Віртуальна казка

Вам коли-небудь доводилося бути в країні Майнкрафт, зустрічатися з її жителями? Хочете поділюся своєю історією? Не думайте, це зовсім не сон. А навіть якщо і так, то дуже реалістичний.

Так от. Іду я своєю вулицею, міркую над тим, як завершити будівництво свого віртуального хмарочоса, коли раптом усі будинки навколо починають трансформуватися. Одна мить – і я у квадратному світі. Я йду і не вірю очам, впізнаю будинки, які створював сам. Ось цей мені особливо подобається, а над цим я б іще попрацював. От якби мені тільки дозволи тут на якийсь час залишитися, я б реалізував усі свої задуми: побудував інкубатор для цікавих ідей, фабрику для перетворення негативної енергії в позитивну, парк щастя та гармонії.

– Стоп. А що мені заважає це зробити, – подумав я і вирішив шукати головний офіс майнкрафтової країни.

Віднайти його було зовсім не важко. Ця споруда виділялася з-посеред усіх своєю величністю і дизайном.

– Цікаво, де тут можна знайти керівництво? Кого б запитати?

На моє щастя, із ліфта вийшов чоловік, і я чимдуж побіг його наздоганяти. У нього я й дізнався, що на останньому поверсі є кабінет того, хто мені потрібен. Не встигли за мною зачинитися двері ліфта, як у кабінці почувся голос: «Ви прибули у пункт призначення».

– Ого! – здивувався я. – І оком не встиг моргнути. Фантастично!

Несміливо я зайшов у кабінет і побачив немолодого чоловіка.

– Доброго дня, юначе, – чемно привітався він. – Якщо ви потрапили сюди, значить, це не випадково і ви дуже про це мріяли. А ще я знаю, що ви хотіли б у нас залишитися, щоб реалізувати свої плани. Чи не так?

“Звідки він усе це знає?” – подумав я.

– Я знаю все про всіх, хто хоча б раз потрапляв у віртуальний світ Майнкрафту.

– Ти зможеш у нас залишитися і побудувати свої проєкти, якщо пройдеш випробування. На перший погляд воно здається легким, але небагатьом вдавалося з ним впоратися. Отож, у тебе буде лише пів години, поки буде відкритий портал в The End, щоб відшукати і забрати кристал влади. Якщо за хвилину до відведеного часу ти не повернешся, то залишишся тут назавжди. Подумай, ти ще можеш відмовитися і повернутися туди, звіди до нас прийшов.

– Ні-ні, у мене більше не буде такого шансу. Тут немає нічого складного. Я стільки разів це робив. Тому  впораюсь без проблем.

– Ну от і добре. До зустрічі!

Тільки я хотів побажати йому хорошого дня, як він зник разом із кабінетом, а я опинився у великому залі, схожому на лабіринт, де у кожній комірці хтось працює за комп’ютером.

– Оце так пощастило мені! Доброго дня! – привітався я до хлопця з сусідньої кабінки. – Я радий, що буду працювати разом із вами. А ти можеш мені розповісти, як ви тут живете, чим займаєтеся після роботи, як відпочиваєте, які у вас хобі?..

Але усі мої запитання так і залишилися без відповіді. У мене склалося враження, що цей хлопець дивиться крізь мене і зовсім не помічає. І взагалі тут усі якість дивні. Зовні – це звичайні люди, але поводяться наче роботи. У них немає емоцій, вони практично ні з ким не розмовляють, тільки самі з собою, погляд у них якийсь скляний.

– Неприємне відчуття, скажу я вам. А можливо, вони втомилися або виконують важливі завдання, а їх відволікають усякими балачками? Краще уже беруся до завдання.

Раптом я почув за спиною тихий голос:

– Не сідай за комп’ютер, не заходь у портал, інакше ти більше ніколи не зможеш звідси вибратися і у тебе не буде ні сну, ні відпочинку, ні подорожей, ні друзів…

Я озирнувся і побачив перед собою хлопця, мого ровесника, який поглядом просив про допомогу.

– Я ж тут не збираюся залишатися надовго, от тільки реалізую свою мрію і додому.

– Усі так думали.

– Знаєш, я легко впораюся із завданням за той час, який мені виділили.

– Із завданням ти, звичайно, впораєшся і кристал влади знайдеш, але от проконтролювати час аж ніяк не зможеш, – сказав незнайомець.

– А я слідкуватиму за годинником.

– Все правильно. От тільки одна у нас біда – немає годинників. І ми всі давно уже втратили орієнтацію в часі.

– Хіба таке можливо?

– Можливо. Ось чому ми всі тут. А все почалося з того, що жоден з нас не цінував свій час, годинами просиджував за комп’ютерними іграми. Ми не помічали того, що відбувається навколо. А коли у відповідальний момент нам потрібно було зупинитися, то не змогли цього зробити. Ми перестали відчувати час. Він просто зник. Із тих пір наше життя стало одноманітним: ми нікуди не поспішаємо, не боїмося щось пропустити, у нас немає завтра, вчора, тільки сьогодні.

Я не міг у це повірити. І тому, щоб перевірити цю інформацію, подивився на свій годинник. На циферблаті не було ні стрілок, ні цифр. Мене охопила паніка.

– А де ж подівся час?

– Кажуть, це володар країни депортував його, а всіх його дванадцять помічниць зробив невидимими.

– І як тепер їх повернути назад? – уже розхвилювався я.

– На стіні найстарішого будинку нашої країни зберігся напис:
«Дванадцять діамантів як знайдеш,
то Час одразу повернеш»

– Які тільки діаманти ми не знаходили, а їх тут сам знаєш скільки, а години на головному циферблаті, який знаходиться на центральній площі, так і не з’явилися.

– Час, діаманти… Думаю тут мова йде про інші коштовності. Але які?.. Моя мама часто мені говорила, що я змарнував свій час, бо нічого корисного не зробив. А його, як відомо, вже не повернеш… А що, коли діамант – це і є корисна справа?

– Ти знаєш, – продовжував мій новий знайомий, – а я й забув, як із користю можна провести час.

– Хочеш, можу розказати як це роблю я. Ось, наприклад, я люблю почитати книжку, вчуся грати на саксофоні, ходжу на секцію з футболу, ще надзвичайно люблю подорожувати зі своїми батьками.

– Поглянь, швидше поглянь сюди, – перебив мене схвильований хлопець, – на циферблаті одна за одною з’являються цифри.

– Ура! Я зміг їм допомогти! Час повернувся! – закричав я від радості.

Тут я відчув тепло маминої руки і її спокійний голос:

– Ч-ш-ш-ш, – тихо сказала мама. Сину, я чула крізь сон уривки твоїх фраз і дуже хочу, щоб ти запам’ятав: у житті є три речі, які ніколи не можна повернути: слово, можливість і час. Тому навчися використовувати їх з розумом. Не марнуй час та своє здоров’я на комп’ютерні ігри, адже навколо стільки всього цікавого.