Я спала, заколисана музикою вітру, вологою дощів, промінням сонця. Спала, вкрита зеленою ковдрою зілля у родючому лоні землі, сплетена з корінням могутніх дерев-велетів, захована густим ранковим туманом, запорошена м’яким шаром снігу, заквітчана барвами мальв. Соловейки співали мені пісні, натхненні першим бережким подихом весни, прудкі струмочки складали для мене водяну симфонію. Прадавня.

Я спала, вторуючи стукоту ратиць диких степових коней, невагомим помахом крил метеликів у гаю, шелесту листя й хлюпоту води кожним стукотом серця в широких грудях. Спала, огорнута мудрою сивиною полину в ніжних обіймах матері-природи. На кожен вдих всього живого відгукувався дух і линув ген-ген за небокрай, а потім, вкотре наповнившись любов’ю до рідного краю, повертався назад в могутнє тіло. Первісна.

Сни були жахіттями. Я стояла посеред випаленої дотла землі, скута путами, що й не ворухнешся, а всюди тільки морок, кров і вогонь. Мене мордували, ґвалтували, ламали кісточки одну за одною, і не було рятунку, не було спасіння, лиш невимовний біль і смерть, що вже тихенько підкрадалася до мого змученого тіла. А ще був сміх. О, той мерзенний диявольський сміх! Сміх катів моїх, переможний, в передчутті останнього скрику закатованої жертви. Та ні, я їм того не подарую. Доки є ще хоч одна краплина крові в жилах, поки б’ється ще в грудях пробите наскрізь серце, доти боротимусь й вириватиму зубами зерно життя з лап потойбіччя.

Та враз запала тиша. Зникло голе поле, осоружні кайдани та ненависний сміх. У голові геть спорожніло, очі заслала пелена. Де я? Що я тут роблю? Та й хто така «я»? Чи існувала «я» взагалі? А чи це важливо? Немає болю, немає криків, немає нічого, крім блаженного й спокусливого забуття. Чого ж я опиралась? Чому відштовхувала таку необхідну сліпоту? А й справді, чому? З ким я боролась? За що..?

Десь звіддалі почулися голоси, попервах приглушені, обережні, та з кожною миттю вони наближались, і вже намагались докричатись до мене крізь густу товщу води. А вслід роздались постріли, і знову все стихло. Що ж то були за голоси? Чого порушили мій спокій? І наново лунають вигуки, і знов-таки змовкають, мов придушені. Хто я? Гул наростав і наростав, бив у голову з шаленим запалом, аж поки примарний спокій не розбився на друзки, а час і простір похитнулися.

Знагла розум відпустив туман, і зусібіч загриміло щастя й надія. І так піднеслась моя душа, що від нестримного почуття всередині ламались ребра. Свобода! Я вільна, сильна, оновлена! Треба вибиратися з пастки, треба шукати вихід, нарешті звільнитися! А з іншого боку, хіба і так не добре? Навіщо покидати свій безпечний кокон заради незвіданого майбутнього? Я жива, я дихаю, чи цього не досить? Хіба не краще було б…

Вибух. Полум’я. Біль. Шум. Невіра. Хаос. Я пробудилась на дні глибокої вирви, де ще мить тому було рідне місце, що так довго служило моєю колискою. Розплющила стародавні очі, розправила могутнє заспане тіло. У колись чистому до памороки повітрі тепер стояв гнилий запах попелища, крові, смерті. Десь неподалік лунали вибухи, доносились крики, стогони. Тільки-но наважилась підвестись — у голову вдарили спогади, мов кадри кінострічки, мов блискавка в похмурому небі. Вони прорвалися крізь марення й розірвали на шмаття оману, та пам’ять то була не моя — народу мого. Я — стародавнє створіння, лік якому розпочався задовго до народження всесвіту, я — неземна істота, що сестра моя сліпуча Бетельгейзе, а брат — розлогий Чумацький Шлях, я — поріддя зіркового пилу й чорної матерії — вперше відчула жах, тваринний, глибинний. О Матір Первозвана! Нащо наслала віковий сон на мене? Чому не дала запобігти страхіттям і збудила лише зараз, у війну? А спомини все прибували й прибували до змученого розуму, безжально торували собі шлях кожною шпариною, і бачила як наяву: і війни, й опори, й повстання, і кров, і сльози, і любов народу українського. Мого народу.

Ні, не зламати вражій темряві світла цих людей, не розтоптати духу вільного, що бореться з усіх сил. І лють піднімалася моїми венами просто до палаючого в грудях прадавнього серця. Я підвелась — титан і берегиня — і від кожного кроку мого здригалися небо й земля. Ось поле бою: люди, такі крихітні, але які відчайдушні! Кругом розруха, урвища, вогонь.

— Час сплив ваш, о, стерв’ятники прокляті, що смерть посіяти прийшли на землю цю! Прощайтеся зі світом, бо ніхто з вас не полишить цих полів живим.

Благоговійно падали на коліна мої люди, відчувши серцем рідних дух в мені. А ті, хто прийшов в наш край плюндрувати й нищити, із закарбованим на обличчях страхом кинулись навтьоки. І я пішла за ними, лишаючи широченні сліди босих ніг, в очах палав вогонь ненависті, і тіло віддалось йому сповна. Так я рушила, вогненна птаха, що полум’ям приносить оновлення. В істот прокинулась первісна прогнила натура, що затьмарила почуття самозбереження, і в хід пішла зброя. Кулі рвали мою плоть, багряна кров заливала ґрунт, та що мені свинець, що мені порох, коли нутрощі всередині тріщать ненавистю й пульс б’є у вилицях.

Так я гнала їх все далі і далі, ближче і ближче до їх рідних боліт, залишаючи позаду сплюндровану рідну землю. Одним помахом могутньої руки змітала ворогів, ніби вони важили не більше за пір’їнку соловейків, що вже не співали. А коли дісталися межі, коли зухвалі супостати перетворилися на купку переляканих бліх, і не залишилося жодної мерзенної їх душі в цих краях, я зупинилась. Можливо, колись один невідомий художник відтворить на полотні цю картину: закопчений кордон, палаюча нага діва зростом до небес і вщент розтрощене військо. На мить затихло все в передчутті кінця.

— Шлях до цієї землі назавжди закритий для вами. Більша жодна нога ваша не ступить сюди. А якщо насмілитесь повернутись… Ідіть і перекажіть кожній живій душі про те, що чекає на тих, хто посягне на Україну.

Від шоку й невіри переможені збивалися з ніг і повзли багнюкою в сторону своєї трясовини. Та мені було байдуже. Я вже розвернулася й нарешті попрямувала до своїх людей. Ті завмерли, мов статуї, не сміючи поворухнутися, і лиш приголомшливо дивилися на мене. Тоді я обережно присіла навпочіпки перед найближчим чоловіком. То був молодий парубок, зовсім ще хлоп’я, але на обличчі, вкритим кіптявою й кров’ю, вже запали глибокі зморшки. Який же він крихітний, але такий мужній! Я лагідно, по-материнськи усміхнулася до нього і спитала:

— Який зараз рік?

І він, ще не маючи сил повірити в правдивість моменту, розгублено прошепотів:

— 2024…