Посеред поля стояла жінка. Вітер завивав її коричневу вінтажну сукню, а миттю раніше він здув її капелюх. Та ніяк не зруйнував її частково сиве підібране у зачіску волосся. Серйозне обличчя, що майже не показувало емоцій, та брошка у вигляді зеленої бабки доповнювали образ. Вона стояла за мольбертом та малювала на білому полотні торнадо, здається, лише пів години. Цього часу замало, аби вималювати як слід, але можна зрозуміти суть.

Жінка продовжувала малювати попри погану погоду, бо дощ, сильний вітер та грім — не могли вважатися поганою погодою, на її думку. Особливо, якщо любила незгоди. Навколо літав пил в перемішку з дрібним дощем. Звичайна людина давно б сховалася вдома та навіть носа свого не висунула б, але ця жінка навпаки. Зрозумівши, що торнадо потрошку наближається, вона дістала ліхтарик та повісила над мольбертом, аби було краще видно й далі продовжувала водити пензликом по полотні. Коли торнадо був надто близько, лиш тоді вона почала потихеньку збиратися. Відійшла на кілька кроків та востаннє поглянула на картину, а потім підписала у нижньому кутку. Її спокій не порушував навіть грім над головою. Не поспішаючи, складала фарби у кошик по кольору, як завжди, а готову картину поставила поряд з валізами, що весь час стояли у неї за спиною, аби трішки підсохла. Мольберт склала та теж поклала до речей.

Прибравшись за собою, жінка випросталася та поглянула на торнадо.

— Запізнюється на одну хвилину та чотири секунди, — повідомила сама собі поглянувши на кишеньковий годинник. — Соромно має бути.

Десь вдалині шумів дощ та шурхотіли листя дерев, але їх перебивав сильний вітер. Жінку така погода зовсім не лякала, вона непохитно стояла чекаючи наближення торнадо. А коли він був за кілька метрів, просто почала кидати свої валізи прямо у вихор один за одним. Спочатку маленькі сумки, потім більші й так черга дійшла до мольберта, картини та фарб. Кидала без страху, і навіть дещо безжально не хвилюючись за їх цілісність.

Продовжувала доки не викинула все. Нічого не залишила, лиш останньої миті витягнула парасольку та кинула її останньою, коли торнадо почало сильно тягнути її сукню за собою. Разом з валізами та іншими речами парасолька зникла у пиловому вихорі. Останнє, що встигла зробити жінка — це одягнути протигаз, який приготувала заздалегідь. Потім, однією миттю її збило з ніг та піднесло високо у небо.

Торнадо зносив все на своєму шляху, він на диво був доволі сильним, аж незвично. Валізи крутилися навколо інколи вдаряючись один об одного. Влетівши достатньо вглиб вихору, жінка зняла протигаз та викинула його кудись, вирішивши, що потім його десь знайде, ніж зараз шукати потрібну валізу.

Неочікувано хтось схопив її за руку та почувся голос:

— Ми помремо! Однозначно помремо!

Жінка поглянула на чоловіка. Вона його знала, це був фермер з того будинку у якому зупинилася день тому аби переночувати та зачекати саме це торнадо, але побачити його тут було неочікувано.

— Чому це я маю помирати? — запитала.

Насправді відповідь її не потрібна була, та й загалом його думка її геть не цікавила. Потрібно було аби чоловік припинив так міцно тримати за руку. Коли відчула, що це спрацювало, то відштовхнула. Чоловік з криком полетів за межі торнадо, на диво не зачепивши жодну валізу, за що жінка була йому вдячна.

Загалом, з ним мало бути все добре. Навряд чи він отримає важкі травми, а тим паче помре, у найкращому випадку приземлиться десь поблизу якогось села, де його швидко знайдуть інші люди. Та вижити у вихорі й не забитися — неможливо, та й не можна аби він її пам’ятав.

Від цієї миті, життя цього чоловіка жінку більше не цікавить. Можливо, навіть через годину забуде не лише його ім’я, а й риси обличчя. Все ж це по суті просто ще одна людина.

Поки витрачала свій час на чоловіка, вже достатньо надихалася пилу, тому хотіла якнайшвидше полетіти вгору. Над головою вже вдруге пролетіла парасолька, яка зараз була потрібна. Схопивши її розкрила і полетіла ще вище, майже до блакитного неба.

В епіцентрі вихору речей було ще більше, і поглянувши на них, у жінки промайнула думка, що з половини це не її, але перераховувати точно не хотіла. Багато було того, що торнадо поцупив у простих селян. Частинки дерев’яного паркану, лопати, глечики з яких повисмикував квіти, хтось мав необережність залишити на столі книгу, яку читав на свіжому повітрі. Шкода, кількох сторінок може не дорахуватися. Загалом, різних дрібниць було багато, але були й такі, що дивували своїми розмірами, як, наприклад: великий дерев’яний стіл, крісло-гойдалка та старовинний грамофон, що здається лежав на смітнику.

Про себе подумала, що це найсильніше торнадо за останні кілька років.

Стіл літав саме посеред торнадо, що було доволі зручно, бо тут майже не було пилу та не доводилося сидіти у протигазі. Жінка склала парасольку та вигнутою ручкою зачепилася за ніжку столу. Міцно тримаючись вона вільною рукою підтягнула до себе крісло та зручно у нього вмостилася. Аби постійно не триматися за стіл й щоб не відлетіти, прив’язала крісло до столу стрічкою.

Не зважаючи на бурю навколо, у душі жінки панував спокій. Вона не вперше подорожує таким способом, тому знає що варто робити. Та й боятися чого? Тепер залишилося почекати коли поряд пролетить якась книжка, або її кошик з фарбами. Якщо хочеш вміти гарно малювати, то малювати треба постійно та завжди. Без цього все буде дарма.

— Пані Мелітто, ви й уявлення не маєте, як я радий вас бачити! — почулося з одного боку.

Це був її старий друг Пауль. Він був чимось на кшталт лікаря-науковця з дивним хобі колекціонувати зелені очі. Полюбляв годинами розглядати під мікроскопом все, що неможливо побачити людським оком та здійснювати неймовірні відкриття, а потім просто дарувати їх іншим, мовляв, що не хоче слави. Один місяць він сидить у якійсь лабораторії, а інший мандрує по світу й лікує всіх кого може. А дивне його хобі полягає у тому, що має безкраю любов до зелених очей, яких, на жаль, сам не має. Ця любов довела до того, що почав створювати протези на очі, тому зеленооким завжди буде знижка.

Наразі він не був схожий на вченого, більше на якогось туриста, що кілька тижнів блукає пригодами. Борода трішки ховала його завжди привітливу посмішку, а очі майже ховалися за брудними окулярами. Чоловік був життєрадісним та веселим, любив побути у компанії, але жарти йому ніколи не вдавалися, бо зазвичай вони були про те, що ім’я “Пауль” підходить краще до якогось поета, ніж науковця, та пропонував комусь з друзів обмінятися. Спочатку товариші його підтримували та награно посміювалися, але з часом це ставало нестерпно. Душа Пауля була наскільки чистою та безвинною, що навіть образитися ні на кого не міг й просто не звертав уваги.

— Ви все ж прекрасні, як і в минулому, теперішньому та й у майбутньому. Я за це готовий навіть закластися, на все дороге що маю, з будь-ким… але для цього, — продовжував Пауль, — мені було б непогано не вилетіти за межі цього торнадо…

Чоловік ще й досі висів у повітрі не маючи змоги нікуди вилетіти, або підлетіти. Однією рукою тримав свій портфель, а іншою — капелюх, що з одного боку був надкушений диким крокодилом в одній з його подорожей.

Мелітта подала Паулю парасольку, аби той схопився за неї. Одна з його вдач — це велика незграбність як для науковця. Перечепитися через свою ногу, або порізатися звітом про нове викриття — неодмінна частина життя Пауля. Люди дивувалися, як він завжди повертається живим та майже цілим зі своїх пригод.

— Й справді неочікувана зустріч. В мене ця вже друга за день…

— У такому випадку сміливо — додайте ще одну, — почувся хлоп’ячий голос з іншого боку.

Навпроти Пауля, вже за столом, сидів хлопчина. Як говорили люди — з емоцій Мелітта має лише байдужість, не дивлячись на те, що в житті не трапилося б, її обличчя залишалося незворушним, що було повною протилежністю Паулю. Тому побачивши юнака, жінка навіть брови здивовано не підняла, а науковець злякався почувши чужий голос та ледь не відпустив парасолю. Те що він не помітив щось перед своїм носом — було цілком у його характері.

Хлопчина був значно молодший за них. Мав довге чорне волосся, що наполовину ховало його обличчя, коли був не в гуморі. Таке ж чорне вбрання можна сказати “висіло” на його худому тілі. Порожні зелені очі дивилися не на Мелітту, або на Пауля, а кудись повз них та навіть повз торнадо. Руки, як і обличчя, були занадто блідими та кістлявими, однією він підтримував голову, а іншою малював на столі якісь каракулі.

Ось і всі друзі були разом. Вони не бачилися майже чотири роки, що у їхньому випадку було насправді не так і багато.

— Та ні, — сказала Мелітта, — з упевненістю я можу сказати лиш те, що сьогодні найкращий день за всі чотири роки. А я то ще й гадаю чому так речей багато…

— Ти, Ладо, хоч мене й налякав, але за твої зелені очі можна пробачити все на світі! — мовив усміхаючись Пауль.

Ладо давно знав, що Пауль поклав око на його очі, тому дещо побоювався за них. Але хвилювання за своє здоров’я в нього виникало дуже рідко.

Хлопчина нічого не відповів.

— Не пам’ятаю, що б вам подобалося так подорожувати, тому дивне насправді місце зустрічі, тому розповідайте куди подорожуєте, — промовила Мелітта. — До речі, подорож буде довгою. Чаю?

Пауль, який двома руками тримався за стіл, аби не відлетіти, ввічливо відмовився та хотів вже був розповідати, але його перебили.

— Невже у вас є окріп? — очі Ладо в надії засяяли. — Чи можу я його використати? Маю думку, опіки на моєму тілі приваблять музу і я нарешті знову зможу писати!

Коли у Ладо з’являється нова ідея, в очах загоряється дві яскраві зорі. Це досить захопливо, бо здається саме так виглядає митець, який створює щось неймовірне, але у випадку цього поету — це означає лиш те, що ніхто не здатний вгадати, що він зробить далі.

— Ні, Ладо, вода є лише на чаювання, — заперечила Мелітта та зловила газету яка пролітала поряд, — а заради безпеки — навіть чаю тепер не буде.

Хлопчина награно образився та відвернувся. Ладо був занадто молодим, але вже чудовим поетом. Як і Мелітта, він бачив світ по своєму, так, як ніхто інший. Невідомо тільки чи публікував, бо хотів донести свою думку іншим, чи просто так. Та те як він писав свої вірші викликало не захоплення, а нерозуміння в інших. А річ у тому, що він щиро вважав, що митець має страждати, аби створити якийсь шедевр. Тому мав вигляд нещасливої людини, хоча це було геть не так. Запитай коли він востаннє спав, то не пам’ятає, а коли хоч щось їв — те саме.

Не був би Ладо теж безсмертним, то давно б лежав у могилі, а на плиті покривалася б мохом його якась відома цитата. Мелітта з Паулем намагалися його хоч трішки переконати змінити своє ставлення до життя, але коли після цієї розмови “горе поет” написав знову прекрасну поему — припинили. Звичайно, що зичили Ладо лише добра, але допомагати йому страждати — не хотіли.

— Шкода, — озвався знову, — а не знаєте, можливо, десь поблизу якогось горя? Війни, наприклад? Ті страждання мені підійдуть…

— Такий талановитий, але який же дурний! — різко відповіла Мелітта. — Страждай сам скільки захочеш, але людей смертних не чіпай…

— А самі ж то полюбляєте Земні катаклізми! Мої поеми мають краплину страждання, тому я маю знати про що пишу, а ваші картини це торнадо, цунамі та сильні вітри. Ви ж тому й подорожуєте відповідно…

Між Ладо та Меліттою почалася серйозна сварка, що досить рідкісне явище у їх дружбі, і як завжди “голуб миру” в них це добродушний Пауль, який вміло зумів заспокоїти ці дві творчі особистості.

— Можливо, поговоримо про щось позитивне, — запропонував чоловік, — я, наприклад, стою на порозі нового відкриття, але це таке. Недавно подорожуючи берегом дикої тропічної річки, я зустрів селище… у них просто прекрасні очі! В мене навіть фото є!

Тремтячими пальцями Пауль зняв з шиї фотоапарат та віддав його спочатку Мелітті. Жінка відклала газету та поглянула на фото:

— Й справді красиві люди. Ти до речі теж потрапив ледь не на перші шпальти газет!

Мелітта підсунула газету та показала на чорно-біле фото, а потім на підпис у якому йшлося щось про найкращих дослідників століття.

— То що виходить? Лікар-науковець, трішки колекціонер та мандрівник, а тепер і найкращий дослідник… З одного боку я щасливий мати такого талановитого друга, але тепер почуваюся нездарою, — одним вухом Ладо слухав розмову, а очима переглядав фото, та думав звичайно геть про інше. — Таке чудове відчуття!

 Навколо шумів торнадо, але загалом він не заважав, лиш нагадував інколи про себе. Подорожувати ним було легко, головне вивчити його характер, який у кожного різний. Хоча це відкриття сталося випадково та дуже давно ще коли Мелітта була дитиною.

— Дивлюся, я на цих людей і пригадую одну дівчину. Здається, вона була офіціанткою у кав’ярні, в яку я випадково забрів кілька місяців тому, — сказав Ладо віддавши фотоапарат Паулю та почав малювати троянду так само просто на столі, — вона говорила, що я її перше та єдине кохання в житті. Бідолашна… Навіть шкода, бо я не відчув і краплини смутку десь глибоко у своєму гнилому серці… Все ж ви мали рацію, що я погана людина, але згодом я написав одну з найкращих своїх збірок поезій названу на її честь!

— Невже це й все, що сталося з тобою за ці роки розлуки? — різко мовила Мелітта.

 Вона ніколи не любила його історії про страждання на честь мистецтва та вважала це безглуздям. Та й довго терпіти не могла, бо бачила як він малює троянду з листком тюльпана, що є геть не правильним.

— Ти ж навмисне це намалював? Аби я насварила?

— Шкода, що ви на це більше не ведетесь…

У повітрі застила тиша. Ніхто більше не хотів нічого говорити. Навіть Ладо не захотів якось зловісно пожартувати. Кілька років розлуки дали про себе знати. Всі хотіли розповісти про все що сталося, але ніхто не хотів нічого зіпсувати, тому просто мовчали. Вони не могли втратити цієї дружби…

З них трьох, більше ніж два друга мав лиш Пауль. Він товаришував з усіма, й з іншими швидко знаходив спільну мову. Його любили всі, але він теж був самотнім, як і Ладо з Меліттою. На всьому світі їх було троє, безсмертних та самотніх егоїстів. Самотніх, бо безсмертні та приречені вічно жити у цьому світі з’являючись у життях людей не довше ніж на кілька років. А егоїсти, бо покинули свій промінець. Так створений світ. З однієї точки виходить тисячі промінців, які були схожими на сонце і більше ніколи не мали перетинатися. Але ці троє створили ефект павутинки та почали як павуки перестрибувати у чужі паралелі покинувши свої.

Там вони залишили своє минуле життя, в яке більше ніколи можливо не повернуться. Тим самим прирікши себе на самотність. Колись вони багато мандрували разом, але потім розділилися у пошуках власного щастя.

— Яке ім’я цього торнадо? — раптово запитав Пауль.

Жінка знизала плечима. Вона не дає імені вихорам, якими подорожує. Почувши це чоловік запропонував назвати на честь їхньої дружби.

— Тобто? — байдуже запитав юнак.

— Візьмемо дві перші букви наших імен. Все одно розбіжимося, то хоч так пам’ятатимемо… “МеЛаПа”? “МеПаЛа”? “ПаЛаМе”? Та ні, щось дурне виходить!

— Нехай тоді буде “ПаМеЛа”? — запропонував Ладо.

За обговоренням час минув занадто швидко, навіть для безсмертних. Мелітта знову залишилася сама посеред торнадо, але їй сподобався цей день. Хоч так вона відчувала радість у житті та вбивала свій безмежний час цими дурними розмовами.

На столі залишилася троянда з листком тюльпана, чорно-біла газета та її картина, яку сьогодні намалювала, а в голові панували думки…

— Отже, “ПаМеЛа”…