Частина 1.

Сонячне проміння пробивалося крізь вікна. Над ними висіли пучки кропиви та чортополоху, між якими повільно кружляли пилинки. Мслада місила тісто; у хатині пахло травами, мукою та свіжим молоком. Тільки розбиті глечик і тарілка під столом говорили про те, що ще декілька хвилин тому в домівці було дуже шумно.

Вологі прядки волосся впали на чоло. Вона переплела коси, сховавши віночок з них під яскравою хусткою.

Виводила на хлібові узори: ось один хрестик, ось інший, ось маленький чоловічок – то людина, над ним велика куля – то є старий бог, про якого забули люди. Риски – то дерева, хвильки – вода, між ними маленькими тінями мали б ховатися духи. Та Мслада хутко виводить біля кулі декілька рисок – скаже, що то сонце, а то дядько Генрик знову почне кричати, що вона бісова донька.

Коли він у люті, в нього смішно тремтять довгі вуса, а очі наливаються злістю, як у скаженого борова. Тітка Лада, звісно, на нього скрикне, а саму Мсладу пошле до курей, чи на ринок, чи до сусідки – спитати, чи вродили в неї яблука восени і як доїхала її донька Гануська до чоловіка. Коли Мслада повернеться з яйцями і новинами, що яблука не родили третій рік, а Гануська по дорозі заїхала до куми Цепилини й гостює там третій тиждень, дядька вже не буде в будинку:

– В шинок пішов, ірод клятий, – кине тітка, сідаючи за стіл. – А ти не слухай дурня старого, у бісів дітей не буває.

Вона говорить насмішливо, але Мслада так і не розуміє, чи вона сміється з дядька і з неї, чи справді знає щось про нащадків бісів.

Хліб допікається в печі, кашу дівчина вже замотала в рушники, щоб не охолола до повернення Лади. Тітка пішла до сусідки – не тієї, що мати Гануськи, а до ксьондзової сестри, пані Лукерії. Та не мала господарства, і за молоко з яйцями платила золотими дукатами й столичними бажанками. Тітка виміняла за продукти собі золотий дукач на коралі, а Мсладі – зелені стрічки в коси. Вона так ті стрічки й не вплела, очікуючи якогось особливого дня.

Цікаво, скільки монет тітка вторгує цього разу?

Генрик, напевно, знову ж повіявся в шинок, жаліючись кожному, хто готовий слухати, на свою бідну долю. Бідний він, Генрик Младович, бо йому й його Ладі бог дітей так і не дав. Племінниця є, і та нездаль, крива, яку заміж жоден мудрий чоловік не візьме.

За такого «мудрого» чоловіка, як дядько, Мслада заміж і не хотіла б. Той любив щодня їсти вареники й жалітися на неї всім живим душам. Грубий, як кабан, червоний, як буряк, та ще й злий, як скажений пес, дядько був іще й слабким духом. Кричати міг тільки на слабких, а от тітки боявся більше, ніж ікони Страшного суду й пана війта.

Тітка могла і нагримати, і залишити дядька спати під хлівом. За її силу Мслада її й любила. І хотіла бути такою ж – сильною, високою, з темними кучерями й орлиним носом. От ніс Мсладі і лишився. Великий такий, пташиний.

Сама вона маленька, м’яка й фігуриста, та тільки вся якась непомітна. Ніякі сільські парубки не билися за її увагу й за те, щоб повести її в танець. Не те щоб Мсладі хотілося б танцювати з сільськими парубками, та через ладний шлюб вона могла б хоча б попрощатися з Генріком Младовичем і його нещасною долею.

І не слухати, що ось ще день – і він вижене її з дому, і помирати їй під чужими воротами.

Тьху, дурень старий.

Частина 2

Мслада саме накладала по мисках кашу, а тітка розповідала, як Лукерію дівкою мало не засватав війт Крумлова, коли на подвір’ї залунали крики. Нестерпно гавкав старий пес, лепетувала сусідка з чоловіком.

Вони з тіткою вибігли на двір. Перед воротами топталися з десяток коней із вершниками.

— Ханські воїни, — шепнула Мслада тітці, яка, залишивши її за спиною, сміливо пішла назустріч чужинцям.

То справді були ординці – високі, чорні коні, смагляві вершники з гривами, певно, більшими й темнішими, ніж у їхніх кобилиць.

Про те, що їдуть ханські данники, Мслада дізналася у війта, куди ходила як помічниця старої знахарки Драги. Та добре знала тітку Ладу, от і взяла її племінницю в помічниці: то щось додивитися, чого не бачили старечі очі, то назбирати трав, бо в старої спина болить.

У війта хворіла трирічна молодша донька, от і посилав він по Драгу щодня. З нею приходила і Мслада. У хворих роботи було небагато – знахарці допомагали й догоджали в кожній хаті, тому у війта біля неї крутилися четверо старших доньок та ще й дружина. А Мслада тільки слухала – стоячи в передпокої чи крутячись між дворовими слугами, годуючи собак.

Війт злився: ординці їхали, платити не хотілося. Вже значить, приїхали.

Чому тільки до них під хату?

Мслада залишилася на подвір’ї, стежачи, як тітка вийшла за ворота.

Сусідка ж, голосячи, кинулася до Мслади:

— Ой, Мсладочко, горе яке сталося, горенько, — жінка впала їй на руки, заливаючись слізьми. — Як же вам тепер жити?

Мслада стояла, наче статуетка, поки сусідка не пішла, покликана чоловіком. Аж тоді їй вистачило сміливості підійти ближче до чужинців і тітки.

Двійко чорних коней було запряжено у звичайний сільський віз, що зовсім не пасував до їхньої незвичної краси. Їхні гриви, заплетені в косиці, блищали золотими прикрасами. Гарно так блищали на вечірньому сонці.

У возі на скирті соломи лежало тіло.

Тіло проклятого всіма богами Генрика Младовича.

По широких грудях та замурзаній вишитій сорочці розпливалися плями свіжої крові.

Мслада тільки шумно набрала в груди повітря – дух сперло, наче тітка одягала її до церкви й шнурувала корсет, щоб «її дівчинка була схожа на тих міських паняночок».

Підняла голову.

Тітка говорила з воїном, що поважно зійшов на землю, залишивши коня незадоволено гребти копитом землю, здіймаючи хмарки пилюки.

У незнайомця був дивний голос, а тітка тільки хмуро дивилася в його бік.

Мсладі стало страшно. Покірності в цій жінці не було ні грама, а ординці від простої селянки такого не простять.

Аби тільки залишили її в спокої.

— Корову, значить? Корову та гроші за праведну душу? — Мсладі здалося, що останні слова тітка Лада вимовила з єхидством, зовсім нехарактерним для жінки, що тільки стала вдовою. —

Ну, воля твоя, ординець, що мені до ваших звичаїв. Давай своє золото, давай що хочеш.

Тітка повернулася, нарешті окинувши Мсладу поглядом.

— Йди, любонько, звідси. Поклич пана ксьондза.

Мсладі ж тільки дай волю втекти – від ординців цих незрозумілих, тітки, та й від тіла цього проклятого.

Прийми, Боже, все-таки його душу, Генрика Младовича.