Частина 1. Місто брехні

Розділ 23

То був Перший день й в Ірбіс був вихідний, тож вона одягла серпанок та пішла погуляти містом. На цей раз вона була без супроводжувачів, проте в неї в чарівному дзеркалі була мапа, тож заблукати вона не боялася. Вулиці Тінальдена звивалися туди-сюди, відкриваючи їй свої секрети. Різні палаци, музеї, театри… Все це так і вихвалялося своєю розкішшю.

Дівчина розглядала пам‘ятники відомим постатям історії міста й помітила, що якось у них у всіх обличчя були занадто серйозні, сумні, або глибоко в думках, неначе вони були полонені. Ірбіс думала, якою ж була причина цієї одвічної печалі… Кам‘яні фігури мовчали. Вона подумала: «Здається, вони приговорені тут стояти віками. Вони немов ув‘язнені… Дивно, тепер я теж відома, і варто мені пройтись без цієї вуалі, як усі дивляться на мене. Однак що я такого зробила? Виграла той дурний «Сіпвантейм»? Я ж просто хотіла вижити… О, Ірбісе, ти теж ув‘язнена… Пташка зачинена в золотій клітці… Чи зможеш ти коли-небудь звідси вибратися?»

Дівчина пішла до Храмової площі. Там вона побачила, що різні люди, заможні та бідні, йдуть до будівлі, яка, як казав Тобро, була Головним храмом. Ірбіс переповнилася цікавістю. Вона просто хотіла подивитися, що там усередині. Вона ввійшла разом з іншими.

Спочатку Ірбіс опинилася в прямокутному залі (щось типу передньої), який ввів до головного, у формі амфітеатру. Як і в давньогрецьких театрах там було багато лав, що зосереджувалися навколо олтаря. Дівчини оглянулася та побачила, що за олтарем був ще закритий простір, що відділявся від решти залу стіною, чимось схожою на іконостас, з воротами закрутистої роботи та намальованими й вирізьбленими зображеннями.

Ірбіс побачила, що люди сідають на лави та зайняла вільну таку. Через серпанок вона розглядала пишний інтер‘єр. Насправді вся ця робота майстрів дихала більше суворістю, ніж декоративністю. Таке враження, що тут строгі вчителі люблять знущатися з неслухняних дітей. Величезні вікна впускали в зал багато світла. Стрункі колони стояли біля стін. І… Ба!

Біля однієї такої колони біля входу ірбіс побачила як Евенріль спілкувався з кремезним чоловіком з рудим немов полум‘я волоссям та бородою та страшним великим шрамом на обличчі й з юною дівчиною з таким самим волоссям, як і в того чоловіка. Схоже то були батько та донька. Евенріль дружньо розмовляв з дівчиною, коли як чоловік більшість часу мовчав та дивився на молодого чоловіка з недовірою. Згодом батько та донька сіли в одному місці, а Евенріль обрав лаву, на якій була Ірбіс.

Відверто кажучи, тоді вона була не в настрої влаштовувати скандали, тому вирішила його не чіпати. Вона рада була, що на ній був її серпанок, і просто сиділа тихо, не притягуючи уваги. Хоча, здається він сам особливо ні про що не хотів думати. Він був схожий на школяра, якого батьки випхали рано вранці до школи, чи на чоловіка, чия жінка марно привела його до театру, намагаючись привчити до прекрасного. Нехай так він і далі сидить…

Служба почалася. Заграла музика, ворота на олтарі відчинилися й звідти вийшла група людей в пишному безформному вбранні, масках та високих шапках. У руках вони тримали дивні предмети, що схоже мали якесь символічне значення. Вони походили по колу, поклали свої предмети на довгий стіл по сторону брами та встали біля стін по боках тої ж брами. 

Потім звідси вийшла велика фігура, теж у пишному безформному вбранні, масці, але із значно вищою шапкою із чимось золотим на ній. Усі інші люди в групі поклонилися цій людині, сама вона встала за кафедру. Заспівав хор. Людина за кафедрою поклонилася до когось у горі й всі встали. Ірбіс встала й побачила, що вгорі в особливій ложі сидів князь. І він теж тут… Той зробив рукою знак і всі сіли. Людина за кафедрою розпочала свою промову.

Потужний чоловічий голос залунав немов грім, звернувшись спочатку до всіх як «Діти!», а потім продовжив, вживаючи якійсь терміни, дивні метафори та алегорії… Коротше, Ірбіс, яка вперше вбачала таке дійство, не зрозуміла ані слова, неначе той балакав на невідомій їй мові. Хоч щось стало ясно, коли він дійшов до якоїсь конкретики. Вікна там виявилися магічними – ті ілюстрували все, що він говорить. 

«Спочатку було ніщо… Була лише безформна енергія такої сили, що неможливо навіть уявити. Однак за Божественною волею з неї здійснилося творення світу. Стався великий вибух, що дав початок життю. З‘явилися зірки та планети, що оберталися навколо них. 

«Одній планеті, найпрекраснішій з усіх, була відведена особлива роль. На ній єдиній зародилося життя. Спочатку були найпростіші форми, а з часом наша планета вкрилася рослинами та її населили різні тварина, і з‘явилася одна, суперечлива за своєю природою та при цьому настільки могутня, що могла змінювати світ навколо себе. Людина!

«Люди розвивалися, засновували перші цивілізації та творили такі дива, про які ми навіть не здогадуємося. Однак потім усе скінчилося… Світ покрився темрявою дурості, у різних його частинах вона проявлялася по-різному, і будь-яка спроба дати пробитися світлу жорстоко каралася. Проте з часом люди позбавлялися своєї сліпоти й почали розвиватися із ще дужчою силою. Вони повинаходили різні пристрої та машини, що полегшити собі життя. Таким чином почалася Ера Прогресу…

«Були війни, різні хвороби, але людство змогло це все пережити. Однак сталося щось ще… Світ неначе розділився на два окремі світи. Один був світом Прогресу, а інший світом темряви неуцтва, марновірства та бажання нищити все живе.

«У світі Прогресу все навколо ставало розумнішим, поки самі люди дуріли та зовсім розніжилися. Вони дозволили машинам стати навіть занадто розумними… Вони жили в ідеальних умовах і їм не залишилося справжніх вершин, щоб підкоряти. Це стало початком кінця… Люди почали думати про дурниці, забуваючи про справжні цінності. Вони хотіли вести легкий спосіб життя без тяжкої праці. Криза йшла за кризою. Жінки не хотіли народжувати дітей. Чоловіки не хотіли одружуватися та створювати сім‘ї. Усі хотіли жити в пороці без усяких зобов’язань. Однак людство знайшло спосіб народжувати дітей без жінок. То був шанс на спасіння, але люди були занадто дурні.

«Світ темряви почав набирати силу, зокрема через дурість світу Прогресу, який сам дав ворогу зброю проти себе. Почалися лихоліття за лихоліттями. У мракобісів була рішучість та сила нищити й вбивати, а в цивілізованих людей не було рішучості навіть себе захистити. Людство придумало багато небезпечних речей, з якими почало гратися. Так і настала велика катастрофа, що завершила Еру Прогресу.

«Давні цивілізації перетворилися на пил, але на щастя, з‘явилися нові люди. Вони розпочали свій розвиток із самого початку і до сих пір ми розвиваємося. Так який висновок ми маємо зробити? Найвища точка розвитку! Ось чого ми повинні боятися! Завжди за найвищою точкою йде велике розруха! Цивілізація має бути недосконалою!

«Правити мають тільки найрозумніші! Ніякого голосу дурному натовпу! Кожен має робити те, що вміє найкраще! Владу князям та королям! Нічого ледарям! Тільки така держава, як наша, – ідеальна! Наш добробут існує завдяки монархії! Ось це Божественна воля! Нема кращої правління, ніж правління Князя Дологора! Слава монархії! Слава тиранії! Слава жорсткій руці! Слава Князю Дологору і нехай Божественна воля завжди буде з ним!»

Хор нагнітав обстановку, на відміну від християнських хорів. Коли жрець почав вигукувати все це, чулися крики схвалення в натовпі. Здавалося, що люди й справді погоджувалися з усім цим. Ірбіс була налякана. Вона теж думала, що кожен має займатися тим, що вміє робити найкраще й що чоботар не може управляти державою. Однак усе це було чимось жахливим… їй це зовсім не могло подобатись.

Потім усі встали та почали співати гімн Тінальдена. Потім настав час сповідей. Люди зачинялися із жерцями та жрицями в спеціальних кабінках. Верховний жрець зник за брамою й Ірбіс стало цікаво, що там було за нею. Вона тихо підійшла до брами та трохи її відчинила.

Там вона побачила як Верховний жрець зняв своє пишне вбрання. Насправді то був маленький лисий чоловічок з противним високим голоском. Той громоподібний голос утворювався завдяки масці, що була схожа на ті, що носили в давньогрецькому театрі. Сьогоднішня промова вивела його із сил і він почав зриватися на інших жерців за малі допущені промахи. Потім він помітив, що дівчина весь цей час за ним споглядала. Він завищав немов різана свиня, що туди заборонялося входити. Ірбіс злякалася та понеслася геть з храму.

«Куди я потрапила?» – думала вона.