Осінь з кожним днем все більше фарбувала ліс у золотий колір. Вітерець ніжно пестив дерева, пускаючи в танок жовтогарячі листочки. У повітрі літав пряний аромат опалого листя, стиглих яблук і груш.

Їжачок вибіг із затишного будиночка насолодитися останнім теплом сонечка, що малювало мереживні тіні на землі. Його лапки стиха шаруділи в листі й з кожним кроком він все більше відчував казкове перетворення природи. Захопившись прогулянкою, він і не помітив, коли до нього приєднався борсучок. Друзі з радістю в серцях бігали поміж дерев, вдихаючи на повні груди осінні пахощі, і слухали, як гармонійно шелестять дерева, немов співаючи якусь свою мелодію.

Коли їх наздогнала втома, вони впали в оберемок сухого листя і довго вдивлялися у небо, розглядаючи кожну хмаринку. Товариші розмірковували на що вони схожі та сміялися з версій одне одного.

— Ота, ніби каштан, з такими ж колючками, як у тебе.

— А ця, як грибочок, який я учора знайшов.

Раптом їхню увагу привернула дивна постать, яка сиділа на одному з дерев. Це була дівчинка, у якої волосся сяяло на сонці, ніби листя влітку. Вона була одягнена у сукню, сплетену з трав, що досі не втратили свого яскраво-зеленого кольору. Її очі були такими ж красивими й загадковими, мов ліс у період цвітіння, а на тілі виднілися дивні коричнево-зелені плями.

Борсучок з їжачком не могли відвести погляду. Спочатку вони подумали, що їм просто ввижається. За мить, коли незнайомка зістрибнула з дерева й почала співати відому тільки їй пісню, кружляючи у танку, мов листочок з вітром, стало зрозуміло: вона цілком справжня.

— Не бійтеся, — її голос звучав так легко, ніби теплий вітерець, — Я — Ліанка, жителька дерев.

Від неї віяло теплом і чимось рідним, мовби це душа лісу, яка зараз стояла перед ними. Їжачок з борсучком обережно наблизилися, вони хотіли розпитати: хто вона і звідки, але не встигли — Ліанка розчинилася поміж дерев, ніби осінній привид.

Друзі переглянулися, не розуміючи, що сталося. Та зовсім скоро вона повернулася, котячи за собою оберемок соковитих рум’яних яблук, ніби це сильний вітер. Вони здивувалися, адже таке бачили вперше. Вмостившись на золотому килимі з листя, вони почали смакувати принесені дари та розпитувати дівчинку. Ліанка розповіла про свій світ і життя на деревах, де кожен має свою роботу, допомагаючи деревам змінюватися відповідно до пори року.

— Одні фарбують листя у вогняні кольори, інші стежать, щоб воно падало у свій час. Ми з сім’єю відповідаємо за розквіт бруньок весною і проходимо з ними весь шлях, аж поки не впаде останнє яблуко, а мій друг слідкує за корою дерева і разом з родиною лікує його, коли це потрібно, — друзі слухали, затамувавши подих. Вони ніколи не замислювалися, чому навесні дерева стають зеленими, коли товариші лише прокидаються, а восени втрачають листя, коли вони самі готуються до зимового сну. — Дерева живуть своїм особливим життям, і навіть їхній настрій змінюється разом із порами року.

Їжачок з борсучком розказали як їх вразило почуте, і зізналися, що досі не знали, як ліс виглядає взимку, адже у цей час вони міцно сплять. Це здивувало Ліанку, їй здавалося, що світ дерев і тварин тісно пов’язані й життя у них схоже.

Так, заглибившись у розмову, вони й не помітили, як сонце почало ховатися за верхівками дерев і розмальовувати небо у рожево-червоні відтінки. Вітер приніс з собою перший подих вечірньої прохолоди. Настав час прощатися. Друзі домовилися зустрітися завтра знову, щоб поділитися новими цікавими історіями та відкриттями.

Ліс огорнула тиша. Лише вітерець лагідно шурхотів у пожовклому листі, наче оберігаючи цю історію, яка житиме тут, серед дерев, ще багато-багато років.