Частина 1.

Розповідь буде вестися
від нашої Улянки Листянки.

Ну, як ви вже здогадалися, я ще й досі не відмовилася від свого хобі, але недавно дуже хотіла, через те, що ми вже місяць з чимось у цьому таборі, а жодної пригоди не було після крадіжки, а вже завтра останній день і ми з моїми друзяками їдемо до бабусі з дідусем Артемчика у файне місто – Тернопіль!!!ЦЕ СУПЕРОВО!!!!!

Але журить нас розтавання з Даринкою — Малинкою, з якою так добре ми потоваришували.

І настав цей день – день від‘їзду. Ми дуже не хотіли їхати, але подітися нікуди.

Наша команда повсідалася, як і на початку поїздки до табору .

– До зустрічі , подруго!! – вигукнули ми.

І у цю ж мить тріпонувся автобус з місця і всі працівники табору махали нам й дякували за вирішення та розгадку злочину. І тут вийшов пан Нафтусик, з місця біля водія, і сказав:

– Слухняні і не слухняні дітки, пардон, сьогодні ви закінчили перебуття у таборі “Карпатські зорі”. Ви навчилися пристосовуватись до нових умов, пізнали світ природи, навчилися дружити й відвідали соціум однолітків, поновили здоров‘я, але на превеликий жаль чи щастя, все у свій час закінчується, ну давайте не будемо про погане, а може для когось добре, а поспіваємо пісеньки табору.

– Сонечко світить, гори стоять ми гордо крокуємо й весело співаємо, всі друзі мооооооооооої… – співав увесь табір , найкраще співала я, звичайно!!

Але ми навіть так заспівались, що не встигли помітити, як через спів пролетів час, і ми вже були у Тернополі!!!!!

Ми обережно витягли усі речі і вийшли на платформу автобусної зупинки, де не було жодної душі (ми були єдиними чия зупинка була Тернопіль).

І тихенько потупцяли до вокзалу. Як, на радість, тут гуло й кипіло життя. Наша команда спокійно підійшла до кутка, сіла на лавку й заснула. Пізніше, нас пробудила старенька бабуся, яка мовила:

– Дітки, вам не на цю маршрутку?

– Так, саме так!!!! – вигукнули ми й кинулися до маршрутки, подякувавши турботливій бабці й допомогли їй затягти торби.

– Ми у маршрутці! – вигукнуло наше тріо й почався шлях до Артема рідненьких бабусі та дідуся ! (Вони живуть у селі на околиці Тернополя.)

По дорозі стукали колеса по нерівній дорозі й ми підскакували, як у кип‘яченому чайнику бульбашки, ми їхали й засинали.

Після полудню, ми їхали вже більше години. Артемчик – Аптечник попрямував до знайомої, з якою ми встигли потоваришувати під час посадки на маршрутку, вона зовсім не спала, але розповідала такі історії, що аж дах зносило від цікавості!

Ну й ми почимчикували за другом, й одразу ж потрапили на початок вигаданої історії про маленьку дівчинку у якої завдяки різним магіям та мріям являлися не реальні істоти. Отже, наша сусідка з маршрутки тихо нас штовхнула і ми у цю ж мить чуємо:

– Зупинка село Вікторівка!

– Ми виходимо! Наша зупинка! –прокричала  я й з величезним рюкзаком вибігла на зупинку й помахала цікавій і турботливій бабці. За мною Артем і Матвійко.

– Дітоньки, судячи з того, що ви мене про таке питаєте, ви явно не з цих країв!- мовив дільничний.

– Так! Ну то знаєте? Ви ж, час — золото, витрачаєте! – сказала з докором до сержанта я.

– Та знаю! Сідайте підвезу! Сьогодні ще й служба! – з певною радістю доклав нам дільничний.

Ми швиденько зняли зі своїх плечей тягарі та повсідалися. Як на диво, на вулицях села було людно, адже сьогодні служба. За словами дільничного «Жоден селянин, ці суботні служби, не пропускає!»

– Приїхали! Чи вам не сюди?! – спитав в‘їдливо дільничний, з посмішкою.

– Авжеж сюди ! Не в Синевир же!! – не відступала я.

– Ну думаю далі ви вже самі – сказав дільничний.

– Авжеж! Дякуємо! – мовили ми хором й пошкандибали у церкву з надією, що побачимо знайомих і ті вкажуть дорогу до бабусі й дідуся Артема.

Зайшовши, ми побачили величні картини на стелі й стінах, ікони, хрести, тощо. Народу було удосталь, ми кружляли головами, як оті тюлені надресовані, як раптом мене хтось смикнув за волосся й знайомим голосом мовив:

– Привіт, Улянка!

– О!.. Це ти, Зірвиголове!

– А хто ще може бути ! – мовив хлопець. – Що ви тут робите?

Я трохи подумала й вирішила нічого не казати хлопцю. Дрібниці тут були ні до чого!

– Теж саме що й ти! – відповіла я

– Я не думав, що ви розходжуєте по церквам! – сказав хлопчисько.

– Ми теж не знали, що ти взагалі тут будеш – тихесенько в‘їдливо мовив Матвійко.

Ми всі були втомлені і чемності нам не вистачало.

– Земляки! Громадяни! – урочисто мовив батечко, так і почалася служба, ми простояли всю службу та повторювали рухи за парафіяни, адже ніхто з нас жодного разу не були на службі.

Виходячи ми попрощалися з Зірвиголовою й почали оглядати парафіян.

– Артеме, невже тут немає твоїх знайомих! – сказала я, ледь не плачучи.

– Стійте! Це ж тітка Тера!! Тітко! – гукнув Артемчик, після цих слів ми побігли до жінки і обійняли її всі.

– Ой, ви хто!? Артеме?! – вигукнула радісніше жінка.

– Так, тітонько це я! – вигукнув Аптечник.

– Ох, мій племінничок приїхав!! Мабуть, ти до бабці та дідуся ідеш?! – спитала тітка.

– Ну так, але я вже не пам‘ятаю місцину. Ну, а це мої друзі: Улянка та Матвійко!! – сказав Артем.

– Так, давайте я вас проведу, до того ж мені треба зайти до нашої бабусі й діда»- сказала тітка Тера і посміхнулась так приємно, дитячі крутелики на коротких волоссях дивно підстрибували.

– Ми були б дуже вдячні! – мовила я до пані, радісно.

– То ходімо! – сказала піднесено тітка й разом з нею ми попрямували до, як то кажуть, місця прибуття чи місця перебуття!

Дійшовши ми одразу ж побачили бабусю та дідуся, які бігали до нас з обох боків саду.

– Ох..нам зараз не на жарт влетить !! – тихесенько шепнув Артемчик.

– Господи всевишній, дякую!! Ми, з дідусем, так переживали, думали загубилися, не встигли на маршрутку! Ох…мої дітоньки!! – вигукувала, на радостях, бабуся.

– Привіт, мамо та тату! – сказала тітка підійшовши.

– Який же сьогодні чудовий день, дівчинко моя, і ти до нас навідалась – стиха пробурмотіла, ледь не плачучи нам бабця.

– Заходьте!! Вже й варенички з борщиком стигнуть!! – задріботіла бабуся й побігла до столу.

Ми зайшли оглянули будинок і присіли до столу, було світло в хаті і просторо, об‘їлися, як “дурні гороху”. Пізніше нас розселили по кімнатам, дали нам невеличку, затишну, теплу кімнатку з видом на ліс, в якій було три ліжка, стіл і велика шафа.

О дев’ятій вечора ми вже лежали у ліжках, як раптом хтось почав стукати у вікно, наше тріо не на жарт злякалися, тому швиденько залізли під ліжка, як почули.

– Гей, ну хоч ти, красунька, визирни! – вигукнув знайомий голос.

– Зірвиголова!? -здивовано вигукнула я.

– Авжеж! Я на хвильку до вас зайду! – мовив хлопчисько і тихенько пригнув на підлогу. Я вилізла з під ліжка. В кімнаті в напівтемряві від місяця стояв високий (десь під 1,80м на зріст), але занадто пустунський хлопак в солом’яному капелюсі з пшеницею на боці.

– Я навіть не спитаю , як ти нас знайшов, але чому ти сюди прийшов ?! – спитала я.

– Не зміг чекати до ранку. Це вам подарунок від мене. Це найкраща книжка «Тореадори з Васюківки» – мовив хлопець. Він так хотів потоваришувати, але здалось, що він щось приховує.

– О..дякую! – вигукнула, з захватом, я.

Коли ми вже підняли очі від книги, Зірвиголова стиха сказав.

– Вибачте, я зробив не гарну річ, тому не можу переночувати в дома, чи можу я побути тут?

– Авжеж! – весело мовила я.

Тріо обдивилося, але не побачила жодного місця для відпочинку.

– Так!! Я буду спати у спальнику, а ви лягайте – мовив Матвійко, і дістав його зі свого рюкзака.

– Ні! -мовив Зірвиголова

– Все нормально, це ж тільки на одну ніч – сказав хлопець.

І вже через деякий час ми усі спали.

На ранок, я встала найпершою й швидко побігла погуляти садом, але як тільки побачила велике розкидисте дерево, що повне яблук, господи, яка мене спокуса заполонила, залізти на нього. Я взяла усі свої сили у руки й почала скелелазіння, залізши ледь не на середину, ноги почали утомно відпускатися й зовсім не мали бажання держати тіло. І у цю ж мить, я зовсім втратила сили й починала повільно падати, думка промайнула, чи взагалі виживу, адже падати у гострі гілки бажання не було. І коли я бачила вже землю, я стиха закрила очі і готувалася не прокинутись, але удару не відчула, я потроху відкрила очі та над своїм обличчям побачила Зірвиголову, який обережно тримав мене , як у танці, я швидко відсахнулася.

– Що ти тут робиш? – спокійно мовила я.

– Та нічого. Був поряд і побачив як ти незграбно падала – зізнався хлопець.

– Добре, тоді я попрошу у бабці каструлю той підемо назбираємо яблук! – з радістю вигукнула я, й поспіхом вибігла з саду до хати. Як на щастя, бабця з дідом були в кухні і ще й у доброму гуморі.

– Пані, можна мені каструлю для яблук? – спитала я.

– Можна? Авжеж, можна! У нас тут деякий врожай не збирали за часи коли Єва ще дівчинкою була!! – вигукнула з радістю бабця. Після її слів, я одразу ж вибігла й почала збирати яблука, а потім і порічку, полуницю , малину …, може з’їла більше , ну то й що.

Як раптом відчуваю головний біль, і до мене доходить. Зараз же спека — полудень! Я одразу ж забігла до дому й почала вмиватись холодною водою.

– Дитино, ти забігла , як ошпарена !! – мовила бабця.

– Пані Христе, так воно і є! – мовила, задихаючись, я.

– Господи, що сталося ? Ти обпеклася? – вигукнула бабця з переляканим поглядом.

– Ні, не хвилюйтесь ! Я була на сонці, на вулиці! – сказала я

– А я зрозуміла. Іди відпочивай у прохолодну кімнату, ти все одно молодець – вигукнула бабця.

– Дякую – тихесенько бовтнула я й пішла до нашої кімнати.

Як раптом до нас входить Зірвиголова й каже:

– Друзі, ви врятували мене в цю ніч, я вам вельми вдячний, але я повинен іти.

– А ти не можеш залишитися, ще хоч на трохи? – спитав Матвійко.

– На жаль, ні. Батьки хоч і будуть сваритися, але треба повертатись – тихо муркнув він.

І в цю ж мить прийшла до нас бабця й з криком накинулась на Зірвиголову.

– Дитинонько, ти що тут робиш? Марш додому, батьки вже дзвонять по сусідам!!!

– Бабця, це наш друг ! – мовив Артем.

– Та добре, любі мої!! Але по-хатам, – з криком казала пані.

– Я піду, побачимось друзі, – сказав Зірвиголова і пішов.

– Баааабцеее! Так не можна!! – вигукнув Артем.

– А шкодити селянам можна? – вигукнула зі злістю бабця.

Ми не знали що відповісти бо не знали яку халепу накоїв Зірвиголова, тому одразу ж почали сіли читати «Тореадори з Васюківки», ми слухали, а у голос читав Матвійко.

– Добре дітки, відпочивайте і навіть не думайте водитися з цим бешкетником! – вже спокійніше мовила бабця і вийшла з кімнати й майнула у кухню.

Через декілька годин до нас увійшла тітка Тера і мовила:

– Ви й досі читаєте? Ну, молодці – сказала тітка Тера.

А ми і відірватись не могли і читали і читали, весела книга.

Як раптом задзвонив дзвінок, як на кораблі, нам це дуже подобалось.

– Усім їсти!!!!!! – кричала пані Христя

Ми швидко вибігли і одразу ж після вечері наше тріо зрозуміли «ми хочемо пригоди», як у книжках.

На світанку нас пробудила пташечка, яка стукала по підвіконню, тому не впускаючи такий момент, ми схопили наші наплічники набиті їжею і гульнули на вулицю. На столі лишили лист бабусі Христі і дідусеві Остапові, аби не хвилювалися.

Частина 2.

Зірвидах пригоди нашого тріо!

Вже зовсім встало сонце в зеніти, а ми і досі чимчикували сільським полем сонячників.

– Гей друзі, нам варто знайти прихисток! – вигукнула я.

– Це точно! – сказав Артем

– Ой..а це не він?! – спитав Матвійко. І показав на галявину, рівну з поваленим деревом.

– Це суперова місцина – з радістю мовила я й сховалася у тіні.

– То куди ж ми ідемо?! -спитав Матвійко

– Ми йдемо на пошуки пригод і неймовірних моментів! – сказала я. Я вірила, що наші пригоди чекають на нас.

– Зірвиголова?! – голосно гукнула я.

– Друзі! Улянка! – вигукнув, стомлений від спеки, хлопець.

– Сідай до нас! Зараз спека! А, що ти тут робиш? Як вдома?- спитала я

– Нормально. Гуляю — відмахнувся, мовив хлопець. – Там, подалі є струмок.

– Добре, я сходжу подивлюся , що там! – тихенько буркнула я.

Пройшовши далі я попрямувала до струмка, де зустріла змію. Зелену, зелену

– Аааааааааааааа!!!!!!!! -прокричала я

На мій крик прибігли всі, стали гнати змію, яка теж відпочивала від солнця, але та почала атакувати, Зірвиголова підняв мене й посадив на дерево мовивши: – Лізь!

Я як могла дряпалась і через деякий час сказав:

– Все добре вона пішла!

Я зістрибнула з дерева

– Ти як? – спитав Артемчик.

– Все у ОК. Дякую – шепнула я й встала на землю.

– Вмиємось і час рушати далі!! – гукнув нам Артем.

Й ми всі разом попрямували далі. Час йшов ми йшли вже по селу, роздивлялись всіх людей, що йшли на зустріч. І раптом бачимо нашого давнього друга.

– Добрий день , пане поліцейський!! – радо вигукнули ми.

– О..Здоров бувайте любі друзі! Що ви у таку спеку робите?! – спитав він. – Як там пані Христя і пан Остап?

– Все добре. Розвідуємо місцевість — з радістю муркнула я.

– То прекрасно! А якщо я вам допоможу? – спитав сержант.

– Та ну що ви ?! Ми не посміємо вас затримувати. – базікала урочисто я.

– Ну добре! Гарного пошуку! – вигукнув сержант.

– Навзаєм! – відповіли ми й пішли далі.

Ходивши ми отак доходили аж до вечора й побачили величезне озеро з крихітним острівком за розповіддю Зірвиголови це острів Самотності.

– Але для нас він буде…острів пригод! – вигукнула я.

– Хай так і буде! – гукнули ми. Пройшовши через старенький місток ми опинилися на острові де і вирішили.

– Тут ми і почнемо наші цікавезні пригоди! – з радістю кричала я.

– Любі друзі, ми повинні побудувати будиночок з гілок і поставити намети тут для нашого перебування, ну а вдень гуляти! – тихенько сказала я.

– Це класна ідея! – сказав Зірвиголова

– Я за! – крикнули хлопці.

– Погнали! – сказали ми.

І вже за деякий час ми ставили свої намети і вовтузилися з їхнім розставлянням. Ну я думаю, хто був хоч раз з наметом знає що це таке. Але не хвилюйтесь коли вже смеркало ми на той час вже були в наметах і спокійно насолоджувалися теплом, та затишністю, комфортом і пожовували наші снеки.

На ранок ми вирушили у подорож….

– Так, перша пригода була з метром під свинарником, так?! – спитала я.

– Авжеж! – мовив Матвій.

– А давай те, друзі, я буду записувати пригоди нашого тріо і друга на острові Пригод!! – вигукнула я.

– Гарна ідея – сказав Артем.

І з цього часу я записувала усі пригоди , які з нами сталися за час у селі, ну і виглядало це так:

Зірвидах пригоди «Тріо Детективчиків та сільського хлопака»

1. Осідлання корови на ім‘я Шпичка (це корова Зірвиголови, бо поблизу були лиш молоді корови, а ті такі рвучкі, що навряд ми після цього продовжували пригоди, тому узялися за цю стару корову).

2. Мореплавство на струмку Чистости (перший наш корабельник та ловля риби)

Яка рідна мова?
Українська мова
Чудова, казкова,
Зимова, кленова,
Ранкова, фарбова,
Святкова зіркова,
Жайворонкова
І чорноброва,
Шовкова, степова,
Волошкова, письмова,
Вербова, загадкова,
Тернова, колискова,
Українська, рідна,
Ні на що не подібна,
Унікальна, незвична,
Вільна, безгранична,
Сонячна, вічна,
Трагічна, містична.
Стільки слів немає,
Аби тебе описати
Той ставок милий,
Вербу біля хати.
Рідне слово дзвінке
Звучить на вустах,
Бажання стрімке
Залишилось у серцях.

Але час було починати похід, адже будинок бабці та дідуся Артема відшукати важкувато, він на кінці села.

– Так, любі друзі , крокуємо! – скомандував Артем.

– Що ми вже робимо хвилин десять – муркнула я.

– Ти хоч знаєш куди йдеш ? – спитав Матвійко.

– Авжеж! – бовтнув Аптечник

Через тридцять хвилин блукання по селу, ми досить таки втомились, тому скинули наплічники й сіли трохи відпочили.

– Судячи з того, що ми тут вже тридцять хвилин крокуєм, ти явно знаєш стежку – в‘їдливо бовтнула я.

– Добре, добре, я підзабув стежку – сказав Артем і пішов…. куди око гляділо.

– От телепень, ні щоб сказати, не знаю куди йти, так ні, завів кудись та й «стежку я забув», а голову не забув!!! – говорила голосно я, як наша вчителька з математики, скоріше до себе ніж до Артема.

Я встала, обережно все зібрала й почимчикувала у протилежну сторону від Артема, як бачу хлопчисько, років як нам, їде на ровері і радіо бовтається на кермі, слухає подкаст.

– Гей, парубче де тут село Вікторівка? – спитала я.

– А що зна?! -вигукнув хлопець й хотів продовжити їхати, я підійшла й забрала радіо, той погнався за нами.

– Гей, дурні віддайте! – гукав хлопчик

– Що віддайте?- кричала я і бігала колом.

– Як що ? Радіо – кричав хлопець.

– Ти, про, що кажеш? – спитав Матвій зрозумівши.

– Віііііддддаааййййттте! – загорлав той і почав рвати з рук. – Ну благаю !! Я знаю як дійти до села – занив хлопчик.

– О, ні дякую !! Язик і до Києва доведе , як то кажуть! – мовила я

– Добре, Добре, зрозумів, відайте, друзі радіо, а я вам стежку покажу!! – заблагав хлопець

– Доведеш до села віддамо, клянуся усім дорогоцінним мені й моїм друзям! – сказала урочисто я.

– Як тебе звати ? – спитав Матвій

– Усі в селі знають мене, як Зірвиголова – буркнув вже позитивніше хлопець.

– Ну, а ми Улянка – Листянка й Матвійко – Страшко, а Артем – Аптечник десь в іншу сторону пішов, образився – вигукнула я.

Через певний час ми дійшли до села, віддали хлопчиськові радіо.

– До побачення, друзі! Чекайте, ото не ваш?! – спитав Зірвиголова.

– Та наш – зі злістю мовила я тихо, й хлопець пішов.

– Друзі! – вигукнув Артем.

– Мг..-тихо муркнув Матвійко

– Вибачте, я не хотів перед вами бути дурнем, що не пам’ятає де село! – вибачався Аптечник

– А став ним!! – сердито крикнула я. Ранок для мене був сварливим.

– Досить, вам тут каркатись, час, як бачте плине!! – вигукнув Матвій та пошкандибав з наплічником, що з кожним кроком ставав все важче.

Гуляючи так селом, ми доволі находилися, тому знов таки зробили собі відпочинок. Як раптом повз нас їде помалу поліцейский – дільничний.

– Добрий день, дядечку! Не підкажете, де знаходиться церква Святого Миколая? – спитав Артем.