– Аліса, ти чуєш?! Все добре!? Аліса!!!! – крики відчаю виривалися з його грудей. Він тримав її на руках, які зі всієї сили трясли її за плечі.

Раптом дівчина закашлялася і відкрила свої очі. Якщо хтось хотів позмагатися у вираженні емоцій у Ромео та Джульєтті, то міг би подивитися на цього хлопця. А точніше на його обличчя. Від гримаси болю, відчаю і до сяйливої усмішки, яка здавалося зараз могла зрівнятися із сонцем та освітити усю землю своїм промінням.  І тут непотрібно було слів чи красномовних фраз. Усе відбулося само по собі:

– Гідеон, усе гаразд?, – її очі бігали по його обличчю, як ніби намагаючись знайти відповідь. Але тут сталося непередбачуване. Він ніжно і водночас так міцно пригорнув її до себе і сльози потекли по його обличчю. Це були ті самі гарячі юнацькі сльози. Аліса зрозуміла усе. Більше їм нічого не було потрібно від цього світу. Вони просто сиділи насолоджуючись присутністю один одного. І так через деякий час Аліса віддалила його від себе і уважно подивилася в його очі повні сліз і водночас такого великого щастя та любові.  І тут вже дівчина не витримала і викрикнула ті самі слова, які засіли в їхні спогади назавжди:

– Скажи уже нарешті! Ти кохаєш мене?! – з її очей заструменіли сльози. Вона потупила мокрі очі в промоклу від дощу землю. І тут хлопець ніжно підняв її підборіддя і уважно заглянувши в очі промовив:

– Ні. Це не те, що ти подумала, – його обличчя знову набуло строгого та холодного вигляду. Він підвівся і підняв дівчину, яка зараз була схожа на розірвану по дрібненьких кусочках юну троянду. На її обличчі з’явилося почуття якого я навіть не зможу передати. Це було щось подібне до великого відчаю, нерозуміння, болю, тривоги, обурення і закінчило цю всю череду одне почуття, яке зараз було так не доречне, але водночас потрібне. Любов. Така чиста, безмежна любов, що здавалося могла укрити всю землю у тіні своїх крил. Від якої на серці просиналося відчуття тепла та великої опіки. Ось так я можу описати цей вираз юного, дівочого обличчя.

– Мем, я вже дома, – дівчина охайно поклала взуття на полиці та акуратно повішала куртку на вішак. На дворі зараз весна, тому одягнута вона сьогодні була легко.

– Ти знову запізнилася! А ну бігом марш на кухню! Скоро повернуться Марлін та Мелоні а ти ще досі нічого не приготувала!, – обличчя жінки аж палало від гніву.

Дівчина прожогом кинулася на кухню та почала готувати вечерю. Вона уже звикла до такого ставлення до себе і тому навіть не намагалася протестувати. Так-так. У неї немає батьків. Вона не знає де вони. Коли вона намагається поговорити про це з опікунами, то вони механічно покидають приміщення спираючи усе на те, що тут занадто спекотно.  Або ж говорять щось на кшталт:

– Усе, що ми тобі скажемо, це те, що вони не любили тебе, тому що, від початку знали, яка ти виростеш не вихована та погана людина. Тебе на зло залишили на порозі нашого дому із запискою, що ти Аліса. А ще ти від початку, ще з пеленок була похожа на монстра.

Останній аргумент це була чистісінька неправда, тому що, Аліса була якраз напрочуд красива дівчинка. У неї було темно синє шовковисте волосся та красиві голубі очі кольору морської хвилі. А ще у поєднанні із крихітним носиком це була картина, як ніби морська принцеса вийшла із глибин свого королівства.

– Мамо, мамо, мамо! Ми вже вдома, – двоє шестирічних дітей із криком ввірвалися в двері.

За ними зайшов чоловік. З вигляду на нього можна було сказати, що йому десь років із сорок. Він був повненький та із лисиною. А щодо його дружини, то вона мала риже волосся та зелені очі. Усе це дивилося б набагато красивіше якщо додати трішки юності, тому що справді було видно, що жінка уже також в літах. Але це нічого, тому що, уся її юність передалася у дітях. Марлін та Мелоні близнята. У них двох риже волосся, зелені очі та веснянки на щічках. Це дивиться дуже мило, якби ще не їхній тяжкий характер, але в принципі усі діти проходять цю стадію дорослішання, тому це не так уже й важливо.

– Ой дітки, мої любі! Ви напевно зголодніли, але ваша непутня зведена сестра ще навіть вечерю не приготувала – сказала жінка і взялася роздягати дітей.

– І як їй не стидно. Ми взяли її до себе, годували, вбирали, віддавали їй усе для того, що б вона виросла і навіть не намагалася хоч в чомусь допомогти батькам – чоловік бідкаючись пішов до себе в кабінет, на шляху кидаючи різні непристойні слова.

Цього вечора Аліса приготувала різні страви для своїх рідних, перемила посуд, прибрала у хаті, пішла у супермаркет та купила усі необхідні продукти та нарешті зараз опівночі сіла робити уроки. Аліса зараз навчається в останньому, одинадцятому класі. Домашніх завдань їй задають досить багато і тому вона інколи пів ночі сидить із ними. Ось таке життя в нашої головної героїні. Що я можу сказати, так це лише те, що дивлячись на неї я мимоволі пригадую попелюшку, Але в порівнянні із цією історією, до  Аліси ще не приходило жодне запрошення на бал і жоден принц не намагався знайти її за туфелькою. Та дівчина вже давно навіть не надіялася на це. Вона просто виконувала все, що їй казали та намагалася водночас не занедбати навчання.

Аліса жила на горищі у старенькій кімнаті. Усе, що там було це – дерев’яний стіл, ліжко та шафа, де вона зберігала шкільне приладдя, одяг та деякі інші речі.

 На світі у неї був один, єдиний друг – її кіт Лакі. Вона назвала його так через те, що вважала, що чорні коти – це зовсім не невдача. Навпаки, на її думку він приносив їй удачу, тому що, відколи вона підібрала його на вулиці – усе її життя змінилося. Вона мала кому виговоритися та довіритися. А саме цього не вистарчало у її житті. Лакі був, як уже всі напевне зрозуміли чорним котом із смарагдовими зеленими очима. І все би нічого, звичайний кіт, якби не білий узор у вигляді закрученого спіраллю кола у нього на спині. Дівчина не розуміла звідки він, але й не сильно задумувалася над цієї загадкою. Вона приймала його таким, яким він є. А тим більше їй подобалося, що її друг чимось особливий.

Аліса підвелася з-за столу о другій ночі, після того, як виконала все домашнє завдання на наступний день. Дівчина підійшла до шафи і взяла свою піжаму. Далі переодягнувшись лягла спати. Поруч біля неї, згорнувшись клубочком, примостився Лакі. Ось так пройшов ще один із будніх днів Аліси.

***

– Муррррр! Мяууууу!, – над Алісою повисла маленька пухнаста мордочка.

– Дякую, що розбудив, друже… – дівчина позіхаючи обійняла свого пухнастика. Із щасливого муркотіння було схоже, що йому це сподобалося.

– Що ж, на нас чекає ще один день. Ось твій сніданок, – дівчина поклала перед котом мисочку з молоком і взявши шкільний рюкзак вийшла за двері.

Сьогодні в школі було сім уроків. Зараз Аліса була на третьому занятті, уроці хімії. Вона не дуже любила її, але приходилось вчити і цей предмет.

– Хто вивчив на сьогодні переказ 28 параграфу? – вчителька звернулася із запитанням до класу. У приміщенні запала мертва тиша, так що було чути дзижчання маленької мушки.

– Добре, тоді я сама вирішу. Отже, Аліса Міран, –  учителька із викликом подивилася на дівчину, яка встала і пішла на середину класу.

– Отже, відрізняють тимчасову і постійну жорсткість води… – дівчина розказала усе на відмінно.

– Добре, я задоволена тобою, Алісо. Будь ласка задай якесь питання Ділону, тому що, він дуже уважно слухав те, як ти розказувала параграф – сказала учителька.

Ділон аж підстрибнув на стільці і швиденько заховав телефон. Він був головним хуліганом у всій школі.Аліса боялася його, але вибору не було, тому вона тихеньким голосом запитала:

– Що осаджуючись, утворюють середні карбонати? – вона з неприхованим жахом подивилася на хлопця, який здається намагався своїм поглядом проробити в ній дірку.

– Ну, це, еее…, напевно осад в чаї, так? – увесь клас вспирхнув, але голосно сміятися ніхто не наважився.

– Одиниця, Садченко. Грати в ігри під час уроку, те ще й не вивчити домашнє, оце діти тепер!!! Сідай, Алісо. Дванадцять. – Аліса тихенько почвалала на своє місце. Тому що, відчувала, як поглядом її проводжає Ділон. Єдине, що їй зараз хотілося – це сховатися так, щоб він ніколи не знайшов її. Та на жаль це неможливо. В нього тут ціла школа прибічників.

Продзвенів дзвоник. Усі вибігли з класу. Аліса перша вирвалася з дверей і побігла по коридору, випадково врізаючись чуть не в кожного учня. Навздогін їй кричали усілякі образливі слова, але вона не зважала. Їй просто було страшно. Раптом її наздогнав Ділон із трьома хлопцями. Вони загнали її в бібліотеку. Коли вони зайшли туди, то усі учні одразу поспіхом втекли звідти.

– Ей, ти, як ти посміла ображати нашого боса?, – уся компанія із викликом глянула на дівчину, яка забилася у куток і тяжко дихала.

– Вибачте, прошу, я не хотіла…, – заїкаючись промовила Аліса.

– Не хотіла вона! – “бос” перекривив її слова. Банда уже хотіла побити її.

Аліса востаннє глянула на свій амулет – синій, сяючий ключ інструктований голубим камінням, настільки чистим, що в ньому можна побачити своє відображення. Це останнє, що залишили її батьки для неї. Батьки. Тато, мама. Дівчина вже була готова до неминучого, але тут ключ засіяв лазурним та синім світлом і вона відчула тепло, яке огорнуло її з ніг до голови. Навколо неї утворилася сфера, яка захистила її.

– Ааааа, ти, що відьма якась! – хлопці із криком вибігли із приміщення. І це було останнє, що Аліса побачила. У її голові зашуміли…морські хвилі!

– Що це? Видіння чи просто сон? Море? – дівчина почала бачити різні картини. Спершу безкрає синє море, далі новонароджену дитину із яскравими, сяючими голубими очима на руках у якихось двох людей – чоловіка і жінки. Вони одягнуті у шовковисте, красиве вбрання. Воно таке саме, як і ключ Аліси. Синє, інструктоване голубим камінням. На головах у них корони а на дівчинці маленька діадема із великим також голубим каменем посередині. У цих людей таке саме синє волосся і голубі очі, як в Аліси. І жінка, це точна копія Аліси. Дівчина побачила, як вона махає маленькими рученятами із колиски. Пара підходить до неї і посміхається. Раптом в Аліси щось так тепло розлилося по всьому серці.

– Ні, не може бути….Мама?! Тато?! – у дівчини потекли сльози.

Це справді були батьки Аліси. Далі дівчина побачила місто, яке також було у синіх та голубих тонах. А далі, замок у вогні, батьки тікають з нею по вулицях реального світу. За ними женуться, люди в золотих обладунках. Батьки ставлять її в кошик, загортають в синє одіяло. Ставлять записку, надягають на неї ключ а потім мама притулила руку до її обличчя. Декілька крапель сліз впали на ключ і той засіяв лазурним світлом. Тато також плакав, але від його сліз медальйон засвітися синім світлом.

– Мила, нам потрібно йти – сказав тато.

– Так-так, я знаю – мама старалася заспокоїтись, але нічого не виходило. – А якщо вона подумає, що ми не любили її?! – мамин голос зривався на кожному слові. – А якщо…

– Кохана, ми маємо довіритися її. Впевнений, вона все зможе, тому що, вона…наша донечка – сказав тато. Він відтягнув маму від неї.

– Аліса, доню, просто пам’ятай, що ти дорогоцінна для нас! – це останні слова, які сказала мама. А потім вони пішли і лишили її там, саму…

– Тато! Мама! Ні! Не йдіть! Ви потрібні мені! Ні! – Аліса закричала на весь голос.

– Спокійно. Тихенько. Ось заспокійливе…, – дівчина прокинулася в медпункті. Медсестра давала їй якісь таблетки і говорила щось, щоб заспокоїти її, але все це було, як в тумані. У голові в Аліси був вир думок, який замкнув і крутив її всередині себе.

– А можна мені додому? – запитала вона.

– А ти дійдеш сама? – медсестра з підозрою подивилася на неї крізь замружені очі.

– О, так, звісно… – відповіла дівчина.

– Тоді прийми ще цю таблетку і до побачення. – жінка поставила перед Алісою стакан з водою і пігулку.

Через деякий час дівчина дібралася додому. Там, у вітальні, її зустріла так звана “сім’я” – хазяйка і хазяїн а також її зведена кузина – Мілен. Їй також майже шістнадцять і вона ходить в одинадцятий клас. Тільки от на відміну від Аліси, Мілен завжди одягнута стильно. В неї каштанове волосся та карі очі, постскриптум: якими вона до речі дуже пишається. Близнята, ще не повернулися зі школи.

– Чому так швидко, псина? – жінка подивилася на дівчину з неприхованим гнівом, так зробила і решта присутніх.

– Нам дзвонили зі школи і говорили нісетниці, що ти знепритомніла. – сказав чоловік.

– Ну звісно, на неї це так схоже, слабачка, ось хто! – Мілен встала і вийшла з кімнати.

– Іди помий посуд та прибери. Решту справ ти сама знаєш, що робити – сказала жінка.

Всередині в Аліси відбувалося щось дивне. Одне, що її зараз хотілося – це підійти і зі всієї сили вдарити подружжя а потім втекти з цього проклятого місця назавжди, але вона стрималася. Та натомість, її психіка уже не витримувала:

– Ні. Я не буду цього робити – твердо сказала вона.

– Перепрошую? – з подивом глянула жінка.

– Ану, повтори но, – чоловік аж підстрибнув настільці.

– З мене досить! – дівчина швидко побігла на верх закрученими сходами та зібрала усе саме необхідне, взяла Лакі і втекла з дому через вікно, спустивши з нього мотузку, тому що, горище було на четвертому поверсі. Але раптом коли вона вже повисла на середині мотузки, до кімнати ввірвалося подружжя. І хоч Аліса замкнула двері на ключ – це їм не помішало. Чоловік виломав їх. Вони підбігли до вікна і побачили її майже на середині канату.

– Якщо ти зараз же не повернешся у кімнату, то ми обріжемо канат! – жінка наставила ножиці на мотузку.

У дівчини потекли сльози. Вона висіла на середині тонкого канату з рюкзаком, та єдиним на світі другом – Лакі. Вона, то дивилася вниз, то піднімала очі догори. Ніхто не міг її допомогти. На дворі темна ніч, дощ, як ніби з відра й на вулицях нікого немає. Вона одна. Сама самісінька у цьому світі.

– Усе з мене досить! Я достатньо настраждалася! Краще я помру… – прокричала вона крізь сльози.

– Ти що здуріла? Я відправлю тебе в психіатричну лікарню на лікування! Ану швидко, вилазь назад! – прокричав чоловік.

Дівчина глянула вниз і промовила:

– Ти уже ніколи нікуди не зможеш відправити мене. І ніхто, ніколи вже не скривдить мене… – дівчина пустила останню сльозу і зразу же витерла її рукою.

– Аліса….Ні!!! – хазяїни від шоку прикрили роти руками.

Дівчина…Відпустила канат і полетіла вниз!!! Вона розправила руки в різні сторони готуючись до неминучого. Вона знала, що зараз помре і тут, на цій ноті, цьому моменті, цьому слові історія її жалкого життя закінчиться. Вона більше не буде страждати. Лакі виживе, тому що, він кіт. А у котів по дев’ять життів та на лапках пухкенькі і м’якенькі подушечки. Вона спокійна за нього і надіється, що він знайде собі дім. Дівчина стиснула ключ на шиї. Останнє, що дісталося її від батьків, яких вона так мріяла ще раз обійняти, але тепер це вже неможливо, просто неможливо…Всі ці думки пролетіли в її голові за мить. Ще одна остання сльоза прокотилася по її обличчю. Остання вона, тому що, дівчині більше не прийдеться плакати. Вона просто зникне і все. Сльоза впала на амулет Аліси. Усе, кінець…

Стійте, але що це… Ключ засіяв! Аліса відкрила очі і оглянулася на ту саму вулицю в синіх та голубих тонах, яку вона бачила у сні. Її здивуванню не було меж. Це, що рай? Вона померла? Усе було таке красиве, але дівчина уже не мала сил, щоб навіть просто роздивитися це. Навколо неї збирався натовп людей. Усі такі красиві немов янголи. Одягнуті вони у сині мантії із застібкою голубим каменем. Натовп цікаво розглядав її. Ну звісно ж, Аліса все ж таки була в порваній шкільній формі, але рюкзак пропав. Біля неї сидів Лакі і уважно поглядав, то на жителів, то на Алісу. Раптом в дівчини закрутилося в голові і потемніло в очах, а далі… Забуття. Аліса бачила, як до неї підбігають люди і щось кричать її, але вона вже нічого не розуміла.

Вона знову відкрила очі. Хтось положив її на ліжку і поклав холодний компрес на лоба. Але хто це? На дівчину нахлинув переляк. Вона підскочила з ліжка і побігла прямісінько до виходу. Але до дверей вона не добігла. Якийсь хлопець перегородив їй шлях:

– Стій, не бійся, я не ворог! Чуєш? Повертайся в ліжко. Тобі потрібно відпочити… Стоп, ти, що плачеш?! – хлопець із подивом глянув на дівчину у якої по щоках потекли сльози.

– Де я?! Що це за місце?! Хто ти?! Чому ти викрав мене?! Мені страшно! – вона побігла в іншу сторону кімнати і забилася в кут.

Хлопець почав помалу наближатися до неї повільними кроками та витягнувши руки. Було враження, що він старається приборкати якусь дику тварину.

– Не підходь! Чуєш?! – прокричала вона крізь сльози.

– Спокійно, я не вчиню тобі зла.– він присів навколішки біля дівчини і заглянув їй глибоко в очі. Його рука протягнулася до неї. – Ти можеш довіритися мені.

Раптом Аліса відчула, як по її тілу знову пройшлося дивне тепло. Вона відчувала його і воно переповнювало її, що це за відчуття? Її щоки порожевіли, але вона не до кінця розуміла це. Уся її увага була спрямована не зеленоокого блондина. Спочатку вона не знала чи можна довіритися йому, але зрештою коли вона подивилася у ці очі, увесь її світ немов змінився. Вона вирішила спробувати. Вона вхопилася за його руку і він підняв і обійняв її.

– Ти про це не пошкодуєш – сказав юнак.

Після цих слів тепло, як ніби повністю сконцентрувалося в одній точці і перелилося в серце. Вона не розуміла, що коїться, але раптом від неї почало випромінюватися голубе сяйво, яке засліпило усю кімнату. Хлопець відсахнувся і з великим подивом глянув на неї. Її піжама перетворилася на шовковисте синє вбрання інструктоване тим самим голубим сяючим камінням, але цього разу воно було у вигляді хвиль. На її голові з‘явилася діадема, посередині якої був якийсь коштовний камінь у вигляді півмісяця. Зараз вона була схожа на богиню. Від неї віяло спокоєм, любов’ю та добром, яке здавалося зараз могло оповити всю землю. Раптом у кімнату ввірвалося дванадцять людей у голубих мантіях і зачудовано стали на порозі.

– Не може бути! Вона повернулася! Та це ж… – усі кричали щось на кшталт цього.

Біля дівчини з’явилися мама і тато. Вони обійняли її і дали в руку скіпетр. Раптом Аліса розплющила сяючі лазурні очі і по кімнаті пройшла велика сильна хвиля, така, що всі присутні попадали. Дівчина знову стала нормальною і знепритомніла. Крізь морок вона бачила, як до неї підбігли ці люди і якийсь чоловік взяв її на руки та знову положив на ліжко. В нього був такий самий вигляд, як у того хлопця. Він був зеленооким блондином. Чоловік розстібнув її піжаму зверху і на його обличчі застиг подив. Він взяв її медальйон і показав усім присутнім тримаючи його в руці. І усі окрім хлопця, який ще досі не відійшов від шоку в один голос сказали:

– Так, це безсумнівно вона.

***

Дівчина прокинулася через годину. Коли вона відкрила очі, то знову побачила ті самі лиця, які так само ще із подивом дивилися на неї. Того хлопця не було в кімнаті. Їй стало страшно. Вона вирішила вдати вигляд, що ще спить а за той час продумати стратегію втечі. Із цього всього вийшло щось таке: встати і просто бігти настільки швидко, наскільки зможу. Більше варіантів не було. Люди відійшли в інший кінець кімнати. Тільки зараз дівчина замітила, яка вона велика. Тут все було таким самим синім та голубим, як у місті.

– Ці люди, що помішані на цих кольорах? Не знаю, але якщо чесно, то я також синьо-голуба. Волосся – синє. Очі – голубі, чи навіть більш лазурні… Але зараз не про це. Я на великому ліжку, в багато раз більшому за мене, у великій кімнаті. Посередині велика люстра із синіх кристалів. Усю кімнату вкривають такі ж самі, але не тільки сині, ще усі відтінки бірюзового та голубого. Біля великих вікон стоїть довгий кристальний стіл а біля каміна стоять два крісла обтягнені синім шовком. Також тут є дзеркало та шафа. Вони також зроблені із кристалів, як і двері. Усе це так красиво, я ніколи не бачила нічого подібного. До речі, що зі мною сталося після того, як я обняла того хлопця. Далі я практично нічого не пам’ятаю. І ще одне питання, що це за місце? Треба вибиратися звідси. Я не знаю, що вони можуть тут зі мною зробити. Отже, треба встати і бігти. Давай, Аліса, ти все зможеш.

Дівчина так і зробила. Вона побігла до виходу, але водночас вона зробила це так тихо, що ніхто й не помітив, тому що, усі жваво щось обговорювали. Можна навіть сказати, що вони про щось сварилися. Аліса прослизнула в двері.  І побігла коридором. Стіни в коридорі також були із кристалів, як і решта дверей. На стінах висіло багато картин із різними портретами людей, які дівчина не знала. По всіх коридорах були розстелені сині килими. А самих коридорів та сходів було стільки, що невдовзі Аліса зрозуміла, що заблукала. Вона в спальній піжамі, бігала по ходах, відчайдушно намагаючись знайти вихід. Зараз її, як ніколи не вистрачало Лакі. Її маленького, пухнастого комочка радості.

– До речі, де він? Надіюся, він не попав в таку ж халепу, як я, коли тебе викрадають, якісь божевільні дальтоніки.

Аліса побігла сходами вниз, далі прямо, потім вверх, потім вниз, потім наліво, далі направо і знову сходами вниз і тут, аж не віриться! Здається це вихід. Ось там знизу. Дівчина погналася туди і відчинила величезні кристальні двері. Через декілька хвилин вона уже йшла вулицею у спальній піжамі. Усі перехожі дивилися на неї, як на божевільну. Та однак, вона вже привикла до цього. Головне, вона була щаслива, що змогла втекти з того замку. До речі, ззовні він виглядав дуже красиво і був напевно чи не найкрасивішим місцем у цьому місті. Однак, там сотні дверей та коридорів, тому вона не знає, як там можна жити та орієнтуватися. Але це не її проблеми. В кожного свій смак і можливо комусь подобається губитися у власному домі… Вона зайшла за ріг якогось будинку і нарешті присіла, щоб трішки відпочити. На вулиці панувало пожвавлення. Алісі це здалося дивним і вона прислухалася.

– Чуєш, що кажуть. Розшукують дівчину із синім волоссям, голубими очима та ще кажуть, що вона втекла від старійшин прямо в піжамі, представляєш? – сказав якийсь чоловік.

– Та ну, від них неможливо втекти. Вони ж старійшини, що ти таке видумуєш. – другий чоловік закотивши очі випив все, що було в чашці дивної форми.

– Я не брешу, П’єро, це чистісінька правда. Усі про це говорять. Кажуть, що навіть Гідеон там був. А він син першого старійшини, самого головного з них. Він змалку вчився у свого батька і навіть він не затримав її. – другий чоловік із великими очима та розмахуючи рукою осушив свою посудину.

– Ну, так. Це справді дивно – відповів інший.

В Аліси дико закалатало серце. Той хлопець син старійшини?! Вона в народному розшуку?! О Боже, що сталося?! Ще вчора зранку вона була у себе на горищі, далі в звичайній школі та просто виконувала контрольну роботу з географії. А сьогодні вона вже не знати куди попала та ще й її розшукують державні, як вона зрозуміла дванадцять старійшин і один дуже вродливий хлопець.

– Та ні, ні. Про, що ти думаєш, Аліса. Він некрасивий і якщо ти не замітила, то він з ними в зговорі!!! Отямся, отямся…. – шептала вона собі підніс намагаючись зосередитися і щось придумати, але їй так нічого і не вдалося.

Тим часом на вулицях вона все більше і більше чула, як її обговорюють люди:

– Ви чули? Її шукають старійшини.

– Кажуть, що вона нізвідки появилася на головній площі у дивній, порваній одежі.

– Це дивно, справді дивно.

– Мені здається, що я бачив її.

– А де?

– Вона бігла вулицею.

– Чому не затримав?

– Не знаю. Тим більше, чому нам переживати? Зараз її розшукує уся замкова варта та дванадцять старійшин. Оце дівчинка переполох зробила. Чому вона для них така важлива?

– Так, усе. Мені потрібно бігти звідси куди подалі, але спершу… – дівчина тихенько прокралася в перший магазин, який кинувся їй в очі. За прилавком сиділа жінка похилого віку. Було схоже, що вона не замітила її.

– Фух, – дівчина здихнула з полегшенням. Дівчина оглянулася. В магазині були мантії, капелюхи та деякий інший одяг. Вона стягнула із вішака довгу, синю мантію із капішоном й блакитним каменем застібкою і натягнувши її на себе вибігла з магазину.

Їй не повезло, продавщиця все ж таки замітила її. Вона з криками вибігла з магазину і тикаючи пальцем на Алісу побігла за нею по вулиці.

– Злодій! Ловіть! Пограбування! Спасайте! – верещала вона на все горло. Декілька людей відкликнулося і побігло з нею.

– Чорт! Як же не повезло!  – подумала Аліса. Крім натовпу людей, які гналися за нею, до них приєдналися старійшини. – Що вони взагалі тут роблять?! Як вони вистежили мене?! І Гідеон тут?! Але як?! Чому вони женуться за мною?!

За Алісою зараз гналося чуть не все місто. На дворі вже була темна ніч. Тільки тут вона була якась інакша. Було набагато більше зірок ніж в тому світі де вона колись була.

– О, ні! Це ж… Далі іде відступ з гори і глибокий каньйон!!! Що ж робити?! – дівчина бігла на ходу розштовхуючи прохожих, які попадалися її на шляху. – Все, ось він, що ж робити? – дівчина добігала до краю. Ззаду вона чула крики. Говорили старійшини, які бігли попереду натовпу:

– Далі вона не зможе бігти, бо там каньйон!

– Біжіть та хапайте її!

Раптом натовп зупинився за помахом руки першого старійшини. Аліса задкуючи підійшла до краю і глянула вниз. Там було дуже глибокого. Перший старійшина почав наближатися до неї з витягнутими руками. На мить їй здалося, що вона знову бачить його сина, але цього разу вона не дозволить себе приборкати. Це її остаточне рішення. Вона ковзнула босою ногою по краю і звідти полетіло каміння. Воно перелякано дивилася на усіх людей. Старійшина вже був настільки близько, що міг її торкнутися.

– Прошу не треба! Відійдіть від мене! Я просто хочу додому! Але в мене всеодно немає його! Навіть там де я жила, не був мій дім! А про це місце я вже мовчу! Де я взагалі?! Поясніть мені! Не підходьте інакше я стрибну вниз! – прокричала вона, і сльози рясно потекли з її очей.

– Спокійно! Не треба, чуєш? Ми не вороги. Іди сюди, довірся нам, прошу. – його голос звучав так благально. Та все ж, Аліса вже не могла цього терпіти. Вона підійшла до краю і стрибнула вниз.

Але перший старійшина встиг схопити її швидше, ніж вона могла би впасти. Він взяв її за руку і витягнув з каньйону.

– Ану відпустіть мене! – кричала вона, намагаючись вирватися із його хватки.

– Пробач, але я мушу тримати, щоб ти не втекла. Ти занадто несподівана. – він лагідно посміхнувся дівчині і взяв її на руки.

Натовп полегшено загомонів, проводжаючи їх поглядами. Коли вони вже трохи відійшли, Аліса спробувала пручатися. Тоді старійшина обхватив її сильніше і промовив:

– Навіть не роби спроб втекти. Від сьогодні я особисто буду стежити за тобою. Або ж призначу когось зі старійшин. Завтра ми все тобі розкажем. А зараз поспи трішки. Ти напевне стомилася від цієї гонитви.

– Ні, я не втомлена – відповіла вона. Хоч і насправді відчувала себе дуже кепсько.

– Що, справді? А по твоєму вигляду я би сказав протилежне – засміявся чоловік.

Від цього сміху дівчині стало так добре і спокійно. Зрештою вона заснула ще до того, як її принесли в замок. Там їх зустрів Гідеон із вартою.

– Тату, старійшини пробачте. Ми не знайшли її. Стійте, це що вона? Ох, добре, що вам все вдалося – зітхнув хлопець.

Дівчина відчула, як хтось положив її в ліжко і вкрив ковдрою. Їй снилися тато і мама. А потім, як вона летить вниз ущелиною. Вона кричала, але ніхто не приходив її на допомогу.

– Ні! Я не хочу помирати! Спасіть! – кричала вона.

– Спокійно! Тихше! Все добре, чуєш?! – хтось трусив її за плечі.

Вона розплющила очі і побачила Гідеона, який сидів біля неї із переляканим обличчям.

– Так, давай все спокійно вирішимо. По-перше, затям, ми не твої вороги! По-друге, ми не хочемо тобі зла! І по-третє, навіть не намагайся втекти від нас, тому що, ми знайдемо тебе хоч на краю світу. В цьому ти можеш не сумніватися. Пробач, це звучить трохи зловісніше, ніж сидячи тут з тобою цілу ніч, я думав…

– Ти сидів біля мене цілу ніч?! То за мною тепер навіть уві сні стежать?! – прокричала Аліса.

– Щось типу того. І до речі, ти дуже мила коли не тікаєш а спиш. – засміявся він.

– Що ж, дякую. Постараюся більше спати, якщо ти так цього хочеш – Аліса відвернулася від хлопця в другий бік і накрилася одіялом до голови.

– Аліса, та я не це мав на увазі. У нас сьогодні багато справ. Досить постувати. Ти вже доросла дитина… – він не договорив, через те, що дівчина перебила його.

– Сказав хлопчик підліткового віку… – почулося з-під одіяла.

– Якого?! Підліткового?! Мені вже дев’ятнадцять років! – прокричав той.

– Ой, пробач. Не замітила. А мені шістнадцять. – сказала вона.

– Ой, пробач. Не замітив. – сміючись сказав він.

– Ха-ха, дуже смішно. Я бачу, що ти в нас місцевий комік, а не син першого старійшини, Гідеон.

Вона виринула з-під одіяла та із виглядом переможця глянула на хлопця, який аж підскок на місці.

– Звідки ти все це знаєш про мене? – він запитально подивися на неї.

– Я знаю твоє ім’я, тому що, почула його вчора від якогось чоловіка в місті. Він казав, що ти Гідеон, і ти син першого старійшини. – сказала вона.

– Правильно сказав. Так і є. Я син першого старійшини. – з ноткою байдужості сказав він.

– Мені радіти за тебе, чи плакати – запитала, тепер вже підморгуючи вона.

– Радше, давай щось посередині, Аліса. – закотивши очі сказав він.

– Це як? Постій, Гідеон… – дівчина здивовано глянула на хлопця. – Як ти мене назвав?

– Аліса. А що? Тебе хіба не так звуть? – запитально глянувши на неї, сказав він.

– Так. Але звідки ти знаєш моє ім’я? – відповіла вона.

– Це секрет. – підморгнувши сказав він.

– Як це? Я ж тобі розповіла звідки я знаю тебе. – дівчина зі злістю глянула на нього.

– Та я ж не просив. – сміючись відповів він.

– Ах ти ж! – дівчина запустила в нього одну із подушок.

– Що, розізлив вашу величність, міс Аліса? – з реготом спитався він, відбиваючись від навали наступних подушок.

– Що, ти вже трохи призвичаїлася? – до кімнати зайшов перший старійшина і підійшов до ліжка.

– Ти завдавала нам чимало клопотів учора. Зрештою, я вирішив залишити тебе у себе вдома. – сказав він.

– Постривайте, це що ваш дім? – з подивом запитала Аліса.

– Саме так. А Гідеон хіба не розказав тобі? – запитав він, глянувши на хлопця.

– Ні, тату. Я ще не дійшов до цього. – він винувато глянув на батька.

– Нічого, сину. Далі я сам. Отже, Аліса… – не встиг договорити він, тому що, дівчина перебила його.

– Звідки всі тут знають моє ім’я? – запитально глянувши сказала вона.

– Про це ти дізнаєшся згодом. Отже, я з Гідеоном живемо тут. Його кімната зразу біля твоєї. Я спеціально поселив тебе сюди, щоб ти була під наглядом. Мене звуть Елінор. Я перший старійшина. Крім мене є ще одинадцять. З ними ти познайомишся трохи пізніше.

– Навіщо мені знайомитися зі старійшинами. Що ви всі хочете від мене? – запитала вона.

– Зараз про все розкажу. Отже, є два світи. Світ людей і цей світ. Про світ людей я думаю ти уже знаєш все. А про наш світ, невпевнений. Тут існують декілька країн. Країна лісів у якій панує рослинність, країна півночі у якій панує сніг, країна вогню у якій панує вогонь і верховна країна води, моря під місячним сяйвом. Скорочено її називають країна моря. Існують ще деякі країни, але вони менші. Про них ти дізнаєшся згодом. Ми зараз знаходимся у країні моря і якщо я не помиляюся, то ти принцеса моря. І до речі єдина наслідниця престолу.

– Що? – Аліса не могла виразити подиву.

– Повторіть, но будь ласка. Я напевно не дочуваю. Вона принцеса?! – схоже, що у Гідеона був шок. Він переводив погляд із Аліси на батька декілька раз. Про Алісу я вже навтіь не говорю…

– Я не можу повірити в ці нісетниці. – сказала вона.

– Але це правда. І ти станеш наступною королевою країни моря. А отже, будеш правити усіма країнами одночасно. І підготовку треба починати прямо зараз, тому що, інакше все може бути дуже погано. – відповів старійшина.

– Можете залишити мене одну – дівчина обхватила голову руками.

– Так, звісно. Пішли, сину. – Гідеон ледве переставляючи ноги поплентався за батьком.

– Добре. Тепер потрібно все спокійно обміркувати. Отже, мене дивним чином перенесло в якусь іншу країну і я не знаю, як повернутися назад до світу людей. І водночас я не хочу повертатися туди. Тут до мене відносяться зовсім інакше, як до принцеси. Я нарешті попала у той фентезі світ, який вважала не існуючим. Але разом з тим я розумію, що такого просто не може бути. Я не можу бути принцесою. Вони напевне захотіли так пожартувати зі мною, тому що, я ціле життя жила, як прислуга, і тут повторяється історія попелюшки. Ще тільки не хватало, щоб до мене принц із туфелькою причепився. – Аліса мимоволі посміхнулася.

– Що ж, якщо я втечу , то ймовірно на мене нападуть ненависники короля і королеви, тому що, серед підданих у казках завжди знаходяться зрадники. Тим більше, я не знаю тутешніх звичаїв а також навіть приблизно не являю карти цього місця. Я можу забрести у ліс і вже ніколи не вибратися звідти. І водночас мені потрібно піти звідси і знайти спосіб, як повернутися назад. Все ж таки королівське життя не для мене. Я не зможу правити і бути відповідальною за життя людей… – в цей момент у двері постукав дворецький. Він зайшов у кімнату і став біля ліжка:

– Міс Аліса, тут для Вас одяг та деякі інші речі. Вечеря почнеться за п’ять хвилин. На Вас уже всі чекають. – він передав усе дівчині і вийшов з кімнати. Аліса підійшла до дзеркала і почала переодягатись. Серед одягу було синє плаття, яке було трішки нижче колін, синій плащ, який Аліса вкрала у тому магазині.

– Напевне Елінор заплатив за нього – подумала Аліса. Тут також були сині чоботи на шнурівку. Як ніби усе спеціально підбирали під неї.

– Я готова – Аліса вийшла за двері де її саме чекав той самий дядько із чорними довгими вусами.

– Що ж, тоді ходімо – вони разом пішли по коридору.

– Я не зрозуміла, як це? Чому на коридорах стільки варти? – і справді, чуть не на кожному кроці стояв обладунок. Аліса навіть засумнівалася чи вони справжні, але вона впевнилася в цьому коли один із них пчихнув.

– Коли я втікала звідси, то їх тут не було. Це, що через мене? Тепер звідси і справді неможливо втекти – усі ці думки роїлися у голові в Аліси. Дворецький провів її по декількох коридорах і нарешті вони зупинилися перед високими дверима.

– Міс Аліса, завітала на вечерю – після цих слів варта відкрила двері і дівчина зайшла всередину. Це була простора зала, посередині якої стояв великий, довгий стіл. За столом уже сиділи Елінор та Гідеон. А також багато людей яких вона не знала. Вона швидким поглядом перерахувала їх. Разом їх було одинадцять. Невже це…

– Старійшини! – випадково вирвалося у неї. На її обличчі застиг страх. Усі присутні із подивом глянули на неї. А після цього почали голосно сміятись.

– То вона, що насправді нас так боїться, що втекла з твого замку і ледве не кинулася в каньйон? Я думав, що ти чогось не договорюєш.  – сказав один із присутніх. Гідеон із посмішкою глянув на дівчину, яка здавалося зараз хоче провалитися під землю. А після того встав, підійшов до неї і взявши за руку підвів до столу.

– Він взяв мене за руку…Він справді взяв мене за руку! – кричала всередині себе Аліса. Але ззовні вона виглядала цілком спокійною. Гідеон відсунув крісло і посадив її на нього. А після цього нахилився і прошепотів їй на вушко:

– Не бійся, усе гаразд. Ці люди не кусаються. Тим більше я з тобою. – він посміхнувшись сів біля неї за вільне місце.

– У нас тут, що нова історія кохання починається? – спитала якась жінка. Тепер Аліса вже не могла стриматись. Вона підстрибнула на стільчику і її щічки покрилися рожевуватим кольором.

– Ви це про що?! – спитала вона.

– О, тепер усе зрозуміло. – жінка привітно посміхнулася. Гідеон взяв Алісу за руку під столом і підморгнув їй мовляв усе гаразд і будь спокійною, як удав.

– Я не знаю чи тут є удави, але все ж це не так важливо… – подумала про себе дівчина.

Перед нею була поставлена тарілка із незрозумілими стравами. А також багато видів ножів, вилок та ложок про яких вона навіть уявлення не мала. І ще був красивий келих вигравіюваний золотом та синіми камінцями.

– Як я маю із цим розібратися? Що, як вони не приймуть мене? А, що як… – транс Аліси перервав Елінор, який саме постукав ложкою по своєму келиху, повідомляючи про початок трапези.

– Дивися на мене – прошепотів Гідеон. В цей момент Аліса готова була обійняти його.

– Що ж, спробуєм – подумала вона. Гідеон взяв вилку та ніж а після того обережно розрізав синій фрукт на тарілці. Далі взяв один шматочок вилкою і поклав собі в рот. Після того він з очікуванням подивися на неї.

– Так, отже. Берем вилку і ніж. Розрізаєм ножем фрукт чи, що це? Не знаю, байдуже…Ай! – сік виприснув із фрукта прямісінько їй в око. Усі в залі оглянулися. Гідеон розміявся і подав їй салфетку.

– Спасибі. – Аліса приклала салфетку до очей.

– Уже все добре, дякую. – Аліса відчувала себе, як не в своїй тарілці.  Гідеон усе зрозумів з її погляду.

– Батьку, з вашого дозволу. – Гідеон встав і вклонився поставивши одну руку за спину. Старійшина кивнув. Хлопець взяв її за руку, мовляв підводься і ходімо.

– Дякую тобі! – кричала всередині Аліса. Коли вони вийшли за двері, то дівчина видихнула з полегшенням.

– Що ж, окрім уроків танців, історії, магії, фехтування, придворного етикету тобі ще непогано було б додати урок, як викручуватися у ситуаціях коли ти не знаєш, як щось робити. – Гідеон розміявся і поглянув на Алісу.

– Дякую за поради, містер клоун! – викрикнула вона.

– Будь ласка – відказав він. І вони розміялися. Гідеон провів її до кімнати і залишив саму. Хоча, за дверима таки була варта.

– Ну ось…. – Аліса видихнула з полегшенням. Вона вийшла на балкон і виглянула на місто. Зверху усе виглядало ніби красива місцина заселена ельфами та іншими чарівними створіннями. Повсюди горіли сині вогники. Місто вигляд просто чарівно. Аліса відчула в собі бажання піти туди, але зразу відкинула цей задум, тому що, її охороняють і вона не зможе втекти звідси….

– Я думаю, що мені краще зараз буде залишитись тут і навчитись базовим речам. Наприклад карті цієї місцини. А потім вже буду думати про втечу…