Мене звати Джон Доу, і я щойно перетнув горизонт подій надмасивної чорної діри NGC 3783. На інструктажі перед вильотом я був здивований і не вірив, що відстань від кордону горизонту подій до сингулярності становитиме лише день польоту. За відчуттями, тут достатньо простору, щоб помістити кілька сонячних систем. Уявіть моє здивування, коли на своєму шляху через ілюмінатор я побачив білий скафандр, що дрейфував у космосі.

Я ще не знаю, чи це мені мариться, чи дійсно там щось є, але я готуюся до спроби спіймати цей скафандр за допомогою відсіку для виходу у космос. Мої руки тремтять від інтриги. Ось космоліт наближається до скафандру та повертається відсіком до нього. Але я переоцінив свої можливості. Після звуку удару космоліт і скафандр полетіли на одній швидкості. Я думаю, кого саме помістила моя хвора уява в цей об’єкт: друга дитинства, мертвого члена сім’ї, бізнес-партнера. Я одяг свій скафандр, на ньому були нашивки як у героїв мого дитинства: стяг моєї країни, вишивка з моїм прізвищем та ініціалами. Закріпивши себе тросом для виходу в космос я полетів аби спробувати  впіймати мою примару самотужки. Страх залишитися у відкритому космосі вже давно пішов від мене і я без вагань схопив ціль. І ось я вже на космольоті та розглядаю примару вблизу. Навіть якщо там смертельний вірус чи інопланетянин, який мене вб’є, все одно я потраплю у чорну діру і моя ціль буде здобута. З горизонту подій немає виходу, ні для енергії, ні для матерії. Єдиний спосіб опинитися поза ним — це потрапити у минуле, коли я ще не потрапив сюди.

Примара на диво схожа на мій скафандр: колір, нашивки, конструкція. Я зняв шолом примари та побачив під ним себе. Мої ноги підкосились, я був дійсно наляканий. Звісно, я думав, що зійду з глузду через самотність протягом кількох років. Навіть більше: я довго судився з психіатрами, які переконували мене у моїй недієздатності. Бо напередодні прийняття рішення профінансувати цю експедицію я втратив всю свою родину. Мої знайомі та бізнес-партнери звернулися до суду. Ці дурні вважали , що моя ціль – самогубство. Мета цієї експедиції — дослідження чорної діри безпосередньо поряд з нею. А моя мета побачити центр чорної діри. Звісно, я не хочу померти, мої прагнення трохи інші. На даний момент я стаю все темнішим для стороннього спостерігача та невдовзі пропаду. Але тут я бачу самого себе у моєму скафандрі, дрейфуючего у космосі. Це я з майбутнього, який потрапив у минуле?! Але це неможливо!

Доктор Сіменс, науковий керівник експедиції, розповідав що мені можуть трапитися три види сингулярності: швидка сингулярність; тверда сингулярність що є матерією та енергією що потрапили до діри раніше за мене; М’яка сингулярність яка може існувати лише у надмасивних чорних дірах і єдина річ яка може дати змогу вижити при подорожі до ценру. І у кінці потраплю до центру чорної діри, у точку концентрації безмежної ваги.

Я перевірив дихання та пульс своєї копії. Жодна матерія, енергія чи щось інше не може потрапити у минуле, лише далі в часі. Чим ближче до швидкості світла, тим більше уповільнюється час, але не йде назад. Тоді як може бути тут живий другий я, теплий і з серцем, що б’ється? Розбудити мою копію мені не вдалося, це може свідчити про можливу травму голови й серйозну. Я не перестаю думати, як це можливо. З кожним дотиком до себе я все більше переконуюсь у справжності цього примарення, тому думка, що це моя уява, відкидається. Я робив купу теорій які за моєю логікою реальні. Досить тупо з моєї сторони, магістра права, роздумувати як може працювати астрофізика тим паче будувати теорії…

Я продав усе, що нажив за 56 років свого життя, та вклав у цю експедицію, яка ніяк не просуне людство. Поступив як люди, яких сам засуджував у підлітковому віці. Людей які мали незчисленні статки та витрачали їх на купівлі машин замість допомоги іншим. Я завжди хотів стати астронавтом, але я не науковець, а бізнесмен середнього пошиву на своїй планеті. Після перетину горизонту подій чорної діри я не можу повернутися, передати інформацію. Це все лише мій креативний спосіб самогубства, який зайняв у мене 5 років. Але це не так. Це мій спосіб ескапізму. Життю серед людей, наповнених пороками, я оберу спробу дізнатися щось нове про Всесвіт. Якщо я виживу… Я до цього моменту і не думав , що буду робити далі. Невже я сам не вірю ,що виживу? Як мінімум до появи примари. Все одно я роблю щось неймовірно цікаве, а найголовніше — це те, що я роблю це для себе. За все життя я ніби не зробив щось егоїстично та лише заради себе.

Єдиний, хто мене підтримав, — це доктор Сіменс. Я згадую як ми зустрілись: Я прийшов до голови інвестиційного фонду, мого друга, а доктор Сіменс намагався знайти з ним зустрічі, але вислухав його я. І він запропонував мені подібну експедицію з вивчення чорної діри поблизу і це треба було робити як мога скоріше, бо всесвіт починає розширюватися все швидше і швидше в невдовзі ми не зможемо долетіти кудись далі нашої сонячної системи. Я тоді був у відчаї і ця ідея захопила мій розум. Ми знайшли багато молодих фізиків які ідеально підходили для польоту, але я в якийсь момент повідомив Сіменса про своє бажання полетіти. Не знаю чого він він навіть не думаючи згодився, навіть на моє бажання полетіти до центру. Чи думав ,що я припиню фінансування через відмову, чи не хотів забирати життя молодих та талановитих людей. Я ж своїми планами щодо польоту до самої сингулярності ділився лише з ним. Це ніби був наш з ним секрет.  Доктор Сіменс дав інструкції, підготував мене та пояснив усе, що може зі мною статися. Через мої плани ми змінили чорну діру для досліджень на надмасивну, щоб підвищити можливість мого виживання. Я був дуже радий, що хтось не назвав мене ідіотом чи схибленим, а підтримав мене та допоміг. Якщо я потраплю у сингулярність та переживу цей політ, я буду жити далі, хоча б спробую знайти нові цілі. Сіменс — єдиний, хто може здогадуватися, що я роблю на даний момент. Можливо, він навіть розкаже, чому я не повернувся. Хоча, напевно, він уже загинув. Після вильоту з моєї зоряної системи в мене не залишилося зв’язку ні з ким. А під впливом гравітації чорної діри на землі вже пройшов не один десяток років. Переляк потроху покидає мене, і я приходжу до норми.

Я одягнув скафандр, бо за розрахунками вже через годину я потраплю до чорної діри. Кілька місяців я займався вивченням NGC 3783, і кожної ‘’ночі’’ в мене тремтіли руки від сподівань, страху, очікуваннь. А зараз я сам спокій, можливо, це наслідок років, які я прожив. Наскільки ж красивий контраст тієї пітьми та яскравого ореолу зі сторони, настільки ж моторошна та пітьма, до якої я просуваюся.

Ось я і наблизився до очікуваного кінця моєї експедиції. Мені потрібно максимально зменшити площу поверхні спереду, щоб зменшити ймовірність потрапляння в мене інших об’єктів. Тому я завчасно переніс другого себе до каюти керування та відчепив усі інші відсіки: для сну, для здоров’я, кухню, спортзал, склад їжі та вітамінів, переробну станцію води, сканери тощо.

Я увійшов у чорну діру. Через її розмір мене не одразу спагетіфікує на кілька кілометрів, а починає то розтягувати, то стискати. Це викликає неприємні відчуття, але не смертельно. Я відчуваю, ніби крізь мене проходять якісь частинки, але скафандр і космоліт залишаються цілими. По обшивці починає щось бити, звук схожий на дощ, що б’є по вікну. Таке відчуття, ніби я бачу частинки світла, це насправді єдине, що я бачу, ніби пісок, який світиться. Космоліт починає трясти, єдине, що тримає мене у кріслі пілота, — це те, що я вчепився мертвою хваткою у кермо. Пісочок, що світиться, починає змінюватися на щось на зразок туману і хвилями розходитися на носі корабля. Це щось, що я уявляв, коли хотів стати пілотом. У мене проступив холодний піт. Космоліт ніби кидає у сторони, кермо починає хитатися, ще трохи — і мене зірве з місця. І це має бути м’яка сингулярність. По космольоту починає бити щось важче за пісок. По ілюмінатору щось вдарило, пробивши його. Я не зміг побачив що. Тепер я не чую нічого, окрім свого дихання та биття серця.  Сподівюсь це не тверда сингулярність, бо тоді мені гайки. Тільки зараз я зрозумів, що мої руки болять від втоми, а серце бешено б’єтся. Мене щось дуже сильно штовхнуло з боку, і руль відірвався, не витримавши. Я полетів у інший бік від сильного поштовху.  Я побачив спалах, це щось прилетіло у місце керування, воно розділило космоліт навпіл. Якби не поштовх, я б загинув. Після кількох ударів об уламки я вимкнувся.

Я прийшов до тями у своєму скафандрі та цілій каюті керування. Тряска продовжувалася, а на місці пілота сидів хтось інший. Через скафандр не було видно, хто саме. З сильною головною біллю я відчув вібрації як щось важке б’ється по обшивці. Згадавши, що було після цих ударів, я наблизився до того, хто сидів за кермом, та штовхнув його з усієї сили. У цей момент я зрозумів, хто штовхнув мене до того. Космонавт відлетів з кермом у руках у інший бік космольоту, і час ніби зупинився. Я не зможу побачити, що саме вріжеться у космоліт , бо моя швидкість занадто близько до світової. Але я знаю ,що воно мене вб’є. Тільки зараз я зрозумів , що думка дійсно найшвидше ,що може бути. Я згадав своє життя. Навіть події далекого дитинства. Мене вже не врятувати, і я був до цього готовий. Мить… і я вже не знаю, чи існував я колись. Чи було це все вигадкою хворого розуму. Я нічого не бачив. Навколо мене була лише пітьма. Що це? Жарт Всесвіту? Це те, що бачать люди після смерті? В якийсь момент я зрозумів, що потрапив у швидку сингулярність. За мить я пройшов трильйони років існування чорної діри і опинився у пустому космосі. Я остання людина у всесвіті, а можливо, єдина матерія бо я не бачу світла далеких зірок. За весь час експедиції я зрозумів: єдине місце, де ти не побачиш мільйони світлових точок, – це Земля в сонячний день, коли над тобою лише прекрасне, бажане, безкрає синє небо. Як же я за ним скучив, скучив за приємним літнім вітерцем.

Можливо це вимушена безпоміч ,але я навіть не думаю аби щось зробити. Я розслабив м’язи ніби я розпростерся на воді. За останні дні я так і не відпочив, ось і нагода. Темрява навколо пожирала підсвітку та ліхтарі мого скафандра. Десь, мабуть, готується новий Великий Вибух, щоб заповнити цю порожнечу. А я лише потрапив не у ніщо, а у щось менше, ніж ніщо. Таке ніщо, де навіть я тут хтось. Хтось хто наспівує улюблену колискову яку мені співала  мати в дитинстві. Мій зірваний ще в дитинстві голос лунав у скафандрі – жахливо фальшиво, але так м’яко й тепло, що я не зміг стримати сліз.