Малюнки можливі з великою кількістю крові. Криваві описи. А і ще русофобія:). Рекомендується читачам від 10 років

Я вас попереджала:)

На хвилях п’яності

Глава перша

Все почалося, коли я вирішив знайти собі роботу.

У мене вже є достатньо вмінь, щоб потрапити до роботи моєї мрії. Я ще з четвертого класу хотів бути справжнім генієм із знаходження ліків від різних хвороб. Мінус був у тому, що я сам завжди хворів на застуду. Але це не була велика проблема для мене!

Тож я написав своє резюме, і мене викликали заради декількох питань:

— Отже, ви — Том Магнітон, правда?

— Том Макнітон, сер.

— Мене вразило ваше резюме, але я викликав вас сюди для ще кількох питань з приводу згоди на використання вашого… Все заради просування ліків.

В цей момент мій мозок ніби розплавився від нудьги. Мій друг одружився на одному гарному хлопцеві, тож ми відсвяткували це за пляшкою червоного вина. Декількох… Сотень? Тож те, що він казав, я не вислухав, я просто погоджувався. Так, я знаю. Я дурень, і зараз, пишучи це, я розумію, наскільки великою це було проблемою.

— Тож ви згодні на те, щоб допомагати нам?

— Так.

— Ви згодні, що допомагатимете при будь-якій можливості?

— Так.

— Ви згодні що під час роботи ви не будете вживати алкогольні напої та тютюн?

— Та-а-А-А-а-ак? Екхем-кхе.

— Ви згодні, що ми можемо використовувати ваші знання задля потрібних цілей?

— …Та-а-а-ак.

— І наостанок, чи ви згодні віддати своє тіло заради необхідних цілей?

— А-а-а-А-А-А-г-а-а-а…

— Чудово! Вітаю, Томе Магнітоне, вас прийнято на роботу. Прошу завтра прийти до нас о шостій ранку. Я вам покажу над чим ви працюватимете, добре?

Я мовчки кивнув.

Невдовзі ми сиділи у барі з нашими друзями. Тепер ми святкували мою посаду. Сміялись із жартів про моє майбутнє і пили абсент. З нами був вже одружений Максим, Данило, що покурював під час кожної розмови, і Ваня, просто Ваня — найадекватніший у нашій компанії. Після ще одного вдалого жарту Ванька раптом спитав мене:

— Ну добре, роботу ти вже маєш. Дівчину скоро знайдеш. одружишся… А з нами шо? Кинеш своїх братанів здихати від Данилових сигарет?

— А я шо? — раптово відповів Данило.

 Я трохи подумав. І справді: тепер знайти дівчину і купити каблучку — як рукою махнути. Але тоді доведеться витрачати час на посиденьки з нею… Ваня перервав мої думки:

— Та не падайте духом, з таким нездарою, як Том, жодна жінка не захоче зустрічатися.

Вони почали реготати. Стіни бару струсились від звуків, що найбільше нагадували гучне квакання впереміш із звуками здихання курки. Тоді Максим додав:

— Дівчина — точно ні, а про хлопців ніхто нічого не казав. Ах-х-х-ха-ха-ха-ха!

Всі почали сміятися ще гучніше. Після наступного ковтка абсенту мені закрутилось у голові. Все почалося вертітися перед моїми очима. За мить я опинився на столі, і весь регіт припинився.

Перший день — перший хаос

Глава друга

Наді мною висіла лампочка. Сіра стеля всівалася тріщинами навколо неї. Одне-єдине вікно у кімнаті пропускало крізь себе яскраво-золотисті промені сонця. Постери гурту “Nirvana” на стінах закривали пошкодження тиньку. На столику лежав телефон і записка:

“Ти знову багато пив, нічого страшного,

ми підібрали тебе. Не хвилюйся,

тепер це твій дім, а не дім Данила. Ми пам’ятаємо, що

там дихати неможливо через сигарети. Па-па.

З любов’ю, твоя компашка.”

Я потягнувся за телефоном. Глянув, котра година, і помітив декілька повідомлень. Одне з них було найважливіше: від “АПОКАЛ”^[1], компанії, у якій я почав працювати. Там писалося про те, що я запізнююсь на роботу, все таке…

— Трясця! Кхем-кхе.

Різко зірвався з ліжка. Долаючи нудоту, накинув на себе кофту, запхнувся у штани і ледь знайшов бодай якісь шкарпетки. Довелось брати різні. Абияк вдягнув куртку і вилетів на вулицю.

Мій перший робочий день.

Я думав, робота — це прикольно: робиш собі те, що тобі скажуть, а в кінці тобі бабки платять. І живеш собі, як мільйонер! Це ж так просто…

Але за перше запізнення — таку дрібничку — мені відразу зробили зауваження, як в дитинстві у школі.

— Містере Томе Магнітон. Ви запізнилися на цілих 20 хвилин! Це не може повторитися. Вам — догана. Ще одна — Вас одразу викинуть з роботи.

— Але ж містере Сергію…

— Ні!

— Але ж…

— Неа!

— Містере…

— Та напийся з гівна юшки, тоді зрозумієш, що “Ні” значить “Ні”.

Я промовчав. Насправді я не хотів сваритися у перший же ж день роботи. Звісно, було образливо. Звісно, я хотів вдарити його у його зморшкуватий писок. Але ж перший день!

Він мене провів у білий коридор. Наприкінці виднілись сині двері. Над ними — напис:

  Обережно:

1. Багато радіації
2. Нестерпні крики
3. Кров, кишки та інші частини тіла
4. Рідкісні речовини

Там писало ще щось, але містер Сергій вже встиг відчинити двері мого нового робочого місця. Спершу мене засліпило яскраве сяйво, а потім я помітив велику кількість… Усього.

Кімната була поділена на менші приміщення, роз’єднані скляними стінами. В кожному з них стояло по одній кушетці, столу з медичними та хірургічними інструментами. На деяких із них навіть були залишки крові. Кілька кушеток займали люди з різними відтінками шкіри, але зазвичай блідо-зелені.

— Яку це хворобу ви намагаєтеся вилікувати? — запитав я з великою цікавістю, бо все нове було мені цікаве.

Але холод пробігав шкірою, коли я придивився і розпримітив у деяких дальніх кімнатках калюжі крові. Іноді мені навіть здавалося, що я бачу у них очі, руки і деякі невпізнані елементи.

 Сергій відповів доволі спокійно:

— Одну з незвичайних. Через неї можуть страждати або ж швидко і безболісно падати. Через неї багато клопоту, і всі, хто мають цю хворобу, закінчують своє життя швидко.

 Цей опис був доволі моторошний, але я все одно не зрозумів, що це. Можливо, це була меланома… Але ж від неї не стають такими… Дивними?

Проте мої думки перервали приміщення лабораторій попереду.

Я вже думав: “От це буде прикольно. Моя особиста кабінка з лабораторними приладдями і з можливістю займатись моїм улюбленим хобі — виготовляти ліки від небезпечних хвороб, таких як оця…. Що змушує людей позеленіти… І змушує лікарів витягувати кишки з них… Круто!”.

Але, на жаль, ми повернули до ще більшої кількості кабінок з кров’ю і хворими.

Нарешті після цієї всієї прогулянки і нудних лекцій містера Сергія, які я навіть не слухав, ми зайшли у таку саму кабіну, як і всі попередні. Ця, щоправда, була набагато чистішою. У будь-якому разі, тут не лежало скупчення кишок.

— Це, пане Томе, ваша кабінка.

Я роздивлявся її з усіх сторін. Вона блищала від чистоти. Мені це сподобалося найбільше. Я глянув на стіл… Але там нічого не лежало. Це мене здивувало. “А де всі речовини, які я так довго чекав?” — подумав я.

— Ви чимось здивовані? — запитав містер Сергій, помітивши моє здивування.

 — Так, є одне питання. Кхе-кхе, — відповів я. — Де всі мої прилади, колби, речовини? Я ж з чогось маю готувати.

— Ох, любий друже. Вам не треба буде готувати все це.

На хвилинку я задумався: “Як це так можливо, щоб працювати без жодних препаратів? Така робота взагалі існує?”

Раптом у кімнату зайшли троє людей. Вони були одягнені у чисто-білі халати, мали маски і чорні окуляри. Через це не можна було помітити їхнє обличчя. Не тільки це мене насторожило — всі вони мали в руках по металевій пилі.

 Двоє підійшли ближче до мене, взяли за руки і поклали на кушетку. Я не міг до кінця зрозуміти, що коїться. Я лежав з нерозбірливими думками у голові. Сформулювавши хоч щось у цьому хаосі, я закричав:

— Висерки, ідіть до біса! Кхем-кхех! Що ж це коїться?

— Ви, скоріш за все, не зрозуміли до кінця наші вимоги, — спокійно відповів Сергій з лівого боку, — адже ви погодилися віддати своє тіло заради необхідних цілей.

Ремнями застебнули мої руки і ноги. Голову закріпили найкраще: я відчував тиск металу. Щось холодне і м’яке промайнуло у мене на лобі, а потім розтеклося. В ніздрі вдарив неприємний сморід антисептика.

— І що ви робитимете зі мною? — спитав я, не сподіваючись відповіді.

Але вона прозвучала:

— Ми намагаємося зробити ліки від найстрашнішого захворювання…

— Це зрозуміло, але бісений син, навіщо я вам?

— Як я казав… Ми намагаємося знайти ліки від смерті. А на вас ми випробуємо їх.

— Що ж це за такі ліки від смерті? Екхем! Ви випадково не про янголів там?…

— Мовчи, свинота.

— Але я не москаль…

— Зараз будеш верещати, як свиня. Починайте, любі мої друзі.

Знову щось холодне промайнуло по моїй голові, але цього разу не м’яке. Знову щось холодне розтеклося по моїй голові, і я відчув нестерпний біль у цьому місці. Я закричав, розуміючи, що мені розрізають голову.

— Що ви робите, бісові ви… Це боляче!

Кров потрапляла мені на очі, розпливаючись по всій голові. Боліло, як у пеклі. Я кричав безперестанку. Скоро вони прорізали мій череп і почали маленькими ножицями розрізати всі нутрощі, які вели до мого мозку. Як я все ще не помер? Як я все ще міг відчувати, як кожна ниточка, що вела до мозку, ділилася навпіл? Будь-який маленький рух всередині мене я відчував з пекучим болем. Я не міг побачити щось через кров на моєму обличчі, лише відчував усе, і це додавало ще більше тривожності.

Наостанок я відчув, як щось дістають з мого черепа, і раптом все перед очима потемніло.

Душа вернулась

Глава третя

Все почалося з голосів, які я чув:

— Експеримент стане вдалим, якщо він прокинеться за деякий час.

— Чудово. Прошу викликати Василя Понеділка. Нехай він буде слідкувати за його подальшим серцебиттям.

— А як щодо Василя Вівторка?

— Нема в нас Вівторка, тільки Середа. Василь Середа, який на гітарі завжди грає, забув?

— А-а-а-а-а…А…А Василь Четвер?

— П’ятниця. Василь П’ятниця.

— А, точно… Тож у нас є Василь Понеділок, Василь…

— ТШЧ!

Раптом вони обидва замовкли. Я все ще намагався не розплющувати очей, хоч і хотів.

— Ти бачиш це?

— Що саме, сер?

Знову двоє промовчали. Я почув кроки біля мене. Серце почало битися ще швидше. Я не думав, що після такого я знову його відчую.

— Як це можливо?…

— Викликай Степана Манку.

— Але сер, як це можливо?..

— Я сказав викликай Степана Манку. А, і Василя Вівторка!

— Той, шо Середа?

— Цю ти, Боже. Так, він!

Я відчув легенький поштовх мого ліжка. Я точно знав, що я лежав. Я відчував його подих. Він був дуже близько до мене. Сергій був просто переді мною.

— Я знаю, що ти живий… — сказав він тихо і дуже спокійно.

Після кожного слова я відчував його прохолодне дихання на моєму тілі.

Я відкрив очі. Я побачив його чорну постать. Я важко дихав. Я помітив, що моя шкіра трохи зблідла, як у справжнього мертвяка. Я поклав руку на голову, перевіривши, чи нема там тої рани. На мій подив там було зашито… Я не міг чітко думати. Мій мозок ніби забрали і запхнули назад, перед цим давши його пережувати разів сто собакам з найближчого смітника. Після цієї думки закралася нова: “А раптом справді так сталося?”.

— Перед тим, як ти будеш ставити питання, друже, попрошу тебе не робити жодних рухів. Так буде лише гірше.

— Але ж я вже порухав рукою, хіба… Хіба ні? — поволі я почав вибудовувати текст і мої майбутні дії.

— Він приходить не одразу…

— Хто? Кхем..

— Той, хто проникає між стінами, той, кого зупинити майже неможливо. Він завжди починатиме… Завжди.

При чому він це сказав мені прямісінько перед обличчям.

— Ви про кого…

Раптом я відчув його.

Біль.

Сильний біль у руці, якою я рухав. Щось схоже на ламання кісток, але без жодного хрусту. Я знову закричав. І знову нестерпний біль поринув всередину моєї руки. Я розгнівався. Тією самою рукою, у якій я пульсував біль, я вдарив його по обличчю. Він впав з ліжка і розлігся на підлозі. Я підвівся, хитаючись. Біль пролинув під все моє тіло. Я пошкандибав, як п’яний, до виходу зі скляної кімнати. Хапався за все, що було під рукою.

І однією з речей виявилась червона кнопка, яка висіла у всіх кімнатах. Це була евакуаційна кнопка, яка відчиняла всі двері.

Тоді я не розумів, що зробив. Тоді мені не приходило в голову, що я створив апокаліпсис. Всі піддослідні почали виходити зі своїх кімнат, і я з ними.

Коли я вперше заходив у цю велику кімнату для досліджень, я не думав що людей тут так багато. Сотні наново-живих виходило з компанії “АПОКАЛ”. Всі вони були голодними… Всі вони лежали у лікарні багато років і не могли померти від голоду… Я подумав, що життя буде набагато гіршим через такі пригоди. Але ж я зомбі. І доволі розумний зомбі, бо я мав мізки у своїй голові.

---

^[1] Аритмічне повернення операції класифікації аномальних ліків