***

По курсу – безмежна дорога крізь туман, тут доречно сказати, добре що я померла. Бо, якщо мені живою йти пішки у мряку і в туман, було зовсім не приємно. Йду не зрозуміло куди, лиш би не залишатися навіки на одному місці.

Попереду стало видно вуличні ліхтарі, їх з`явилося так багато. Дорога засвітилася, і на шляху з`явилися домівки. Маленькі, дерев’яні будинки були оточені металевою огорожею, де на кінцях гострі шпаги, неначе стріли. Чим далі прямуєш, тим з’являється більше життя. Побачивши бруківку, уявляю невідоме місто цивілізованим. Як для мене, це місто дуже химерне. По вулицям усіяно чавунними  пам’ятниками різним чудовиськам, або дивним людям.

Привернув увагу цегляний будинок з двома колонами. Я вирішила зайти крізь відчинені двері і подивитися, що там…Зайшовши, я поринула у чиюсь покинуту кухню. Вікна вибиті, штори на шматки порвані, стара, дерев’яна гарнітура та стіл, який пошкодився від вологи. Забагато ганчірок та шматків килимів на паркеті. На тумбочці стоять прозорі флакони з рідиною та спеціальні хімічні принади (я такі у школі бачила).

Приміщення зацікавило… Атмосфера таємничості надає старовинній кухні особливу родзинку. На цвяхах розвішані чорно – білі світлини молодої жінки. То вона сидить струнко на стільці і тримає у руках гвоздики, або є фотографія – напевне вона зі своєю родиною…

Одна річ, з якою я упевнилась, що тут насправді живуть, то це – електричний чайник. Якби дивно, тут немає жодної розетки… Якщо висить на стелі гасова лампа, навіщо тоді комусь знадобиться той чайник… Тим паче електричний.

Зненацька розчахнулись ще одні двері, і крізь шматок ковдри вийшла цікава жінка з зеленуватим кольором шкіри. Я сховалася за стілець, хоча живі мене не можуть бачити. Та одним рухом відкрила з шухляди гілочки, котрі там знаходились. Я заплющила очі думаючи: якщо нікого бачити не буду, то не побачать і мене. Це просто звичка, я привид, мене ніхто не може розпізнати.

Тим часом, зелена жінка з паличками висунула стілець, я відкрила очі. Мені стало лячно, коли вона подивилася прямо на мене.

–   Як же дістали ті духи! Я друге десятиріччя не можу спокійно митися без зайвих очей! – хриплим голосом мовить вона. – Зникай звідси, а то отримаєш лакрицею! – Шугнула вона по мені лакричною гілкою.

–   Ай! –  скрушно вигукнула я.

Цей біль був достатньо пекучим та неприємним… І всього від однієї бісової палички…

–   Ви можете мене бачити? – питаю я.

–   А ти що думала? Ось так можна тинятися по чужому будинку і ховатися? Звісно бачу привидів, ти не перший прозорий гість у мене. Проганяю, проганяю, а вони все лізуть…

Я стала на ноги, зрозуміла, що ця жінка знавець по привидах.

–   Хто ви? – запитала я.

Жінка стала поратись у шухляді, почувши мій голос вона каже.

–   Відьма.

–   Якщо ви відьма, поверніть мені життя.

По її обличчю видно, що краще мені нічого подібного не казати. У мене це вирвалося з вуст.

Вона запалила невеликий факел на столі, узяла електричний чайник та налила у металевий горщик воду. Поки вода закипає, шурнула у глиняне горнятко з ручкою сушені ягоди з корицею. З шафи дістала еклери.

–   Як давно ти розлучилася з життям? – питає чаклунка у мене.

–   Ну…Приблизно пару днів тому. А що?

Відьма відкусила шматок еклеру та залила окріп у горнятко.

–   Скажу тобі так. Пару днів ще не вирок. Ти впевнена, що бажаєш повернутися до живих?

–   Так, відьмо! – мовлю я.

Вона глянула мені в майже видні очі, і раптово змінилася на обличчі.

–   Мене звати Нафіса Айстра, краще називай мене першим ім’ям, відьмою не треба. – Ковтнувши чаю, вона продовжує. – Повернути можна, але зараз не сезон. Краще розповідай, як тебе умертвили.

–   Як ви дізналися, що мене вбили? – питаю я.

Нафіса показує зеленим пальцем на кривавий слід від кулі на моїх грудях.

–   А ви про це? То довга спроба отримати легких грошей.

–   Який сенс? – Запитує Нафіса.

Насправді то жалюгідна історія власної смерті, якою я не можу називати «героїчною». Я працювала на одного бандита, який давав указівки на грабіж маленьких, просто мікроскопічних підприємств, або будинків. І ми передавали награбовані речі головному. Він це продавав, а нам віддавали решту речей, або платив грошима.

Я була не одна, зі мною були декілька таких як я за віком людей. Згодом, нас послали пограбувати один маєток. Ми поїхали вночі до сусіднього міста. Це було достатньо ризиковано, якщо щось піде не за планом, або загризуть бійцівські собаки, чи загрожуватиме в’язниця. Поки партнери по злочину вичищали одну кімнату за іншою, я наткнулася на одну із гардеробних власника, і мабуть, його жінки. Я була з великою сумкою, та клала усі прикраси та коштовності. Через допитливість я наткнулася на одяг, і стала його одягати, щоб у сумці було більше місця для шуби. Саме у одному з костюмів мене і пристрілили… Поки я дивилася в дзеркало.

Кімната гардеробної була зачинена, тому уважно придивлялась, що ще можна було вкрасти. У комоді лежав кишеньковий, старовинний годинник, я його сунула собі у кишеню. Сумка для грабованих речей була повна, і вже нічого не вміщалося…

Через мить смерть по імені Моріс прочинив двері та навів зброю на мене. Чомусь він так вчинив, досі не знаю. На підлозі лежав мій пістолет, але через загадкові причини він був розряджений. Потім Моріс вистрілив… А далі – все, як у тумані… Одне пам’ятаю шум у вухах, присмак спирту в роті та запаморочення. Згодом, я опинилася в труні.. Стала привидом і подалася у мандри…

Чому ж я вирішила піти у дев’ятнадцять років у світ злочину, то це банальна спроба самоутвердитись. З десяти років я крала гаманці та цукерки з прилавок. Якби, коштів у батьків було достатньо, то вистачило б тільки на їжу… Крім батьків і мене, жили дві мої бабці та дідусь. То ж їм не було нічого до мене. А з ким я могла поспілкуватися наодинці про те, що болить. Всі були трохи ку – ку.

Я пропускала шкільні заняття, замість цього, прогулюючись, познайомилася з майбутнім напарником по злочинах Морісом. Він на рік старший від мене. Отже, по півдня блукали по місту, щоб поживитись краденими речами. Спочатку відбирали гаманці у переповнених автобусах.

Моріс Тауер людина, яка навчила продавати крадені речі. Ми їх поспіхом продавали різним людям. І одного разу знайшли серед клієнтів нашого «головного по грабуваннях». Він запропонував нам роботу. Почувши вигідні пропозиції, відразу згодилися. Я з Морісом прийшла туди, ми побачили інших молодих юнаків і дівчат. І зрозуміли, що це буде крута команда грабіжників, прямо як у кіно.

Якщо глянути на цю всю історію зі сторони, то це був початок жахливого падіння юної дівчини з трагічним фіналом. Для мене ця лиха банда відчувалась як місце, де мені по – справжньому добре. Приятелі, праця, яка хоч не дуже хороша, але все ж таки приносила величезний прибуток.

Здається мені, Моріс вбив мене (і не факт, що тільки мене), щоб отримати зиск без поділку.

Від цих думок я схопилася за голову і видихнула…

–   Що таке? – Питає Нафіса. – Невже не хочеш у світ живих повернутися?

–   Ні, ні, ви не розумієте. – охопила мене тривога.

–   Досі не можу зрозуміти, що з тобою, пані привиде! – сказала вона, запивши з горнятка чай. – Мені важливо знати, кого оживляти…

Я доторкнулась до стіни рукою, і починаю казати:

–   Пані Нафісо, мене вбив один приятель. – Розкрила я піджак і показую закривавлене місце стрільби. – Дуже хочу повернутись у світ живих і помститися йому.

Відьма закашляла і встала з табурета.

–   Шановна…Як тебе звати?

–   Олексія.

–   Олексія, якщо ти комусь бажаєш помститись, вина буде не твоя а моя. Я оживила мерця, який вчинить помсту. Кривава пляма буде на моїй історії теж.

–   Ви не розумієте! – кричу я. – Ми грабіжники, які виконували завдання, він мене застрілив, і напевно я не одна жертва!

–   Навіть якщо тебе і треба оживити, лиха душа, то не зараз, а влітку. Через два місяці будь – ласка!

–   Ну і добре! Відьмо!

Жінка замовкла так само як і я.

–   А що означає не сезон? – поцікавилась я.

Чаклунка відкривши побите вікно, мовить:

–   Щоб тебе оживити, потрібні яйця імпундулу та інші складові, які проблематично знайти.

–   Імпундулу? Це що за така чортівня?

–   Чортівня це ти! А імпундулу магічна птиця.

Айстра прямувала скоріш до свого городу, авжеж я за нею…

–   Не йди за мною! – каже Нафіса.

–   Чому? – Запитала я.

Ми поминули дерев’яний парканчик, і зупинилися у невеликому городі. Навколо ростуть різні дерева… Відьма стала посеред городу та за лопатою дістає горщик. Під ніс вона собі лається. Через мить, чаклунка прямує до однієї ділянки та дістає когось за волосся. Я злякалась.

–   Боже мій! Це чиясь голова? – Кричу я.

Роздивившись детально, Нафіса тримає за волосся гарбуз. Мене це сильно так не здивувало, бо розумію вже, що надприродні явища – то не казки.

–   От що буває коли виховувати чорта. – бубнить вона, підіймаючи за гудину гарбузи. – Що не врожай, то безглуздя!

Фиркнувши, вона з маленьким горщиком прямує до хати.

–   Можна з вами? – Запитала я.

–   А ти про що у мене ще питаєш? – каже відьма. – Ти все одно ходиш за мною, як летючий хвостик бобра.

Вона пройшла від кухні до вітальні. Всюди – килими… Гасові лампи… Донісся скрегіт дерев’яної підлоги…

Коли Нафіса підіймалася сходами на гору, її тонкий та низький каблук гучно цокав об сирі сходи. На її чоботях буйно билися золоті ланцюжки, що надавало чаклунського колориту…

Я прямувала за нею, бо було дуже цікаво дізнатися, чому чаклунка незадоволена… Вона відчинила скрипучі двері, прибрала перед собою шторку з намистинок. Головна незадача у тому, що вона пройшла крізь них, а я не можу. Тому мені залишилося просто спостерігати.

Нафіса поставила горщик на столик, і стала грізно казати.

–   Фінгус! – Насторожуючи сказала відьма. – Знов корчунів наробив?

Зі стіни вилазить диво – звір, або рожеве створіння з головою як округлий ковпак, яке я ніколи не бачила. Відьма сказала, що це – рожеве чортеня.

–   Пані, якщо б не корчуни, Моріган забрала б мою душу, і у придачу… Муки і прокльони!

–   Фінгусе, привиди не можуть цього всього робити, вони просто духи які царюють по середовищу, наче водяний пар. – Сказала вона дивлячись у мою сторону.

–   Але була Моріган у моїй кімнаті, я чув її.

Нафіса у відповідь фиркнула Фінгусу, розуміючи те, що він не вловить суть її слів.

Чаклунка рушила у бік до ще одних сходинок, і я підіймаюсь за нею. Вона дивиться на мене і каже, відкриваючи великі двері:

–   Я тобі зараз розповім одну корисну річ. – мовила відьма, знімаючи чоботи і змінюючи їх на капці. – Потрібно щоб ти усе зрозуміла.

Вона привела мене у велику спальню на горищі. Напевно, то її чаклунське лігво, де Нафіса відпочиває від усього. Навколо всі стіни усипані гербарієм, біля вікна ростуть рослини, де одна з невідомих причин вросла у стелю. Велике і високе «королівське» ліжко, з рогами тварин та балдахіном. Безліч маленьких килимів на підлозі. Як я зрозуміла вже, то головна фішка у них: масово стелити на підлогу килими.  

Відьма сіла на крісло та поклала ноги на пуф, через секунду вона дістала з сумки яка лежить на підлозі, довгу сигару.

–   Ти вже добре обдумала варіант повернутись до свого тіла? –запалила вона сигару і каже далі. – Поки що, можеш залишитись жити у нас.

–   Нафісо, яким чином мені потрібно повернутись до життя? – Запитала я. – Що для цього ще потрібно?

Відьма робить довгий затяг і видихає дим. Вся кімната вкрилася поволокою…

–   Це довгий і складний процес затягування назад духа до фізичного тіла. Це як куріння. – каже вона, потім продовжує, розмахуючи руками перед собою. – Для цього нам потрібно ті самі яйця птиці імпундулу, деякі речовини які я знайду самостійно, за це не переймайся, потім спеціальний парафін на основі отрути морської змії.

Ого, оце набір продуктів!

–   Але потрібно не чекати довго, твоє тіло може згнити, потім тертися моїми настоями…Пекти буде не гірше за лакрицю! – каже Нафіса.

–   Ви казали, що через два місяці можна знайти птицю, а за цей час з моїм тілом нічого не буде?

–   Ні, думаю. – кинувши у вазон потухлу сигару каже вона.

Звучить все занадто дивно і фантастично. Але краще вірити їй, якщо я стану живою, я можу помститися Морісу за скоєне зло.