— Віддай! — Орися безуспішно намагалася дістати до високо задертих сестриних рук.

— Дзуськи! — соковите рум’яне яблуко ледь поміщалося в худорлявих долонях Роксани. — Ходи до комори та візьми собі інше!

— Я це хочу!

— Забагато хочеш!

— Я зараз мамі розкажу! — Орися щосили витягнулася навшпиньки.

Завидівши, що сестра ось-ось видере з рук «скарб», Роксана огледілася у пошуках порятунку. Око запримітило щойно скошений сніп жита неподалік.

— Куди!? — від обурення Орися не втрималась на ногах.

— Ой… — Роксана потупила погляд.

Червонісіньке яблуко лежало під сусідськими сіньми.

— Я хотіла кинути на жито…

— Хотіла вона! — Орися підвелась з сирої землі, навмисне відкинувши простягнуту сестрину руку. — Шуруй тепер до сусідів та діставай.

— Ще чого! Я уже вчора було вирвала в них соняха! Одненького всього! А вони… Коли знов попрусь, лаятися до небес будуть!

— Йди кажу! Ти це яблучко жбурнула — ти й вертай!

— А ти його перша знайшла!

— А ти — старша! Я все мамі… — Орися запнулася, прислухавшись до ледь чутного тупоту, що все наближався. — Мамо, мамо!…

— Що ж за ґвалт ви зчинили!? — в дверях з’явилася матір, принісши з собою духмяний запах щойно випеченого хліба. — Хіба уже геть вам пам’ять відняло? Ану, Орисю, нагадай, що за день сьогодні?

— Сьогодні день і ніченька однаково довгі, матусю, — Орися враз перетворилася з ошаленілого від здобичі звіра на співочу пташечку.

— А ти, Роксано, чи не забула, що це значить?

— Що сьогодні набуває сили нечисть. Привиди, русалки, примари всілякі. Одним словом, нісенітниці твої, — старша донька залишалась такою ж хмурою.

— Ото ж бо й воно. Потерпіть ще до ночі, а потім гризіться. Бо почує ще нечисть ваш галас та стягнеться в хату.

— Але ж матусю, — тихеньким голосок Орисі злегка тремтів, — вона відібрала моє яблуко! Хай дістане його!…

— Нащо тобі те яблуко здалось! Воно зім’яте й несмачне!

— Цить! — мати гупнула постолом. — Кажи їм, не кажи — а воно все одно як горохом об стінку! Треба вас, любоньки, мабуть, провчити. Роксано…

— Соломіє! — з хати долинув батьків голос. — А чи ж матиму я вечерю?

Зітхнувши, мати озирнулась.

— Я вам ще дам на горіхи, — насваривши доньок самими тільки грізними очима, вона зайшла до сіней.

Запанувала мовчанка, яку порушувало лише наростаюче крапання осіннього дощу. Окинувши сестру поглядом, Роксана покрокувала до сіней слідом за матір’ю. За нею, як то зазвичай бувало, прилаштувалася хвостиком й Орися.

— А що ти зараз робитимеш?

Роксана поскупилася сказати хоч словечко.

— Ти глянь, яка в мене сестриця! Сама у всьому винна, сама й дується! — Орися знала, що буде згадувати сестрі прекрасне червоне яблуко ще з десяток років — тобто скільки, стільки сама ще не прожила.

Не дослухаючись до докорів, Роксана задерлася на хитку дерев’яну драбину.

— Ти куди? На піддашшя? — Орися полізла слідком.

Роксана лише тяжко зітхнула. Варто було швидше забратися нагору і впустити драбину перед тим, як на неї заскочив надокучливий хвостик. Ступивши на рипучу долівку горища, вона дістала з-під гори сіна чималу купку підв’ялих ромашок, що уже відцвітали. Далі всілася на запашну траву й почала сплітати квітки у вінок.

— А дай мені кілька ромашечок, — Орисині пальчики потягнулися до сестриних рук.

— Я сама їх нарвала.

— Яблуко я теж сама знайшла, — Орися надула пухкі губи.

Сестра на те лише показово відвернулася. Аж враз за її спиною почувся неясний глухий шум. Роксана сполохано підскочила.

— Дядьку Устиме! Чого ж ви так людей страхаєте!? Де ви так підкрадатися навчились?

— А не треба було, доню, скупитися, та ще й з сестрою лаятись! — старий доброзичливо вишкірив криві зуби. — Мамця ж тобі казала: погані ще якої нагониш! — його голос звучав хрипко й трохи насмішкувато.

—Хто б тут говорив про мамцю! — всміхнулась Роксана.

Вони з Орисею здогадувались, що батьки дядька Устима дуже недолюблювали — ні одна,  ні другий навіть словом про нього не заїкалися. Та й світлицю дядьку видали не найпишнішу — тут, на темному сирому горищі він і лічив рік за роком, не суючи свого гачкуватого носа кудись нижче драбини.

Була в старого лиш одна розрада. Родинна нелюбов до нього на сестер не поширювалося: кожнісінького дня хоч одна з них заходила на теплі гостини.

— Уявляєте, дядю Устиме, мама ж їй каже, що не можна ото сьогодні лаятися, а вона огризається й наново лається! — Орися нарешті знайшла, кому пожалітися. — І яблука в мене забирає!

— Ось як воно. Правдоньку мені оце кажуть, Роксанко? — дядько Устим примостився на сіні поруч із сестрами.

— А як правду, то й що з неї?

— Товкмачили ж тобі: нечисть зійдеться! — Орися дивувалась сестриній дурості. — А вони ж сьогодні злющі та могучі, як ніколи! Та все до людей тягнуться! Та чого ти мені зуби скалиш!? — вона водночас стукнула кулаком по сіну та ногою по долівці. — Ну зачекай! Прийдуть ще по тебе мавки та русалки! Із примарами всякими й привидами! І домовик твою сорочку забере!

Під кінець своїх прокльонів Орися уже заливалися сміхом.

— А ти тільки рада будеш, — Роксана кинула на сестру косий погляд.

— Гляди! Регочуть вони! — озвався дядько Устим. — Зовсім уже страх повтрачали!

— А чого нам боятися? Ось вам, дядьку, нечисть що-небудь колись заподіяла?

Устим задер голову вгору, ніби роздумуючи про щось. Сестрам цей жест був добре знайомий — він означав, що зараз горищем знов пролунає історія з дядькового життя.

Устим навмисне зачекав ще кілька ударів серця й завів розповідь:

— Вас ще тоді, дівки, не було.

— Ви щоразу так починаєте, — підмітила Роксана.  

— В хаті вашій не жили ще ваші матір з батьком, — Устим на те і вусом не повів. — А я був тоді таким же дідом, як то зараз є. Запальним, щоправда! Не те, що зараз — лежу собі на піддашші, та й у вус не дую… Отож вчув я раз, що десь в селі сусідньому в хатині разом з людьми живими живісінькі мерці собі  живуть-поживають — привиди, себто, примари…

— І що ж ви тоді вчинили, дядьку? — очі Орисі, як і зазвичай, з першого Устимового слова нетерпляче горіли.

Роксана ж продовжувала мовчки плести.

— Ет! А їй все не ждеться! — дядько ще ширше вишкірив зуби. — Нічого я, доню, не зробив. Як ото зараз не роблю. Що мені до того? І бабу я нічогеньку мав, і скота вдосталь — то куди ж мені пертися?

Орися понуро опустила голову.

— Е ні, не поспішай, доню, нюні розводити — буде тобі гарна історія. Ще й яка історія! Тож жилося всім добре, аж доки листя з дерев падати не почало. Тоді вже, ранньою осінню, й настав день рівнодення, — Устим перехопив насуплені погляди обох сестер. — Себто, день, коли сонце й місяць однаковий час на небі панують. Як ото сьогодні. І що ж ти думаєш, Роксанко? Нечисть! Привиди!

Жили вони собі раніше спокійнісінько в людській плоті та поміж людей і не чіпали собі нікого, бо й не могли — плоть то вони мають людську, а торкнутися чогось, нашкодити якось — ні-ні! Аж раптом — день цей настав! Рівнодення! Коли люди й нечисть, як день і ніч, стають одне одному рівними. Коли можуть одне одного торкнутися, коли можуть одне одного боятися, коли можуть одне одного вбити — кого вперше, а кого наново…

— І що ж тоді скоїлося, дядечку? — прошепотіла Орися. — На день рінв… Тьху! Рід…

— Рівнодення, — байдужим голосом поправила Роксана.

— А й і сам цього тоді не знав. Прокидаюсь наступного ранку — а всі села шумлять!… Я спитав же, що твориться такого. А жінка нарозказувала… Надвечір, каже, вчора люди всі спати полягали. А примари то навпаки — за день свій, за своє свято, сил понабирались! Та й голод їх морив який!… Голод до життя. То воно завжди так, на рівнодення восени. Рік цілий терплять — і нарешті нажираються…

— Прямо…нажираються… — Орися дивилась на дядька переполоханими очима.

— Ох, доню, то ж я образно… Їм убити головне, життя висмоктати, а там уже — як захочуть…

Орися знітилася ще більше.

— Отож, каже мені жінка, що нема більше людей в тій хаті! Сплячих усіх перебили.

Роксана легенько скривилась, відірвавшись від плетіння.

— І що потім трапилось? — Орися переминала пальцями маленьку в’ялу ромашку, котру непомітно вкрала в сестри.

— Та нічого й не трапилось. Стало хіба в тій хаті більше привидів — ті, хто там не своєю смертю помер, теж примарами стали… Більше в хаті ніхто й не жив. Почорніла вона, пошарпалась, та й не згадував ніхто — осторонь проходили. Аж якось приїхали в село моє хлоп, молодиця та дівча їхнє, що року ще й не мало — себто ти, Роксанко…

Орися здивовано глянула на сестру. Та відповіла їй таким же поглядом.

— Отож, розкотилася чутка — будуть ті двоє з дитиною в проклятій хаті жити, в тій, що привидами повна, облаштовують її вже. Ну то надибав я раз на тих недоумків, що й до чого їм розповів, а вони ж переполошились, кажуть «Що ж робити?» А я що? А я думаю: «Ти, Устиме, парубок немолодий уже, та й зовсім не парубок. І жінки твоєї зимою вже не стало, і худоба занедужала… То що ж тобі втрачати уже? Іди, та молодих хоч врятуй!» І вирішив же я: піду та покінчу з примарами тими, повбиваю ще раз, щоб вони вже геть на цьому світі не з’являлися, людей не мучили…

— І ви, дядьку, самі-самісінькі туди пішли? Заради матері з батьком та заради Роксани?

— Ну я ж, Орисю, не зовсім телепень! Я ж, знаєш, почекав спершу, до осені, до рівнодення, щоб до тих потвор хоч торкнутись можна було. А далі уже зібрав собі в підмогу люду охочого, небагато, щоправда, менше десятка набралося, та й пішов за душами примар. Дібрався я. Питаю, де хата та проклята, а мені ж і вказують на хатину, де ми нині з вами живем.

Роксана враз замислилась. Вона знала, що інші їх з Орисею дядьки приходилися братами матері чи батьку, та про Устима такого не чула. Тепер цьому нарешті знайшлася причина.

— Слухайте, дядьку, а ви тому й живете в нас, бо з тими привидами розібралися? За це вас батьки до себе прийняли?

Устим усміхнувся. Орися натомість аж вибухнула від гніву:

— Ну навіщо? Ти все розповіла заздалегідь! Про те, що дядько переможе усіх! Тепер нецікаво слухати!

Роксана зробила оберт очима.

— А це, звісно, було так неочевидно.

— Кому це там, Орисю, нецікаво? — озвався дядько Устим. — Нецікаво, як я всіх випотрошив!? — він підвівся, зазирнувши в очі обом сестрам.

— Ні-ні, дядю, це — цікаво!

— Отож бо й воно. Заходжу я тоді у хату вашу нинішню, а мене ж з порогу зустрічають усі ті примари. Живі-живісінькі, як ми з вами! Думав, накинуться одразу, аж ні — ледь не з хлібом-сіллю зустрічали! Заговорили вони побратимів… Якраз що їх, що нас, порівну було — лиш до декого, бачив, по двоє примар поставало. І я їм майже повірив — з одним про те поговорив, з другим про се, й третій уже підбіг… Та й забув я майже, що воно усе таке, нечисть та, і нащо прийшов сюди.

Аж бачу: одна з тих потвор враз іншою стала. Рани, бачу, з’явилися на макітрі, та й ноги однієї немає. Згадав же тоді, йолоп! Привиди ж ці, як голодні вже надто, як накинутись на тебе збираються, такими ж стають, як були, коли вмирали! Набрався я тоді мужності, та й самими голими руками з ним розібрався! Але ж не думайте, що то так просто було: нечисть після смерті отакенну силу має! Прокинулися зі мною від сну, від балачок тих, і побратими мої — й самі до діла стали.

А зброя в нас знаєте, яка була? Ох, та я й уже сам, старий, усю її не пригадаю. Літали по хаті цій старі, потрощені полумиски, осколки якісь, що ми їх знайти змогли, й ослінчики брали з лавами, та ними й билися… А я сокиру схопив — ту, що від тодішніх хазяїв лишилась. І як же гарно шматував ту нечисть!

Гарно шматував, аж доки не запримітив дещо. Дивлюсь — а на мене сунеться один з побратимів моїх. «Як це, — думаю, — так сталось?» Пригледівся — а він уже такий побитий, що й на живого не схожий. Привидом, видно, теж став. І що ж я мав робити? Замахнувся та й наново його на той світ відправив — аби сам не мучився та нас не мучив. Отак один за одним і полягли мої товариші. Спершу — від нечистих лап, а потім уже і я з ними справлявся. Залишилось примар геть трохи. Я з парою уже ледь розібрався — поранений і геть стомлений був.

Останній зостався — кремезний, що й згадувати не хочу. Поліз я від нього на оце горище, де ми нині сидимо — думаю, як знайде, то я його й зарубаю одразу. Сиджу, жду, не дихаю майже — чи від того, що важко вже було, чи аби краще сховатися. Аж тут чую: сунеться до мене. Вискочив я з сіна, старезного вже, від колишніх хазяїв лишилось, і тут-таки ж вривається сюди примара. Я до неї! Дивлюсь — а в потвори в руках сокира! Така ж, як і в мене! Обсипав же я тоді прокльонами вашого батечка з матір’ю… То ж вони вже, певно, її змайстрували чи купили десь! Але духом я не впав — замахнувся на ту примару, вона на мене — та й по всьому!

Устим зробив глибокий видих, завершивши свою оповідь. Сестри деякий час оніміло дивилися дивились на дядька, доки Орися не прошепотіла:

— Дякую за… — вона підвелась, підійшла до Устима і лагідно пригорнулась до нього. — За те що зробили все це заради нас.

Той ніжно усміхнувся.

Роксана враз заверещала. Горищем рознісся крик Орисі. 

В Устимових грудях зяяла кривава рана від сокири. Його очі горіли ненаситним голодом до життя.