Оповідання

Розділ І
Іветта Марш

Це був звичайний шкільний день. Учням сьогодні не до історії та математики. Усі діти тільки й говорили про нову книжку Іветти Марш «Марево з Мурованої Вежі». У цій історії замішаний Острозький замок. Тепер усі ще більше впевнилися, що таємнича письменниця була з Рівного. Але чому вона приховує своє справжнє ім’я та уникає інтерв’ю? Усі з нетерпінням чекали її дебюту. Ця поява точно додала б розголосу Рівному, у якому, здавалося б, давно не траплялося див.

Дві подружки-десятикласниці якраз обговорювали сенсацію:

– Поліно, як тобі нова історія Іветти? Я в захваті! От прямо не віриться, що про наш замок написали! – казала Софія.

– Я тільки розпочала читати, але сюжет цікавий.

– Ходили плітки, що автор книги хлопець, а Іветта Марш просто псевдонім для більшої загадковості. Як думаєш, автор справді з нашого міста?

– Гадки не маю, – сказала Поліна, зробивши паузу.

Задзвенів дзвінок. Але думки були зовсім не про те, а про таємницю, яка занадто довго не викривалася. Поліна не очікувала, що «Марево з Мурованої Вежі» набуватиме такого розголосу. Її бентежило, що довге мовчання могло викликати насмішки, недовіру. Чому одразу не писати під своїм справжнім іменем та не приховуватись?

Дівчина не була зіркою школи. Відносно добре навчалася та мала декількох хороших друзів. У її плани не входило пізнання, тим паче Поліна знала, що діти бувають жорстокі, а її творчість отримає не тільки хороші відгуки. Усе сталося швидко. Вона створила сторінку й почала викладати спочатку вірші, а потім усе більші й кращі історії. Акаунт вівся під псевдонімом Іветта Марш.

Звичайно, розголос з’явився не одразу, але це зовсім не бентежило школярку, а навіть навпаки. Можливо, Іветта Марш і залишилася б невідомою, якби не Софія…

Одного разу на вулиці почалася гроза. Поліну якраз забирав тато, тож Софія заїхала на каву. Злива довго не утихала.

– Може, подивимося фільм? – запропонувала Софія.

– Гарна ідея! Тоді я зроблю каву, а ти обирай, що сьогодні подивимося.

І якось так склалося, що перша вкладка – сторінка з творчістю Іветти Марш.

Так рідно бачити ці води,
Це озеро, яке немов живе.
І білі хвильки все колишуть,
Мене у спогади жене.

Поліну мов пронизало током. Це був її вірш, який читала подруга. Невже вона його знайшла?

– Що ти тут читаєш?

– Що це за сторінка? Я ніколи не чула про цю авторку.

– Тобі подобається? – не відповіла на питання Поліна.

– Так, навіть дуже! Невже ця письменниця з Рівного?

– Не знаю, а чому ти так думаєш? – трохи збентежено запитала Поліна.

– Почитай далі уважніше. Текст точно про наше Біле озеро!

Ось так і Софія спостерігала за творчістю Іветти та поширювала її. Поліна чомусь не зізналася одразу, що насправді авторка вона, але відгук подруги надихнув дівчину. Так почала все більше писати про рідне їй місто Рівне.

Розділ ІІ
Привид Меланії

Через тиждень випуску історії багато кому кортіло відвідати Острозький замок. У книжці Поліни розповідається про привида юної дівчини, що загинула й була ображена на людей. Меланія ще малою потрапила до замку, допомагала на кухні, у саду. Але по-справжньому до душі було малювати. Її картини тільки припадали пилюкою, так як ніхто не вірив, що художниця – звичайна дівчина. Складно тоді було знайти полотно чи фарби, але Меланія все мала. У дівчину закохався молодий магнат, що часто навідував короля. І прикраси дорогі дарував, і сорочки. Покоївка, мов відчувала приїзд юнака, постійно виглядала його на Вежі Мурованій.

– А намалюй мене, Меланіє! – якось попросив її магнат.

Дівчина із задоволенням вимальовувала його чорні очі та вуса. Особливо довго пітніла над волоссям, яке завжди здавалося різне. Блискуча, темна, як вугілля, чуприна додавала чоловіку краси. Усі свої картини, яких не було так багато, Меланія ховала в підвалі й накривала старим рядном. Для неї її роботи були згадкою, пам’яттю, відблиском у минуле. Увесь вільний час дівчина виплескувала на полотно. Якось в одну мить картини зникли. Можливо, хто вкрав, а може, просто викинули. Вона не знала, що їй робити, залишалося тільки плакати. Хто допоможе покоївці?

– То де ж твій магнат? Давно не видно, – насміхалися інші робітниці.

І справді, коханий Меланії не з’являвся в замку. Боляче було покоївці без звісток жити. Якось побачила вона журливого садівника. Ось тоді той і сповістив про загибель її магната в боях. Пішла дівчина на Вежу Муровану та й не спускалася. Образливо їй стало, що сама зосталася. І коханого немає, і пам’ять про нього викрали. Чекала його морозними днями й ночами, захворіла дуже. Тепер хто поради шукає чи відповіді, то приходить до замку. Як справді допомоги потребує – бачить на Вежі дівчину.

Розділ ІІІ
Прохання неможливого

Були такі теплі дні, що тільки гуляти, насолоджуватися краєвидами. Софія дочекалася вихідних та й попросила Поліну піти з нею на прогулянку до Острозького замку, навіть квитки вже замовила.

Над долиною річки Вілії, на пагорбі, у районному центрі, розташований Острозький замок. Колись давно це був дім князів Острозьких, що вважалися найбагатшими магнатами Речі Посполитої. Найдавнішою будівлею вважають Вежу Муровану. На найвищому її поверсі відкривається неймовірний краєвид на нижню частину Острога. Мальовниче місце та історія краю манить туристів та містян.

У цей день щось дивне коїлося з Поліною. Уночі наснився дивний сон: із неба, із згори, лунав голос, який просив допомоги.

– Я чекаю. Ти мені потрібна, – чулося дівчині.

На екскурсії весь час відчувала чийсь важкий погляд. Різні думки поглинали дівчину. Задивилася на Вежу. Раптом побачила постать, яка спостерігала за нею. Відчувалося, що треба туди.

– Що ти там побачила? Невже сподіваєшся Меланію зустріти? – посміялася Софія.

Тільки Поліна відволіклася на хвилинку, то марево зникло, як і не було.

– До речі, дочитала «Марево з Мурованої Вежі». Ото буде фантастика, як і привида побачимо! – продовжувала жартувати подруга.

Одразу подумалося, що то хтось любувався краєвидом. Гріх, як кажуть, побувати в замку й не помилуватися Вежею Мурованою. Заплутані сходи вели до цікавого та незнаного.

Поліна намагалася від’єднатися від натовпу. Дивним чином, та їй вдалося опинитися в залі одній. У голові крутилося ім’я. Поліна сказала його вголос:

– Меланія!

Раптом у кімнату зайшла зовсім юна дівчина, убрана, так би мовити, не по-сучасному. Змарніла, наче заплакана, протирала пил. Руки, як порцелянові, гарні, очей не відвести. Тендітна, тихенько приспівуючи, роздивлялася стіни.

– Поліно, я тебе й не помітила! – сказала ніжним голосом дівчина.

– Звідки ви знаєте моє ім’я?

Переполохана Поліна взяла в руки вазу. Незнайомка їй здалася божевільною.

– Не бійся мене. Ти єдина знаєш про мене правду… Тільки тобі під силу допомогти цим стінам…

– Я? Ви при своєму розумі? Я вперше бачу вас!

– Не впізнала? Я Меланія. Художниця з твоєї казки. Але то зовсім не казка, а історія, яка потребує твоєї уваги.

– Чому ж я маю допомагати?

– Бо ти автор! Ти написала про мене й розбудила цікавість людей. Тож будь добра й виконай моє прохання.

Меланія схватила за руки Поліну. Ваза розбилася. Письменниця побачила благаючі, утомлені очі дівчини.

– Що тут розбилося? – прийшли на звук люди.

Але ваза ціла стояла, як її ніхто й не чіпав. Тільки Поліна відчувала себе дивно.

Тепер дівчина не могла ні про що думати. Купа запитань, які неможливо задати. Найважче, що розповісти нікому, адже ніхто й не повірить. Тим паче сталося неможливе: казка виявилася реальністю. Як хотілося вірити, що це розіграш… Але хто дізнався, що авторка вона?

Розділ ІV
Сприйняття

Так пройшло три дні, які тягнули за собою безсонні ночі, різні думки та довгі роздуми. Софія не впізнавала подругу, що так змінилася. Увесь час мовчазна, похмура, іноді зовсім, як статуя. Неможливо було відволіктись, адже учні не переставала говорити про «Марево з Мурованої Вежі».

Після школи Поліна пішла прогулятися парком. Ясно-зелені дерева шелестіли, створюючи атмосферу спокою. За ними ховалися білочки, то спалахують, то знову зникнуть. Сонячні промені пробивалися через крону, парк ставав барвистішим. Заплющивши очі, можна було почувати себе особливо. Тіло наповнювалося відчуттям єдності, неначе ти єдиний у парку, у Рівному, на цілій планеті, усе цвіте для тебе.

Коли Поліна вийшла з парку, гармонія природи напоїла дівчину цілющою водою.

– Повернуся до Вежі, а як це все насправді? Інакше не заспокоюсь. Але треба зізнатися у всьому Софії…

Це важливе рішення Поліна обмірковувала дуже ретельно. Подруга навряд чи поставилася б до цього спокійно. Дівчина була готова до будь-якої реакції, все одно мала впевненість у Софії. Після школи вона запропонувала подрузі зайти в гості.

– Мені треба тобі де в чому зізнатися, – розпочала Поліна.

– Ну то кажи.

– Я авторка твору «Марево з Мурованої Вежі». Я і є Іветта Марш, – сказала вона, протягуючи чернетки з творів.

Софія затамувала подих. Її очі розширилися, вона нерухомо дивилася то на подругу, то на тексти. Це точно не жарт. Пазли зійшлися. Ось чому Поліна уникала розмов про твори Іветти, увесь час була зайнята, а іноді й зовсім могла не слухати сюжет, казала, що давно прочитала.

– Невже це правда? Чому ж не сказала одразу? – передивлялася чернетки Софія.

Так затягнулася довга розмова. Подруга вже не ображалася, хоч і залишалася шокованою, та й Поліні спокійніше на душі зробилося, як зізналася.

– Але я маю ще дещо сказати. Мені здається, що я бачила Меланію. Знаю, звучить дивно, але вона благала мене про допомогу.

– А оце вже зовсім не смішно. Історія ж вигадана. Можливо, хтось прочитав і пожартував над тобою?

– Але чому? Ніхто не знав, що авторка я.

Складно Софії було повірити словам подруги, але то й зрозуміло, адже Поліна сама не дуже довіряла побаченому. Було вирішено усе залишити в таємниці.

Розділ V
Заклик Меланії

Ранок був сонячним. Навіть уроки скоротили, тому в обідню пору дівчата гуляли вже біля замку. Обоє відчували себе дивачками. Не існує ніяких примар, видінь. Усе це міф, вигадки, злі жарти. Так хотілося думати.

На Вежі Софія побачила якесь марево, яке швидко зникло.

– Поліно, мені здалося, там була вона. Невже ти казала правду?

– Напевно, я маю бути одна. Але щось мені підказує, що знадобиться твоя допомога.

Туристів було не так багато, як минулого разу. Будні, обід – прекрасна пора для розвідок. Сьогодні Поліна більше проводила часу в бібліотеці. Роздивлялася археологію, скульптури, живопис. І знову письменниця не помітила, як залишилася сама.

– Рада тебе знову бачити!

– Ах!

Поліна злякалася навіть більше, ніж уперше. Мурашки пробігли по її шкірі.

– Сумно дивитися на це мистецтво й не бачити свого…, – журливо сказала Меланія, роздивляючись картини.

Дівчина продовжувала мовчати.

– Чому ж ти мовчиш? Як прийшла, то не бійся.

– Я допоможу вам, але доведіть, що це все не жарт і не моя уява.

– Пам’ятаєш вазу? Ти ж усе-таки впустила її, але не розбила.

Меланія взяла дівчину за руку й провела залою. Її долоні були холодні, як лід, але це пробудило реальність.

– Замок реставрують, удосконалюють, рятують пам’ять про історію. А мені все важче знаходитися серед сучасного, людей. Я хочу, щоб ти знайшла мою картину. Лише одну – із Лук’яном.

– Портрет твого коханого? Але як ?

Меланія опустила очі. Їй ще досі було боляче від крадіжки її захоплення. Писала не вона, а її душа. Дівчина розповіла, як важливий їй портрет Лук’яна, хлопець і сам зник безвісти, тому Поліна й погодилася, хоч і гадки не мала, як знайти портрет.

– Опиши мені свого коханого.

У привида одразу загорілися очі та з’явилася легенька усмішка, вона описала все: його круглі, упевнені очі, шрамований, гордий ніс та посмішку, яка випромінювала спокій та відкритість. Меланія говорила мало, бо розуміла, що майже всю історії Поліна знає, адже та написала про неї казку, не здогадуючись, що це реально.

– Я розповіла про тебе подрузі. Думаю, вона допоможе.

– Я відчувала, що в тебе буде помічниця. Думаю, це навіть краще. Наступного разу принесіть мені ковдру, дуже холодно в замку.

Дівчина розповіла все Софії. Було приємно, що подруга готова допомогти. Тільки як? Де шукати картину, а головне, як пояснювати людям навіщо? І тут розпочалася велика робота…

Розділ VІ
Неочікувана знахідка

Дні пролітали швидко. Устигнути все було неможливо. Дівчата оббігали музеї, перелистали книжки про мистецтво тих років, але все марно. Складно шукати по усному опису. Поліна вже була переконана, що картини не існує. Мало що з нею могло трапитися за цей час, але шукати ніхто не переставав. Чим далі йшов час, тим більше дівчата згасали. Свої клопоти також не давали спокою. Потихеньку все почало забуватися…

Та одного дня ці турботи привели їх до дечого…

– Поліно, після школи треба заїхати на блошиний ринок. Там сьогодні моя тітка десь продає, маю дещо передати.

– Ну добре.

Дорога вела їх різними стежками. Що тільки там не було: і одяг, і книжки, і кераміка, і статуетки, і прикраси, і навіть меблі. Довго Поліна розглядала цікавинки, доки не помітила картину саду. Квіти вабили своєю красою та охайністю. Полотно ніби оживає від таких яскравих фарб. Здавалося, передавався навіть запах.

– Що ти тут дивишся? – повернулася до тітки Софія.

– Яка краса!

Подрузі також припали до душі намальовані білі троянди з рожевими мальвами. Продавець помітив зачаровані погляди дівчат.

– Це не єдина картина в продажу! Зараз принесу ще.

Чоловік дістав неперевершені красою малюнки. Потріскані, трохи запалі пилом, їх все одно хотілося розглядати. І серед усіх Софія побачила ту, яку вони так старанно шукали. Картина того самого коханого Лук’яна продавалася за безцінь.

– Чому ви продаєте ці картини? Вони ж такі гарні!

– Знайшов їх ще дуже давно на горищі, там купа безладу. А продавати їх за хорошу ціну ніяк, якість уже не та.

– Звідки ж вони у вас?

– Та колись брат мого прадіда хотів продати їх. На той час дорого вони б обійшлися. Та не зміг. Він був чесної душі людина, але викрав їх у замку. Дуже вже гроші потрібні були. Та може це й байка. То що, яку візьмете?

Дівчата купили картину й подякували чоловікові. Тепер їм кортіло придбати всі полотна, але де взяти гроші? Було прийняте серйозне рішення – випускати книжки. До цього вся писемність Поліни, але під псевдонімом, була у відкритому доступі. Наважившись, Іветта Марш закрила профіль і почала створювати сайт…

Розділ VІІ
Умиротворення

Усе йшло на лад. Дівчатам вдалося назбирати ті кошти, яких не вистачало. Скоро вони навідалися до Меланії. Що тільки Софія з Поліною не робили, щоб пронести полотна, але це того вартувало. Яка ж щаслива була Меланія. Очі заблищали, а усмішка нарешті стала живою. Як тільки вона їм не віддячувала: і прикраси всі віддати хотіла, і показати таємниці замку. Усе б вигадала для дівчат! Але Поліні з Софією хотілося забрати ту картину з квітами. Трохи повагавшись, вони зізналися. А Меланія тільки рада потішити їх.

Після цього багато що змінилося. Меланія вже ні разу не з’являлася на Вежі. Лише приємна згадка залишалася про неї. Дівчата віднесли картину в музей. Виявляється, її цінність не втратилася. Згодом Поліна почала видавати збірки віршів та історії, які не переставали дивувати читачів. Нарешті відкрилася й сама, але псевдонім не змінила. Не часто дівчата згадують Меланію, але щоразу їх переповнює відчуття казки, фантастики. Єдине, що переконує, то була реальність – картина, яка висить у музеї…