та жорстокі, наче осіння злива, що привела мене сюди. – Ласкаво просимо, пане Сміт!

Прихожани всі як один обернулись в мій бік. І вперше за весь час, що я провів у цьому селі, вони усміхнулися мені. Усміхнулися широко та неприродньо, шкірячи свої жовтуваті зуби, що за кольором так нагадували місяць.

 Я не пам’ятав, як ноги донесли мене до вже знайомої старої хатини на околиці села. Не пам’ятав, як зрушив величезну книжкову шафу, що стояла навпроти мого ліжка, і затулив нею вхідні двері. Пам’ятав лише, що ці потуги були марними. Я безсилий, мені не вдасться втекти, не вдасться врятувати себе. Себе ні, але якщо до інших? Якщо хтось, так само як я, через жорстокість долі опиниться в цьому проклятому місці, тоді я мушу якось попередити їх. Залишити послання, що допоможе їм вибратись звідси. Я сів за стіл і, хоча руки мої дрижали й сіпались, почав писати. На моє здивування, я майже одразу підібрав потрібні слова, які рухами пера переносились на клаптик паперу. Скінчивши, я перечитав написане та раптом усвідомив, що бачу цей текст вже не вперше. В той момент у моїй пам’яті сплив рядок, що я його прочитав у перший день, коли опинився тут.

«Відтепер я лише паливо у цьому вічному двигуні гріховності»

Я притулився до найближчої стіни і знесилений сповз додолу. Я не знав, проклинати мені долю за її жорстокість, чи просто посміятись з її іронічності. Ох і дарма ж я вважав ту записку маячнею! Ох і дарма не пішов звідси, коли мав таку можливість!

Ох і дарма ж я тоді зійшов зі стежки.