(«Попіл і Ніч», 1 розділ, уривок)

 «Щоб змінити своє життя, потрібно змінити свої думки.»
Ральф Вальдо Емерсон

Все починається з погляду… Так і зародилося моє життя. Посеред хаосу й несправедливості цього жорстокого світу, який невдовзі намагатимуться змінити на свій лад занадто багато людей. Я дитина сутички болю, відчаю й розчарування. Я Фіні – бережитель. Тобто оберіг душі. І тепер я маю обрати того, хто потребує в мені найбільше…

Іронічно, що я сама в минулому була людиною. А це вже, хтозна, яке моє переродження. Я досі не в змозі захищати вічно. Ціною порятунку мого господаря зазвичай є моя чергова смерть. Мені ніколи не вистачає сили. Минуло більше п’ятнадцяти років з мого минулого народження. Щоправда я не прожила й десяти хвилин.

Глибока ніч, страшна темінь. Тільки з хащів виблискували очі могутнього звіра, оранжеві, як згасаюча зоря. Навпроти чорного вовка стояла молода краса. Попелясте волосся обрамляло її сірі очі, довжелезні локони розвіювались на вітрі. Стояла босоніж лиш у нічній сорочці, та на шиї виблискував срібний медальйон. Вона зацікавлено розглядала тварину, яка була непорушною.

Євангеліна присіла до вовка, так звали ту безстрашну пані. В її очах проблискувало невдоволення:

— Так це ти вже третю ніч виєш тут серенади, — зітхнула, — Я чесно надіялась, що тебе зжеруть монстри, а от і сама прийшла розірвати тебе на шмаття, — торкнулась його густої шерсті, — Та ти занадто гарний щоб помирати.

Сіла збоку й почала промацувати його тіло, а от ребр не намуляла. Тварина була доволі вгодованою.

— Може зробити тебе своїм фамільяром? З нічними потворами ти, певно, добре справляєшся, якщо сидиш тут неушкодженим.

Для вашого просвітлення зауважу, що цей світ був переповнений смертю й насилля. Як тільки заходило сонце, то з нічної пітьми виходили різного роду чудовиська – ноктурне, які вбивали все на своєму шляху. Вони матеріалізувались з ночі й живими не були. А бажання в них було лиш одне – відбирати життя.

— Тебе б я могла забрати з собою додому. Ти б ніколи не розповідав мені про мою вроду, бо нічого в цьому не розумієш, — продовжувала свої роздуми в слух дівчина. Зітхнула, — Але не в маєток, там мені витріпають за тебе нерви.

Вона провела вказівним пальцем від носа тварини вгору по всій морді. Начеркала по його лобі якийсь візерунок. А потім різко відірвала руку від вовка. Дівчина напружено подивилась собі на груди, там не було медальйону. Я його скинула. Він не пропускав магію, а вона малювала знак фамільярства. Тепер по її розчарованим очам я розумію, що вона не збиралась приручати звіра, та вже пізно.

Тварина теж не була в захваті, я відчувала, як від нього несло здивуванням у суміші з обуренням. Він і подумати не міг, що його невинна нічна прогулянка призведе до його привласнення якійсь незрозумілій дівчині.

Мітка ж свободи не діяла. Наївно з її боку було намагатись. Фамільярство працює значно складніше. Власне – це магічний зв’язок між двома істотами – господарем і твариною. Двобічні взаємовідносини, які зобов’язують учасників піклуватись про потреби свого партнера. Тварина ж мала бути вірною, коритись наказам, визнавати домінантність господаря.

Зрештою вони прокрались до маєтку через тунелі. Ноктурне змусили людей пристосовуватись. Якось же потрібно було виходити вночі.  Оскільки цей світ був занадто небезпечним, то й будівлі були відповідними. Непробивний камінь, вікна зачинялись з середини гратами, а ззовні було особливе скло, яке практично неможливо було розбити. Та й подряпину залишити важко. Також було підземелля, через яке впускали й випускали людей уночі. І бункер на випадки, якщо ноктурне потрапить у середину.

Євангеліна повернулась до ліжка, вовк з хвилину повитріщався на неї й все ж вмостився поруч, обпер морду об її плече. Вона спокійно гладила його за вухом, вже змирилась з своєю помилкою. Чи швидше моєю підлістю, на що я не здатна, просто я не правильно зрозуміла потенційну господарку.

І тоді я різко збагнула наскільки ця ситуація суперечила законам природи, але не мені дивуватись, адже Відьми завжди їх порушують. Саме тому мій вибір не паде на неї, адже Відьма не схилить голови перед Відьмою. Найкращим варіантом для мене буде обрати його. Кров до крові – такого везіння я ще не мала, як і такого відчаю душ. 

— Через декілька днів ми вирушимо в дорогу, як тільки я віддам свою останню роботу, — дівчина зверталась до свого нового компаньйона, — Я повернусь додому. Тепер тобі доведеться вічно бути поруч зі мною, — беземоційно глянула, — Ти важкий, злізай з мене, — тварина одразу послухалась, — Який же ти гарний. Мені завтра добряче влетить за тебе. Довелося б вдавати, що мені шкода, що я усвідомлюю свою помилку, але вони занадто добре мене знають.

Євангеліна безтурботно прокинулась, хоча її емоційна байдужість лякала навіть мене. Раптом вона відчула чоловічі руки на своїй талії. Спантеличення, паніка, гнів. Але вона не закричала — натомість її пальці обережно потягнулись до ножа під подушкою. Навіщо їй зброя під подушкою?

Тільки-но вона взялася за рукоять, як дотик сильних долонь перервав її спробу. Чоловік, темноволосий і високий, здавалося, не мав наміру завдавати шкоди, але його погляд був напруженим і небезпечним. Він безсоромно закривав долонею її вуста. Все її бажання битись звіяв подив. Єві лиш заворожено розглядала незнайомця, у той час як втиснув її в ліжко настільки сильно, що вона відчула спиною дно.

Вона чудово усвідомлювала його фізичну силу, та не свою внутрішню безвихідь чи слабкість:

«Чому він так нагадує мені янгола? — очі починали набиратися сліз, — Ці безпощадні карі очі просто розглядають мене. Чому він голий? — її погляд зосередився на каштановому довгому волоссі, — Ця довжина бездоганна. Шкода буде рвати їх, — перевела погляд на шию, — Та мені трьох рук не вистачить, щоб задушити його. А може не треба?»

Його порив думок був більш гнівним:

«Злякалась? Вже й забула про ніж, — важко дихав, — Ніби вона могла мене вбити. Дурне дівчисько, — тяжко зітхав, — І що ж мені з тобою тепер робити, маленька Сеніса?»

Двері різко розпахнулись. І це було небажаним, адже найсильнішим бійцем не тільки в домі, а й усьому селищі була вона. І це змушувало Євангеліну нервувати, бо якщо не вона, то більше нікому його перемогти. І тільки єдина людина в світі могла собі дозволити ось так увійти – маленька дівчинка дванадцяти років:

— Підіймайся, знову вешталась десь всю ніч не в сою зміну, — малеча була доволі грізною, — Сподіваюсь ти не робила свої вправи.

В її поле зору потрапив чужинець, який вже давно був у подобі вовка й просто лежав на Євангеліні. Лілу – так звали дівчинку, спантеличено прищурилась:

— А це справді несподівано, — дитячий погляд у мить став відчуженим, — Якщо ти думаєш залишити його на мене, то краще заріж, бо єдині домашні тварини, які я здатна доглядати – це книги.

Євангеліна з важкістю спихнула з себе хижака й беземоційно дивилась на дівчинку:

— Не хочеш іти до школи, то не йди. Краще покинь її, лиш гаєш час на дурних людей, які тебе ніколи не зрозуміють.

Маленькі брівки зацікавлено піднялись:

— І згнити тут від смутку? Нажаль я не така талановита, як ти, — мило усміхнулась, — Мої ручки виросли тільки з однією функцією – перегортати сторінки книги, — її настрій значно піднявся.

— Лілу, я скоро поїду й тобі це не подобається, проте ти повинна направити свій талановитий мозок на реалізацію себе. Я не хочу, щоб ти змарнувала своє життя.

Дівчинка все ще була бадьорою, а потім умить її личко закам’яніло й вона відчинила двері й загорлала на весь маєток:

— Тату, твоя улюблена дочка приручила собі вовка. Він величезний, — перевела погляд на названу сестру, — Не дякуй, — її оченята заблищали, показала пальчиком на вовка, — Не забуть перевірити чи в нього блох немає. Покупай його в настоянці полину.

А за тим дівчинка зачинила двері. Євангеліна ж одразу повернула голову до свого фамільяра, який вже сидів поряд з нею у подобі людини.

— Прикрийся, — беземоційно подала йому ковдру.

— Я не соромлюсь, — риси його вродливого обличчя швидко набували несамовитого невдоволення, — Як ти це зробила? Як ти умудрилась зробити перевертня своїм фамільяром?

— Випадковість.

— Випадковість? — сердито перепитував юнак і тягнувся своїми міцними руками до неї.

Та двері жили своїм життям і знову відчинились. Перевертень вже був у подобі вовка. Цього разу увійшов сивуватий чоловік, який просто проігнорував наявність звіра:

— Невдовзі буде обід, тож худко одягайся й спускайся їсти, але перед цим тебе чекає той дивний клієнт. І будь ласка будь ввічливою, він може стати в майбутньому дуже прибутковим. Але швидше за все він хоче забрати тебе заміж, тож просто відмов. Будь скупою на слова, а якщо тобі захочеться говорити, то говори про свою роботу, — вийшов з кімнати й зачинив двері.

Єві спокійно зазирала до карих очей.

— Я йду, сподіваюсь, що на відстані ця магія не діятиме, — лунав його сердитий голос.

Він пішов геть і здавалось, що його тут ніколи й не було. Цей юнак не приніс жодних змін у її поведінці. Євангеліні просто не було до нього діла. Безтурботно одягалась. Білосніжна шкіра, відсутність рубців, шрамів, прищиків, родимок і зморшок. Навіть, кутикула не була подертою, хоч доволі очевидно, що ця юна леді не з тих, хто нервує. Також виділялась її нігтьова пластина, яка була білою.

Та покривала її шкіру тільки чорна тканина: сорочка, вільні брюки й черевики на чималеньких підборах. Свої розкішні дивні локони вона безпощадно сховала в косі, яку скрутила на голові й заколола довгими шпильками. Тільки спереду на обличчя звисало два пасма, які відводили погляд від її сірих повік.

Великувате пальто вона одягала на ходу. Діловито заходила до кувальні, де її вже чекав замовник. Впевнений у собі красень. З його вигляду було очевидно, що він відчував себе господарем не просто цього маєтку, а одразу світу. Та чоловік не називав прізвища й прийшов особисто, що могло стверджувати, що він не дворянин, та ніким його важко назвати.

Він мило усміхався:

— Якби я знав, що ви спите до обіду, то прийшов би пізніше.

Дівчина одразу виклала на стіл меч:

— Все згідно вашого прохання.

Його блакитні очі захоплено блукали по лезі, яке було прикрашене візерунками лілій. Рукоятка ж була оздоблена дорогоцінним нічним камінням. Єві мовчки поклала мішечок, у якому були залишки.

— У вас золоті руки. Не знав, що ви ще й ювелірною майстерністю володієте.

Це було зрозуміло по її прискіпливому погляду, який очікував його реакції.

— Оскільки ви оплатили, то у разі відсутності замовлення наша зустріч завершується.

— Зробіть перстень під мої очі.

Єві вже збиралась сказати щось доволі різке, та в її поле зору потрапила його сережка й її охопила різка ювелірна цікавість:

— Ніколи такого не бачила.

— Я не місцевий, — він зняв прикрасу й простягнув їй.

Це була довга сережка, з блакитним дорогоцінним камінням й пером, яке висіло на ланцюжку в елегантному обрамленні.

— Що це за птах? Ніколи не бачила такого пір’я.

— А ви знаєте всіх птахів? — знову усміхнувся, — Я не знаю. Мене більше цікавлять інші речі, та якщо бажаєте, то при наступній нашій зустрічі я привезу вам цю птаху, поклав до кишені мішечок з камінням і заправив у пояс меч.

— Ми більше ніколи не зустрінемось.

Його хижацькі блакитні очі зацікавлено розглядали її:

— Ми неодмінно зустрінемося знову, пані Євангеліно.

Піднявся й вже йшов.

— Сережка, — спокійно мовила дівчина.

Чоловік різко розвернувся:

— Допоможете мені… — він не встиг договорити, як дівчина вже кинула до його рук сережку, — Імені теж не запитаєте?

Єві ж просто пішла в середину. Її вже давно чекали за столом. І вираз її обличчя був таким ніяким, поки вона не побачила Лілу, яка годувала вовка.

— Він голодний, — говорила вона до батьків, яким це не дуже подобалось.

— Він невихований, — байдуже поправила дівчина.

А потім я побачила те, чого зовсім не очікувала. Євангеліна різала шматки м’яса й інше, несла до рота, та жодного разу туди так нічого й не потрапило. Лілу це чудово розуміла, та вдіяти з цим нічого не могла, лиш невдоволено споглядала.

Невдовзі трапезу перебили. Увійшов непроханий гість, який був Королем цього королівства.

Всього на цьому континенті було три королівства, один з яких був пусткою смерті, який прозвали Білою Цитаделлю. Між двома королівствами, що залишились вже давно була війна.

Як тільки Король увійшов, то господарі одразу вскочили зі столу.

— Ваша Величносте, ми вас зовсім не чекали, — промовив сивуватий чоловік.

Ця сім’я була найкращими зброярами всього континенту, тому мали ділові зв’язки навіть з Його Величністю. Заможне життя, достатні землі та відсутність будь-яких статусів дворянства.

— Я навідався, щоб дати вашій дочці рівень ‘Б’, — прискіпливо придивлявся до Євангеліни, яка байдуже продовжувала імітувати трапезу, — Безстрашна з голками.

Річ йшла про рівні мисливської майстерності. Їх було шість. Найкращий ‘0’, а далі вже від ‘А’. Починаючи, з ‘Б’ і вище вже міг присудити лиш Король, а от нижчі давали володарі земель, на яких жив мисливець.

— Ти приносиш цій родині чимало грошей, — нарікав Король.

Якщо ноктурне вбити вночі, то він після світанку не розвіється. Їх туші продавали. Все йшло на обряди. У цьому власне і полягала суть мисливства на них. Бо скільки їх не нищ, наступного разу зародиться стільки ж, а на світанку знову розвіється. Це був безкінечний цикл.

Євангеліна мовчала, їй не до душі було багато розмовляти. Король усміхнувся, вже зрозумів, що йому доведеться базікати самому з собою:

— У мене є пропозиція. Ти вступиш до академії при дворі й вивчишся, після чого служитимеш моїй сім’ї.

— Не цікавить, — одразу прояснила Євангеліна.

— Ти не зрозуміла, це буде за мій кошт – стипендія, тобі не доведеться обтяжувати родину. Це чудова можливість для твоєї кар’єри.

— Не цікаво.

— Я покрию борги твоєї родини, — Король все ще стояв на своєму.

Дівчина зацікавлено повернула голову, до сивуватого чоловіка:

— Про які борги йде мова?

— Наш партнер втік з великою партією зброї, за яку тепер маємо розплатитись ми, — господар дому невдоволено зітхав, — Я сказав тобі, що ти можеш йти шукати свою справжню родину, нічого не змінилось. Тебе це не стосується.

Було очевидно, що ця попеловолоса дівчина їм не рідна по її зовнішньому вигляду. Вона ніяк не вписувалась. Та Єві ніколи й не називала їх батьками чи своєю родиною, завжди була межа. Про її душевний холод взагалі починати говорити не варто.

В її очах не було жалю, вона робитиме лиш те, що вважатиме за потрібне:

— По-перше, я не обіцяю, що відвідуватиму всі заняття й добре вчитимусь. По-друге, якщо мене відрахують, то я вільна. По-третє, я не буду доброю до людей, можливо взагалі когось вб’ю. По-четверте, я не буду нікого слухатись і звертатись по статусам. Вас таке влаштовує?

— Так, — Король хитро посміхнувся, — Твоє завдання вчитись і підвищувати свою кваліфікацію мисливця. Викладачі допоможуть тобі розвинути магію. Збирай речі, через годину вирушаємо.

Цей чоловік їхав сюди зовсім не по дівчину з голками, а це попелясте волосся, яке говорило більше, ніж будь-яке з її прізвиськ.

Євангеліна поcпіхом повернулася до кімнати. Двері ще не встигли зачинитись як увійшла й Лілу з перевертнем. Дівчинка надійно зачинила двері й невдоволено зазирала до очей названої сестри:

— Ти збираєшся вбити цього чоловіка?

— Це книжки навчили тебе цьому скверному слову?

— Ти, — погляд дівчинки був таким стурбованим, — Він Король.

— Узурпатор.

— І ти це розповсюдила. Хіба цього не досить? — блакитні оченята дівчинки так глибоко зазирали в душу, — Ти думала про жахливі наслідки його смерті? Країна розпадеться.

— Повстанці набирають могутності. Лілу, він не просто так приїхав сюди. Ніщо не покращить його становище ліпше за представника роду Сеніса, який стоїть поряд з його плечем. Король порушив угоду вже давно. А хто я така, щоб не дотриматись обіцянки своєї бабусі?

— Пообіцяй, що повернешся до мене.

Погляд Єві став таким сумним, тримала дівчинку за щоки:

— Я не повернусь. Я криваве теперішнє, а ти світле майбутнє. Ми прощаємося тут.

— Я не маю ніякого значення, — дівчинка починала плакати.

— Не кажи так, — витирала її сльози, — Ти мій маленький пагінець сонця, — поцілувала в чоло, — І я люблю тебе більше всього, що я мала й маю тепер. Ти повинна берегти себе, бо якщо тебе не стане, більше не буде ніякого сенсу, — тримала за тендітні плечі й просто випхала дівчинку з кімнати.

Єві тяжко зітхнула й повернулась, до невдоволеного обличчя перевертня:

— Як зворушливо.

Дівчина ж ігнорувала його паскудний язик. Діставала з-під ліжка масивні скрині зі зброєю. Як тільки вона піднялась, то його міцна рука вхопила її за горло. Її реакції просто не було, точніше вона була ніяка. Байдужий погляд. А от юнак стискав свої зуби с такою несамовитою ненавистю, та вже через декілька секунд зупинився.

— Та хто ти в біса така? — його сильно насторожило те, як її кістки просто прогнулись під його рукою.

— Ти не можеш мене вбити. Я твоя господарка, та ти мені зовсім не потрібен. Наші дороги теж розходяться тут.

І він пішов.