Я ніколи не вірив в щось, що не було реальним. Аж доки це не трапилось зі мною.

Усю неділю я був зайнятий. Прокинувся з самого рання, щоб прибрати у хаті, а вона у мене не маленька, потім почав готувати їсти. За хатніми справами я й не помітив, як смерклося, і швидко почав сервірувати стіл для двох. До мене мав приїхати мій так званий далекий родич – чотириюрідний брат Маркус.

В п’ятницю, тринадцятого числа, мені прийшов лист. Адресант не залишив своєї адреси, а у полі, де мав ввести свої дані, написав: «Маркус. Інший світ». Я одразу ж подумав, що це розіграш, але для цікавості глянув в середину конверта. Звідти визирав старий, пожовклий папір. Я розгорнув його і почав читати:

« Доброго часу доби, дорогий Олеже!

До тебе пише твій чотириюрідний брат. І я з іншого світу. Надіюся, тобі розповідали про твоїх родичів із іншого виміру. Я б дуже хотів із тобою повидатися. Нас, зазвичай, не пускають з нашого світу, але мені позволили. Тому, чекай гостей. Я приїду до тебе у вівторок о 21:00.

Я дещо чув про світ, у якому ти живеш, але мені так цікаво все це побачити на власні очі. Знаєш, в нас тут немає того, що у вас називають Сонце, воно появляється тут лише раз на рік. Ми всі збираємося на горі, щоб бути поближче до нього. Та що я заладив про своє. Розкажу, коли приїду.

Я знаю, як тобі важко у все це повірити, якщо тобі нічого про нас не розповідали. Чи жива ще твоя бабця Ніна? Вона мусіла тобі розказувати про нас, бо колись уже тут гостювала. Одним словом навіть якщо ти не повіриш і не підготуєшся до мого приїзду, то я не ображатимуся. Чекай, скоро буду.

                                                                                                                 Маркус.»

Я б не повірив у всю цю історію, але коли ще жила моя бабуся, то вона розповідала мені про свою подорож до наших родичів із іншого світу. Мені було всього лише дев’ять років. Після смерті бабусі, батьки навіть не згадували про всю цю пригоду, в яку я й сам згодом перестав вірити. Був упевнений, що ці казки бабця вигадала для мене малого. А тут така несподіванка! Та все ж я знав, що цей родич не з іншого світу, бо його не існує. Можливо, мій родич ще й божевільний. 

І несподівано так підкрався вівторок от я й готуюся до приходу Маркуса. Навіть не знаю чого очікувати від нього і як він виглядає. Далеких родичів я не те що недолюблював, я їх навіть не знав, а тут хтось із них вирішив припертись в гості. Може, взагалі ніхто не прийде. Принаймні, я на це сподівався. Я вдягнувся по-акуратніше, але не занадто офіційно, так по-домашньому. Глянув на себе у дзеркало: сірий, домашній светрик гарно пристав до тіла, акуратно прилизане чорне волосся, середньої довжини ніс, овальна форма обличчя – справжній красень.

Велика стрілка не встигла пробити дев’яту, як у двері подзвонили. Пунктуальний який, ні на хвилину пізніше і ні на хвилину раніше, але вчасно. Постоявши декілька секунд, я наважився і відчинив двері.

Переді мною стояв середній на зріст чоловік із коричневою валізою. Руде волосся, ніс бараболькою, непомітне ластовиння вкривало тільки ніс, і окуляри з круглими лінзами – справжній дивак. І як цей чоловік міг бути моїм родичем?

–         Добрий день! Я Олег! – я простягнув руку, як жест вітання своєму товаришу.

Я, як дурень, стояв з простягнутою рукою, а мені не відповідали взаємністю. Потім чоловік покупирсався у кишенях, дістав цукерку і поставив мені її в руку.

–         А я Маркус! Нарешті ми зустрілися, я дуже радий, що потрапив сюди, – усміхнено відповів мій нібито новий родич.

Я дивився на цукерку збентеженим поглядом.

–         Ну що ж, проходьте всередину. – озвався я.

Маркус пішов вперед, а я закрив за ним двері. Він скинув плащ і повісив його на вішак. Що таке вішак він знає, а просте рукостискання йому невідоме! Підказувало мені моє чуття, що то кредитор. Він роздивлявся мій будинок аж доти, доки я не покликав його за стіл. Навіть стіни на дотик спробував. Потім сів за стіл.

–         Ваша їжа смачніша, аніж у нас! – підсумував новоприбулий, скуштувавши кусочок посмаженого м’яса.

–         Я радий, що вам подобається. Але думаю прийшов час говорити правду, – твердо мовив я, – Чого вам тут треба?

Той глянув незрозумілим поглядом.

–         Час дивна штука. Але нічого мені не треба. Я лише хочу поспілкуватись.

Я не вірив йому і все.

–         Скільки?

–         Що скільки?

–         Грошей я вам заборгував. Досить вигадувати різні нісенітниці. Я сумніваюсь, що ви можете бути моїм родичем. З банку надіслали?

–         Я розумію ваше збентеження, але я справді ваш родич з іншого світу.

–         Іншого світу не існує! – одразу ж заперечив я.

–         Те, що ми не хочемо помічати, не означає, що його не існує. Ваша бабця Ніна мусіла розповідати про мене.

Я задумався. От би побачили мене зараз колеги, сказали б, що зійшов з розуму.

–         Гаразд, припустимо. А докази?

– Мені прикро, що для того щоб повірити тобі потрібні докази.

Маркус  пішов до свого чемодана. Звідти він витягнув скляну кулю і сказав мені потрясти нею, що я й і зробив. Крупинки у вигляді снігу зарухалися, а люди, які хвилину тому ще стояли і не рухалися, ожили.

–         Що це? – здивовано глянув я на Маркуса.

–         Це куля. Ти можеш бачити в ній кого захочеш. Та якщо комусь розкажеш або покажеш, то вона стане звичайною. От подумай про когось. – пояснив Маркус.

Я подумав про неї, свою першу любов. У кулі появилася руса жінка на кріслі – гойдалці огорнута пледом із книгою в руках. Так і не змінилася – досі любила читати книги.

Я не хотів, щоб мій несподіваний родич бачив її, тому поклав кулю на тумбочку. Тепер я повірив у існування світу про який  він говорив.

–         Може, ми погуляємо на дворі? – запропонував я.

–         З радістю! – вигукнув дивний дивак.

–         Розкажи мені щось про ваш світ, як він називається, наприклад. – ми відійшли в парк, де менше людей.

–         Як називається він я не можу сказати, бо мені заборонено про таке говорити. Але наш світ дуже відрізняється від вашого. – Чоловік розказував не відриваючи погляду від сонця. – Як я писав у листі, у нас немає Сонця. Воно з’являється лише один раз на рік. І ми всі відкладаємо свої справи, щоб цілу добу проводити на дворі. Ми спостерігаємо, як воно народжується – голублячи своїм світлом кожну травинку. Воно живе всього один день, а потім так тихо і непомітно нас покидає. І ми знову повертаємося до своїх справ. А вам, на землі, так добре, воно кожного дня з вами, – він не відводив погляду від неба.

Я вперше бачив, щоб хтось так сильно відгукувався про сонце та ще й називаючи його ніби з великої літери.

–         Це ж просте сонце, у нім немає нічого надзвичайного. – відповів я.

–         Ти помиляєшся. У кожному з нас є щось дивовижне.

–         Ну добре, а як ви тоді живете? В темноті?

–         Не зовсім. У нас так би мовити є день, але без сонця. Тобто є день, але сірий, ну повноцінним днем його не назвеш. Отак і живемо в буднях сірих і чекаємо отого Сонця.

Я допив свою колу і викинув пляшку у сміттєвий бак, але трохи не влучив і вона впала на землю. Та байдуже, нехай собі валяється. Мій родич-дивак підійшов і піднявши банку викинув її в смітник.

–         А що у вас ще цікавого? Чим ви живете? – знову сипав питаннями я.

–         Ну, в нас є все чого ми захочемо, існує магія. Кожен народжується і отримує одразу свій дар за яким потім шукає собі роботу. До речі, живемо ми дуже довго. У нас вимір часу трохи інший. Але якщо перевести на ваші розрахунки, то це десь років двісті.

–         Так багато.  Оце чудово, – я очманів від почутого.

–         Жити довго це добре звісно. Та все ж усюди є свої мінуси.

–         А ти ким працюєш?

–         Я – часівник. За те, що я старанно працював, мене й пустили до тебе у гості. Але рівно за три години я мушу уже вертатися назад. – розповідав Маркус.

Ми ще довго розмовляли з Маркусом. І мені все більше хотілося потрапити до його світу. Це ж так круто – мати все, чого захочеш. А ще круто – мати родича з іншого світу.

–         А мені можна потрапити до вашого світу?

–         Ні. Олеже, там не так добре, як ти думаєш. У нас є те, що ми хочемо, але немає сонця. А ще немає ні місяця ні зірок, вони з’являються також дуже й дуже рідко. І немає ще багато чого. І повір, ніяка магія не вартує того, що є на землі. Я не можу тобі розповідати про наше життя надто багато.

–         Тоді розкажи мені про свою роботу, чим займаються часівники? – поцікавився я.

–         Я можу переносити людей у їхнє минуле, щоб вони в ньому побули ще трохи. Ось зараз розробляю програму завдяки якій можна буде на долі секунди опинитися в майбутньому. А ще я  можу телепортуватися туди куди хочу. Подумаю про якесь конкретне місце, а потім я опиняюся там. Але лише у своєму світі я так можу.

–         То ви можете виправляти помилки минулого?

–         Ні. Що зроблено те зроблено. Ми лише можемо проживати той самий момент по декілька разів та сказати те, що хотіли, та важливо щоб ці слова не вплинули на зміну майбутнього. А ти ким працюєш? – Маркус вперше за нашу прогулянку подивився на мене.

–         Та я простий бібліотекар. – мені чогось стало соромно за те, що я не наділений нічим магічним.

–         Бібліотекар – це професія навіть краща ніж будь – яка інша. Знаєш, вони ж також наділені талантом. Щоразу, коли приходить відвідувач він підбирає йому потрібні книги. А для цього йому потрібно знати смаки відвідувача, дізнатися про нього щось таке, що йому самому невідоме. Знаєш, як важко буває зрозуміти людину, яку ти бачиш вперше? Той хто має справу з книгами – не просто людина. Він має всередині себе щось таке, що притаманне не кожному.

Мій родич мене знову здивував. Він аргументує все по-іншому на що я поскаржуся. На вигляд я його оцінив, як дурника, а він так глибоко вміє роздумувати.

–         Я не люблю свою роботу, – я усміхнувся у відповідь.

–         То зміни її.

–         Проблема в тому, що я звик до неї.

–         Треба пробувати щось змінювати. А де живе твоя бабця Ніна? – запитав рижий дивак.

–         Вона померла вже давно. А чому ти питаєш?

–         Мій дідусь хотів із нею побачитися, а тепер засмутиться, дізнавшись такі новини.

–         А моя бабуся побувала у вашому світі?

–         Олег, мені вже скоро треба повертатися додому. Може повернемося до твого будинку? – мій родич перевів тему.

–         Так, ходи. – я не став заперечувати. Якщо він не хоче на цю тему говорити, то нехай.

Я міг ще щось розпитувати свого дивного гостя, але чогось не став. Завтра у мене з’явиться багато питань, які б я міг задати, але сьогодні вони зникли.

–         Я постараюся зробити так, щоб і ти колись навідався до мене у гості. – рижий чоловік простягнув руку вперед.

Я з’єднав свою руку у рукостисканні і підніс брови вверх. Важко було не помітити мій здивований вираз обличчя.

–         Що таке? – усміхнувся Маркус.

–         Я тобі при вході подавав руку, а ти не знав чого я хочу від тебе і пригостив цукеркою.

Маркус тільки усміхнувся і залишив мене без відповіді. Він узяв свою коричневу валізу в руки, одягнув верхній одяг і приступив до виходу.

–         Чому ти так швидко ідеш? – намагався зупинити я свого родича хоч на хвилину довше.

–         Бо я часівник і мені вже пора. Радий був із тобою повідатися і вибачай, що так трошки. Прийде час, коли ми ще обов’язково зустрінемося, але зараз я мушу йти. А та дівчина, яку ти захотів побачити у кулі, вона ж тобі не байдужа чи не так?

–         Це було давно і я не хочу повертатися в минуле.

–         Ти й не повернешся в минуле, бо ти не можеш. Але давай, вперед. Майбутнє ж ти можеш підлаштувати під себе. І повір воно тебе послухається, якщо ти сам цього захочеш.

–         Тобі легко казати.

–         Я знаю, що говорю. Слухайся свого серця, воно тебе не підведе. Я б ще стільки хотів тобі розказати, але не можу. Мені пора. Я й так забагато розповів, а мене пустили просто в гості. Бувай мій родичу.

Ось так він і пішов залишаючи мене розгубленого стояти на місці. У моїй голові вирували мільярди різних думок. Я не міг не думати про все на світі, тепер це для мене ставало неможливим. Один буденний день з мого життя перетворився на щось нереальне і непідвладне розуму. Хто він, мій родич Маркус?

Є ті, хто приходить у житті в певний момент і потім йде. Але після їхнього приходу щось змінюється не лише навкруги, а й в нас самих. І життя починає ділитись на до і після.

З його приходом у мені щось змінилося. Я це зауважив, коли прокидаючись зранку, почав звертати увагу на сонце і за чашкою кави деякий час спостерігав за ним. Я почав жити якось по-іншому, я ставав кращою людиною. Я не знав, що мене чекає у найближчому майбутньому, але відчував, що щось хороше. А все тому, що я нарешті почав слухати себе. І, до речі, я змінив свою роботу та написав тій, яку я досі не можу забути.