(уривок із повісті «Погоня за щастям»)

Ліс був дуже темним. Він завжди темний, у гущавині. І зараз, за декілька кілометрів від наших героїв, відбувалися чудні події.

Кущі нашорошили вуха. Дерева також. А було чого. На галявині чулася прекрасна музика та тупотіння маленький ніжок.

– Нумо сестри, веселіше! Ніч – наша! Танцюватимемо до несхочу! Русалки скоро до нас підійдуть! Юху! – і одна красива постать закружляла у танку. Якби ця дівчина захотіла стати моделлю, то її б взяли б і ще переплачували, щоб вона від них не йшла. Ця дівчина була дуже красивою. Її зелене волосся майоріло на вітру, а ніжки, одягнені у легкі кросівки, відтанцьовували ритм. На ній була білосніжна сорочка та джинси. Якби будь-кому сказали, що це – мавка, ніхто б йому, звісно, не повірив. Але це була мавка, саме вона. Щоправда, всі її знали під іншим ім’ям, Олена Захарченко.

Рядом крутилися ще дві постаті. Одна вбрана у гарну сукню, а інша надто не заморочувалася і одяглася у майку з шортами. Типові дівчата, Каміла і Жанна, але насправді також мавки. Просто зрозумійте, жити все життя у гущавині – таке собі заняття. От вони і вирішили піти у люди, під виглядом студентів з факультету біології.

З-за кущів вийшли ще декілька постатей, русалки. Одначе, замість того, щоб красуватися голяка, вони були одягнені у різний одяг. Хто кепку, сандалі, топ і шорти дістав, хто у кофтах поприходив, хто ще в чомусь. Коротко кажучи, ніяких тобі русалок чи мавок.

Десь почулося виття вовка.

– О, Сашко йде! – гукнула найстарша русалка, Марійка.

– Ауууууууууу! – гукнув Сашко.

– Може, у людську форму перетворишся? А то я ще не розумію вовчу мову, – їдко промовила Жанна. Вони з Сашком вже тиждень, як не розмовляють. Посварилися, а що ви хочете. Лісові мешканці мало чим відрізняються від людей, окрім довголіття.

– Ауууууу-ар-іен-ось! – хлопець піднявся. Оглянувши присутній довгим поглядом він зупинив його на Олені.

– Так що, потанцюємо? – єхидно спитав він.

– М-да, як жаль, що ти у нас єдиний, – зітхнула одна з русалок. Що правда, то правда: у їхньому лісі було повно нечисті жіночої статі, а от чоловічої тільки Сашко. Ну, точніше їх було більше, просто з підлітків тільки він. Всього-на-всього кожному виповнилося рочків з 200. А старші не розуміють слова «сучасність».

Враз десь щось замугикало. Марійка дістала з кишені… телефон. Звичайнісінький, справжнісінький.

– О! Це Данило. Питає, чи не хочу я йому побажати удачі у пошуку папоротевого цвіту.

– От уж ці людоньки! Одного разу дай їм – і все, наступні тисячоліття вони його шукатимуть і шукатимуть ще й у традицію перероблять! – пирхнув Сашко. Це була правда: тисячі років тому, їх попередники дали папоротевий цвіт убогому фермеру, так як його донька майже померла. Донька вилікувалася, а коли були питання, як він це зробив, фермер розповів про цей цвіт. Відтоді люди його шукають по всім лісам. А лісова нечисть його охороняє, навіть чарівників не підпускає. Слушна думка. Їх навіть кликали, мовляв, дайте нам папоротевий цвіт. А коли ті не прийшли, паличники (так прозвали їх лісові мешканці, так як люди дуже люблять зображувати їх з паличками [1]) зробили з них легенду.

– Бажай удачі, а то кавалера втратиш, – пожартувала Каміла. Марійка почервоніла. Але не довго.

– Ай!

– Блін!

– Та якого…

Присутні переглянулися. Відьми прибули! От тільки якщо вони прибули всі, то суперечок зараз буде хоч відбавляй… Річ в тім, що відьми вбачають в одне одному суперника. Особливо молоді. Ті ще й за красу сперечаються, не тільки за магію. А мізки у таких відьом зазвичай зайняті не навчанням, а трохи іншим… Хоч як вони вчили слоган відьом «Це не час для романтики», вони ніколи його не слухали. Одначе у цьому образі було все гаразд. Хоча б з одягом. Гостроверхий капелюх, чорне плаття… Ой ні, не все гаразд. Чорне серед молоді вже не є популярним. Тепер всі одягають різнокольорове: від світлих відтінків бежевого до темніших жовтих. Тому здалеку вони нагадували різнокольорову кулю. Зелені, жовті, оранжеві…

***

За декілька кілометрів йшли троє постатей: Кіра, Мишко та Бобр. Вони спокійно пробиралися через ліс. Щоправда, надокучливі комарі цього не надто хотіли. Вони кусали все, до чого можна було дістатися: лице, руки, ноги(у Мишка були бриджі), шию… А от Бобра вони боялися. Вона з’їла декілька, а потім на них шикнула. Після того ті не наважувалися підлітати ближче.

– З такими темпами нас скоро з’їдять, – буркнув хлопець.

– Хто? – поцікавилася Бобр. Хлопець вилаявся. Кішка подивилася на нього суворо.

– Лаятися – погано, – повчально сказала вона, – А ще лається той, у кого недостатньо словарного запасу, щоб виразити свою думку, – закинула вона на кінець. Мишко був ладен вибухнути. Але передумав.

– Як ти з цією кішкою жила? – спитав він Кіру.

– Мишко… Просто вона тобі ще не довіряє. А ти, напевно, розумієш, що найкраща охорона – першому напасти.

– Логіка є, – погодився він.

– От тому вона до тебе так і ставиться. Просто почекай. А потім вона сама зміниться. Ай! – вигукнула вона. Комар попав їй в око.

– Дай допоможу.

– Добре.

За декілька секунд мертвий комар лежав на листі. Кіра протирали око. Вона пекло вогнем і ще декілька хвилин вона не могла нормально бачити. Потім владналося.

Вони йшли довго, декілька годин. Але жодного куща, що говорити про квітку, папороті, вони не зустріли. Аж тоді, коли Кіра хотіла вже зупинитися, вони почули музику. Вони линула трохи далі від них. Підійшовши ближче, вони побачили галявину, де танцювали дівчата та парубок. Вони вертілися та крутилися у хиткому танку. Був самий розпал вечірки. На Мишків подив, у одній з дівчат він впізнав дівчину з вечірки, Олену. І та говорила чудернацькі речі.

– Давайте, русалки, швидше! – і наче на доказ своїх слів вона сама закружляла ще швидше. Музика також пришвидшувалася з кожним обертом.

– Вовкулако, що, лапи заболіли? – підколола його темноволоса дівчина. Це була Жанна, але її ні Мишко, ні Кіра не знали. У Сашка справді заболіли ноги. Він не був надто поворотким у своїй людській подобі. Але у вовчій йому не було рівних.

– Звісно, тобі легко, – огризнувся він, – Ти не перетворюєшся на подобу людини, бо в тебе вона і так від народження!

– Апчхи! – чхнула Кіра. Музика різко обірвалася. Лісова нечисть застигла на місці. Мишко, Кіра та Бобр затамували подих.

– Люди тут! – скричала найвища дівчина, Марічка, – Зловити!

– Ні, почекайте! – гукнула Кіра, – Ми не хочемо зла! Ми просто проходили повз…

– Опівночі? – перепитав Сашко.

– Вони цвіт папороті шукають! – вигукнула Олена. А потім розсміялася.

– Не будемо вас займати, паскудники, – почала вона грайливим голосом. Вона переглянулася з русалками. Ті посміхнулися їй.

– Ах, хлопче, пішли до нас, потанцюєш? – спитала Марійка солодким, як мед, голосочком. Мишко, щоправда, не піддався.

– Ем, можеш повторити? – перепитав Мишко. Марійка остовпіла.

– Т-т-ти маєш піти до нас, о солодкий юначе! – на останніх силах пробелькотіла вона. Потім вирячила на нього очі, які мали бути гарними. Одначе Мишко подивився на неї доволі скептично.

– Пані, у вас все гарно з очима? Може, вам до лікаря треба? – хлопець розгубився. Але і русалка також. Вони роздивлялися одне одного. Потім вона розвернулася до Олени:

– Він – наш.

– Наш?! – здивувалася Олена, – Та який наш?

– Він не піддається моїм чарам. А їм піддавалися навіть найсильніші чарівники! – на знак доказу, промовила Марічка.

– Гей, хлопче, а хто ти такий? – поцікавився вовкулака, – Може, з сусіднього ліса? Хоча ні, в мене там дядько. І немає там такого хлопця, як ти. Може, з-за кордону?

– З-за кордону, – бовкнув він. Підлітки подивилися на нього з цікавістю.

– То чого ти сидиш у кущах і нічого не говориш? Заходь до нас, і подружку свою візьми! – радісно вигукнув він, – Разом танок літа танцювати будем!

– Танок літа? – Мишко хотів заперечити, але відчув, як його штурхнула Кіра і додав, – Звісно-звісно.

Вони ступили на ганок. Кішка пішла за ними.

– У вас є домашня пантера! – вигукнула з захоплення Інна, відьма.

– Пантера… – почав Мишко.

– Так-так, звісно! Це ще кошенятко, тому таке маленьке! – сказала Кіра.

– А воно має бути велике? – перепитала Інна з цікавістю.

– Так, таке могутнє, як вовк! – відповів замість Кіри Мишко.

– Тобто, могутніше за мене? – спитав з недовірою Сашко, – Я ж тільки вовкулака-підліток, а не дорослий вовк.

– Звісно! От тільки зараз ще вчиться, – хвацько відповіла Кіра.

– Ясно, – проказав Сашко, але не дуже впевнено.

– То ти, хлопче, також лісова нечисть? – поцікавилась Марічка.

– Так, – відказав він.

– А батьки хто твої? – спитала Олена, досі не вірячи йому. Кіра опустила очі додолу, Бобр заметалася на місці. Але Мишко спокійно відповів:

– Мій батько – вампір, а мати – ельфійка.

– Ельфійка?

– Вампір?

– Це, напевно, дуже почесні роди закордоном?

– Так, дуже, – ствердно відповів він. Кіра видихнула.

– А які ознаки цих родів? – не здавалася Олена.

– У вампірів є спеціальні клики, – він показав зуби. Справді, у нього були два клики, які нагадували вампірові, – А ельфи – це такі ж самі люди, просто все роблять заради природи, – придумав він на ходу. Він спам’ятав, що головна ознака ельфів – гострі вуха, яких він не мав.

– Круто! – промовила Марійка, – А ти хто? – вона спитала Кіру.

– Донька педіатра і офіціанта, Кіра.

– А педіатр – це хто? – поцікавилась Олена. Цього разу люб’язно. Мишко з цікавістю розглядав Кіру. І це в нього немає фантазії? Кіра також зрозуміла, що бовкнула дурню, але тепер треба викручуватися.

– Педіатр – людина, яка вміє перетворюватися у драконеллу, – не кліпнувши і оком, сказала Кіра.

– На дракона? Вони не існують! – пирхнув Сашко.

– Не дракона, а драконеллу. Драконелла – це створіння, яке схоже на літаючу змію. А його отрута – смертельна і немає нічого, що може їй протистояти!

– А чому тоді педіатр?

– Бо на вашій мові драконелла перекладається, а педіатр – ні. На нашій мові це звучить як «педіатрелла». Звідси і педіатр.

– Круто! Навіть краще ніж у хлопця! – захоплено вигукнула Інна, – Слухай, а ти вмієш перетворюватися у тую, як його, драко-щось?

– Драконеллу, – терпляче повторила Кіра. Мишко тим часом забрав назад свої слова щодо того, що у Кіри немає фантазії, – Так, вмію. Але тільки на… – на цьому дівчина затнулася, – На новий місяць! – переможно закінчила вона. Це справило враження.

– На новий місяць? – аж присвиснув Сашко, – А це коли?

– Це коли на небі немає місяця, – пояснила Кіра. Мишко вже потрохи почав вірити дівчині: може, вона і справді може перетворюватися у тую драконеллу, на новий місяць?

– Потанцюємо? – спитала Олена, – А то ми дуже заговорились.

– Ми б з радістю, – сказала Кіра з награним сумом, – Але у нас є одна проблема.

– Яка? – здивувалася Інні, – Хіба у драко… Драко…

– Драконелл, – підказала Кіра.

– Так, у драконелл є проблеми?

– Річ у тім, – пояснювала Кіра, – Моя мати опинилися у дуже негарній ситуації. Вона опинилася під впливом злого чарівника, – це викликало купу емоцій та навіть лайки, – І щоб її врятувати, нам потрібен квіт папороті. А ми чули, що він росте десь тут…

– Так, у цьому лісі! Тільки у цьому лісі ви зможете його знайти! – вигукнула розчулена Інна, – Стривайте, ми вам покажемо! – з надією у очах вона оглянула товаришів.

– Звісно! – погодилася Олена.

– Так!

– Допоможемо матері Кіри!

Кіра всміхнулася. Мишко до неї прошепотів:

– Довго думала над «драконеллою»?

– Ні, – відверто сказала вона, – Слава Богу, жоден з них не знає, хто такий педіатр…

– Що ж, тобі повезло, – проказав Мишко, – Слухай, а ти справді донька офіціанта і педіатра?

– Так, – відказала Кіра. Це була трохи болюча тема. Батька вона останнього разу бачила 5 років тому, а до цієї зустрічі нічого про нього не знала. Так, він колись працював офіціантом. Але тепер він став програмістом чи так було за їх останньої зустрічі. Звали його Олександр. Одного разу майже її викрав. Кіра спохмурніла. Мишко хотів ще щось спитати, але побачивши гримасу на обличчі дівчини, він вирішив промовчати.

Йшли вона достатньо довго. Настільки довго, що наших героїв ноги майже не тримали. Але тут озвалася Олена:

– Далі нам йти недозволено. Якщо пройдете прямо, побачите кущ папороті. Ви побачите його, тільки якщо ви справжня лісова нечисть, – на останньому вона наголосила. Русалки, відьми, вовкулака та мавки, окрім Олени, зникли. Свято, як-не-як, ще не закінчилось. Олена трохи почекала, а потім виголосила:

– Ти, – вона показала на Кіру, – Не лісова нечисть. А ця, – вона показала на Бобра, – Звичайна кішка.

– Га? – не зразу второпала Кіра.

– А також, – доказала Олена, – ти, хлопче, збрехав, та не збрехав. Розумієш? – хлопець геть нічого не зрозумів. Це відобразилося на його обличчі, і дівчина, зітхнувши, пояснила:

– У деяких мавок є дар бачити ауру. Ось у мене він є. Коли ви сказали про кішку, як пантеру, вона стала чорною. Коли Кіра сказала про драконеллу… Кіро, ти не брехала, – сказала Олена, – А ти хлопче… Переплутав сторони. Твоя мати вампірка. А от батько… – вона затнулася, – Якийсь сильний дух, – закінчила вона.

– Вау! Тобто… – у Мишка округлилися очі, – Я – ВАМПІР?

– Тільки наполовину. Слухайте, – дівчина враз зблідла, – не йдіть туди. Пройдіть он тією стежиною, округлою. А тоді на першому кущі папороті ви побачите квітку, – на цьому моменті Олена зникла. Розтала у повітрі, залишивши наших друзів у шоці.

– Що ти там говорила, Бобр? Лісова нечисть вигадка? – їдко спитав Мишко.

– Ну… Я ж… О… – пробелькотіла кішка. Вона і справді нічого не знала про це.

***

Залишивши дітей позаду, Олена йшла по лісу. Потім зупинилася.

– Я зробила так, як ви хотіли, – проказала вона.

– Прекрасно, – почувся голос Дмитра, – Ото у Мишка буде шок – він напіввампір.

– А це правда? – рискнула мавка.

– Гм… Не знаю. Поняття не маю, хто його мати. Знаю про неї, як касира у «Ласощах», але не більше. А батько, – він усміхнувся, – Це ти звісно закрутила.

– Але ж правда, – самовдоволено сказала Олена.

– Так-так. Але ж, гадаю, ти розумієш, що друзі не повірять, що ти їх по-справжньому вивела з пастки?

– Ну… – вона затнулася.

– Тому треба додати трохи реалістичності, – підказав він, – Алохаука! – вигукнув він. Олена заверещала, і зникла. На місці, на якому вона щойно стояла, був попіл та посередині маленька рослина.

***

Друзі якийсь час стояли нерухомо. Що мала на увазі Олена? Чому вона їм спочатку показала цей шлях, а потім сказала, що це пастка?

– Можливо, вона сказала правду? – спитала Кіра.

– Або навпаки, вирішила нас заманити у справжню пастку, – промовив Мишко. Обидва подивилися запитально на кішку.

– Я тут також безсильна.

Враз вони почули крик. Відчайдушний, сповнений болі. Всі троє перезирнулися, і побігли на нього. Просто щоб побачити на галявині попіл.

– Крик був дівчачий, – прошепотім Мишко.

– Олена, – безсило проказала Кіра.

– Тут був Дмитро, – твердо промовила Бобр, – Він так робить зі зрадниками. Ми підемо довшим шляхом, щоб не втрапити у пастку.

– Так.

– Бідна мавка, – проказала Кіра з сльозами на очах. Вона врятувала їм життя ціною власного. Але чому? Просто за те, щоб врятувати її матір?

– Можливо, просто облишимо це? – проказала Кіра, – Якщо такою ціною – я не хочу більше це робити.

– Я теж, – погодився з нею Мишко. Їх ціль була, щоб врятувати матір Кіри. Але якщо заради цього помруть сотні людей, чи варте воно того? «От чортівня» – вилаялася Бобр, – «Нам треба здобути той квіт папороті якомога швидше». «Або розповісти їм правду» – почувся ще один голосочок у підсвідомості. І це, здається, єдиний вихід.

– Слухайте, – проказала Бобр, – те зілля, яке ви збираєте – це не просто зіллячко для порятунку твоєї мами, Кіро. Я не могла(та й в принципі не можу) вам розповідати правду, так як ви можете занадто високо подумати про себе.

– А тоді яка правда? – здивувалася Кіра. Чи хотіла здивуватися. Сум за Оленою був ще занадто великим.

– Це зілля – це зілля, за допомогою якого можна знищити Катіво. Його написав сам Міраколо, – вони видихнула.

– Але хіба добро та зло не мають стояти пліч-о-пліч?

– Мають. Але Міраколо вже зник. Тепер назавжди. А Катіво ні. І скоро він вибереться назовні. От тоді почнеться біда. Тому, – вона обвела дітей поглядом, – Ви зараз підніметеся і продовжите пошуки. Квіт недалеко, я відчуваю. А у нас ще три інгредієнти попереду!

– Так! – підбадьорливо вигукнув Мишко. Втерши останні сльози, Кіра усміхнулася.

– А ми зможемо повернути Олену? – спитала вона.

– На жаль, ні, – тихо відповіла Бобр.

– Добре. Пішли дошукаємо нарешті цей чортів квіт!

– Точно, чортів! Нова назва! – погодився Мишко. І тепер вони стрімко пішли вперед. Як-не-як, а пригод у них попереду ще о-го-го!

---

[1] Хоча насправді палички вже давно вийшли з моди.