Вступ

Зараз ХХІ століття. Звичний для нас світ, але є одна відмінність: поруч пролягає ще один вимір. Його називають «Відображення». У ньому людей немає, тут живуть тіньові: істоти, яких ми назвали монстрами. Та навіть так, це б не мало змінювати звичну реальність, якби не ще одне «але». Так сталося, що два виміри наблизилися один до одного і тепер дотикаються. Через це виникають міжсвітові переходи — ­­портали. Крізь них деякі тіньові потрапляють до нашого світу, це становить чималу небезпеку для населення. Щоб виправити ситуацію по всій Землі почали з’являтися дивні організації для боротьби з потойбічними істотами.

До цих угруповувань входили звичайні люди. Боротьба була не з легких, та з часом, шляхом спроб і помилок, втратами і відкриттями нові воїни потроху вчилися перемагати виходців з іншого світу, але легкою ця справа не стала.

Та все ж наша історія відбуватиметься у одній  організації, назва якої —  Багряний місяць.

Багряний місяць

Мета організації:

• Зберігати рівновагу між «нашим світом» і Відображенням.
• Повертати істот з Відображення назад до їхнього світу.
• Не давати потрапляти людям у Відображення.
• Зберігати в таємниці існування іншого світу.

Передмова

Чорний  місяць мертвим світлом огортав силует. Погляд чоловіка був спрямований за вітром. Розтріпуючи побитий життям плащ, безжалісна стихія ривками летіла далі, готуючись спрямувати свою злість на голі скелі, а потім помірятися силою з закам’янілими гілками мертвого лісу.

Сам подорожній стояв біля урвища, під ним пролягала велика долина, в кінці якої виринали гори. Здавалося, що низина оповита темрявою, але навіть звичайне людське око вирізняло дрібні деталі, як от пожухлі клаптики трави і закам’янілі гілки кущів.

Цей світ не був радий гостеві, мандрівник з’явився зненацька, наміри були невідомі, та, здається, його це не дуже турбувало: білосніжна посмішка, більше схожа на вищир, ще довго світлою плямою привертала увагу невидимих місцевих мешканців.

Розділ 1

Відтоді минуло сімнадцять років. Наш світ. Лондон.

Він зупинився перед старовинною будівлею. До парубка долинав шум автівок з головної вулиці по сусідству, але сам провулок насолоджувався тишею і зеленню.

Будинок з червоної цегли був трьохповерховий, рясно обплетений плющем. Кам’яний фундамент латками проглядався із зелені нескошеної трави та дрібних квіточок. Великі відсувні вікна красувалися природною оздобою: вічнозеленими листочками плюща. До старих дубових дверей вели кам’яні сходи. Над ними мирно висіла вивіска, червоним по чорному красувався напис “Багряний місяць”.

Артур уже хотів зробити крок в напрямку ґанку, та враз завмер. Його відволікло дивне відчуття. За рогом сусіднього будинку щось було,  щось неприємне й небезпечне. Шосте чуття підказувало — діяти потрібно негайно.  

Хлопець метнувся за будівлю. У вузькому провулку з купкою будівельного сміття проходила довговолоса дівчина. Вона йшла у протилежному напрямку, тому не помітила сіру істоту, яка стояла на даху позаду і було схоже, що готувалася до атаки. Цей монстр завбільшки з дорослого лева, навіть мав деяку схожість з котячим царем. Його шерсть виблискувала сталлю, нагадуючи швацькі голки, зі спини росли перетинчасті крила, замість китиці на хвості теліпалася шпичаста куля. Все це, разом зі смертоносними пазурями і кликами становило чималу небезпеку.

* * *

За десять секунд до того.

Сіяна сердилася. Знову старша колега Руна відправила її через свою забаганку, бачте, їй знову солодкого захотілося! Заглибившись у роздуми дівчина не зразу помітила, як з-заду хтось опинився, зненацька її щось штовхнуло вперед, пролунав звук удару металу об метал. Вона миттєво відстрибнула і обернулася. Перед Сіяною стояв хлопець. Двома металевими трубками він заблокував удар великого лева. Вже з першого погляду було видно, що цей тіньовий не з слабких. Зараз день, хто б міг подумати про випадкову зустріч з чудовиськом! Вони не могли з’являтися у світлий час доби, принаймні до цього моменту. Тому зброї дівчина не мала. Да-ам, у організації з неї лише б посміялися.

Та часу на роздуми не було, Сіяна зірвалася з місця, але незнайомець виявився ще швидшим: з неочікуваною силою він відкинув чудовисько на кілька метрів, тої ж миті опинився біля дівчини, підхопив її собі під руку,наче ляльку, і дав драла.

Оговтавшись жертва обставин відштовхнула хлопця, неймовірно, вони вже опинилися на головній вулиці! Переслідування боятись не було потрібно, у людних місцях безпечніше. Заспокоївшись, вона повернулася до неочікваного рятівника і прочесала його поглядом.

Зростом хлопчина лиш трохи  вищий за неї, чорні кросівки, широкі білі штани на полотняному поясі, зав’язаному збоку, чорна обтягуюча водолазка  без рукавів. Найбільш незвичайним елементом одягу були бинтові пов’язки на передпліччях, та увагу привертало не це. Його зачіска нагадувала одного знайомого з організації, якби не косичка на потилиці. Білі закручені пасма утворили розтріпаний вихор на голові, з-під якого проглядали світло зелені, аж надто пронизливі очі.

— А , дякую.—  нарешті згадала ввічливість дівчина.

— Будь ласка.—  послідувала коротка відповідь, після якої спина хлопця почала віддалятися, супроводжувана цікавими поглядами випадкових перехожих.

“От дивак. Він би вписався до нашої компашки. Та це зараз не головне, як тіньовий опинився у місті вдень? Невже таке траплятимеься знову? Це матиме жахливі наслідки. Гаразд, подумаю про це пізніше, старші мали б його вже помітити, а в мене ще є невиконане доручення.”

Потім світло-русяві локони Сіяни майнули через дорогу до пекарні.

Коли дівчина повернулася до штабу, в товаристві Багряного місяця панувало дещо незвичне пожвавлення. Всі скупчилися біля дубових дверей, в тьмяно освітленому приміщенні.

На запитальний погляд прибувшої відповів Данило — високий блондин з хвостиком. Коли він обернувся, у його вусі спалахнув відбитим світлом чорний  камінчик на довгій сережці.

— Схоже, у нас новенький. Він зараз говорить з “головою”.

В цей час у сусідній кімнаті Артур терпляче чекав, поки голова Багряного місяця неспішно вивчав блякло-зеленими очима його рекомендаційний лист, що дістався від дідуся.

Сам же “голова” виглядав на диво молодим, багато хто дав би йому років шістнадцять. Але це враження розвіювалося, щойно ти глянеш в дорослі, наче вигорілі очі. Звали його Ян Тихомир. Невисокий худий хлопець, попелясте волосся зачесане на бік, блідо-рожеві губи, загалом обличчя з правильними рисами, але без яскравих кольорів. Темно-синя кофтина та штани трохи вище кісточок підкреслювали спортивну фігуру. Завершували враження зелені кросівки та спокійний, трохи відсутній погляд.

Дочитавши листа Ян неспішно оглянув щастя, що звалилося йому на голову, у листі якого старий друг просив наглянути за онуком.

— Щож, вітаю, Артуре Азінос. Через прохання старого друга, я приймаю тебе до організації, будеш мати чимало завдань. Бажаю якнайшвидше пристосуватися до нової роботи.

— Так, дякую, сер.

Коли Ян і Артур вийшли з кабінету, їх зустріли чотири пари зацікавлених очей: темний погляд Данила не приховував підозри, у стоячій поруч засмаглій жовтоокій дівчині новенький впізнав недавню знайому, якій допоміг, здивований вираз її обличчя теж говорив про недавню зустріч. Трохи поодаль стояли красива рудоволоса жінка і трохи неотесаний чолов’яга, її вираз показував привітність, а його ховався за навислим чубом сірого волосся, та це не приховувало увагу, спрямовану на хлопця.

— Члени Багряного місяця, привітайте нашого новобранця, Артура Азіноса — на цьому Тихомир закінчив вступну промову, вважаючи свій обов’язок головнокомандуючого виконаним.

Не дивуючись мертвій тиші на знак привітання новенького, він обвів поглядом свою команду і розвернувся, прямуючи до кабінету, та перш ніж зникнути за важкими дверима, обернувся й висловив своє “наполегливе прохання” до Данила і Сіяни — двоюрідних брата й сестри. Ян сказав їм наглянути за Артуром. А це означало, що жити він буде з ними у гуртожитку організації.

Після виходу “голови” —  Тихомира атмосфера стала трохи менш офіційною, почалося знайомство.        

— Привіт ще раз. Тепер познайомимося по людськи. Мене звати Сіяна Тенія, а це Данило Беня, мій двоюрідний брат. Даня, не стовбич там, підійди, треба привітатися.

— Моє ім’я ви вже чули, також приємно познайомитися — почулася відповідь, поки Данило наближався.

Брат не збирався проявляти ініціативу і далі, тому Сіяна продовжила.

—  Твоя поява досить неочікувана. Так сталося, що тепер багато часу нам доведеться проводити разом. Ти житимеш разом з нами у гуртожитку Місяця. Тож було б добре, якби ти трохи про себе розповів.

Хоч слова і були вимовлені спокіним тоном, у очах дівчини ще відчувалися певні підозри. Було ясно, що звикати доведеться не тільки до роботи.

Тим часом до них підішли люди, яких Артур запримітив раніше.

—  Мене звати Руна —  представилася рудоволоса красуня —  А зблизька ти ще миліший, буде приємно спостерігати за вами, ой точніше співпрацювати разом.

—  Руна, не пали контору. Я Женя, радий знайомству.

Пошарпаний одяг чоловіка з навислим волоссям сильно контрастував на фоні доглянутої сукні Руни, але з поведінки цієї парочки було видно їхні близькі стосунки, вони навіть стояли близько.

Артур очікував побачити більше людей, але на його здивування в кімнаті крім них нікого не було. Помітивши його недорозуміння, Руна усміхнулася.

— Так, як ти запримітив, зараз це всі, хто входить до Місяця.

— Надіюсь ти розумієш, через це ми не будемо підбирати кожного бездомного кота з вулиці і давати йому роботу —  єхидно промовив блондин Данило.

На невдоволення світловолосого новенький проігнорував його образу, він спокіно розглядав стіни і стелю пошарпаного приміщення, а потім спитав:

— Можете розказати мені, як дістатися до гуртожитку?

— Звичайно, ми навіть проведемо тебе. Я і Данило —  знову озвалася Сіяна.

* * *

Гуртожиток виявився невеликим двоповерховим будиночком, оточеним старим зарослим садком. Поблизу центра міста він виглядав як своєрідний оазис, наче закинутий клаптик природи з далекого від міського життя.

На першому поверсі знаходилася жовтава кухонька, з її вікон було видно дерева і шматочок дороги. До сріблястої ванни вів вузький коридор. Від нього ж рипучі сходи прямували на другий поверх, де в кімнатах кружляли пилинки, оповиті сонячними променями. Колись пухнастий візерунчастий килим прокладав шлях до трьох однакових дерев’янних дверей, розташованих у шаховому порядку. Було ясно, що за ними знаходилися спальні жильців. Данило відкрив двері до найблжчої кімнати і підлітки повсідалися на запилюженому килимі, через мотлох на ліжку та інших меблях.

Коли всі вмостилися, під вичікувальними поглядами Артур почав свою розповідь.

Хоча його дитинство минуло без батьків, місце в серці хлопця порожнім не залишилося. Коли він був малий всім світом для нього стали дідусь із бабусею. Дідуся звали Меґумі. Колись він також працював воїном із Багряного місяця. Уже через рік після початку роботи його обличчя почали впізнавати в інших подібних організаціях. За десять років роботи історії про його подвиги, так званого “Сталевого пугача”, цим прізвиськом нарекли Меґумі після небезпечного завдання, перетворилися на своєрідні легенди для нових воїнів. До тридцяти семи років Пугач уже встиг одружитися . Обраницею знаменитого бійця стала двадцяти семи річна Стефанія. На той час активна робота почала обридати Меґумі Форесту, новоспечена пара очікувала дитину, тому їхнім наступним рішенням був переїзд до затишного особняка на краю невеличкого містечка в Карпатах. Зелене місто Сіянь отримало захист Сталевого пугача під покровом ночі (сон мешканців більше не могли потурбувати тіньові) і улюбленого всіма містянами сусіда вдень, під ясним сонцем. Невдовзі у подружжя народилася чудова донечка. Потім її життєвий шлях складеться не найлегшим чином, але багато хто пам’ятатиме цю дивовижну людину. Якщо ж говорити про Меґумі і Стефу, їм довелося прожити довше, ніж рідне дитя. Єдине по-справжньому важливе, що лишилося їм від доньки, це маленький, залишений без мами внук.

Та для Артура Меґумі був сивоволосим, але міцним дідусем з колючою борідкою і добрими очима. Старий став людиною, яка показала хлопчаку світ: він навчав малого всьому, що знав сам. Ще з шести років Артур вправлявся в рукопашному бою, володінні шаблями, рибальстві і навіть деяких навичках виживання в дикій природі.

Коли ж він думав про бабусю Стефанію, то в уяві повставали образи: світла кухня, запах домашньої випічки, теплі усмішки та ніжні люблячі обійми. Онук для Стефи став сином.

Це все, але без особливих деталей, дізналися Данило і Сіяна. Також виявилося, що про існування іншого світу Артур дізнався приблизно рік тому:

— Мені розповів дідусь, але лише після того, як я стикнувся з тіньовим віч-на-віч. Це був невеликий місячний тигр, правда втікати від нього виявилося нелегко. Мене врятувало знання лісу на тій горі і дідо (так він називав дідуся), але згодом.

Після закінчення розповіді в кімнаті повисла тиша: кожному було про що подумати чи згадати. Після паузи розповідач додав:

— Зараз це все, що я розкажу —  в останній фразі прозвучали тверді нотки.

Розмова закінчена —  зрозуміла Сіяна. Дівчина підвелася і промовила:

— Добре. Дякую за відвертість. Твій дідусь значить Меґумі Форест? Досить відома особистість у нашому колі, а в тебе є фото з ним? —  дочекавшись кивка у відповідь, продовжила —  Покажеш як підтвердження своїх слів. Так, зараз я займуся вечерею. О точно, це буде кімната Артура, ви можете поки тут прибратися. Хлам викиніть, якщо ж знайдете щось корисне— винесь на горище. Удачі.

Незалишивши хлопцям часу на роздуми, вона зникла за дверима. Пригасивши невдоволений погляд, Данило буркнув:

—  Я покажу де горище.

Разом хлопці взялися до роботи.

До вечері всі встигли змучитися. Тягання старих книжок і газет виявилося важчим, ніж здавалося спочатку. За столом лунав лиш дзенькіт виделок об тарілки. Після дещо дивного знайомства вдень, вечірній час кожен захотів провести наодинці. Та все ж, завтра буде новий світанок, пізнання один одного, все ж таки, лиш почалося.