Сонце лінькувато визирало з-за обрію. Золотисті його промені осяяли кімнату. Сяйво ковзнуло по оправленій золотою рамою картині, що висіла на стіні, забарвивши пейзаж лісу, зображений олією на полотні.

На підвіконня сів маленький жайворонок. Його дзвінкий, мов дзюркіт струмочка, спів торкнувся вух хлопчика, який лежав на ліжку, що розташовувалось прямісінько біля вікна.

Васько, розплющивши очі, сів і всміхнувся. На нього та його найкращого друга, Ромку, чекала одна важлива справа. Її хлопчики обговорили ще вчора, сидячи на ґанку сільського будинку Ромкових дідуся та бабусі.

Та перш ніж пояснити, що й до чого, нам варто повернутись у минуле, із середини липня до початку червня.

Тоді саме почались літні канікули. Серед натовпу учнів можна було б і не помітити двох шестикласників, та саме на них ми звернемо увагу, бо це, власне, і є наші герої.

Той, що стоїть зліва — Ромка. Його легко помітити. Високий, худорлявий, темноволосий. Особливо він примітний на фоні своїх однокласників, вивищуючись над ними на півголови. А праворуч стоїть русявий хлопчик — Васько. Ззовні ніби й непримітний — невисокий, маленький. Та у порівнянні з урівноваженим Ромкою, Васько — шибайголова та непосидько. Такий собі Петрик П’яточкін, лише в образі шестикласника. Наче от-от заспіває: «Вчора я не розбігався. Буть слухняним намагався!», а потім порахує слоненят, щоб заснути. Однак, Васько співати не дуже любив, зате Ромка — обожнював.

Розмовляють вони теж по-різному: Васько торохкотить, мов з кулемету, а Ромка довго думає, перш ніж щось сказати. Але, як то кажуть, протилежності краще взаємодіють, чи не так?

Так, можна багато чого обговорити на цю тему, але краще послухаймо, про що ж вони так жваво перемовляються:

— …І тоді ми зможемо поїхати, а це не-абищо, бо ж, таки-так, пригода! — це Васько, як ви, напевне, здогадались.

— Хм… Справді… Та от лишень є кілька нюансів… — це розважливо та повільно промовляє Ромка, чухаючи темну, охайно зачесану чуприну. — Мама не проти, однак…

Це вони думають над поїздкою до села. Ромчині бабуся та дідусь живуть за сто кілометрів від Києва, у селі Соболівка. А в села того — добряча історія:  засноване у 1212 році, багато козаків повз ті місця ходило. Але найцікавіше те, що там відбувались дуже дивні події. Схоже, там не обійшлось без магії.

Легко здогадатись, що саме зацікавило друзів у цій мандрівці.

Та нам варто повернутись у сьогодення, коли хлопцям уже вдалося вмовити батьків відпустити їх у подорож, і вони вже кілька тижнів, як приїхали до села.

Напередодні дня, з якого почалась наша історія, з’ясувалось дещо цікаве.

Ромка розпитував у свого дідуся про «чарівні пригоди», чим славилась Соболівка. Хлопці питали, що того часу дідусь та його однолітки-діти робили; які повір’я чи традиції мало це село; тощо.

— Ну-у… — протягнув дідусь Віталій, — кажуть, що в нашому лісі живуть різні чарівні істоти… Та найбільше історій було пов’язано з озером біля млина. Зараз воно називається Корнинське водосховище, а от ми називали те місце Став. Стояв там колись млин. А мірошників, як ви пам’ятаєте, вважали людьми, які щось там мудрують із магією. І, як кажуть, чари приваблюють чари… Чи могло таке бути, що там справді були якісь чарівні істоти? Хтозна…

— Вітю, — похитала головою бабуся Ромки, Зіна. — Що ж ти дітей напоумлюєш? Ще, гляди, підуть туди вночі.

— Та нічого вони не підуть, — підморгнув хлопцям Віталій.

— Я вам он краще що розповім, — раптом сказала бабуся Зіна. — Знаєте, який завтра день? Шосте липня. А з шостого на сьоме — ніч Івана-Купала. Самі знаєте, яке є повір’я стосовно цього дня. Кажуть, що квітка папороті розквітає саме на це свято, опівночі. І стається це раз на рік, а то й на все життя. А знайти її можуть лиш сміливці. Та я вважаю, що її можуть відшукати лиш ті, хто вірить у чари. А це, як не крути, саме діти.

Ось так і з’явився у друзів запал. Ще трохи розпитав Ромка бабусю про цю легенду, і пішов із Васьком на ґанок, обговорювати історію при світлі повного місяця. І коли друг сказав: «Треба шукати, бо це ж, таки-так, пригода!», хлопець вирішив, що варто таки йти на пошуки папороті.

А ось зараз повернімось до маленького жайворонка та його дзюркотливої пісеньки.

Васько розплющив очі та всміхнувся. Увечері вони з Ромкою вирушать назустріч Купальській таємниці. Однак варто було б все гарно спланувати.

— Потрібно взяти освячений ніж, — казала бабуся, — скатертину, на якій цим ножем сім років паску краяли. Полин і крейда знадобляться. І глечик святої води.

Лише це було перепоною на шляху до міфічної квітки, — думали друзі. Та насправді пошук необхідного реквізиту був не найскладнішим із того, що на них чекало…

У підготовці та приємних хвилюваннях минув день.

Друзі зібрали все потрібне, і були готовими до будь-чого. Навіть вдалось відпроситись на ніч у бабусі та дідуся. Ромка пояснив, що йде з Васьком на риболовлю. Незручно, ой як незручно було йому обманювати! Хлопчик пообіцяв собі, що в усьому зізнається. Згодом. Можливо. Але це не точно.

Ось вже й настав вечір. Сонечко котилося до обрію, а хлопці наближалися до чарівних пригод.

Васько йшов по запиленій сільській дорозі, яка вела до вже згаданого раніше лісу. Щебетав соловейко, мов підбадьорюючи їх на шляху до пригод.

Доки хлопці дійшли до лісу — який, між іншим, місцеві називали «Королівським», — вже звечоріло, і хащі здавались чарівним місцем, де оповідки стають реальністю: онде кущ — наче козак на коні, а он той — замок. Чого тільки не можна побачити уночі: звичайний пеньок може вепром здатись, покручене гілля засохлого дерева — скособоченою постаттю з химерно піднятими руками.

Але щойно хлопчики ступили до лісу, щось змінилось. Усеньке повітря, здавалось, наповнилось невидимою напругою, неначе весь світ затих у передчутті невідомого.

— Слухай, Ваську, може ми підемо собі додому? — тихо спитав Ромка.

— А ти що — злякався? — так само тихо відповів Васько.

— Ні, — невпевнено відповів друг.

— І я не злякався, — так само невпевнено відповів Васько.

На цьому бесіда скінчилась, поглинута шумом листя та завиванням вітру.

Васько озирнувся і побачив… непролазні хащі, які виросли на місці стежки, якою щойно вони крокували. Слід її геть зник між травою та опалим листям. Щось тут було не так… Васькові здалось, немовби вони із Ромкою зайшли до лісу, де не ступала нога людини. Моторошно… У хлопця мурахи забігали шкірою.

— Ромко, — прошепотів він, — тут точно відбувається щось дивне…

Друг лише кивнув, і хотів щось відповісти, аж раптом на сосні навпроти них засяяв червоний знак. Схожий на ромб накладений на літеру «Х», нашаровану на ще один, більший, ромб. Прадавній символ Купала…

— Ваську, гадаю, нам туди, — пробурмотів Ромка, спантеличений появою вогненного символу.

— Беззаперечно. Це ж, таки-так — справжня магія… — відповів друг.

Хлопці перезирнулись і нерішуче рушили вглиб хащів.

Вузьку стежинку, немов муром, обгороджувала непролазна гущавина дерев та кущів. Друзі тихо крокували трав’яною, природною бруківкою, встеленою мохом та жолудями. Хоч все і було спокійно, якась химерна невловима сила витала у повітрі. Сама тиша не віщувала нічого доброго. Немовби всі тварини поховались, бо знали, що незабаром вийдуть хижаки. Та у цьому лісі жодних великих хижаків не водилось. Здавалось, остерігались зовсім не хижаків, а чогось… містичнішого.

Хлопці швидко перемовившись, вирішили, що варто повертатися додому, аж на іншому дереві запалало дивне слово: «Таківк».

— Що це таке? — від здивування занадто голосно вигукнув Васько. — Думаєш, підказка?

— Гадаю, що так, — пробурмотів Ромка. — Це на анаграму схоже.

— На що? — витріщився на друга Васько, заблимавши великими очима.

— Ну, на анаграму. Це слово, у якому просто потрібно поставити літери в правильному порядку. Ось це може значити… Таківк… Квітка! Точно, квітка! Ромка аж підстрибнув від захоплення. — Виглядає так, наче нам потрібно зібрати кілька слів, щоб об’єднати їх у якусь фразу — підказку чи, там, застереження. Як гадаєш?

Васько хмикнув, а тоді вказав пальцем на інше дерево:

— Має сенс, так-таки-так. А ось, дивись: «Ропотіпа риєвідкться амв, а шли діто…»

— Якщо об’єднати попереднє слово і ось цей рядок, вийде… Хм. «Квітка папороті відкриється вам, а лиш тоді…» — за кілька хвилин обізвався Ромка.

— Як гадаєш, тут написано, що квітка нам відкриється лиш тоді, як ми щось зробимо? — поцікавився Васько.

— Здається ні, бо тут сказано: «А лиш тоді». Мабуть, це означає, що квітка папороті нам відкриється, але лише тоді ми щось зробимо, — задумливо відповів Ромка.

Аж раптом ще один вогник засяяв десь попереду. Хлопці обернулись у той бік і побачили, що він осяяв… кущик папороті. Не тямлячись від радості, друзі чкурнули у той бік.

— Ромко, стели скатертину! — вигукнув Васько. — Я накреслю коло!

— Не горлай ти так! — прошепотів Ромка. — Ти можеш привернути увагу тих, хто чекає на шукачів папороті.

— Чию-чию увагу? — перепитав Васько.

Аж раптом ззаду почувся хрускіт гілок.

— Їхню… — ледь чутно налякано прошепотів Ромка, на мить заціпенівши.

Хлопчики гарячково почали розкладати усе потрібне, і сіли на скатертину, окреслену крейдяною лінією. Коло з крейди мало захистити хлопців, не дати змогу перетнути намальовану межу. Вони у це щиро вірили. А що їм іще лишалося?

Друзі сіли у центр скатертини, і, як сказано у легенді, покропили папороть краплинками святої води. Потім обвели освяченим ножем довкруж рослини по вогкій землі, і стали чекати.

Ззаду досі чулись дивні звуки, до яких тепер приєдналось і моторошне виття. Одначе вовків у цьому лісі років сто як не було.

— Обернися… я дам тобі все, чого забажає твоє серце… — раптом почулось ззаду. Голос, чий би він не був, насторожував, був хрипким, тихим і сухим, ніби гілки старого дуба потріскували від сили вітру.

Щоб то не було, воно здавалось стародавнім, лихим та геть не людським.

Васько почав обертатись. Та Ромка вхопив його за руку, вщипнувши, і прошепотів:

— Не дивися. Мабуть, це пастка. І краще, як на мене, не дивитись на цих вовкулак, чи що там іще ховається. Бо це точно те, що не варто бачити людському оку.

Васько мовчки кивнув, і хлопці втупились у папороть, намагаючись не зважати на невидимі пильні погляди у їх потилиці, і голос, що з кожною хвилиною ставав дедалі лютішим.

Здавалось, минула ціла вічність, а квітка на кущі все не з’являлась. Друзі вже пошкодували про свій задум, аж раптом перед ними спалахнув червоний вогник.

Ось вона…

Квітка папороті…

Яскраво-червона, вона світилася рубіновим сяйвом, переливаючись срібним мерехтінням. Квітка мала гострі пелюстки — всього їх було шість на одному шарі, згори розташовувались ще шість, вже дрібніших. А навколо квітки у повітрі сяяли різні дивовижні — і знову-ж таки, червоно-срібні — магічні знаки.

Васько хотів її швидше зірвати, але раптом спинився:

— Ромко… якщо квітку зірву я, її сила лишиться в мене… А я не можу не розділити її з тобою… Не пробачу собі.

— Зможеш… зірви квітку сам… обернись… — шепотів голос ззаду. Васькові на жахливу мить здалось, що він вже потягнув пальці до магічної рослини, тому вигукнув:

— Ромко, нумо разом!

Хлопчики одночасно зімкнули пальці на квітці, і зірвали її. Що ж почалось коїтись навколо! Завив лютий вітер, жахливо загарчало і застогнало те чудовисько, що шепотіло позаду. І почалось. Із кущів стали вилізати химерні темні постаті — скособочені, наче понівечені гілляки. Ромка одразу заплющив очі, і пошепки звелів Васькові зробить те ж саме. Друг кивнув, послухавшись.

Гарчання чулось вже біля самісінького вуха. Лишень воно викликало такий сильний крижаний страх, що можна було б і не витримати такої ночі; не кажучи вже про вигляд, який хлопці нафантазували, бо ж досі було страшно глянути.

Повітря ніби згустилося. Відчував Васько на собі все більше лютих, нелюдських поглядів. Джерел розлюченого шепоту ставало дедалі більше. З кожною миттю, здавалось, химер більшало. Ромка був щасливий, що вони з другом їх не бачать.

— Чекаймо до третіх півнів… — прошепотів Васько.

А ще навіть перший не проспівав.

Аж раптом Ромка відчув, що хтось легенько доторкнувся його плеча чимось схожим на кіготь. Хтось проліз у коло.

Хлопець заволав, і мало не розплющив очі. Васько швидко зметикував, і підняв догори квітку і пробурмотів невідомі для нього раніше давні слова, які несподівано пролунали у його голові. Неначе хтось відкрив перед ним океан споконвічних знань.

Це була магія. Чиста магія.

Квітка засяяла. Сяйво пробилось навіть крізь міцно стулені повіки, а гарчання та завивання різко стихли. Здавалось, із темними силами нарешті скінчено.

Васько розплющив очі рівно настільки, щоб крізь вузеньку щілинку побачити, як завитки туману розлітаються галявиною. Здавалось, ці пасемка серпанку — і є те, що лишилось від раніш могутніх чудовиськ. Та все ж краще було б поквапитись, бо хтозна: чи швидко вони знову нападуть, відновивши сили.

Друзі встали, склали скатертину, і поквапились до виходу з лісу. Аж раптом на їхньому шляху засяяв самотній червоний вогник — такий самий, який привів їх до квітки.

Друзі швидко попрямували у той бік, переступаючи через корчі, що кострубатими лапами коренів, здавалось, намагались схопити хлопців за ноги.

Коли хлопці підійшли ближче, то побачили, що це не вогник, а палаючі слова, викарбовані на сосновому стовбурі: «Зрозумієте ви, що таке скарб у лісовій пітьмі».

— Квітка папороті відкриється вам, а лиш тоді зрозумієте ви, що таке скарб у лісовій пітьмі… — прошепотів Ромка і глянув на свого друга.

Друга, який не кинув його у небезпеці. А ця пригода навіки закріпила їхню дружбу.

Здається, вони обоє усвідомили, чим був той справжній скарб.

Друзі всміхнулись, і весело рушили на вихід із лісу.

Сонечко вставало. Щебетали пташки. Навіть троє півнів устигли доспівати, тому можна було друзям більше нікого не боятися.

Щоправда, ніяких магічних здібностей хлопці у собі не відчували з тієї вирішальної миті у лісі, усе-одно щось змінилось. Можливо, квітка розділила свою чарівну силу між ними.

Хтозна.

Дідусь і бабуся не ображались, коли Ромка зізнався у брехні. Але правду про нічну пригоду він їм не наважився розповісти. Друзі постановили нікому не казати про справжні події — натомість розповідали, що в ліс тієї ночі вони пішли, та квітку не знайшли.

Іноді, коли друзям здаватиметься, що пригода у Купальську ніч була лише сном, вони пригадуватимуть усі подробиці, дістаючи з балкона Ромкової кімнати чарівний доказ — книгу-гербарій, що зберігає маленьку червону квітку. Підписана вона Amarylis Belladonna — Амариліс, одна із рослин-символів Різдва. На Ромчину думку вона єдина із усіх рослин нагадує квітку папороті.

А як щодо магічної сили? Вона все життя триматиме хлопців у нерозлучній дружбі та спонукатиме їх до наступних пригод.

Жайворонок сів на своє звичне місце біля вікна.

Сонце лінькувато визирало з-за обрію…